dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Публікації » Оксана Миколаївна Фурманюк. Історія нескореної жінки
Інформація по новині
  • Переглядів: 2352
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 14-10-2015, 14:17
14-10-2015, 14:17

Оксана Миколаївна Фурманюк. Історія нескореної жінки

Категорія: Публікації

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Виявляється, любов до Батьківщини може ламати людські долі. Але чому любов до України,
залишає по собі болючу рану на все життя? Лише завдяки нестримним духом і незламним
серцем патріотам, Україна жила, якщо не на карті, то у душах сміливців. Занадто багато могил
позаду, занадто багато не прожитих днів і занадто багато сліз, щоб забути її, свою рідну землю,
щоб віддати її на розтерзання ворогу. Допоки в наших серцях жевріє вогонь свободи – Україна
буде. Хто як не ми повинні її відстояти і зберегти. Україна має нескорених синів та дочок… І
поправу дочкою України є наша героїня, усміхнена і щира Оксана Миколаївна Фурманюк. Її
життя – це приклад незламності і боротьби, приклад патріотизму і болю.

Я народилася 1925 року в селі Лисово, яке нині не існує в Іваничівському районі.

Моя родина не була бідною. Ми мали три корови, коні, пасіку та землю. Це господарство
заклав ще дідусь, який брав участь у боях Першої світової війни.

У нашій хаті були «тюлі», а сама хата була крита соломою. Оскільки наша хата була досить
великою, а батько був активною людиною, то у нас стали збиратися знайомі та друзі батька.
Вони говорили про події, що відбувалися в державі, а ще читали українські книжки та газети.
Батько ховав газети за дошками невеликої веранди. Я знала про ту схованку, але заглянути не
наважилась. У той час в село були уже прислані вчителі, продавці, так звані комсомольці, які
за всіма спостерігали і доносили в НКВД.

Восени 1939 року стали говорити про колгоспи. Батька попередили, що на нього підозріло
дивляться. Щоб уникнути арешту, він віддав у колгосп корову та старого плуга і сам став
працювати в колгоспі ковалем. Я в той час вже почала ходити на танці і на мене стали задивлятися
хлопці…

В 1941 році, перед самою війною, нас, молодь забрали на будівництво аеродрому в с. Жовтневому
Володимир-Волинського району. Ми вирізали дерен та утрамбовували грунт. Спали
в бараках на сіні. У ніч на 22 червня лягли спати, і між рядами ще ходив офіцер, перевіряючи
чи ми спимо, а вже над ранок почули перші вибухи Другої світової війни, яка докотилася і до
нас. Вибігла на вулицю в чому була і вирішила добиратись додому. Пам’ятаю, як довго не могла
перейти дорогу біля села Микуличі, оскільки по ній не припинявся рух машин, мотоциклів,
танків та іншої техніки. Так, виїжджали в сторону Луцька радянські офіцери та їхні сім’ї, цивільні,
вивозячи своє майно. Дісталась до свого села тільки ввечері.

Того ж вечора з’явилися в селі перші німці. На території села напередодні впав німецький
літак, ось вони і шукали льотчиків, розпитуючи про них місцевих жителів. У селі на той час
ніхто не бачив літаків, тому всім було цікаво подивитись на таку техніку. Що сталася з тими
льотчиками я не пам’ятаю, їх, напевно, вбили, бо за панським будинком був лісок, всі говорили,
що вони пішли туди і зникли. Почали жити при німцях. Настала осінь, зібрали городи.
А на весну німці почали забирати в Німеччину на примусові роботи. Староста села поїхав у
райцентр і сказав моєму татові, що його діти є в списках на вивезення. Вже зібрали чемодан і
підготовили теплу одежу в дорогу, але батькові з допомогою друзів вдалося викреслити мене зі
списків, а молодшу сестру, яка була з 1927 року народження, записали на два роки молодшою.
Так вдалося уникнути вивезення.

Я не могла сидіти без діла, адже до тата приходили бандерівці. Ми разом з групою дівчат
взялися за виготовлення бинтів. Ходили по хатах і просили старі сорочки, простирадла. Рвали
їх на смужки, прали, сушили, обливали спиртом і скручували у рулони. Ще нам доручили
збирати цілющі трави: ромашку, підбіл, мати-й мачуху.

Пригадую бій у Загореві (Локачинський район) у вересні 1943 року, коли бійці УПА дали бій нацистським окупантам. 42 молодих хлопці тримали бій проти понад тисячі ворогів дві
з половиною доби, маючи у наявності один гранатомет та чотири кулемети. Вночі з 11 на 12
вересня з вигуками «Слава Україні!» повстанці ровом через окопи прорвалися з нацистського
оточення. Із 42 повстанців 29 загинуло, але вони вчинили подвиг - знищили 540 окупантів та
700 поранили. Були поранені і серед упівців у Луковичах. Я варила їм чай і носила пити.

Пам’ятаю схрони, що були викопані в невеликому сосновому ліску за панським будинком
у селі Замличі. На вході навіть приладнали ящик в якому була посаджена сосна. І коли схрон
закривали, то нічого не було видно, просто місце на якому росла сосна.

Йшов 1944 рік. Якось під ранок проснулась від гучних пострілів. Я злажу з горища на якому
спала, одіваю тілогрійку, відв’язую корову і йду на берег. Корову залишаю на березі, а сама
сховалася у рові. Взяла з собою в’язання, якщо хтось знайде і буде питати скажу, що в’яжу і
пасу корову. Із села дочувалось: «Стоять б…ди, бандеровцы». Постріли не припинялись, стріляли
довго, одна куля зачепила мені ногу. Я спочатку й не зрозуміла, думала, що просто подряпалась.
Але кров сильно йшла, зняла косинку та й перев’язала нею ногу. Шрам від кулі на
нозі залишився назавжди. До вечора все стихло і я почала вертатися. Прийшла, а там хлопці
лежать мертві. Один з нашого села, так би мовити, мій кавалер. А в одного хлопця був напханий
хліб у роті. Мабуть, його поранили сильно і він стогнав та, щоб не видати інших, йому так
затулили рота.

Прийшла назад до своєї подруги, а в неї маму з сестрою застрілили. Після того за кілька
днів знайшли й решту хлопців. Не пам’ятаю як передала в Лисово, щоб приїхали забрали тіло
хлопця. За ним приїхала його сестра. Коли вже жила у Володимирі, то віднайшла його могилу.

Далі кілька днів по тому я жила у своєї тітки, а потім все ж вирішила повертатись додому.
Прийшла, попросила маму нагріти води, аби помити коси. В мене була коса, не розкішна, але
все ж гарна білява. Я тоді її розплела і стала розчісувати. Мама гріла воду та ладнала вареники…
Але не судилося мені того дня помити коси, бо в хату прийшли люди у радянській формі
та арештували мене. Все сталося так швидко, що якби хотіла втекти, то не змогла.

Не встигли забрати мене, як приїхала друга машина за рідними. Пам’ятаю, що саме в той час
бабуня вела корови, дві зразу віддала, а третя була на металевому ланцюгу, а кінець ланцюга
був обмотаний навколо руки бабусі. Військові навіть не дали їй можливості зняти той ланцюг з
руки, вони разом зі шкірою здерли його, покалічивши руку. Скалічивши, вони вже не арештовували
її, залишивши оплакувати своїх рідних: чоловіка, сина, невістку, двох онучок.

Мене привезли у Локачі. Туди всіх везли. В районному центрі хати стояли пусткою, бо багато
сімей вже вивезли. Привезли до якоїсь хати. Чоловіків тримали в льосі, а мене одну на
невеликій веранді. Повели на допит в контору. Бачила закривавлених чоловіків з розірваними
сорочками та чекала своєї черги. Я так і не встигла заплести волосся. Офіцер схопив за нього,
вибив табуретку з-під ніг і підняв мене. Було дуже боляче. І так, схопивши мене за волосся,
водив навколо столу вимагаючи аби «німецька підстилка і бандерівка» призналася…

Далі мене перевезли до Луцька. Знала, що будуть бити, але нічого не хотіла казати. Перед
допитом перехрестилася і вирішила, що вину покладу на тих хлопців, яких вже вбили, щоб
більше ніхто не постраждав. Кажу, що той і той просив мене аби я трави збирала. Але знайшлась
одна продажна, разом в школу ходили, яка також з нами скручувала бинти, розказала
все, навіть те, що я була станичною. «Гавари, что ты делала тварь??? Чем занималась???», - кричав
чекіст. У Луцькій тюрмі була два місяці. Дали 15 років каторги. Вирок винесли перед Покровою
7 жовтня 1944 року.

Далі доправили до Рівного. В Рівному мою матір та сестру, яких теж арештували, тільки
везли іншою машиною, посадили у вагони для худоби і відправили невідомо куди. По дорозі
мамі та сестрі, яких посадили в один вагон, вдалося втекти, попросивши молодого конвоїра
їх відпустити. Вони спитали його: «Хлопчику, а як ми будемо втікати, ти в нас не будеш
стріляти?», - і кинули йому пляшку меду. Він сказав: «Як зможете, то тікайте». Їм вдалося…
Але сталася прикрість, коли поверталися додому десь біля села Війниця маму збила вантажна
машина. Мама зламала хребет. Люди, що проходили повз згадали, що у Війниці є Настя, вона
родом з Лисового, треба їй переказати. Настя вночі приїхала з чоловіком, поклали на дошку і
повезли маму до татової сестри. Але маму з сестрою шукали, тому вони змушені були переїхати
в село Яневичі Іваничівського району до родичів. Мама пролежала цілу ніч на печі, боялася
навіть кашлянути, щоб хто сторонній не почув. Навесні знайшли костоправа. Вона робила
масажі і направила хребет. Через пару місяців мама почала ходити. Здавалося, все якось почало
налагоджуватися. Сестра Ольга для того, щоб уникнути арешту вийшла заміж за чоботаря
і змінила прізвище. В сільській раді їм виділили частинку хліва. Хтось дав теля, хтось порося,
вже було невелике господарство. Але їх з мамою все таки знайшли і арештували, і навіть те,
що сестра була вагітна не допомогло залишитись. Завезли в Кіров, поки сестра родила жили
в дідовій хаті. Був страшенний голод. Сестра однією груддю кормила сина Миколу, а другою
маму…

Пізніше їх вивезли до Магадану.

Дідусь помер ще раніше, тоді, коли всіх їх перший раз арештували. Він помер від голоду у
Кірові. Поки мав якісь речі, які в нього були з собою, то міняв їх на хліб. Коли речі закінчились,
він не мав як роздобути їжу.

Батько три роки просидів в Луцькій тюрмі. Його там тримали, бо він робив ремонти для
офіцерів, а потім він також був відправлений на 10 років до Магадану. Пізніше, коли вже були
на волі, поїхали в Кіров, то сусіди дідуся показали його могилу - дві палки березових дротом
закручені у вигляді хреста. «Докуда имел, что продавать так и куплял хлеб, а потом не было,
что продать и умер от голода», - розповіли.

З Луцька я була перевезена до Харкова, де провела три місяці у в’язниці. Там нам провели
санітарну обробку, прожаривши всі речі. Мала теплу хустку, котра впала у вогонь і майже згоріла,
бо мені передали лише клапті. Це було дуже серйозною проблемою оскільки дістати десь
одежу було просто неможливо, а йшла зима. Пізніше, під час пересилки, коли стало холодно,
я пошила, за порадою, шапку з ковдри.

Вже в Харкові нас ніхто не називав на ім’я. Кожна отримала номер, який мав бути пришитий
на спину, коліно і шапку. Номер мій «М667», і як його забути, коли на довгих 12 років він
замінив мені ім’я. Перед Новим роком нас посадили у вагони для худоби і повезли на Воркуту.
Їхали місяць, хоча у Воркуту можна заїхати за 3 доби. Це було зроблено навмисно. Часто і надовго
зупиняли на станціях. Годували один раз в день, ввечері. Видавали по три варені картоплини,
несмачні, мабуть перемерзлі, та шматок дуже солоної риби. Пити не давали зовсім. Ми
обсмоктували металеві дроти на яких зранку осідав іній. Просили конвоїрів, аби на зупинках
в той висувний ящичок, який слугував туалетом, поклали трохи снігу. Деколи, сміючись, конвоїри
клали замерзлі фекалії, але були і такі, що клали свіжий сніг. Його роздавали і смакували
як шоколадку. Ту їжу, яку мали з собою, відібрали по дорозі, такі ж ув’язнені як і я, зігнавши
нас в один кут. Це були так звані «блатні». Вони казали, що бандерівкам не треба їсти, бо їм їжа
більш потрібна. Змусили висипати все на підлогу, а потім вони все розібрали. Часто бувало
так, що коли приїжджали в глушину, двері вагону відкривали і в ліс викидали тіла мертвих.
Витягували замерзлих, померлих з голоду чи від хвороб, кого за руку, кого за ногу. Було дуже
страшно… Думала собі, а як же їхні рідні, вони ж то надіються, що може доїхав, що живий…

У Воркуту приїхали 29 січня 1946 року. Нас, вісімдесят жінок та дівчат поселили в одному
бараці. Без води і туалету. Працювали на шахті № 5. Пригадую, що багатьох вбило в шахті.
Одного разу, піднімалася нагору вагонеткою і вона обірвалася. Летіли вниз аж поки вагонетка
не перекинулась. Одного на смерть забило, один сильно побив голову, потім збожеволів, мені
вибило ключицю, одній відбило м’язи, довго вона помучилась, довго пролежала, аж м’ясо вирізали,
а одній нічого не було, як в сорочці народилась.

Це була тяжа праця, навантажувати вагонетки. Мріяли аби виспатися та наїстися чорного
хліба. Коли закладали вибухівку в пласти вугілля, то замазували ці отвори глиною, дівчата
ховали трохи глини і мили нею голову. Мила видавали дуже мало, розміром менше половини
сірникової коробки, на місяць. Не було білизни, її не видавали. Була така худа, що одними
кістками світила. Коли поклали в лікарню на оздоровлення, лікарка попросила, щоб я їй вишила
сорочку. Я вишила, а вона каже:

- «Я дам вам гроші».
- «А нащо, мені гроші, що я за них куплю, якщо поблизу нема навіть магазину».
- «То я буду носити хліб».

-«І хліба мені не треба, бо скільки я з’їм? А решту як не заберуть, то вкрадуть».
- «То я буду приносити вам риб’ячий жир, може ви поправитесь».
Я пила той жир, для мене це була як ковбаса найкраща, а ще, якщо дадуть зубчик часнику,
то це було найбільше лакомство. Кожних два три дні лікарка приносила пляшечку, як і обіцяла.
Мені вистачало, ще й дівчат поїла. Кололи уколи аби не було місячних. Ми думали, якщо
виживемо, то у нас дітей ніколи не буде. Тільки після смерті Сталіна нам почали видавати
постільну білизну. Клопів було стільки, що не можна було спати. Замотувались повністю в
наматрацник і так намагалися заснути. Давали «увальнітільні», можна було піти в місто, що
було за 10 км.

Мені відрізало великий палець, коли будували залізничну дорогу. Пригадую лікаря Ложкіна,
який його зшивав. Латав як рукавицю. «А, что я должен над твоїм пальцем плакать?», - сміявся він. Коли зламала ногу, перевели на легшу роботу, піднімати вагонетки. 4 вагонетки
треба було навантажити і підняти.
У 1956 році звільнили, зняли 5 років. Але мені про це ніхто не сказав. І я ще 2 роки пропрацювала.
Звільнили і сказали, що виїзду додому нема.
Жити стало трохи легше і дівчата з хлопцями почали знайомитися та створювати сім’ї.
Нам всім було по 32-35 років. І я собі стала думати, що треба шукати якогось українця, страшенно
не хотіла «руского», дуже мріяла, що разом повернемося на Україну. Познайомилася з
хлопцем з Коритниці. Але боялася, що він одружений. Він був провідником на потязі «Львів-Ковель». Ми одружилися. Прожили там у Воркуті майже 10 років. Народився син. Навіть приїхала
сестра на хрестини з Магадану. Вона вийшла заміж за росіянина Івана, він був дуже
добрим. Мама з татом просили сестру, щоб привезла мене до них, бо вони хочуть побачити
свою Сяню. І я наважилась їхати. Синочкові було 3 місяці. 8 діб ми їхали потягом, 4 дні чекали
в Находці на пароплав і ще 4 дні пливли пароплавом. Пробула в мами з татом місяць.

Нам видали тимчасові паспорти і ми почали вертатися додому, син ходив уже в третій клас.
Приїхали в моє село, а там якраз кажуть, що продають нашу хату. Я боялася навіть піти в
сільську раду, щоб викупити її. Скрізь була «біда чорна». Поїхали додому до чоловіка, а там в
хаті «совєти» в одній кімнаті зробили інкубатор для квочок. А в другій кімнаті жила вся сім’я.
Свекруха була калікою. Старша сестра чоловіка була з 1904 року. Вийшла заміж за партійця.
Він так вислужувався, що одного разу прийшов і витягнув з-під свекрухи кожуха та подушку.
Друга сестра чоловіка жила у Нововолинську. Її чоловік працював на шахті, тому їм дали кімнату.
Трохи жили у них. Вже і мій чоловік почав працювати на шахті. Працював там до пенсії.
Я купила хату у Володимирі за 7 тисяч рублів. Привезли з собою ми десь 15 тисяч рублів. Чоловік
мене ще сварив, що купила хату на такому болоті, бо тут був млин і всі їздили молоти. Було
це приблизно у 70-х роках. Нарешті почали жити як люди. Завели господарство і поринули у
звичні будні. Але клеймо політв’язня мали до розвалу Союзу. Одного разу, дочку навіть за те,
що мама «виселена» звільнили з роботи. Я зрозуміла, що зовсім не робота нищить людей, а
люди нищать людей.

Та сила і мужність яку має Оксана Миколаївна вражає. Її незламний дух зберіг життя, а
любов до України давала надію. Не дивлячись на поважний вік і сльози в очах, наша героїня
в душі ще досі та молода біловолоса активістка Оксана з Лисового. І на останок Оксана Миколаївна
з гордістю нам сказала:

Били вбивали,
На Сибір мене гнали
А я не скорилася,
Українкою народилася.

Спогади записали:
Вознюк О.А. та Федосєєва С.А.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Березень 2024 (2)
Лютий 2024 (4)
Січень 2024 (3)
Грудень 2023 (3)
Листопад 2023 (4)
Жовтень 2023 (4)
^