dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 646
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 11-11-2015, 15:01
11-11-2015, 15:01

Приступа Володимир Федорович

Категорія: Публікації

Мої мама і тато виїхали в Парагвай, а татові батьки – в Канаду.
Чому повернулись в Україну? А за дурною головою нема ногам спокою! Тато потім каявся,
але було вже пізно, то він казав: «Якби не ви, діти, то уже давно голову під поїзд поклав би».
Була дуже розвинена радянська пропаганда. Говорили, що всі разом працюють, врожай
між собою ділять, а що лишається, віддають державі. Всього є вдосталь і все таке дешеве. Показували
нам фільми, як люди їдуть на поле, співають, уже серпами не жнуть, а працюють
комбайни, люди вже так тяжко не працюють, людям тільки легка робота, все механізоване.
На той час Парагвай був нестабільною державою: за тиждень могли помінятися два президенти.
В Європі існували сильні французька, італійська, англійська, німецька, грецька компартії.
Як розвалився Радянський Союз, то і партії зникли. Тобто, Радянська влада фінансувала комуністичні
партії і займалася пропагандою.

Батьки хотіли повернутися назад в Парагвай. Але документи зробити було неможливо.
Треба було мати запрошення з Парагваю, купу довідок і дозвіл на виїзд з Радянського Союзу,
який давали аж у Москві. Коли ж дочекалися дозволу на виїзд, інші документи вже були непридатними,
і їх треба було робити по новому. Це по-перше. А по-друге - треба було мати гроші.
Працівники КДБ прибули на наш корабель ще перед Одесою. Всіх пасажирів допитували.
Якщо хтось мав зброю чи золото – забирали. Грошей не зачіпали. Прибули ми в Одесу, нас
пересадили на два інші кораблі, і потім по цілій Україні розвозили. В Одесі знову всіх допитували,
і батьків, і мене. Розпитували, де є цивільні та військові аеродроми. Як тільки наш корабель
пришвартувався в Одесі, дівчата побачили, що на залізничній колії працюють українські
дівчата і жінки в фуфайках, і з ними один чоловік, мабуть, бригадир. Він стоїть, дивиться, а
жінки кийками щось забивають. Якраз моросив дощ, холодно, мряка. Як дівчата з корабля
це побачили, почали плакати, кричати: «Ми їдемо назад». Але з корабля всіх висаджували,
кругом нишпорили, щоб ніхто не залишився. А на кораблі звучала пісня у виконанні Гарделя:
«Прощай, мій Буенос-Айрес любимий». Сльози, крик, відчай… З Одеси до Володимира нас доправляли
новеньким поїздом. А тут люди збігалися подивитися, що то за делегація приїхала,
а, може, яке начальство. Вагони новенькі, такого ніхто не бачив.

Сестра моя виїхала в Радянський Союз раніше. Вона вийшла заміж за білоруса і з чоловіком
мали вернутися в Іванцевичі. Але як побачили, що тут в Союзі робиться, приїхали назад до
Одеси. Сестра написала нам листа в Аргентину, що тут все добре (бо іншого не можна булописати, особливо, що тут біда) і іспанською дописала одне слово – «oho!», що значить – дивись!
Кажу батькові, що коли сестра так написала, то щось недобре. Але батько не слухає, каже, що
може сестра ще не звикла, може, немає знайомих. «Все буде добре! Їдемо!» Ми на той час уже
жили в Аргентині, у столиці - Буенос-Айресі. В країні проживало 26 мільйонів населення, а в
столиці – 8 мільйонів. В Аргентину ми попали з Парагваю, де ще не було Радянського консульства,
а в Аргентині було. І нам треба було виробити документи для виїзду в Радянський Союз.
А мені вже було 20 років, і я мав іти в армію. Батько бідкався, поки армію відбуду, поки документи
зробимо, коли їхати? Вирішили нелегально вночі переправитися через річку Парану
до Аргентини. Мамин двоюрідний брат працював різноробочим на невеличцій текстильній
фабриці «Ant and compania». Євреї - батько, син і два зяті - заснували цю фабрику. Ну вже і
мене прилаштували туди з місячним випробувальним терміном, а через два тижні перевели
на постійне місце. Роботи я ніякої не боявся, бо вже з 12 років ходив з батьком за плужком, а
потім і на трачці працював. А тут в мої обов’язки входило намотувати нейлонові нитки на барабан.
А нейлон саме входив в моду. Нейлонові нитки були тонесенькі-тонесенькі, і барабани
повинні були бути гладенькими, як скло, бо інакше нитка рвалась. Я здружився з сином власника
фабрики. Він часто давав гроші на булочки і ми разом пили мату. Мату - це тонізуючий
гіркий чай, який заливають не окропом, а водою 80 градусів, і 10-15 чоловік п’ють з одної чашки,
доливаючи воду, 10 – 15 чоловік. Ніхто не гидував. Якщо хтось був хворий, то в компанію
не сідав, а якщо сідав, то просто не пив з усіма. І ніхто не хворів. Мату пили і зранку, і перед
обідом, а ввечері сусіди ходили до сусідів на мату. Люди дружньо там жили.

З часом мені довірили ключі. Знали, що я і відкрию фабрику, і закрию. Там, згідно з їхніми
законами, якщо я працюю на фабриці і ви, на тій самій роботі, але я прийшов на роботу
раніше, то ви мене з зарплаті не доженете. Будуть мені піднімати заробітну плату і вам. Але
в мене буде більше грошей, а в Вас менше, бо я працюю довше і в мене більший досвід. Мені
платили непогано, але не стільки, як іншим робітникам. Я почав брати понаднормові години.
Часом працював 8, часом – 12, а часом - 16 годин. Скільки хотів, стільки працював. Часом на
годину більше записував. Власникові було добре, бо був шалений попит на нейлон, і чим більше
на його фабриці вироблено було ниток, тим вищий був його прибуток. Отже, нейлонові
нитки мали бути в запасі. За понаднормові години платили більше у півтора рази. На фабриці
працювало понад 40 чоловік, дехто брав роботу додому. Була одна секретарка, яка працювала
постійно, а бухгалтер приходив 2 рази на місяць і нараховував платню. Зарплату давали 5 і
20 числа кожного місяця. Зарплата була складена у конверт, на якому було вказано кількість
робочих днів, кількість понаднормових годин, скільки вирахувано. Я отримував майже таку
саму платню, як і старші працівники. І вони ходили до хазяїна скаржитися. А хазяїн їм казав,
що в мене багато понаднормових годин. Мені платили 5 песо в годину. За 5 песо можна було
купити кілограм хорошого м’яса або 6 кілограмів борошна. Пляшка вина коштувала 8-10 песо.
Коли вже батьки виробили всі документи і настав час їхати, я кажу до свого друга Самюеля
сина хазяїна:
- Буду розраховуватись.
- Чого?, - питає він.
А я за свою зарплату добре приодівся і взувся, і кожуха купив, бо знав, що в Україні холодно.
Крім того, утримував всю сім’ю, що складалася з п`яти чоловік. І заплатив за дорогу. Все це
я заробив за півтора року роботи. Я був дуже задоволений роботою, але батьки хотіли їхати і
я не міг залишитися сам.
Самюель покликав батька і братів. Ну і питає мене хазяїн, чого я хочу розраховуватись?
- Хочу піти на другу фабрику, може, і професію собі якусь придбаю, що ж я буду тут барабани
крутити.
- Ну з одної сторони так, але чи ти впевнений, що тебе приймуть на другу роботу? Чи тобі
будуть платити таку зарплату, як тут? Думаєш, ми не знали, що ти трохи обманював нас і приписував
собі лишні години? Знали, але прощали тобі, бо ти вправний хлопець, трудолюбивий.
І нам було добре, і тобі було добре.
- Таки буду розраховуватися.
- Може, тобі замала зарплата? Скільки ти хочеш? Дамо тобі 6 песо за годину.
- Ні.
- 7 песо за годину.
-Ні.
- То скільки ж ти хочеш?
Ну а що я буду казати?
-Нічого я не хочу, бо ми їдемо в Україну.
Вони схватилися за голову.
- Владіміре, що ти робиш, ти при своєму розумі?
- Ну батьки їдуть,то і я з ними їду.
- Хай їдуть, а ти зоставайся. Ми тобі допоможемо. Квартиру тобі дамо. Все буде добре. Як
батьки захочуть приїхати, ти їм допоможеш, бо ми тобі допоможемо вернути їх назад. От побачиш.
Мені тоді було 18 років. Ну що я мав сам лишатись? То ж не так , як до Польщі - рукою подати.
То далека дорога. А якби хтось захворів чи вмер,то що тоді робити. Тож всяке буває.
Власники мене просять не їхати, зостатися.

- Ми тобі даємо гарантію, що твої батьки захочуть повернутися назад. Як ти будеш з ними,
то ти їм не поможеш. А як будеш тут, ми зробимо виклик і дамо гроші на дорогу. Зоставайся!
-Ні, я все таки поїду.
-То хоч напиши нам листа.
Думаєте я написав? Ні. Мені було соромно, совість мучила і я не написав.
В серпні приїхали ми в Радянський Союз. Три місяці жили в готелі. В Володимирі такі
злидні були. Там, де зараз обеліск, був «козячий парк». Маленькі акації стояли погнуті, погризені,
кози там паслися. Напіврозвалені бідні хати стояли. Біля собору Різдва Христового був
невеличкий кінотеатр, а над дорогою - забігайлівка «Голубий Дунай». Той заклад дуже славився
серед пияків. Пили там пиво, а воно кисле, а пияки аж б’ються за нього.

Прийшов до нас в гості батьків двоюрідний брат. Вернувся з війни без ноги.
Дали йому 36 рублів пенсії. Вираховували з нього податок за курей, що тримав, за кожне
дерево. А він же інвалід був.
Вирішив він нас пригостити. Пішли ми у другу столову.
- То що брати? По сто грам чи по сто п’ятдесят?
- А що то таке сто п’ятдесят грам?
- Ну то стакан такий горілки!
Батько замовив сто грам, дядько - сто п’ятдесят, і мені взяли сто грам і по кружці пива. А
батько в Аргентині працював на пивному заводі, і йому на Навий рік подарували ящик пива і
ящик газованої води. Темне хороше пиво, аж солодке. Я ж думав, що тут таке саме. І горілку в
Аргентині пили не так. Було дві мірки – велика стопочка і маленька – 10 грам і 15 грам.

Я взяв один ковточок тої горілки і вона мені не сподобалась. Спробував пиво - а воно кисле,
недобре. То я забрався і пішов. А батько з дядьком залишились. Ото таке пригощання було. А
хліб був в магазинах такий, що коників ліпити можна було. А білий хліб в 60-их можна було
купити тільки по блату у спецмагазині для учасників Великої Вітчизняної війни та партійних
працівників. Поки був Хрущов, то була така бідота, а як прийшов Брєжнєв, то на другий день
у магазинах появилося все: хліб, який хочеш і скільки хочеш, масло, ковбаса. А одягу, взуття
ніде не можна було купити. Часом на «Свинячий базар» привозили кірзові чоботи. А люди
вже стояли, чекали з приготовленими грошима.
- Мені 43!
- Мені 46!
- Мені 40!
Всі кричать, штовхаються.
Та бідна дівчина, що продає, крутиться на тій грузовій машині: тому - чоботи, тому - гроші.
«Цікаве» було те радянське життя. Біля базару того була водонапірна башта. Бо там була
найвища точка у місті. І вже звідти розподілялась вода по всьому місту.

Я пішов на роботу в МТС (машино-тракторна станція). Ми їздили по колгоспах, установлювали
автопоїлки на корівниках. А харчування яке було бідне . Мама купувала на базарі повидло,
бо масла ж не було, і ячмінну каву «Золотий колос». Ото такий сніданок був. Обід складався
з двох скибок чорного хліба з тим же повидлом. Звичайно, появилася виразка шлунка.

Наступила осінь. Батько каже, що треба шукати нову роботу, бо без привички працювати
надворі в холод буде складно.

Поїхали ми до батькового дядька в село. А він був бригадиром на шахті. І оприділили мене
помічником кочегара. Працював я добу через дві. Було три котли і троє старших кочегарів.
В мої обов’язки входило підсипати вугілля, а вони вже чистили рушти чи виконували якусь
складнішу роботу. Я там пропрацював цілу зиму. Потім, весною, коли котли вже не горіли,
перевели нас в електромеханічний цех. Я там трошки попрацював і начальник мене забрав.
Так як ми були приїжджі з-за кордону, з нами ще трохи панькались, ще трохи рахувались. За
всім цим стежили працівники КГБ. При шахті були учбові пункти. Три місяці я повчився на
слюсаря і потім працював електрослюсарем, там, де приймають вугілля на шахті. Одного разу
взимку був такий випадок. Я працював на елеваторі. Вугілля насипали в конус, далі воно попадало
на елеватор, і звідти відвантажувалось у вагончики. В грудні у той конус насипали з
горою вугілля. Воно зверху замерзло. Вийшла така собі шкаралупа. Знизу вугілля висипалось
в елеватор, а ту шкаралупу треба було розбити. Я з майстром взялися за цю роботу. Моє щастя,
що я йому сказав виключити елеватор. Почали ми штангами розбивати те замерзле вугілля.
Бух! Бух! Бух! Бух! І раптом, шух, шух, вугілля посипалось на нас. Майстра засипало з головою.
Я піднімаю руки вверх і кричу : «Рятуйте!». Якби був включений елеватор, нас би на кусочки
порізало. Прибігли люди, що працювали неподалік. А я кричу: «Там Іваненко!» Почали
руками розгрібати вугілля, аж поки не появилась голова майстра. «Ну все!»,- кажуть, - «Йому
капець!» Мені аж недобре стало. Приїхала «швидка допомога» і таки відкачали його. Богу дякувати
, що так сталося. Мене за порушення правил техніки безпеки виганяють з роботи, а
майстра ні, бо він комуніст. Я питаю: «Ну чого тільки мене виганяють, він же керівник? То як
виганяти, то мене і його. А якби я не сказав виключити елеватор, то нас обох би не було. То на
якій підставі мене звільняють, а йому тільки догану дають?» Я звертався у міську профспілку,
там мені нічим не допомогли. Ну, думаю, поїду до першого секретаря. Він мене вислухав
і каже: « Їдьте на додому і завтра виходьте на роботу на своє місце.» На ранок приходжу на
роботу, заходжу до начальника, розказую, що сказав мені перший секретар. Він пішов до директора,
а той – до парторга. А вони вже знають, секретар вже їм подзвонив. Ще на нас звертали
увагу, бо ми тільки-но приїхали з-за кордону. Так я залишився на роботі. Відпрацював я
на шахті 43 роки і заробив 10 тисяч рублів. Гроші нам перераховували на ощадну книжку. А
жили ми з жінкою на її заробітну плату. Дуже скромно жили. На сьогодні всі мої гроші знецінились,
але навіть і ті забрати неможливо.

Хотіли ми вернутися назад в Аргентину, але так і не змогли. Їздив я з товаришем в консуль
ство Аргентинське. Теж нічого не допомогло. А потім вже і грошей не було, а тут заробити
-не заробили. З Радянського Союзу виїхати було дуже важко. Бо соромно було показати на
весь світ, що тут робилося. Були такі сім`ї, що добилися дозволу на виїзд. Серед них Семенаки,
ще двоє хлопців з Канади. Ті хлопці привезли з Америки дві експортних чорних «Волги».
Тобто ті машини були зроблені у Союзі, але для іноземців. Вони дуже відрізнялися по якості.
І одну машину в них забрали, сплативши невеликі гроші, мовляв на одну сім`ю дві машини
не положено. Довго тягали їх до КДБ. Кругом за ними слідкували, що говорять, що роблять, з
ким спілкуються, куди їздять. І нарешті вони все покинули: і хату, і машини і поїхали назад в
Америку.
Як ми приїхали з Аргентини, то я вдітий був по моді. В мене були кльошні штани, шириною
45 сантиметрів. То казали, що я стиляга. А потім вже і тут почалося. То один в кльошах,
то другий… У кого вужчі були, у кого ширші. А потім мода помінялась на штани-дудочки.
А дівчата попривозили з собою курточки шкіряні. А тут були злидні. І в неділю на танці тут
ходили у фуфайках. Недаремно дівчата плакали і кричали на кораблі.

Спогади записали:
Кучерява Р.І. та Гринчук П.Г.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.