dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 612
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 2-12-2015, 11:23
2-12-2015, 11:23

Сусанна Володимирівна Мерзлова

Категорія: Публікації

Сусанна Володимирівна Мерзлова онука Даміана Герштанського, який понад 50 років служив
Православній церкві. Він був депутатом української фракції ІІ Думи у Російській імперії
та сенатором польського Сейму. Разом з дружиною він виховав 5 доньок і сина Володимира.
Володимир Герштанський одружився з Оленою Павлівною Бабій, власницею маєтку у селі
Квасів Горохівського району. У них народилася донька Сусанна. Сусанна Володимирівна на
вчалася в Львівській українській гімназії. Ось що вона згадує про роки навчання.

Моє навчання почалося в шість років. Я вже вміла добре читати і писати тому мене віддали
відразу до другого класу. По закінченню шести класів школи мене віддали вчитися в Львівську
Українську гімназію.

В місті не було жодної української школи, тому мої батьки не захотіли щоб я далі вчилася
у Володимирі. В місті була єврейська школа, такий довгий одноповерховий будинок навпроти
другої школи. Дівчатка єврейки трималися осторонь, навіть в молодших класах старалися
не заводити дружби з українками. Були польські школи. Польки вважали себе особливими,
найрозумнішими, найкращими і теж трималися осторонь українок. Звичайно викладали в
школах і «руську» мову, але не українську. А у Львові в гімназії Шептицького викладання було
на українській мові. Ця гімназія повністю утримувалася на кошти митрополита Шептицького,
включаючи наше проживання в гуртожитку та харчування. Дівчата, батьки яких не мали
достатньо грошей, були на його повному утриманні. Дівчатка отримували від Шептицького
все, від «хусточки до носа і до олівця». І це при тому що сам він одягався дуже скромно, носив
«церовану» рясу. Це була надзвичайна людина. Кожен місяць ми приходили до нього. Розповідали
про те які маємо оцінки, як себе поводили. Якось він мене запитав:

-А тобі тато гроші дає?
Я кажу що дає. А він тоді питає:
- А може тобі хочеться щось такого, на що цих грошей не вистачає, то ти скажи мені тихенько
на вухо.
А я кажу що мені не тільки батько а ще й дядько дає гроші то на все вистачає.
- А то добре, але як щось захочеться то скажи.

У гімназії було все потрібне для навчання. Якщо ми мали прочитати певну книжку, а нас
було 42 дівчинки в класі, то цих книжок було достатньо в бібліотеці, для кожної. На уроках
праці у кожної учениці була швейна машинка. На уроці біології у нас на кожній парті стояв
мікроскоп. Уроки біології нам читала мати Емілія, доктор біологічних наук. Вона була монахинею
і віруючою людиною, але знайомила нас з теорією Дарвіна. Монахиня, мати Северина
мала два докторати. Вона отримала їх у Відні. Один по філософії, інший по історії. Вона була
дуже розумна, вільно володіла грецькою і латиною. Матушка Северина викладала у нас історію.
На її уроках було так тихо, що чути було як пролетить муха. Ми всі слухали її з відкритими
ротами. А одного разу вона декламувала Гомера на грецькій мові. Ми тоді всі завмерли.

- То - каже, -діти так звучить Іліада на грецькій мові.

За два роки навчання я мабуть жодного разу не відкрила підручник історії, але знала предмет
дуже добре. Матушка Северина жила в монастирі. Ми завжди чатували як вона виходила
на прогулянку. Підбіжимо, приліпимось, притулимось до неї. Вона обнімала нас, і ми гуляли
разом, вона розповідала нам багато цікавого. Ми всі її дуже любили. Викладачем музики у нас
був Козак – композитор. Завдяки йому в гімназії був чудовий хор.

Директором гімназії був академік отець Ліциняк. За два роки я жодного разу не чула аби
він на півтону підвищив голос. Не дивлячись на те що ми були дітьми і звичайно пустували.
Я теж була «пуста», і то дуже. Пам’ятаю як в першому класі, нам тоді було по десять років, я
разом з дівчатами гралася і м’ячем влучила в вікно, і звичайно вікно розбилося. Це було велике,
гарне вікно. Я пішла до директора, вибачилась. Пояснила що це вийшло випадково. Пообіцяла,
розповім батькові або дядькові і збитки обов’язково відшкодують. Директор сказав, що
нікому нічого казати не треба.

- Батькові буде неприємно, що ти пуста, і що ти розбила вікно, адже ти не хлопець. І дядькові
теж нічого не треба казати. А вікно відремонтують.
Ще він сказав що розуміє, що я це зробила не навмисно, але надалі треба пильнувати і такого
не робити. Коли батько приїхав я не витримала і розповіла про розбите вікно. Батько хотів
заплатити але йому те не дозволили. Згодом мене викликав директор.

-І що я тобі казав? Так, я розумію що батькові треба було розповісти, але як я казав, що не
треба казати то вже не треба було.
Вчитель закону божого отець Іван Ждан був греко-католиком, але за два роки навчання
він жодним словом не дорікнув мені, що я православна. Не казав, що маю перейти в грекокатолицьку
віру.

Кожну середу і п’ятницю отець Іван збирав нас «красунь», з нами навіть старші дівчата з
ліцею ходили. І ми всі разом йшли до православної церкви на високий замок, на уроки закону
божого. Перед тим як іти, він годину розповідав нам як ми повинні себе поводити.

- Щоб ви мене не соромили, щоб я за вас не червонів ви повинні розуміти що отець Сергій
старенький. Маєте себе поводити як слід.
Приходимо. Двері нам відкриває маленька і сухенька матушка.

- Батюшка, дітки прийшли.
Батюшка такий самий маленький і сухенький.
- О дітки, проходьте.
Вітається отець Іван, по черзі вітаємося ми. Заходимо, сідаємо. Опитування починається з
найменших.

- Що ми вчили минулого разу? Отець Іван поставте їй п’ять.
І так всіх по черзі питає. А далі:
- Матушка, ми вже повчилися.
І нас всіх пригощають чаєм. Потім ми збираємося і повертаємося в гімназію.
Наша гімназія була наприкінці вулиці Академічної за філіалом університету. Там є вуличка
Довбуша, зараз там десята школа.

Моя двоюрідна сестра теж навчалася в гімназії, тільки в четвертому класі.
Ми всі носили форму. Пам’ятаю у нас вчилася одна дівчинка, яка мала дуже довгі коси. Ті
коси дуже швидко росли. Це було дуже незручно, на голову не закрутиш бо коси не вміщалися
під берет. А як вона спустить ті кіски додолу, то з під пальто наче два хвости виглядають. Приїжджає
до неї мама, то Марійка одразу заявляє:

- Будемо прати коси.
Спочатку мили розчісували і заплітали одного боку косу, а потім – з другого. А було таке,
що вона просила відстригти їй пасмо волосся прямо на уроці.
Професор Ісаєв викладав географію. Професор пані Ірина - іноземні мови. А фізкультуру
викладала колишня балерина. А викладача латини і польської мови, ми «не переварювали».
Навіть не можу сказати чому. Вона не була поганою, але її всі не любили. А вчителя української
мови професора Лева всі обожнювали. Він був, як то колись казали «душа-человек».
Дуже добре пам’ятаю уроки праці у другому класі. Спочатку вчилися вишивати. Вчителька
кроїла кожній учениці сорочку, і ми мали вишити. Вчителька перевіряла вишивку тільки зі
зворотного боку.

- Що то таке? Наплутала ти тут.
У другому півріччі ми вивчали столярні роботи. Вчителька запитувала кожну:
- Який ти мамі подарунок зробиш?
І потім ми виготовляли подарунки. Пам’ятаю я зробила поличку. Далі вчилися робити різні
вироби зі скла. Ми його різали, терли, малювали на ньому узори. Ми робили потрібні речі, подарунки
для рідних. Я тоді мамі зробила зі скла піднос.

Нас всіх вчили танцювати. Доводилося під час танцю бути не тільки панянкою, але і кавалером,
адже в гімназії вчилися лише дівчатка. Ми вивчали багато різних танців, починаючи
з вальсу і закінчуючи полонезом. Вчителька танців була дуже вимоглива. Особливо коли на
свято готувався якийсь концерт. Завчасно складалася програма. І починалися репетиції. Пригадую,
ми мали танцювати полонез. Мали виступати шість пар. Тренувалися ми дуже багато.
Учениці старших класів, які вміли добре грати сідали за піаніно, і в чотири руки виконували
музичний твір. Вчителька уважно слідкувала за кожним нашим рухом і весь час робила зауваження.

– Ти не так повернулася!
– Ти не так вклонилася!
– Ти ногою шаркнула!
Нас гарно тоді дуже вбрали. Панянкам пошили криноліни, кавалерів одягнули в камзоли.
Костюми підганяли під кожного виконавця. Деякі предмети одягу навіть позичали в театрі.
Якось під час шевченківських днів в гімназії ставили «Тополю». Русалок грали старші дівчата.
Гарно було; дві дівчини біляві і дві чорняві. Їм пошили такі гарні костюми. Менші
дівчата були потерчатами – нехрещеними дітьми. Нам пошили білі сорочечки, на голову почепили
червоні квіточки. Було три біляві дівчинки і три чорняві. Я була серед чорнявих. Ми
виходили на сцену босоніж. Виконавців на чоловічі ролі запросили з української чоловічої
гімназії. Шептицький утримував не тільки жіночу гімназію але і чоловічу. Закінчивши 4 класи
гімназії можна було вступити до ліцею. У кожної гімназії була своя спеціалізація. Наприклад
після нашої гімназії можна було вступати на медицину, біологію чи мови. Після чоловічої
гімназії - на політехніку.

Вистава проходила в чоловічій гімназії, і пройшла дуже добре. Після вистави були танці.
Наша вчителька завела нас в окрему кімнату, ще раз нагадала щоб ми себе добре поводили.
Потім передивилася кожну з нас, як вона вбрана, навіть спідницю піднімала, аби побачити
чи добре натягнуті панчохи. Тоді ми носили спеціальні пояси до яких і кріпилися панчохи.
В хлопців, мабуть, теж було щось подібне. То були такі танці «що сміх і гріх! Такі дами! Такі
кавалери!». Мені дуже жаль, що хтось взяв в мене світлини з того спектаклю і не повернув.

В гімназії ми мали спеціальні форми. Навіть туфельки були у всіх однакові. Зимою ми носили
коричневі черевики, теж всі однакові. На підошву черевиків була прикріплена спеціальна
металева пластина з допомогою якої кріпилися ковзани. Ми всі обов’язково повинні
були вміти кататися на ковзанах. У Львові було багато катків. У кожного з нас в гімназії була
своя вішалка. Як приходили в приміщення, знімали туфлі чи черевики і вдягали тапочки.
В гімназії скрізь були паркетні підлоги. До парадної форми одягали білі блузки. Взимку до
форменого пальто одягали білі в’язані шапочки. На шию зав’язували білі в’язані «шалики».
Рукавички були темні, так само як і парасолька. Вдома та в гуртожитку ми одягали фланелеві
сукні. До форми обов’язковими були комірці та манжети. Для мене комірці та манжети мама
обв’язувала мереживом. Уявляєте скільки їх треба пошити аби кожен день міняти, бо мусили
були чисті. А десятилітня дитина хіба їх на щодень випере? Мама збирала все що було потрібне
у торбу і передавала єврею Мошкові, що жив недалеко від нас.

- Мошко ви їдете до Львова?
- А так їду, їду.
- Ну то завезіть, передайте.
До Львова він їхав кіньми.
Він заходив у гімназію, швейцаром була монахиня мати Ярослава, і голосно промовляв:
- Слава Ісусу Христу!
- Слава навіки! - відповідала йому матушка.
- Матушка прошу, ото мати їй передала, то прошу віддати. Я завтра зайду, то хай складе у
торбу все брудне, я заберу.

Мені мама пошила спеціальну торбинку і я щовечора вкладала туди брудний комірець та
манжети. Потім ту торбину передавала Мошкові. Він мене не кликав, але як я потраплю йому
на очі, завжди мав для мене якийсь гостинець, яблуко, чи ще щось.

До Львова ми їздили поїздом. Ми мали посвідчення гімназисток і платили наполовину.
Оскільки моя сестра вчилася разом зі мною і була старша, то ми їхали разом і за мною вже не
треба було виїжджати батькам. Їхали ми десь п’ять чи шість годин через Радехів та КамянкуБузьку.

В кімнаті гуртожитку я була наймолодша за віком. Зі мною жила двоюрідна сестра і чотири
старші дівчини. Одна з них, її звали Марусею, навчалася в другому класі ліцею. Вона мала десь
шістнадцять чи сімнадцять літ. І у неї був кавалер, студент політехніки. Але зустрічатися їм не
можна було, не дозволяли. Приходить він на прохідну, а там сестра Емілія:

- Мені прошу Сусанку покликати.
Підозри на мене бути не може, я ж ще зовсім мала. Я прихожу, ми вітаємося, все як має
бути. Передається два пакунки. Один, звичайно мені, а інший - я знаю кому. Ми і до міста
разом з нею ходили.

- Прошу матері, я з Сусанкою іду до міста.
Ми йдемо на побачення. Якби нас хто зустрів, то яке то побачення, адже вона зі мною, з маленькою
дівчинкою на прогулянці. Ми гуляли, заходили до кав’ярні. Одного разу сидимо ми в
кав’ярні, відкриваються двері і заходить мій тато. Він відразу все зрозумів. У нас з татом були
дуже хороші взаємини, навіть кращі ніж з мамою. Я його представила як сусіда. Ми трохи порозмовляли
і він пішов. Я з двома пакунками повертаюся до гімназії, повідомляю матушку що
приїхав батько і мне відпускають з ним до міста. Він одразу спитав:

- Хто то такий?
- Татуню то Марусин кавалер, тільки нікому не кажи.
- То я здогадався, особливо по тих двох пакунках, що в тебе були. Ти і тут зуміла знайти
вигоду.
Отак і проходило наше навчання. Зранку ми вставали, вмивалися, хто міг то сам заплітав
коси, а як ні то приходила монашка і заплітала. Вона вплітала нам стрічки. В будній день
чорні або сині, а вже в святковий день білі. Далі був сніданок. Бутерброд з маслом, ковбаскою
чи шинкою, і їсти можна було стільки, скільки з’їси. Пили каву чи чай, а були і такі діти - що
склянку молока. Далі ідемо в школу. Між уроками приходить монашка і приносить бутерброди.
Далі обід. Подавали супи, картоплю, макарони, котлетки, биточки. На «полудень» було
какао. Молоко привозили кожний день. Годували нас дуже добре.

Сусанна Володимирівна розповіла нам про пані Пінковську, яка на свої кошти утримувала
чотирирічну гімназію для дівчаток у Володимирі-Волинському.

Це була дуже поважна пані дружина полковника. Можливо вона мала якісь зайві кошти, а
своїх дітей у неї не було. Ця гімназія була у тому будинку де зараз розміщується ГАІ. Це приміщення
вона орендувала. В гімназію бралися всі дівчатка незалежно від національності та
віросповідання. На відміну від гімназії якою опікувалася графиня Блудова. Там могли вчитися
тільки православні дівчата. Моя мама закінчила гімназію Пінковської. Як мені було п’ять
років я разом з мамою провідувала цю поважну пані. Вона вже була дуже старою і хворою,
в неї був цукровий діабет. Її чоловік помер і вона залишилася сама. Мама розповідала що ця
жінка мала неприємності через вчителя біології. Молодий вчитель, який сам ще недавно був
студентом таємно давав читати дівчатам-гімназисткам революційну літературу. Про це дізналася
Марія Іванівна Пінковська. Вона порадила йому поїхати з міста. Моя мама та інші дівчата
дізналися, що він від’їжджає, і вирішили провести його. Класна дама прослідкувала за ними
до вокзалу.

– Лена, а що це ви тут робите?
На що мама відповіла:
– А що це ви за мною слідкуєте?
– Лена так негарно говорити, - Обурилась класна дама.
Неприємності у Пінковської були і через те, що в гімназії вчилися дівчата єврейки. Хоча це
їй допомагало зменшити кошти оренди. Померла Пані Пінковська у Володимирі.

Після закінчення гімназії мама поступила у восьмий педагогічний клас. По його закінченню
вступила до Київського медінституту. Вона провчилася там два роки. Вона розповідала
як одного разу студенти вирішили вшанувати пам’ять Шевченка. Передали всім час і номер
аудиторії де мали збиратися. Всі зібралися, почалися виступи, один, другий виступив, коли зауважили
що навколо багато солдат. В аудиторію зайшов, київський поліцмейстер. Мама казала
що то був єдиний раз коли вона побачила парадну поліцейську форму з яскраво червоною
підкладкою. Він звернувся до студентів на французькій мові, і говорив що своїми діями вони
грають на руку німцям, потім наказав всім пред’явити студентські квитки. А в університеті
тоді було багато студентів які здобували вже другу освіту. Серед них була така собі Ліда Соркіна,
що закінчила юридичний. Вона заявила поліцмейстеру, що студенти нічого поганого не
роблять.

- «Мы пришли чествовать демократа и поэта».
І таки домоглася свого, студентські квитки ніхто не перевіряв. А як вже виходили з аудиторії
то почули від солдат:

-Барышни, да неужто мы вас тронем!
В кінці другого року навчання вона отримала телеграму «Приїжджай, дідусь дуже хворий».
Приїхала додому, а повернутися вже не змогла. Був двадцятий рік, кордон закрився. Тоді ще
можна було закінчити навчання у Варшаві. Але мама не мала ніяких документів. Вона звернулася
у радянське консульство у Львові. Консул виявився порядною людиною. Він сам віддав
мамі довідку про те скільки вона провчилася і які предмети здала.

Мама розповідала, що була в Центральній Раді, бачила Грушевського та Винниченка.
Я закінчила університет і поїхала на Сахалін, потім приїхала з Сахаліну. Мені не пощастило.
Завідуючий «місвно» Полоцький мені сказав:

- Поки я тут працюю ти в школі працювати не будеш.
Тоді я поїхала на курси перепідготовки директорів кіномережі до Львова. Пам’ятаю, іду
по вулиці, зустрічаю професора Вишневского, який мене навчав. Він мене пізнав і питає, як я
влаштувалася? Я йому розповіла, а він і каже:

- Я на тебе покладав великі сподівання, думав що ти далеко підеш.
- А я і пішла далеко, аж до самого Сахаліну.
Всі мої дитячі світлини були зроблені в одному фотоательє, тут у Володимирі. Там зараз
дитячий світ. Як повертати на колишню вулицю Тельмана, де було управління торгівлі. Це
фотоательє було там весь час, воно було спадковим. Як робили фотографії, то майстер підказував
як стати чи сісти. Один раз як ми з мамою пришли, то майстер запропонував мамі
завести мене в іншу кімнату бо там тепло і можна зняти пальто.

У Володимирі одяг шили на замовлення. Майстер Гандресман - шив тільки верхню одежу,
жіночі пальто та костюми. Була ще мадам Моєк, вона мала учнів і дуже гарно шила. Мої тітки
ходили до неї. Купували тканину, несли до неї і замовляли сукні. У Володимирі була дама яка
вчилася у «Васье». Дуже гарно шила дружина художника Букатевича. Вона закінчила спеціальну
гімназію у Варшаві. Пам’ятаю як приносила до неї матерію. Це вже були воєнні і повоєнні
роки.

- Емілія Іванівна пошийте мені платтячко.
- А яке ти хочеш?
- Ну ось таке і таке.
- Ні, такого шити не буду.
- А чому?
- Бо воно тобі не личитиме.
Я вже потім, як приносила до неї матерію то тільки казала що хочу сукню там літню чи зимову,
а вона вже сама вирішувала як шити, і завжди було дуже гарно.
Журнали моди за Польщі були, а вже за Росії - ні. Тоді був дуже строгий віковий регламент.
Вже за моєї молодості не носили годинника за поясом, стоячих комірців, мереживних вставок.
Молодь в основному носила різну форму. У школі спідничка в складку, блузочка на випуск,
«матроський» комірець, все синього кольору.

До 1939 року жінки притримувалися, як тоді казали «англійського фасону». Спідниці довгі
обов’язково на підкладці. Весняний чи осінній костюм обов’язково мав хутряний комір. Моду
рекламували великі магазини. Всю торгівлю в руках тримали євреї.

Всім відома у Львові фірма «Світоч», тоді називалася «Бранк». Кондитерська фірма «Ведель
» мала фірмовий магазин на Академічній. На площі Ринок був трьохповерховий будинок
«Труста». Там вони рекламували модний одяг. Там був спеціальний відділ де можна було купити
гімназичну форму і там же відразу пришивали на форму номер гімназії. На нашій формі
був голубий щиток і сріблом вишита цифра 644. Номер мали тільки державні гімназії. Після
закінчення державної гімназії, при проступанні в вищий державний навчальний заклад, не
треба було складали вступні іспити.

У Володимирі де зараз дитячий світ був великий магазин Шуровського. Там продавали вишукані,
гарні речі. Моя тітка Віра, була дуже гарна, найгарніша у Володимирі, пам’ятаю вона
купила костюм і тут же купила блузочку, капелюшок, рукавички, все в магазині Шуровського.
Як мене мали везти у Львів, то батьки купили мені в цьому магазині покривало, я до сих пір
його маю. У Шуровського був також великий взуттєвий магазин.

Звичайно, якщо люди мали статки, то купували одежу за кордоном. Але це було дуже дорого.
Мушу сказати, що багаті люди не старалися виділятися, не надавали одежі такого великого
значення. Мамина однокласниця Льоля, яка походила з багатої родини прийшла на випускний
в темній спідниці і білій блузці. Єдине що вона собі дозволила, було дороге перлове
намисто. Мама розповідала, що навіть так вона почувалася ніяково серед дівчат одягнутих
дуже скромно.

Білизну теж продавали. Але і самі шили. Її виготовляли з батисту. Трусики, сорочки. Дехто
пришивав мереживо, а хто вмів вишивав. Мама шила мені сорочки з батисту і вишивала їх.
Прали милом. Натільна білизна не крохмалилась. А ось постільну крохмалили.

Тоді одягу не надавали такої уваги, одягалися скромно, але зі смаком. Можу сказати по своїй
мамі, що смак до одягу в неї залишився надовго. Теж саме я зауважила по мамі Наталі Назарівни.
Темне плаття білий комірчик чи жабо. Я не можу уявити свою маму в різнокольоровій
сукні навіть літній. Спідничка, кофточка, можуть бути красиві ґудзики. Прикраси, або дорогі
і хороші, або ніякі. Це могли бути сережки, ланцюжок з хрестиком, перстень.

В гімназії прикрас не можна було носити. Після закінчення гімназії можна було одягнути
перстеник. Годинник носили в кишені, або вішали на ланцюжок. «Кольє» могли собі дозволити
тільки заможні жінки, і тільки до вечірніх суконь. Сукня була модна не більше трьох років.

Зимою носили гостроносі шнуровані черевики на каблуках. Але не такі гострі як зараз.
Літом, восени та весною дами ходили в туфлях і ботах. Роззуватися, так як ми тепер роззуваємося
приходячи в гості,такого не було. Чоловіки ходили в черевиках і калошах. Як приходили
знімали калоші і заходили. А дами знімали боти. Босоніжок тоді не було. Як я була маленька
то ходила в черевиках, дітям не дозволялося носити туфлі, щоб не розвивалося «плоскостопие». А як я пришла в школу, то вже мені купувалися сандалі.

Не можу сказати, що дитяча одежа чимось сильно різнилася, в основному ми всі носили
шкільну форму. Так само і дорослі одягалися більш менш однаково. Дами ходили в капелюшках.
Літні були з великими полями а зимові з маленькими. Кріпилися капелюшки гумкою яка
закладалася за вуха. Літні парасолі прикрашали мереживом вони були дуже гарні. В магазині
Шуровського продавалися неймовірної краси брюссельське мереживо, таке тоненькі наче павутинка.
В селі носили більш яскраву одежу. В церкві можна було побачити неймовірної краси
хустки. Зроблені з полотна трикутником і той трикутник весь вишитий. Дуже гарні були вишиті
сорочки.

У Володимирі вирізнялися одежею жінки військових командирів. Тут було розквартировано
багато полків. Був Бородінський полк, був Козачий полк. Будинок де зараз музей, належав
генералу Черноглазову. З того часу його перебудували, бо пам’ятаю він виглядав інакше.
Генералу належав і будинок по вулиці Цинкаловського, дерев’яний з гарним дерев’яним різьбленням.
Після Чорноглазова був генерал Мясоедов. Його молода дружина померла під час
пологів. Вона похована на Ладомирському кладовищі.

Військові це були як окрема «каста». Вони влаштовували дуже гарні вечори, але тільки для
себе. Організовували бали і в місті. Аби пройти на бал треба було купити квиток. Мама розповідала,
що в Горохові, де вони деякий час жили, бали організовували євреї.
Юріївську церкву будували солдати бородінського полку. В цьому полку служив чоловік
тітки Наді, нині вже покійний.
Як іти до вокзалу, з лівої сторони вулиці, аж до ЖЕКу був цілий ряд невеличких магазинчиків.
Кожен магазинчик був інший. Торгували всім що тільки можна було собі уявити. За
костелом Іоакими та Анни і до кінотеатру Шевченка теж стояв цілий ряд невеличких магазинчиків.
А на тому місці, де кінотеатр Шевченка і далі, як казала моя мама, були самі люксусові
магазини. В продовольчих магазини, які утримували євреї, обов’язково будували «льодники».
Холодильників тоді не було от і будували двох і трьох поверхові підвали. Мабуть тому довелося
в стіну кінотеатру закачували рідке скло. Інакше стіна розвалилася, адже там глибокі
підвали були.

Там де зараз ресторан «Дружба» була кав’ярня Ройтера. Там дуже смачно пекли різноманітну
здобу. Був і ресторан, не пам’ятаю докладно де він знаходився. Чи пили? Звичайно, але не
багато. Не було прийнято, так багато пити як зараз. Було і казино, але не пам’ятаю де. Навіть
бордель у будинку на роз вулиці Драгоманова. Зараз там будівельна контора і два магазинчики.
В місті було багато візників. Був такий лікар Сятецький. Дуже хороший і розумний лікар.
Але він дуже багато пив. І от як нап’ється то наймає всіх візників, які тільки є в місті. Всім
візникам заплатить, сідає до одного, а всі інші їдуть за ним слідом. Лікар Сятецький жив на
горбку за першою школою. Цей будинок зберігся. Був ще такий лікар Цаток. Його будинок зараз
займає служба безпеки. Під час війни він переховувався разом з дочкою студенткою. Дочка
не витримала, зійшла з розуму. Вона гарно вбралася і вилізла на дах. На вулиці якраз стояли
німецькі офіцери. Вони її застрелили. Лікар, йому вдалося вижити, після війни виїхав в Моршин
і в Володимир більше не повертався. Будинок біля музею, де був родом, належав лікарю
Зінкевич. Вона була хорошим окулістом. В 1939 році її арештували. Розповідали, що її син,
полковник польської армії, зумів долетіти, посадити літак і забрати матір з заслання. Будинок
де зараз «теплокомуненерго» теж належав єврейській родині. Там ще був будинок піонерів.
Одноповерховий будинок де розміщена податкова інспекція, належав лікарю Перовичу. Його
вбили у Варшаві. У будинку за кірхою жив пастор. Пошта була там де зараз «вуглерозвідка».
Цей будинок з самого початку будували для поштового відомства. Де зараз ощадкаса колись
був банк. На місці автостанції був великий базар. Торгували прямо з возів. Друга школа, навпроти
редакції «Слово правди», то колишня чоловіча гімназія. Її побудував міський Голова
Іван Казиміровіч Зубович.

Це все, що нам, працівникам ДІКЗ «Стародавній Володимир» тоді розповіла Сусанна Володимирівна.
Далі ми подаємо розповідь Наталії Назарівни Цинкаловської-Грабарчук. Сусанна
Володимирівна Мерзлова (Герштанська) була її близькою подругою.

Почалася друга світова війна і Сусанна Володимирівна була змушена припинити навчання.
За радянської влади родина Герштанських зазнала політичних репресій. Її батька, оскільки
він був сином священика, розстріляли у Катині. Маму, як власницю маєтку заслали до Казахстану.
Сусанні Володимирівні було дванадцять років коли її під конвоєм повели до вокзалу.
Там стояли вагони, в яких раніше перевозили худобу. А тепер в одному з таких вагонів під
вартою сиділи її мама, тітка і двоюрідна сестра. Конвоїр-азіат, котрий супроводжував її на
вокзал, пошкодував дитину:

- «Беги, беги! Там тебе плохо будет... Хочешь есть? Я тебе булочку куплю».
Але маленька дівчинка відмовилася втікати, вона хотіла бути з мамою.
Їх привезли до Казахстану. Жити було ніде, самотужки копали землянку. Туди ж привезли
родини будівників Дніпрогресу. Самих будівників розстріляли по закінченню будівництва.
Що далі - важка, виснажлива праця, голод, холод, хвороби. ЇЇ тітку, котра несла букетик з 5 колосками
і волошками для п’ятилітньої донечки, арештували за «расхищение государственного
имущества». Під арештом вона і померла. Десять кілометрів Сусанна Володимирівна несла
на плечах двоюрідну сестричку, аби дістатися своєї землянки. Після тяжких випробовувань
Сусанна Володимирівна разом з мамою повернулася у Володимир, до рідного будинку. Згодом
навчалася на філологічному факультеті Львівського університету. В університеті викладав
син Івана Франка. Він був арештований НКВС, його забрали прямо з викладацької кафедри.
Сусанна Володимирівна отримала диплом вчителя російської мови та літератури. Викладала у
Володимир-Волинській вечірній школі. Згодом була адміністратором у кінотеатрах «Космос»
та «Шевченка». Вийшла заміж, народила сина Олександра. Працювала на Далекому Сході на
Сахаліні. Потім повернулася до Володимира.

Спогади записали:
Федосєєва С.А. та Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

^