dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 1365
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 17-09-2015, 10:51
17-09-2015, 10:51

Дмитрук Леонтій Іванович

Категорія: Публікації

Дмитрук Леонтій ІвановичУлюбленим місцем відпочинку у володимирчан були Білі Береги. По ліву і по праву сторони
річки були пляжі. Був міст під яким регулювалося підняття води. Це була маленька гребля
яка слугувала ГЕС (гідроелектростанції). Навіть до тепер видно дерев’яні колоди у воді. Своє функціонування місцева ГЕС призупинила десь у 1962-1963 рр. Ця маленька ГЕС забезпечувала
енергією всі довколишні села. Ширина водойми була набагато більшою. Річка підступала
майже до будинків. Вода була прозора і чиста. Відпочивати сюди приходили майже всі мешканці
міста.

Пам’ятаю десь у 1958 році перший раз наш цукровий завод злив свої стічни води у річку.
Риби було від берега до берега. Вона була напівпритомна, мертва. Починаючи від самого цукрового
заводу аж до П’ятидень люди виловлювали цю рибу. Ловили сачками. Хто мав човен,
то і на човнах ловили. Пізніше почалися запахи. Кожного року цукровий завод спускав свої
води в річку і з кожним роком риби ставало все менше і менше. Білі Береги зараз запустили, не
має вже тих пляжів які колись манили на відпочинок.

Білі Береги були не єдиним пляжем на річці Лузі. Був ще так званий «Гражданський пляж».
Там стояли вишки і були загороджені сіткою місця для дітей. На прокат давали човни та байдарки.
Навіть була команда рятувальників.

Пригадую як бабуся розповідала нам як на костелі Іоакима та Анни спилювали хрести.
Стояло багато людей і просто дивилися. Ніхто не заступався, всі боялися і нічого не казали.
Через місяць після цього моя бабуся йшла по місту і якась молода жінка їй сказала: «Женщина
посматрите это тот человек который спиливал кресты». Звичайно, в місті знали цих людей,
перешіптувалися про них і навіть ставилися зневажливо. Приблизно десь у 1973 році, коли я
повернувся із армії почав працювати шофером-експедитором. Возив хліб. Черговий магазин
був де зараз «Вопак». Він працював до півночі. Я саме віз хліб. І тільки зайшов в магазин як
надворі люди наробили шуму, якийсь чоловік стрибнув з даху. На цьому будинку є пожежна
драбина по якій він виліз наверх. І тут одразу почали говорити, що це той чоловік, що спилював
хрести на костелі. Називали його прізвище Дурасов.

У Юріївській церкві був Будинок офіцерів. Там проводили концерти та різні розважальні
заходи. У соборі Різдва Христового були склади змішторгу. У жіночому монастирі була школа.
У Миколаївській церкві був ДОСАФ. Я ще там отримав права мотоцикліста. Збоку біля
церкви було приміщення, там були класи. В церкві не вчились. У костелі пам’ятаю ще був орган.
Батьки мене туди водили коли мені було 6-7 років. Десь на початку 70-х рр. зробили кафе
«Ліра». Туди ходили на каву, а літом на соки. Я не пригадую щоб там продавали алкоголь. У
кірсі була спортивна школа. Були секції з волейболу і баскетболу.

По вулиці Ковельській були різні магазинчики – від спортивного до книжкового. Де зараз
обеліск Слави був маленький базарчик. Стояли прилавки під відкритим небом. У 1964 році
копали фундамент під готель. А ми вчились у другій школі (нині офіс Ковальчука) і бігали дивитись на підвали які там виривали. Стояв пам’ятник Леніну і рукою показував на залізничний
вокзал. Розповідали, що одного разу вночі хтось причепив йому на руку мішок.

Мій тато завжди казав, що люди на той час були добріші. Допомагали один одному. Можна
було зайти в магазин і якщо не маєш грошей, то власник завжди давав і ковбасу і хліб. А коли
на роботі давали зарплату – вже йшли в магазин і віддавали борг. Тато мій працював в млині
і отримував 250 рублів. У 1961 році поміняли гроші і з тих 250 руб. стало 25 руб.

Старий маслолозавод був по вулиці Цинкаловського. Там робили морозиво. Воно було в
бідонах і накладали його ложкою. Продавали за 13 коп. На місці кафе «Імпреза» були склади
Райпотребсоюзу. Зимою їздиили на річку і вирізали лід, адже холодильників не було і розвозили
по різних заводах. В тому числі і на маслозавод.

Біля будинку офіцерів був парк. Там була танцплощадка, атракціони, стріляли з «воздушок», кидали кільця. На вихідні там збиралось багато людей, виступали різні місцеві ансамблі.

У кінотеатрі Шевченка на кіно був справжній ажіотаж. Білети не можна було купити. А
коштували вони 30-60 коп. Кінотеатр був заповнений повністю, навіть були приставні місця.
А от скільки пам’ятаю кінотеатр «Космос» - то людей там було мало. Можна було сісти де
хочеш. Всі знали, що він побудований на кістках, тому великою популярністю не користався.
Кіно крутили російською мовою. Показували «Кавказьку полонянку», «Фантамас», «Чотири
танкісти і собака». Майже всі фільми були про віну. Це своєрідна радянська пропаганда. Вже
пізніше коли у людей почали з’являтися телевізори, почали крутити індійські фільми.

Пред Великоднем чи іншими святами вчителі в школі обов’язково наголошували щоб діти
не йшли в церкву. Були спеціальні дружинники які ловили дітей біля церков. Але пізніше почали
усвідомлювати, що це лишнє і вже ставились м’якше. Після Великодня на другий день
всі йшли на роботу. Приходили представники райкому партії і видивлялися, чи ми бува не
всяткуємо. Одного разу колега по роботі похрестила сина. І щоб ніхто не знав хрестила в Устилузі.
Але все одно «пронюхали». Зібразася комісія з райкому партії і давай проводити збори.
Вичитували, давили морально.

Були випадки, що почали робити «тверезе весілля» без алкоголю. Пам’ятаю запросили нас
на весілля в ресторан «Дружба», а Іван Броніславович Зінкевич був відповідальним, наглядав
щоб ніхто не пив. Була лише мінеральна вода… Але і всі п’яні ходили… Люди умудрярися перетворити
тверезе весілля на нетверезе.

Дуже добре закарбувалася та інформаційна війна яку радянська влада вела проти всього
українського. Більшість людей навіть не задумувались над цим. Ми старалися слухати радіо
«Свобода» яке весь час глушили. Довго настроювали відповідну частоту. Слухаєш «Свободу»,
а там розповідають і про українські традиції, про свята, про патріотичні акції. А у нас нічого
не відбувається, нічого нема.

За бандерівців мені розповідав тато. У період війни німці організували для них окреме поселення.
Приказували нікого не кормити. Хто покормить, того розстріляють. Був один випадок
у селі Дубники. Приходять полонені і просять їсти, а на вигляд відрізняються від справжніх
полонених. Ті були знедолені, голодні, виснажені. Батько зрозумів, що тут щось не те
і сказав, що ми самі не маємо нічого їсти. Вони вийшли з хати, а тато за ними спостерігає.
Вийняли бумажку, щось записали і пішли далі. Батько кому встиг з сусідів сказати, щоб не
давали нічого, ті не дали. Зазвичай, селяни бандерівців завжди годували, ділілися останнім.
Через тиждень німці вистроїли все село, зачитали прізвища людей хто давав їсти полоненим
вивели їх за село і розстріляли.

Присилали із Росії та Східної України вчителів чи лікарів. Вони працювали кілька місяців,
а потім їх знаходили мертвими і одразу все списували на бандерівців. Хоча всі добре знали, що
це енкаведисти робили. Вони переодівалися в бандерівську форму і вбивали своїх же людей
спеціально щоб залякати українців. Люди по селах знали тих, хто переодягається але мовчали
бо боялися, що вб’ють і їх.

Насаджували все російське. Навіть призначали на посаду росіян. Були в нас Сідорови, Фєдорови
і т.д…А заступниками вже ставили українців. Голова району призначав голів колгоспу,
таких як йому треба. В основному тупих, які вміли тільки розписатись. Так вони і господарювали.
Кожній організації яка була в місті виділяли ділянки буряків в колгоспі. Поля засіяні
буряками. А як приходить глибока осінь то чогось так мало цукру… В селі Володимирівка
була годівельна ферма. Бичків тисячі… А в магазинах зазвичай лише кості лежать. От така
система була.

Спогади записала
Орися Вознюк, науковий співробітник
ДІКЗ "Стародавній Володимир"
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Березень 2021 (1)
Лютий 2021 (3)
Січень 2021 (6)
Грудень 2020 (2)
Листопад 2020 (3)
Жовтень 2020 (1)
^