dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 696
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 11-02-2016, 10:25
11-02-2016, 10:25

Сух Олександр Іларіонович

Категорія: Публікації

В хаті в якій ми живемо було Гетто. Цю хату будувала моя бабуся. Вздовж вулиці Гайдамацької
росли дерева. Нас з хати виселили на Луцьку вулицю, навпроти хлібзаводу. Я пам’ятаю, що
ще під забором лазив до своєї хати, бо як виселяли то не дали нічого взяти. А вже після війни
нам дозволили повернутися додому. Батька забрали в армію. З фронту він повернувся без ноги.

Навпроти нашого дому, розповідала мама, жила графиня. Вона була звичайною селянкою,
тільки вийшла заміж за графа. Все господарство контролювала сама. А граф як їхав на фаритоні,
то завжди ставав та підвозив простих людей. Хороші вони були люди. Ніхто про них
нічого поганого не говорив.

На вулиці Шевченка були магазини. Перший – Ройтера. Він продавав воду та морозиво.
А другий і третій магазини були моєї бабусі. Прізвище Шепиляковська. Вона продавала свіже
м’ясо. Морозиво продавали на тарілочках. Були столики як у кафе. Пізніше побудували
дерев’яний кінотеатр. А поруч був скверик. За німців там стояла шибениця. У районі сучасного
універмагу теж була шибениця. Пам’ятаю, що не давали знімати повішених. Німці вішали
партизанів. На них були таблички. Тіла викрадали вночі.

У Гетто стріляли. Пам’ятаю, у сусідній хаті забили чоловіка і він лежав у рамі вікна. Гебітскомісар
був рижим. Недобрий чоловік. Я його пом’ятаю. З Гетто євреїв вивезли за один день
і розстріляли.

Коли почалася війна ми сиділи в погребі школи, що колись була по вулиці Гайдамацькій.
Німці майже не стріляли, в’їхали в місто на мотоциклах. Скинули кілька бомб. Одну – на вулиці
Шевченка. Яма була величезною.

Німці особливо нікого не зачіпали. Мабуть, це залежало від самої людини. Навпроти хлібзавода
у них була кухня. Поруч в саду стояли танки. В нас в хаті було зерно в мішках і хтось
його вкрав. Пам’ятаю, що один німець любив смажену картоплю. «Матка, йди нажар картошки
», - казав німець до мами. Давали мені фонарик, я світив, а мама обирала картоплю. Одного
разу мама пожалілася йому, що хтось вкрав зерно.

Сиділи ми ввечері, темно на дворі і чуємо, що хтось ламає замка в сараї. Німець встав, вийшов
«зашварготав» щось по своєму. Відтоді у нас ніхто нічого не крав.

На кухні німці часто готували пудинги. Я зі своїм другом Толіком Михалюком брали мисочки
і йшли до німців. Вже повар нас знав і давав нам пудинг.

Німці хоронили своїх у саду нинійшньої лікарні. Ставили березові хрести. Всі сучасні будинки
в тому районі побудовані на цих могилах.

Пам’ятаю, як наших полонених гнали на вокзал. Багато їх було. Голодні… Люди їм давали
хліб. Їх вивезли в Німеччину. Вивозили також і тварин. Загружали вагони повністю. Мамину
сестру забрали і дядька. Дядька спочатку не брали, а він пішов просити за сестру, то забрали
і його і тітку. Тітка вже назад не повернулася, вийшла заміж за чеха і жила в Чехословаччині.

А дядько був м’ясником як і його мама. Був спеціалістом, на око міг визначити точну вагу. І
так йому пощастило, що в Німеччині попав на відповідну роботу. Працював на німця який займався
реалізацією м’яса. Одного разу дядько запитав німця де той бере свиней. Німець розказав.
Дядько порадив йому які свині краще вибирати щоб було менше відходів. З того часу
німець почав брати дядька з собою. Пізніше дядько взнав де тітка, то возив їй м’ясо. Дядько
помер у 1955 році.

Як німці вже відступали, то вивозили з собою багато людей за Буг. Чого саме не пам’ятаю.
Везли на фурі. Нас була ціла колона. Пам’ятаю лише хату за Бугом в якій нас залишили. Все
сталося досить швидко. Наша армія перейшла Буг і пішла далі, а ми повернулися додому.

Коли закінчилася війна почали відкривати школи. Я ходив в школу по вулиці 20-го Липня
(зараз гімназія). Школи були поділені. Дівчата та хлопці вчилися окремо. Форми ніякої не
було. Хто, що мав в тому і ходив. Мій тато був інвалідом війни, то привозили гуманітарку, роздавали
одяг. Пам’ятаю курточку мені дали. Гарна на той час, кишеньки на грудях з блискавкою.
Друг у мене з бідної сім’ї. Жив з мамою і сестрою. Моя мама працювала на м’ясокомбінаті,


той що колись був біля стадіону. Вона продавала ковбасу. А я вже тоді вчився в другій школі і
лазив через забор до мами. Майстром там був дядя Стьопа, я до нього приходив і брав ковбасу.
Я наберу і занесу хлопцям. Давав і другові, а він додому носив сестрі Жені і мамі. У буфеті
в школі працювала тітка Тамара, продавала цукерки. А грошей на цукерки то не було. То я обмінювався
з продавчинею, давав їй ковбасу а вона мені цукерки. Директором школи спочатку
був Пальцун, а потім Іщенко Дем’ян Федотович.

Пам’ятаю начальника КДБ. Його прислали з Росії на боротьбу з бандерівцями. Звали його
Дєнісов Вадим Платонович. Він розповідав, що супроводжував у літаку Паулюса із Сталінграда
в Москву. Я памятаю його як доброго сусіда. Він розповідав, як ходив у засідку на село.
Люди у селі давали бандерівцям їжу. Тільки взнають хто дав зразу ж вивозять в Сибір. Була
молода сім’я, чоловік і жінка. Кадебісти прийшли переодітими і їм дали їжу, бо подумали, що
то бандерівці. Цю сім’ю мали виселити. Дєнісов пішов і попередив їх щоб тікали з дому, бо
завтра їх виселять. Хтось доложив на Дєнісова і його розжалували в рядові. Дєнісов знав усі
бандерівські пісні. Навпроти консервного заводу є вулиця, там жив старий чоловік, рибак. Він
був бандерівцем. Вони як з Дєнісовим сходилися, то поки не переспівають всіх пісень не розійдуться.
Ще любили ходити в кафе «Три кольори» (зараз Фокстрот) і там поспівати.

На другий день визивають Дєнісова в КДБ:

- Что ты делаешь? Что ты поешь?
- Ну я же знаю эти песни?
Але його вже всі добре знали в КДБ, то і сильно не звертали уваги.
Багато будинків було зруйновано під час війни. Ми ще довго знаходили снаряди і міни.
Пам’таю ще синагогу. Вона була велика. Її розібрали і вивезли на аеродром в Овадно.
На площі були магазини. Біля костелу було дуже гарно. Собор Різдва Христового пам’ятаю
ще костелом. Коли заходили всередину, то там була спеціальна ніша і треба було мити руки.
Всередині стояли лавочки. Навіть статую пам’ятаю на подвір’ї. У жіночому монастирі розміщувались
прикордонники. Одного разу з друзями ми вирішили туди залізти. Змайстрували
драбину і полізли на собор. Залізли в дзвонарню. Там ще були дзвони. Стояла стара шафа в
якій були фотографії ксьондзів. Мій друг Мішка каже: «А давай подзвоним?» І як задзвонить!
А в той час ніхто в місті в дзвони не дзвонив, заборонено було. Приїхала по нас міліція. А ми
на дах втікли і драбину з собою забрали. Вони давай до нас лізти, а ми давай на них кидати все,
що було на даху. Набігли прикордонники. Приїхали пожежники з драбинами. Та ми все одно
втікли. Ото тоді шуму наробили на все місто!

Ми навіть колядувати ходили на Різдво. Робили зірку та обходили хата в хату. Гроші нам
давали і цукерки.

Після війни в кірхі був клуб, робили там концерти. Танцювали бальні танці. Але найкращі
танці були в «желєзці». Тьотя Ліза стояла на контролі. Ми через паркан лазили, а от дівчині
треба було контрамарку принести. А де гроші взяти? Марка коштувала десь рубль, а на танці
то хочеться! А я дуже любив танцювати.

Єврейське кладовище було великим. Казали на нього «жидівські окописька». Розказували,
що євреїв хоронили сидячи, бо «як прийде судний день, то поки гой підніметься – жид вже
стоятиме». Ще був у них звичай коли несли єврея на кладовище, а десь у місті задзвонили
дзвони, то покійника клали на землю і чекали поки дзвін затихне, потому несли далі.

Пам’ятаю як поляки вбивали українців, а українці поляків. Польська столиця була в селі
Білин. Бабу мою забили поляки в селі Поничів.

В середині городища була тюрма. Туди залізти не можна було. Зверху на валах стояли
стовпці і натянутий колючий дріт. Як почалась війна «совєти» багатьох розтріляли. Начальник
тюрми жив у мами на квартирі. Прислали його з Росії. Пам’ятаю, що його возив фаритон.
Коні білі, такі гарні запряжені. Мама розказувала, що одного разу до нього приїхала жінка з
Росії. Вона була «ніч темна»…Нічого не знала і не вміла. Думала, що білий хліб то булка. А начальник
в’язниці був культурний, вихований і йому весь час було соромно за неї. Одного разу
вона понакупляла нічних сорочок, бо думала, що то плаття. Приходить до моєї мами і каже:

- «Женя, посмотри что я себе купила».
А мама каже:
- «Так нащо ти собі стільки сорочок накупляла»?

А вона:

- «Это же платья». Мама з неї довго сміялася.
Приходить до мами одного разу і каже:
- «Женя, а что ты сегодня готовишь?»
Мама розказує, що готує бульйон із домашньою лапшою. Показала їй як все готувати, навіть
лапши нарізала їй. Приходить вона до мами знову і каже:

- «Женя, у меня ничего не получилось у меня все слепилось в купу одну».
А виявилося, що вона не на кип’яток кидала, а на холодну воду. Незадовго начальник
в’язниці відправив її назад в Росію і більше вона у Володимир не приїжджала

Спогади записали:
Вознюк О. А. та Федосєєва С.А.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.