dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 1002
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 24-09-2015, 14:54
24-09-2015, 14:54

Горбаченко Ніна Андріївна

Категорія: Публікації

Я народилась у Воронежі. Потім мама переїхала в Батумі. Працювала на чайних плантаціях.
Жили в бараках з фанери, по дві сім’ї у кімнаті. Я спала з мамою. Пам’ятаю, в нас був висячий
умивальник. Під низом миска стояла. Пізніше ми перейшли в окремий будиночок. Мама
вдруге вийшла заміж. І в 1940 році народилась сестричка. Вітчим у травні 41-го року прийшов
у відпуск, а вже в серпні прийшла похоронка. Він служив у Мінську, в Білорусії, і там попав у
полон до німців. Похоронений в Освєнцимі.
Важко було під час війни. На маму, на сестричку і на мене давали тільки 300 грам хліба на
день. Хліб привозили віслючком у маленький кіоск у двох плетених корзинах. В основному
харчувалися фруктами: мандаринами, апельсинами, лимонами, виноградом, персиками.
Жінки працювали на чайних плантаціях, а чоловіки - на кукурудзяних полях. Восени вони
збирали качани у великі кошики – кодори. Ми, діти, йшли за ними і збирали кукурудзяні початки.
Ті чоловіки часом жаліли нас і залишали трохи качанів. Ми це все збирали, несли додому,
чистили і сушили на сонці. А мама носила до млина, щоб змолоти на крупу.
Дітлахи по четверо, по п’ятеро ходили в гори збирати щавель, кропиву. Вдома мама у великому
чугунці спарить це все, добавить жменьку кукурудзяної крупи, вимішає, сформує щось
схоже до котлеток, і спече зверху на плиті. Ні жиру, ні олії не добавляла, бо не мала.
Ні світла, ні газу не було. Плита на дрова стояла на дворі. Дров не було. І ми збирали кору
евкаліпта, яка дуже добре горіла.
Стоїмо коло плити, чекаємо, поки та кропива спечеться. А часом мама їздила до міста на
базар і привозила відро тюльки (хамса називалась). Чистила її, чи не чистила, але запарювала,
а потім також пекла. Так смачно було!
Згодом ми перебралися у четвертий будинок. Чоловіків майже не було. Одні жінки. Жили
дружно. У тому будинку жило 7 сімей : вірмени – сім’я з п’яти чоловік, поляки - Гурська Марися
з дочкою Зосею, Тоцька Шура з сином Славком, двоє молодих українців – чоловік і жінка,
наша сім’я, грузини – батько, дочки і син.
В сусідньому будинку жила тьотя Дуся з сином. Робітники збирали чай, а він ходив з вагою,
важив чай, і висипав його у кодору (великий плетений кошик). Потім той чай сушив. Приїжджала машина. Чай висипали у великі коробки і везли на чайну фабрику.
Недалеко був величезний Батумський нафтопереробний завод і поселення, що називалось
Тамара. Звичайно був і базарчик. Там продавали смажену сою. Нам їсти хотілося, то ми часом
випрошували трішки. Весною збирали підсніжники, проліски, ввечері в’язали пучечки і
ходили їх продавати на базар. А росли вони просто між чайними рядами. На виручені гроші
купували півлітрову банку крупи кукурудзяної чи арнаутки, часом вермішелі, щоб мама мала
з чим суп варити.
Пам’ятаю, одного разу підійшла до мене молода жінка, гарно одягнена, поклала мені руку
на голову і запитала по чому квіти, а потім забрала мене з собою додому. Ми прийшли до гарного
великого будинку. Вона мене посадила за великий овальний стіл у столовій, принесла
каву з молоком і булку, намазану маслом. Їхній смак я пам’ятаю до цього часу.
У той час, в 1943 році, там вже були п’ятиповерхові будинки і триповерхові. Була навіть
одна дев’ятиповерхівка з сміттєпроводом. Кругом все заасфальтоване було. У цих будинках
жили мої подруги, і коли був сильний дощ, я у них ночувала.
До школи я пішла у 1943 році. Вона була за три кілометри від нас. Ми жили біля чайних
плантацій. Ходили навпростець через гірську річку.
В школі нас кормили: на великій перерві давали склянку чаю з сахарином і 100 грам хліба.
Пані вчителька це все приносила нам в клас на великому підносі. У неї не було правої руки .
Під час війни її мали вивезти до Німеччини на роботу, то вона зістрибнула з поїзда і поламала
руку та ушкодила бедро. Ми завжди її з нетерпінням чекали. Всім хотілося взяти шкоринку, її
можна було покласти під язик, і вона довго танула…Хоч і війна була, але нас кормили. Часом
були обстріли. Нас водили у бомбосховища, облаштовані у самій горі. Там було світло, лавки
стояли попід стіною, і ми там сиділи-балакали. Гора називалась Тамара - на честь грузинської
цариці. Завод давав гудок, і це було знаком, що треба ховатися. На горі була артилерія, в основному
жінки, 4 гармати стояло. Мама часто їм прала, а вони за це давали шматок мила. З водою
було туго в горах. І трубопроводи робили з бамбукових стебел. В одному місці прямо з гори
виступала труба і з неї текла вода. Ми маленькими бігали туди купатися, обливатися водою.
Світла не було. Керосинові лампи використовували. Пам’ятаю, коли була в старших класах,
лежу, читаю книжку Гоголя, а мама в баночку керосину наллє, з ватки джгутик зробить і воно
так горить. Вчилася я добре. Завжди мамі подяки були, коли ходила на збори. До 5 класу вчилися
окремо хлопчики, окремо-дівчатка.
Після 8 класу я вчилася у профтехучилищі. Закінчила курси електрообмотників. Працювала
на машинобудівному заводі, на крані. Потім почула, що набирають у технікум на навчання
у Вірменії. Мама виробила мені пропуск, і я сама поїхала в Ленінакан. Жила в гуртожитку.
На першому поверсі жили хлопці, а на третьому - з одної сторони жили дівчата, а з другої –
директор з сім’єю і вчителі. У технікумі вчилися вірмени, грузини, росіяни і українці. Жили
дружно. Гуртожиток був хороший: туалети були, умивальники, кухня для студентів, дуже
великий спортивний зал, добре оснащений. Було багато старших студентів: по 25, по 28 років.
Стипендія тоді була 160 карбованців.
Взимку на новорічні свята ми часто гуляли по місту. Місцеві жителі відчиняли двері і закликали
до себе на гостину. В кімнаті був накритий святковий стіл. Не з ковбасою і холодцем,
як у нас, а з національним печивом, компотами. Для старших людей подавали вино. І на дорогу
з собою давали цукерки. Дуже хороші люди були і дуже добрі.
Коли в 1954 році помер Сталін, всі були в паніці, плакали, така важка обстановка була. В
аудиторії висів портрет Сталіна з чорними стрічками.
Практику я проходила в Тбілісі на молочному комбінаті. Все було механізоване - молоко
бідонами уже ніхто не носив. У цех по прийому молока вхід був заборонений. Чистота була,
красота.
Жили ми з дівчатами на квартирі. Одного разу прийшла хазяйка і каже, щоб ми не йшли
до міста, бо в центрі стоять прикордонники кожних 10 метрів і нікого не пропускають. Їздила
грузова машина з великим портретом Хрущова з кукурудзою в зубах. Возили також портрети
Леніна і Сталіна, і всі їм привітання кричали грузинською мовою.
Хазяйка наша в суді працювала. І одного разу розповіла історію, як судили єврея. «Я знаю
сколько вы мне присудите, но я не боюсь, пусть знает вся страна!» - кричав. Виявляється, продавали
заражене чимось морозиво, і продавці його підставили. Йому присудили вищу міру
покарання – розстріл.
По завершенню навчання мені дали направлення в Ковель на міжрайбазу. І вже у 1956 році
я поїхала на Волинь: з Тбілісі до Харкова, а з Харкова до Ковеля. Їхала в загальному вагоні.
Всі говорять, кожен розказує про своє. Запитали і мене, куди я їду. А як дізнались, що я по
розподілу попала на Волинь, здивувались, почали питати чого туди їду. Казали, що там бандерівщина,
що там хлопці людей в колодязі кидають, вбивають. У мене сльози потекли з очей.
Так страшно стало… У Львові підсів до мене військовий. Такий кремезний! І питає мене, чого
я плачу? А я відповідаю, що їду по направленню на Волинь, а там якісь бандери людей вбивають.
А він вислухав мене і каже, що колись і справді так було, але зараз такого немає. Заспокоїв
мене. Він сам був з Володимира. Володя Савицький.
До Володимира ми приїхали о 12 годині ночі. Станція така маленька. Володя провів мене
до готелю. Від вокзалу до міста вела дорога бруківка. З лівої сторони очерет високий, жаби
квакають, а з правої сторони - хатинки маленькі, навіть одна під соломою. Думаю, коли ж то
місто буде?А запитати соромлюсь.
Перше, що я побачила, був напівзруйнований собор Різдва Христового, а поряд був готель.
Я залишила Володі чемодан і пішла всередину до маленького віконця. Поселили мене у загальну
кімнату: шестеро чоловік нас було. Володя почекав мене на лавочці біля готелю, розказав,
де знаходиться маслозавод.
На ранок я прийшла на маслозавод. Директор Колєрова Лідія Іванівна передивилася мої
документи. Ось так я попала на роботу.
На квартирі я майже рік жила з Анею Юрчук. Це була одна кімната, де ми з Анею спали на
одному ліжку, а старенька жінка – на другому. На квартиру треба було приписатись у ЖЕКу,
що стояв там, де зараз магазин «Салют».
За ЖЕКом був великий базар. Свині, корови продавались, і хто, що мав. Площі не було. Був
невеликий сад, в якому паслися кози. Ті, хто приїхав на базар, прив’язували там до дерев своїх
коней, розстелювали ряднину і їли, що в кого було: хліб, сало, молоко, пляшка самогонки...
Поки жінки торгували, чоловіки собі відпочивали. А ще там стояв двоповерховий, ще польський,
будиночок. Найбільшим будинком тоді мені видалась швейна фабрика. Біля собору
Різдва Христового був кінотеатр – одноповерховий будиночок і садок з деревами, здається,
вишні там були.
Коли падав дощ, було багато болота, тротуарів не було, а вулиці були грунтові. Автобусної
станції ще не було, і там де зараз пам’ятник Данилу Галицькому, була будка, де продавали
квитки на автобус. Маленький автобус ПАЗик ходив. Розповідали, що там, де зараз центральна
аптека, було єврейське кладовище. Я пам’ятаю, що там лежали плити. Потім це все розрівняли
і заасфальтували, побудували будинок. Тільки при Хрущові місто почало потрохи
розбудовуватись. Із церков були діючими Василівська і Миколаївська, а також Успенський
Собор. А де собор Різдва Христового, там був склад. А ЗАГС був там, де зараз районна рада,
на першому поверсі.
Через рік я отримала премію – півтори тисячі рублів, купила собі у Львові пальто і поїхала
на два тижні на море – в Батумі, до подруг.
Потім я жила кілька днів з жінкою-інженером з маслозаводу, а її чоловік працював у ковбасному
цеху, де зараз редакція «Слово правди». У них ми святкували 1 травня. І Колєрова там
була, і директор ковбасного цеху, і інше начальство. Я там перший раз попробувала горілку. А
мені так соромно було, вони всі старші, а я молода дівчина… Потім вони почали співати, і ми
з дочкою хазяйки пішли в іншу кімнату.
Згодом мені знайшли квартиру на Чернігівській вулиці. Це був великий двоповерховий
будинок, де жило багато квартирантів. За стіною поряд зі мною жила сім’я Горбаченків. Він
працював в профтехучилищі. Зараз там жіночий монастир. Директором там був Драгайцев.
Недалеко від нашого будинку був залізничний клуб. «Желєзка» на нього казали. І Горбаченко
ходив туди зі своїм другом. Там ми і познайомились.
Незабаром з Батумі приїхала моя мама з сестрою. Колєрова перевела мене в цех молокозаводу
в Овадно. З навколишніх колгоспів туди привозили молоко. Тоді Овадно було районним
центром. І лікарня там була, і роддом, і поліклініка, і зубний кабінет, хороший клуб, райком
партії, райком комсомолу, бібліотека, у центрі села – церква, заготконтора, їдальня, ковбасний
цех, комбінат по переробці льону. В цеху молокозаводу був бухгалтер, лаборанти, сторож, конюх
і пара коней з підводою. Мали гектар землі, сіяли овес для коней. Тримали 9 свиней. Тоді
холодильників не було і заготовляли лід взимку з озер. Для цього наймали людей з інших сіл.
Копали траншеї, вистеляли соломою, клали лід і засипали землею. Між траншеями був прохід,
де стояли ванни з молоком. З молока збирали сметану , і возили до Володимира на завод.
У знежирене молоко добавляли порошок, і виходило щось схоже до творогу. Це був казеїн
– клей, який використовували в літакобудуванні. Молоко перевіряли на кількість жироодиниць.
І якщо молоко було пісним, то колгоспи замість молока давали хороше сало. Мене, як
представника заводу, запрошували в райком партії на збори з головами колгоспів. І наш цех
заключав договори на поставку молока. Голови колгоспів не могли відмовитись при секретареві
райкому. Часто їздили райкомівською машиною в колгоспи перевіряти доїння корів.
Одного разу у мене був сильний насмарк. Секретар райкому запитав, чи в мене є хустинка.
Поклав цю хустинку на мурашник, пристукав її палицею, і коли вона змокріла, подав мені. Я
приклала її до носа і вдихнула. Насмарку як не було.
Мені дуже подобалось Овадно. У нас була велика кімната, кухня. На вулиці був колодязь,
невеликий хлівчик. Груші, яблуні були. Дуже гарно було.
Потім район розформували і мене перевели на роботу в Іваничі. У 1959 році ми з Горбаченком
розписалися. У подарунок він мені купив маленьку книжечку – Кобзар. Святковий обід у
нас був в другій столові.
І я перейшла на роботу в бібліотеку профтехучилища, що розміщувалась в келіях жіночого
монастиря. І саме у той час училище переводили в Овадно. Потім там була вечірня школа. Бібліотека
була хороша . З книжок – в основному підручниики, художня література, дуже багато
журналів – «Китай», «Україна», «Радянська жінка», «Робітниця», «Юність», «Огоньок», багато
газет. Горбаченко в цьому училищі викладав спецдисципліни, а згодом став заступником директора.
Потім його забрали в міськком партії, завідувачем промислового і транспортного
відділу.
А я перевелась у дитячу бібліотеку, що заходилась на місці теперішньої податкової інспекції.
Згодом у міській раді звільнилося місце інструктора, і я пішла туди. Працювала разом з
Надією Василівною Ткаченко. Зарплата була 120 карбованців, а в бібліотекаря лише 80. Головою
міської ради тоді був Скромний Віктор Павлович. Займалися підготовкою до виборів.
Організовували комісії, писали протоколи, доповіді на сесії , підтримували зв’язки з селами,
проводили зустрічі з людьми. Колективом завжди святкували 23 лютого, 8 березня, Новий
рік, дні народження. Урочисті вітання були в залі засідань. Потім накривались святкові столи.
Коли міським головою став Лапташук Євген Костянтинович, то заборонив ці, за його словами,
«збіговиська». То ми збиралися після роботи невеликими групами, хто хотів, таємно від
міського голови, і виїжджали в ліс, у сторону Когильного, у березовий гай. Брали з собою радіоприймачі,
щоб музика була, готували шашлики. Вже пізніше на дні народження готували
коктейлі з шампанського і коньяку «Московські зорі» і вгощалися солодощами. Завжди брали
участь у демонстраціях: на 1 травня, на 9 травня, на День конституції . Пам’ятаю, одного
року на День Великої Жовтневої революції з грузових машин на площі спорудили величезний
крейсер «Аврора». І він потихеньку рухався, наче плив. Зверху сиділа дітвора. До Дня народження
Леніна організовували суботники: прибирали на подвір’ї міської ради. Дружно їздили
в колгосп допомагати обробляти буряки та збирати картоплю. І секретар їздив, і голова, і всі
заступники, всі співробітники міської ради. Весною буряки пололи, шарували, а восени збирали
і обрізували, і накидали в машини. Возили в села нас на тракторі, на причепі. На обід розстеляли
покривала. Викладали, що хто привіз з собою. А Вася з архітектури завжди привозив
з собою 3 літри молока. Горілку завжди запивали молоком.
На Новий Рік на площі ставили ялинку. ЇЇ верхівку завжди прикрашала червона зірка. Діти
старших і молодших класів водили хоровод. Розказували вірші, і за це Дід Мороз і Снігуронька
давали їм подарунки. Я пропрацювала в міській раді з 1975 по 1991 рік. За час моєї роботи
міську раду об’єднали з районною радою, а потім знову роз’єднали. У 1991 році появився Народний
Рух України. Всі раділи, надіялись на самостійність та розквіт держави.

Ніна Горбаченко
Горбаченко Ніна Андріївна

Колишній "міський голова" міста Володимира-Волинського.
Горбаченко Ніна Андріївна

Пам'ятник невідомому солдату на площі міста
Горбаченко Ніна Андріївна

Колектив комбінату молочних продуктів
Горбаченко Ніна Андріївна


Спогади записали:
Кучерява Р.І. та Гринчук П.Г.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Липень 2018 (4)
Червень 2018 (5)
Травень 2018 (4)
Квітень 2018 (5)
Березень 2018 (3)
Лютий 2018 (7)
^