dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Публікації » Князівські поховання у Володимирі-Волинському
Інформація по новині
  • Переглядів: 1121
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 25-03-2013, 10:15
25-03-2013, 10:15

Князівські поховання у Володимирі-Волинському

Категорія: Публікації

Князівські поховання у Володимирі-Волинському

З прийняттям християнства на Україні основним місцем поховання князя і його родини стають «отні храми». Знаючи звичай давньоруських князів будувати найважливіші храми поблизу своїх теремів, під захистом укріплень, можна припустити, що для побудови першого кафедрального храму у Володимирі не могли вибрати ніякого іншого місця окрім, як сусіднього пагорба, розміщеного в кількох кроках від городища. В будь якому випадку, якщо допустити, що у Володимирі колись був храм побудований князем Володимиром, або за часів його князювання, то місце де стояв цей храм треба шукати не за межами міста ( урочище Стара катедра), а в самому місті, яке судячи з топографічних умов, вже в найдавніші часи формувалося навколо двох високих пагорбів, що представляли собою природні укріплення, оскільки обидва знаходяться в трикутнику створеному р. Лугою та її притокою р. Смочею. Звичайно, цей перший храм міг бути тільки дерев’яним, і до часів княжіння Мстислава ймовірно вже був досить старим, з іншого боку за сто п’ятдесят років, що пройшли з часу запровадження Володимирської єпископії, цей храм повинен був набути значення важливої місцевої святині. Тут же ймовірно була усипальниця володимирських князів, що закінчили свої дні у Володимирі. [1]Першим володимирським князем похованим тут, у Володимирі, міг бути Всеволод Володимирович. Як довго він княжив, чи перейшов в інший наділ, чи тут же у Володимирі помер, про це історія мовчить. Вірогідно він помер в ранньому віці бездітним. [2] В «Родоводі руських князів за літописом Руським», який склав Л.Є.Махновець, зазначено лише дату смерті Всеволода- 995 (994?) рік. Цілком вірогідно тут був похований князь Мстислав Святополкович, убитий в 1099 році при осаді Володимира « жорстоким» Давидом Ігоревичем, і його брат Ярославець, що загинув в 1123 році, а також і перший князь із племені Мономаховичів, Роман Володимирович [3] син Володимира Мономаха, що помер у Володимирі 1118-1119 р. «У сей же рік преставився Роман Володимирович [місяця] січня в шостий [день].»[4] Запис в Іпатієвському літописі про те, що в 1044 році «викопані були з [могил] два князі, Ярополк і Олег, сини Святославові. І охрестили кості їх, і положили їх у церкві святої Богородиці у Володимирі.» .[5] також може свідчити про існування церкви Успіння пресвятої Богородиці у Володимирі. О. Цинкаловський вважає, що в цій згадці йдеться про «Стару катедру» св. Богородиці в урочищі тої самої назви на передмісті Федорівні. [6]. У Лаврентіївському літописі немає «в Володимирі» О.І. Левицький зазначає, що насправді останки князів положили в Десятинній церкві Богородиці в Києві.[7] Кам’яне будівельне мистецтво з’являється на Русі разом з християнством і на початку лише в Києві, звідки дуже повільно розповсюджується по інших великих містах. В ХІ столітті кам’яних храмів було побудовано небагато і їх будівничими найчастіше були грецькі майстри. Очевидно в той час зведення кам’яного храму потребувало значних витрат, які не могли собі дозволити приватні особи, саме тому будівничими майже всіх кам’яних церков древньої Русі були князі і найчастіше представники тих княжих родів, які найбільш надійно утвердились на даній території. Як правило древні князі-храмоздателі окрім релігійних спонукань керувалися ще бажанням створити для себе в побудованих храмах місце вічного спочинку та залишити по собі молитвенну пам'ять у потомків. Такі церкви перетворювалися у родову святиню, ставали так званими «отніми» храмами, якими опікувалися всі члени даного князівського роду і в яких в свою чергу знаходили останній спочинок.[8] Після короткочасного княжіння Романа та Андрія Володимировичів, їх наслідує надзвичайно енергійний та талановитий їх племінник Ізяслав Мстиславич. Він настільки надійно утвердився на Волині, що і посівши київський стіл продовжував правити через своїх братів та синів, які займали невеликі князівські наділи і насправді були скоріше його намісниками чим самостійними князями. Під кінець життя йому вдалося зосередити Волинь в руках власної родини. Іще тісніше зв’язаний був з Волинню син його князь Мстислав Ізяславович. З його ім’ям пов’язане будівництво у Володимирі унікальної пам’ятки храмобудівного мистецтва – мурованого собору Успіня Богородиці, часто згадуваного в літературі як Мстиславів храм. Успенський собор був побудований між 1157 – 1160 роками на руїнах древнього кафедрального храму того ж імені, часів Володимира Великого. Про його безпосередню причетність до спорудження цього величного храму свідчить опис погребальної церемонії в 1170 році. «…розболівся князь Мстислав Ізяславич у Володимирі, і недуга в нього була тяжка.… преставився князь Мстислав місяця серпня в дев’ятнадцятий день. І, опрятавши тіло його, з честю великою і зі співами гласохвальними положили тіло його у святій Богородиці, в єпископії, що її він сам був спорудив у Володимирі.» [9] Самою характерною особливістю давньоруських церков, що мали відношення до відомого князівського роду, так званих «отніх» храмів було, облаштування князівських гробниць. Померлого князя клали в кам’яну труну, мармурову або з шиферних плит, і такий саркофаг не закопували під підлогою, а залишали на поверхні. Наслідуючи древні християнські катакомби, а також заради збереження місця, ставили саркофаги в нішах, спеціально для цього влаштованих в стінах. Ці ніші знаходились або на рівні підлоги храму, або на кілька вершків (вершок – 4,4 см.) вище. Глибина і довжина була достатньою для розміщення кам’яної труни, приблизно 1,5 аршина (аршин - 0,711м., - 1м. 07 см.) в глибину, і трохи більше сажені (сажень – 3 аршина, або 2,134 м. ) в довжину. Верх ніші зводився півциркульною аркою, тобто використовувалась форма відома в катакомбах під назвою arcosolium. Аркосолії, зазвичай, влаштовували у внутрішній паперті в південній та північній стінах, ближче до західної стіни. Про те, що Успенська церква з самого початку була задумана як «храм отній», тобто як головна усипальниця волинських князів, свідчили влаштовані в її стінах поховальні аркосолії: три – у північній стіні та два в південній. В основному вони були поруйновані та пограбовані. Лише в одній під ретельно виконаним цегляним муруванням було відкрито невелике заглиблення завдовжки приблизно 1,1 метра і завширшки 0,45 метра, в якому розміщувались рештки п’яти людських кістяків. Виразні сліди прижиттєвого захворювання на нижній щелепі одного з черепів дали підстави О. Левицькому висловити припущення, що то були знайдені останки волинського князя Володимира Васильковича. Запрошений з Києва для медичної експертизи професор Мінх підтвердив прижиттєве походження деструкції кісткової тканини черепа, а згадані в літописі симптоми захворювання охарактеризував як рак.[10] Невдовзі після храмоздателя тут був похований в 1195 році син його Всеволод Мстиславич «…прийнявши монарший чин. І тоді, опрятавши тіло його, провели його до гробу єпископ володимирський, і всі ігумени, й попи, і положили його у святій Богородиці місяця квітня.»[11] Мстиславів храм ймовірно є місцем поховання Романа Мстиславовича, який загинув 19 червня 1205 року під Завихвостом. В 1265 році «…преставилася велика княгиня [жона] Василькова, на ім’я Олена. І положили її у церкві святої Богородиці, в єпископії володимирській.» [12]. Її чоловік, великий князь володимирський Василько, помер у 1271 році «…преставився благовірний і христолюбивий великий князь володимирський, на імя Василько, син великого князя Романа (Мстиславича). І положили тіло його в церкві святої Богородиці, в єпископії володимирській.[13] Як ми бачимо опис смерті і поховання досить стандартизований, без деталей. Про чин поховання відомо небагато. Тіло покійного князя, хоч би де він помер «опрятавши», перевозили до церкви , як правило, саньми незалежно від пори року, що неодноразово відображає «Руський літопис».(Ця особливість обряду похорону збереглася з язичеських часів, її дотримувалися довгий час після утвердження християнства.) У церкві за участю духовенства, і зокрема місцевого єпископа, над тілом виконували відповідні ритуали й проказували молитви, і потому тіло ховали в підготовленому місці. Трохи ширший опис князівського похорону подано у записі про смерть володимирського князя Володимира Васильковича: « А коли світала п’ятниця, то тоді преставився благовірний і христолюбивий великий князь Володимир, син Васильків, онук Романів, княживши після отця двадцять літ. Преставився він у Любомлі-городі у рік 1289, місяця грудня в десятий день… Княгиня ж його [Ольга] зі слугами двірськими обмила його, і обвили його оксамитом із мереживом, як ото достоїть кесарям, і положили його на сани, і повезли його до [города] Володимира… Коли ж привезли його у Володимир, в єпископію, до святої Богородиці, то поставили тоді його на санях у церкві, тому що було пізно… А на другий день, як одспівали заутреню, прийшла княгиня його [Ольга], і сестра його Ольга, і княгиня Олена, черниця. З плачем великим прийшли вони, і весь город зійшовся, і бояри всі, старі і молодії, плакали над ним. Єпископ же володимирський Євсигній, і всі ігумени, і Огапіт, печерський ігумен, і попи всього города, співавши над ним узвичаєні співи, провели його з благохвальними піснями і [з] кадилами запахущими і положили тіло його в отчій гробниці. І, останню службу оправивши йому, опрятавши тіло його, вложили його в гроб…» [14] Князів здебільшого ховали в мармурових або шиферних (профілітових) саркофагах. У літописних текстах їх називають словом «рака», що походить від латинського « arca»– «скриня». На означення інших типів трун уживали слова «гроб», «корст» або «крст». Мармурові саркофаги на Русі не виробляли, їх привозили з інших країн, переважно з Греції, властиво з Малої Азії, де були значні поклади мармуру й добре розвинуте ремесло, пов’язане з його обробкою. Особливо славився цим острів Проконес, нині острів Мармара в Мармуровому морі. Зрозуміло, що такі замовлення робили заздалегідь. Проте саркофаги потрапляли на Русь й інакше. Так, саркофаг Ярослава Мудрого в Софії Київській перед тим, як стати останнім притулком для князя уже був використаний для поховання іншої людини…Є припущення, що колись в ньому лежали мощі святого Климентія в Десятинній церкві. [15] В літописі разом з церковними співами згадуються плачі – жанр, який сягає глибин народної творчості. Це яскравий приклад пристосування церковного мистецтва до традиційного народного. «Княгиня ж його безперестану плакала, стоячи перед гробом, сльози свої проливаючи, як воду, так голосячи [і] примовляючи: «Цесарю мій благий, кроткий, смиренний, справедливий! По правді наречено тебе було Іван…»…плакали по ньому ліпші мужі володимирські…плакало тоді над ним усе множество володимирців…» [16] Всі згадані «плачі» були музично-драматичними речитативними голосіннями, близькими до народних плачів. [17] Внук Романа Мстислав Данилович 1289 року спорудив у Володимирі храм-усипальницю: « Того ж року вложив бог Мстиславу-князю у серце його добру мисль: спорудив він гробницю кам’яну над гробом баби своєї [Анни, жони] Романової, у монастирі коло [церкви] святого[…], і освятив її на честь праведників Іоакима і Анни і службу в ній одправив. » [18] Можна припустити що тут йде мова про ту саму церкву в ім’я Іоакима та Анни, яка в ХV – ХVI ст. стає відомою під ім’ям «замкової», так як знаходилася в самому замку. Перша документальна згадка про церкву Іоакима та Анни відноситься до кінця ХV ст., при чому видно, що вже в ті часи церква ця вважалася існуючою з незапам’ятних часів. Володимирський староста Іван Юрша (1488 – 1489 рр.) задумав відібрати від «церкви святих Іоакима та Анни, що в замку Володимирському», десятину яку міщани виплачували за користування церковними землями і хотів « тую десятину привернути на замок»…[19] Для пошуку церкви Іоакима та Анни в 1975 – 1976 рр. в південно-західній частині дитинця М.В.Малевською було проведено розкопки. Спочатку дослідниця була впевнена, що натрапила на її рештки у вигляді брущатої цегли зі слідами цем’янки , двох фрагментів полив’яних плиток від підлоги, шматків свинцю від покрівлі і частини бронзового дзвону Для уточнення контурів гіпотетичної археологом було закладено сім траншей і проведена геомагнітна розвідка, одначе попри всі старання , споруду виявити не вдалося Можна припустити, що її рештки поховані під цегляною спорудою, що знаходиться в центрі замкового подвір’я, довести це сьогодні неможливо. [20] Під час ремонтно-реставраційних робіт у 2005 році будівельники під фундаментом виявили більш ранню кладку. Однак, детальні дослідження не проводились. Згідно літопису, каплиця була споруджена в монастирі біля церкви святого, ім’я якого не названо, а за припущенням дослідника руських літописів Л.Є.Махновця - Василія Великого [21] Можна припустити, що це був Василівський монастир, що знаходитися біля сучасної Василівської церкви. Як стверджує дослідник генеалогій князівських династій Л.В.Войтович, друге ім’я княгині Анни було Олена. В1219 р., після одруження її старшого сина Данила з дочкою Мстислава Удатного, княгиня стала черницею. Дослідник вважає, що вона померла 1289 року. Логічно припустити, що черницю-княгиню було поховано саме у монастирі св. Василія Великого. Того ж року над гробом і була споруджена її внуком Мстиславом кам’яна гробниця-каплиця. Цікаво зауважити, що Л.Є.Махновець на сторінці 452 перекладеного ним Літопису Руського під номером 564 подає фото Василевської церкви з написом: «Каплиця-ротонда Василія (Іоакима та Анни) у Володимирі-Волинському, кінець ХІІІ ст.». Як довго проіснувала церква Іоакима та Анни і з якої причини була знищена – про це свідчень не збереглося. [22]. На невисокому пагорбі, на розі вулиць Василівської та Київської серед високих дерев стоїть дерев’яний хрест. За переказами на цьому місці був похований князь Войшелк. Старший син великого литовського князя Міндовга (р. народження невідомий – помер 1269 р.) – Великий князь Литовський з 1263 року. У 1267 році передав престол Шварнові Даниловичу, чоловікові своєї сестри, а сам пішов у монастир. Того ж року був убитий старшим братом Шварна – Левом Даниловичем. [23] Обставини його смерті докладно викладені в Іпатієвському літописі під 1268 роком: «А в той час прислав Лев [посла] Василька так кажучи: «Хотів би я зустрітися з тобою, [і] аби тута і Войшелк був». Василько тоді страсної неділі послав [посла] по Войшелка, так кажучи: «Прислав до мене Лев, аби ми зустрілися. А ти не бійся нічого», - бо Войшелк боявся Льва і не хотів їхати. Але приїхав він за Васильковою порукою, і приїхав на Святій неділі у Володимир, і став у монастирі святого Михайла великого. Тим часом Маркольт, німчин, позвав усіх князів до себе на обід – Василька, Льва, Войшелка. І стали вони обідати, і пити, і веселитися. Василько ж, напившись, поїхав додому спать, а Войшелк поїхав до монастиря , де ото він стояв. Але після цього приїхав до нього в монастир Лев і почав говорити Войшелкові: «Куме! Випиймо по чаші вина!». І стали вони пити, а диявол, споконвіку не хотячи добра роду людському, вложив у сердце Львові злий [намір], і вбив він Войшелка од зависті, що той був дав землю Литовську брату його Шварнові. І так завершилось убивство його, і, опрятавши тіло його, положили [його] в церкві святого Михайла великого.» [24] Михайлівська церква та монастир, які згадуються в зв’язку з цими подіями, заходилися на узвишші правого берега р. Луга, на місцевості котра з часом стала називатися середмістям «Михайлівкою», а нині урочищем «Михайлівщиною», поблизу Василівської церкви. О. Цинкаловський в Матеріалах до археології Володимирського повіту описуючи пам’ятники Володимира-Волинського згадує залізний хрест на дубовій підставці на місці де стояв «Михайлівський монастир». [25] Ймовірно з часом, з тих чи інших причин залізний хрест був замінений на дерев’яний. Пошукові роботи на урочищі «Михайлівщина», проведені Галицько-Волинською експедицією1955 року дозволили беззаперечно встановити, що під пагорбом, увінчаним величним дерев’яним хрестом руїн храма Михаїла згадуваного в Іпатієвському літописі під 1268 роком немає. Під цим пагорбом було виявлено, фрагментарно, фундамент невеликої споруди, що погано зберігся, очевидно усипальниці, яка примикала до древнього храму, або ж знаходилася поблизу нього. Фундамент складений з битої великої цегли, скріпленої жовтою глиною. Серед залишків будівельних матеріалів виявлена значна кількість уламків фрескового тиньку, що по техніці не відрізняється від розпису ХІІ – ХІІІ століття. [26] За переказами, Михайлівська церква побудована там, де колись, стояв язичеський ідол (древне слов’янське капище). Як називався цей ідол невідомо. [27] Там, де закінчується вулиця 20 Липня (колишня Острівецька) і починається передмістя Рилавиця, стояла Георгіївська церква, або так звана « Церква на валах» Як свідчать перекази, вона побудована в першій половині 14 століття, на тому самому місці, де загинув в 1316 році Галицько-Волинський князь Георгій (Юрій) І Львович, захищаючи місто Володимир від Литовського великого князя Гедиміна. М.І.Теодорович писав: «За кріпосними валами до сих пір ще можна бачити багато могил і курганів; поблизу валів лежить ледь помітний, врослий в землю могильний камінь, Написів на ньому не видно ніяких; її ймовірно знищив час. Можливо під цим каменем покоїться прах цього доблесного князя.[28] У 1340 році у Володимирі був отруєний останній галицько-волинський князь Юрій ІІ. Болеслав Тройденович, народився близько1313 року, син Тройдена Мазовецького та Марії Юріївни – сестри двох останніх князів по чоловічій лінії з роду Рюриковичів Андрія та Лева ІІ. Його іноплемінне виховання та «чужинецькі» родинні зв’язки, незважаючи на офіційне прийняття православ’я, зумовлювали, з одного боку, повну залежність від зовнішньополітичних чинників, а з іншого – цілком зрозуміле невдоволення місцевих бояр, що вчинили переворот, отруївши у Володимирі 7 квітня 1340 року Юрія Тройденовича. Ця дата (1340 р.) фактично завершила собою великий етап вітчизняної історії, органічно пов'язаний з надзвичайно складними, часом болісними процесами загальнонаціонального становлення й утвердження історичних підвалин перших початків української державності.

Світлана ФЄДОСЄЄВА,
завідуюча відділом обліку,
паспортизації та наукових досліджень
ДІКЗ «Стародавній Володимир»



Література:
1. Левицький О.И. Историческое описаніе Владиміро-Волынскаго Успенскаго храма, построеннаго в половине ХІІ в. Мстиславомъ Изяславичемъ. Киев, 1892. с. 28-31, Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004 – С. 247.
2. Теодорович Н.И. Город Владимир Волынской губернии в связи с историей Волынской иерархии. Исторический очерк. – Почаев: Типография Почаевско-Успенской Лавры, 1893. – с. 6-7
3. Левицький О.И. Историческое описаніе Владиміро-Волынскаго Успенскаго храма, построеннаго в половине ХІІ в. Мстиславомъ Изяславичемъ. Киев, 1892. С. 28-31, Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004 – с. 310
4. Літопис Руський /переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця/– Київ: Дніпро, 1989. – c. 178
5. Літопис Руський /переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця/– Київ: Дніпро, 1989. – c.94
6. Цинкаловський О.Матеріали до археології Володимирського повіту. Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 1937. Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004 – с.188
7. Левицький О.И. Историческое описаніе Владиміро-Волынскаго Успенскаго храма, построеннаго в половине ХІІ в. Мстиславомъ Изяславичемъ. Киев, 1892. c. 28-31, Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004 – с.307
8. Там само. с.302
9. Літопис Руський/переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989.- с.302-303
10. Возстановленіе древній православной святыни во Владимире-Волынскомъ. Санктпетербургъ, 1896, Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004 – с.285
11. Літопис Руський/переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989.- с.355
12. Там само с.368
13. Там само с.428
14. Там само с.444-445
15. Олександр Кучерук. Десятинна церква: історія князівських поховань у джерелах і традиції.Пам’ятки України 03. 2007 c.22
16. Літопис Руський/переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989.- с.444-445
17. Історія української культури т.1, Київ-2003, с.835
18. Літопис Руський/переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989.- с.452
19. Дверницкій Е.Н. Пам’ятники древнего православія въ г. Владимиръ-Волынскомъ. Киевъ 1889, Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004 ст.268
20. Кучинко М. Охріменко Г. Петрович В. Історія міста Володимира-Волинського. Луцьк, 2004 – с. 68
21. Літопис Руський/переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989.- с.453
22. Кучинко М. Охріменко Г. Петрович В. Історія міста Володимира-Волинського. Луцьк, 2004 – с. 91
23. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990. – с. 321
24. Літопис Руський/переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989.- с.427
25. О.Цинкаловський Матеріали до археології Володимирського повіту. Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 1937, Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004, с.195
26. Каргер М.К. Вновь открытые памятники зодчества ХІІ – ХІІІ вв. во Владимире-Волынском //Учёные записки ЛГУ № 252. Серия исторических наук. – Вып. 29. – Л., 1958, Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004, с. 404
27. Теодорович Н.И. Город Владимир Волынской губернии в связи с историей Волынской иерархии. Исторический очерк. – Почаев: Типография Почаевско-Успенской Лавры, 1893. – с.152)
28. Там само, с.141



























Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.