dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 998
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 10-09-2015, 11:22
10-09-2015, 11:22

Гудзенко Марія Панасівна

Категорія: Публікації

Гудзенко Марія ПанасівнаМоє життя тісно пов’язане з педагогічним коледжем, який в минулому році відзначив свою
сімдесят п’яту річницю. Так сталося, що ми з ним ровесники, бо я теж народилася в 1939 році.
За ці роки заклад випустив в світ 13000 педагогів. Серед них не тільки викладачі, а й керівники
шкіл та дитячих садків, журналісти, редактори газет, кандидати і доктори наук.


Тут я здобула свою першу спеціальність: викладача фізичної культури середньої школи. З
1949 по 1961 рік училище було фізкультурним, готувало спеціалістів для шкіл. Тут пройшла
моя юність, тут пропрацювала я до виходу на пенсію, і завжди з великим хвилюванням переступаю
поріг рідного училища.

Я не випадково вступила на фізкультурний. Мій батько був вчителем, а в школі фізкультуру
вів льотчик Петро Сторожук, він дуже цікаво проводив свої уроки, у нас була спортивна
форма, заняття з волейболу, різноманітні спортивні снаряди, мені це все дуже подобалось.
Шестеро дівчаток з мого села поступили у Вінницьке фізкультурне училище.

Вперше я переступила поріг педагогічного училища в 1956 році. Нас, студентів Вінницького
училища, з Вінниці перевели у Володимир-Волинський. Приміщення нашого училища у
Вінниці забрали під школу-інтернат. Крім нас, сюди перевели ще кілька груп з Борислава, бо
там теж закрили педучилище. Їхали ми на поїзді з пересадкою у Львові, дуже хвилювалися,
бо все було незвичне і невідоме, тим більше, що їхали дуже далеко, на Західну Україну. Наші
односельчани заспокоювали нас, розповідали, що в 1947 році приїжджали сюди за хлібом, тоді
були дуже голодні роки, і казали, що люди тут такі самі, як і ми.

На вокзалі нас зустріли вчителі, які кожен день виходили на вокзал і зустрічали студентів.
Поїзд приїжджав пізно вночі. Нас на вантажних машинах, вони були спеціально переобладнані
і називалися таксомотори, привезли до гуртожитку, поселили. На другий день по приїзду
ми вже вийшли знайомитись з містом. Звичайно, Володимир - це не Вінниця, але нам воно
дуже сподобалося. Місто було чистеньке, впорядковане, руїн не було, хоч і тільки одинадцятий
рік після війни. Ми знайшли продуктові магазини. Знайшли продуктовий ринок, а що ще
бідному студенту треба, хліб і щось до хліба. До речі, з продуктами у Володимирі було набагато
краще, ніж у Вінниці. Тут вільно продавався цукор, макарони, і крупи, і мука, а, головне,
хліб. Хліба було стільки, скільки хочеш, а в Вінниці давали тільки по буханці на руки. А ще
був кінотеатр - основний вид наших розваг, і що цікаво, що у Вінниці був точнісінько такий
кінотеатр, і він теж носив ім`я Шевченка. Тільки зал у Володимирі трохи менший. Пам’ятаю,
прийшли дівчата з кіно і кажуть, що все чудово, і білети по п’ять копійок, ось тільки надто
близько до екрану.

Де зараз площа. був величезний сквер: росли дерева, кущі, паслися кози. Місто було чисте,
упорядковане. Скрізь були одноповерхові, іноді двоповерхові будинки. В центрі міста стояв
пам’ятник Леніну чи Сталіну, я вже й не пам’ятаю, мабуть тому, що нам було байдуже, хто там
стоїть. Збереглася до сьогодні ліва сторона вулиці Ковельської. Від костелу і аж до вулиці Драгоманова
вся ця частина точнісінько така, як і була.

В училищі ми навчалися два роки, це були незабутні і щасливі роки. Училище було фізкультурне.
Запам’ятались спортивні змагання, спартакіади, фестивалі, ми брали активну участь в
художній самодіяльності. Звичайно, навчальна база була слабкою, не вистачало спортивних
залів, не вистачало спортивного обладнання. Уроки спортивної атлетики взимку проводились
по коридорах. Уявляєте, в класах ідуть уроки із загальних дисциплін, а тут бігають і
стрибають. Навіть, там де кірха, у нас був спортзал. Там поставили спортивні снаряди і ми
туди ходили на додаткові тренування, на спортивні секції. Вже пізніше добудували спортзал
біля педучилища.

А ще була така прикрість, що взимку приміщення педучилища не опалювалося. І як не
дивно, нам було не холодно. Пізніше, вже на другий рік, опалення полагодили і було тепло.
В гуртожитках грубки палилися торфом. Поки ми на уроках - прибиральниці нам напалять
грубки, приходимо, вже тепленько. В підвалі педучилища була невеличка їдальня, ми туди
рідко ходили, бо стипендія 18 рублів, не дуже то і походиш. І ми самі собі готували. Сама
дивуюсь, як ми вижили, що ми їли, важко навіть згадати, але тоді усі так жили. Жили дружно,
ділилися, інколи приходили посилки з дому, з далекої Вінниччини, тоді вже в кімнаті всі
були ситі. Додому їздили лише на літні канікули, бо не було за що їздити. На вихідні на свята
сиділи в гуртожитку, займалися в секціях. Багато було труднощів, але ми того не помічали,
бо були молоді, завзяті, веселі. І найбільше запам’яталося дуже тепле, батьківське піклування
наших вчителів про нас, шістнадцяти- і сімнадцятилітніх дітей. З великою теплотою згадую я
Бовзун Марію Федорівну, нашого керівника, вона була нам як мама. Яворську Ольгу Ісаківну,
Квітку Віру Павлівну. Вони підказували, давали поради, іноді допомагали матеріально, іноді
підгодовували.

Нам було нелегко вчитися і через велике фізичне навантаження. Дві-три пари спеціальних
предметів, а потім ще загальноосвітні. Після обіду заняття в секціях, тренування. Але ніхто
не нарікав, що важко. Було багато позакласних занять, були спартакіади, були фізкультурні
свята. Ми їздили на обласні змагання, проводили змагання в себе. Приходили до нас з технікуму
спортсмени, з профтехучилища. Це були такі товариські зустрічі. Запам’яталася олімпіада
1956 року. У нас була дуже хороша художня самодіяльність. Керівником був Філоненко
Павло Іванович. Він тільки прийшов з армії і з далекої Полтавщини приїхав до нас на роботу.
Потім він став директором музичного училища. Тоді наш хор на обласній олімпіаді зайняв
перше місце.

З часом забезпечення навчального закладу покращилось, мабуть, на це виділялися кошти.
В нас з’явилося багато нового спортивного обладнання, з нами працювали молоді кваліфіковані
педагоги, спеціалісти по фізичній культурі. У нас було двадцять чотири викладачі.

Вони ставилися до нас з великим терпінням, бо, звичайно, не всі могли стати майстрами
спорту. Але розряди з різних видів спорту мали всі. У нас був навіть один майстер спорту
Стасюк Роман, він бігав на короткі дистанції. І як він біг, то всі сходились подивитись, як він
гарно біжить. Він за десять з половиною секунд пробігав сто метрів.

На жаль, вже нікого з наших викладачів не залишилося в живих. Окрім Шишкіна Євгена
Васильовича - викладача спортивної гімнастики.

Після закінчення училища я залишилася у Володимирі. Спочатку працювала в школі, потім
завідуючою дитячого садка номер чотири. Паралельно навчалася в Ровенському педінституті.
Коли відкрився дошкільний відділ в педучилищі, перейшла туди працювати викладачем
дошкільної педагогіки. І з 1968 по 1995 рік працювала в рідному педучилищі.

Дуже туманно пам’ятаю як пройшов мій перший урок. Були квіти, була урочиста лінійка,
був перший дзвінок. І я, класний керівник, заходжу в групу…

Як класний керівник я випустила вісім груп. Зараз мої перші випускники вже самі на пенсії,
вже їхні діти вивчилися і вчаться внуки. Ми листуємося, вони приїжджають влітку на
зустрічі. Знаю, що у них хороші сім’ї, що вони здобули вищу освіту, всі працювали в школах,
дитячих садках. Я щаслива від того, що в який дитячий садок області я не зайшла, скрізь побачу
своїх учнів. Може, прізвище забула, але по очах пізнаю, що це мої дівчатка. Життя пройшло
недаремно, я продовжила себе в своїх учнях, студентах. Я дуже вдячна їм, що вони мене не
підводять, достойно працюють, пам’ятають своє рідне училище, так само як його пам’ятаю я.

До мене якось приїжджали подруги - однокурсниці, які поїхали працювати в інші міста.
Ми з ними пішли по місту, роздивляючись його. І ось що дивно, тоді, коли ми вчилися, то
якось не звертали уваги на собори і церкви, Зимненський монастир.


Оглянули ми і рідне училище. Зараз в педучилищі 44 навчальні кабінети, лабораторії, майстерні,
комп’ютерний клас, спортивні зали, сучасний європейський інтер’єр. Багато молодих
творчих викладачів. Нині для студентів є всі можливості для самореалізації. Коли ми вчилися,
у нас була одна спеціальність, а зараз п’ять основних і ще п’ять додаткових. Мої подруги
тоді говорили, от би нам хоч з рік повчитись в таких умовах і з такими можливостями.

Нам, вінницьким студентам, абсолютно всім дали гуртожиток. Ввійшли в наше становище,
що ми далеко від дому.

За гуртожиток правили два будинки по лівій стороні колишньої вулиці Тельмана, тепер
Драгоманова. Один з них сьогодні слугує за музичний корпус, там є 22 класи, де займаються
музикою. Інший, коли був побудований дев’ятиповерховий гуртожиток на п’ятсот тридцять
місць, зачинили. Він зруйнувався, потім його хтось викупив.

Площа спочатку мала ґрунтове покриття. Згодом цю площу покрили асфальтом і поставили
обеліск слави, куди перенесли поховання з Микулич. Це все тоді робилося за Рубчева
Владлена Кириловича, він був тоді першим секретарем райкому партії у Володимирі. Фронтовик,
танкіст, він горів у танку, він мав дуже сильні опіки по всьому тілу. Це був справжній
адміністратор, який багато працював аби покращити Володимир. Лісне озеро - це теж з його
ініціативи зроблене. Тоді всі підприємства брали участь у створенні цієї штучної водойми і
пляжів. Це було у восьмидесятих, здається.

Площу перебудовували десь в 1964 - 65 роках. Пам’ятаю, тоді ще стояла дзвіниця, дуже
гарна брама, ворота до костелу. А ще там були дуже гарні квітники. Жіночки доглядали за
цими квітниками, там росли навіть гіацинти, було дуже гарно. У костелі був склад і меблевий
магазин, а потім почали його реставрувати. А вже як закінчилася реставрація, то його передали
римо-католицькій громаді.

Кінотеатр Шевченка, ресторан, і всі ті приміщення, що примикають до ресторану, майже не
змінилися з того часу, як я побачила їх вперше. Приміщення, де зараз приватбанк, звичайно,
не було. Скверик був вже тоді, а пам’ятник Данилу і Васильку там поставили до тисячоліття
міста. Танк теж при мені поставили. Там ще був такий відомий магазин «Черемшина», зараз
це приміщення спустошене, а тоді вся західна околиця міста отоварювалася в цьому магазині.
Ми жили на Драгоманова, то я теж туди ходила, десятки років ходила за продуктами.

Далі в бік Устилугу були одноповерхові будинки, багато з них залишилося до сьогодні. Спочатку
це була вулиця Сталіна, а вже при мені - Карла Маркса, це перейменували після того як
культ особи Сталіна розвінчали. Ну а тепер Устилузька вулиця.

Ми займались на стадіоні. Стадіон називався «Спартак». Тоді замість стільців були лавочки,
він ніколи не закривався, ніхто його ніколи не руйнував. Там були розмічені бігові доріжки.
Обладнані ями для стрибків в довжину, в висоту, приладдя для бігу з бар’єрами. І там ми
кожен божий день тренувалися. Там поряд був парк, там ще були надгробки, і ми туди ходили
готуватись до екзамену. Там були лавочки і дерева, до речі ті дерева і зараз ростуть у парку.
А надгробки десь ділися. А десь в 1966 році побудували кінотеатр «Космос», тоді там зробили
парк, поставили статуї піонерів, був ще вовк і червона шапочка. Був ще відкритий круглий
танцювальний майданчик. Особисто я вважаю що це неправильно, все таки це колись було
кладовище. А потім вже побудували багатоповерховий будинок, але не закінчили, бо якраз
тоді розвалився Радянський Союз. Це мав бути райком партії.

В монастирі домініканців було управління сільського господарства.

В 1958 році за кірхою була міськрада, там же був ЗАГС, де ми з чоловіком розписалися. Головою
міськради тоді був Кувшинов, потім він був директором школи-інтернату. Загорожі навколо
будинку тоді не було. Пошта була поряд і це був невеликий будинок. Там, де банк , були
одноповерхові будиночки. Навпрошки можна було ходити куди хочеш.

Будинок навпроти дитячого світу теж був, але він був дуже обдертий. Тоді все було обдерте
після війни, коштів на відбудову не вистачало.

Дуже потужною організацією була «вуглерозвідка», яка будувала для своїх працівників будинки
– котеджі. Декілька таких котеджів ще й до цього часу є на вулиці Драгоманова.

Якщо за зарічанським мостом повернути направо і пройти метрів триста-чотириста, то там
у нас щось на кшталт басейну. Відгороджена частина річки, де було п’ять чи шість доріжок,
тумби для стрибків у воду. Дно там було мулисте, але річка в тому місці дуже глибока, тому
там поставили вишку для стрибків у воду на п’ять і десять метрів. Стрибнеш з десяти метрів
– п’ятірка, з п’яти – четвірка. Там у нас проводилися уроки плавання. І в зв’язку з цим ми починали
вчитися з першого жовтня, щоб навчання подовжилося на літо коли можна було проводити
уроки плавання. Всі йшли на канікули, а ми в липні місяці кожен день мали уроки
плавання. Десь воно все поділося, я і не пам’ятаю коли.
Тренування перед спортивним виступом

Ми вивчали всі види спорту, дівчата - крім футболу, тоді не було жіночого футболу. Легка
атлетика, художня гімнастика, спортивна гімнастика, водне поло, плавання, лижі, ковзани.
Річка замерзала і ми займалися. На лижах ми займалися в П`ятидненському лісі.. Ми туди
йшли пішки, в ліс за теперішнім озером.

Спортивний костюм ми купляли самі, він був синього кольору, бавовняний і коштував
три рублі. Шили шаровари з чорного сатину, купальники купляли звичайно за власні кошти.
А ось лижі, черевики і ковзани нам видавали. На парад ми шили білі спіднички та червоні
блузки, таку форму. Виступали ми і в спортивних купальниках, першого травня ми на площі
перед трибуною виконували фізкультурні вправи. Всі збігалися подивитися, що ми на цей раз
покажемо.

Якщо уважно придивитися до фотографій моєї випускної віньєтки, то тут половина дівчат
одягнута в одну і ту саму сукню, з вишитим комірцем. Та сукня була голубого кольору і належала
Світлані Пантелеєвій. Вона була з заможної родини, батько був головою колгоспу. Вона
завжди після канікул привозила нові сукні, і ті сукні мандрували по дівчатах. Як кому треба
кудись іти, то одягалися в Світланині сукні. Вона часто і сама не могла знайти їх. Мене якось
запитували, а що то у вас така форма була з вишитим комірцем? А я відповідаю, ні це у нас на
все училище одна єдина пристойна сукня була. І в ній всі по черзі фотографувалися.

Вдягалися дуже бідно, але чистенько. Самі собі щось придумували, шили. В місті люди теж
одягалися не багато. Щоб щось купити, це було складно. Магазини були дуже бідні, та й грошей
у нас не було на це все. Був комісійний магазин один, біля ресторану, туди інколи здавали
якісь речі поношені, то люди там купували. Ці речі привозили з Німеччини. Навіть деякі в
гарних нічних сорочках ходили, підперезувались, вважали що то сукня.

Був ресторан «Дружба», була друга чайна, де зараз магазин «Смак», як іти до Миколаївської
церкви. Була пельменна, зараз там магазин «3000», там наші хлопці харчувалися, бо їм по заняттях
треба було добре попоїсти. Біля автостанції потім було кафе «Весна», а перед цим якась
закусочна, яку називали «Три кольори».

Додому ми їздили на потязі, спочатку до Львова, потім до Вінниці, а далі на попутках. Ніяких
автобусів чи таксомоторів не було. Пізніше, десь через десять років як я закінчила училище,
то від Вінниці до мого села стали їздити таксомотори, відкриті вантажні машини із лавочками.
І взимку, і влітку, хочеш їдь, а не хочеш не їдь. Але люди їздили. Тут теж такі їздили,
з Луцька до Володимира. Студенти на них доїжджали, ті що з Волині. Дороги були шосейні,
розбиті, з великими вибоїнами. Ми їхали на олімпіаду, то добре запам’яталося.

Де Юріївська церква був будинок офіцерів. Там танці влаштовувалися, проводилися концерти,
артисти приїжджали, ми ходили туди на вистави. Там же проводили комсомольську
конференцію. У будинку, де зараз живуть священики, було домоуправління. У соборі Різдва
Христового був склад змішторгу, десь приблизно до 1979 року. А приміщення монастиря пізніше
належало до новозбудованої другої школи, там декілька класів і груп продовженого дня
займалися. Там було дуже холодно, стелі дуже високі і тільки одна грубка. Мені довелося там
вчителювати.

У Володимирі тоді був діючий собор і Василівська церква. Так ми тоді не заходили всередину.
А от коли ми були у Львові, там нас ніхто не бачив, ти ми заходили в костел, слухали органну
музику. Ми тоді ще на вулиці почули гарну музику, тихенько зайшли всередину, поставали
і тихенько слухали. Люди нас бачили, але ніхто не робив нам зауважень.

А в собор я заходила один раз, просто з цікавості, спускалася до джерела. У соборі, хоча
він і потребував ремонту, було гарно, урочисто. Стіни були розписані, як і зараз. А там, де монастир
свято гірський, після війни була тракторна бригада колгоспна,. Вже як я працювала в
училищі, то з групою ходила туди допомагати під час ремонту. Ми прибирали там в кімнатах
та коридорах, там де трапезна і у самій церкві. Сміття виносили, зачищали, копали, садили,
це вже як приїхала настоятелька монастиря. Вони тоді удвох приїхали і зимували там. Люди з
Зимно розповідали , що є підземний хід від монастиря до Успенського собору. Але туди ніхто
не наважувався йти.

Коли я приїхала, то місто мені сподобалося, дуже сподобалися люди, які жили в місті, вони
були дуже доброзичливі. А тепер це моя батьківщина, тут народилися мої діти, онуки і правнуки.

Тренування перед спортивним виступом на 1 травня 1957 рік
Гудзенко Марія Панасівна


Спортивна секція з гімнастики 1956 рік
Гудзенко Марія Панасівна


Хор фізкультурного училища на Олімпіаді 1956 рік
Гудзенко Марія Панасівна


Колектив педучилища 1966 рік
Гудзенко Марія Панасівна


Спогади записали: Федосєєва С.А. та Вознюк О.А.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Липень 2018 (4)
Червень 2018 (5)
Травень 2018 (4)
Квітень 2018 (5)
Березень 2018 (3)
Лютий 2018 (7)
^