dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Публікації » Дорогий серцю Володимир. Спогади Людмили Сільвестрівни Патлашинської
Інформація по новині
  • Переглядів: 1414
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 2-04-2015, 14:25
2-04-2015, 14:25

Дорогий серцю Володимир. Спогади Людмили Сільвестрівни Патлашинської

Категорія: Публікації

Володимир-Волинський дорогий мені, бо це моя друга батьківщина. Тут із 15-и років навчалася, майже півстоліття трудилася, тут створилася моя сім’я, народилися діти, внуки, тут дочекалася правнуків. Мені не байдуже до того, що відбувається у місті, усе бачу, усім цікавлюся, бо знаю, яким воно було після війни. А пам’ятаю його із 1946 року. Тоді вкотре за свою історію воно стояло у руїнах, особливо центр. Тут незруйнованими залишилися лише критий ринок і триповерховий будинок, де за радянських часів була школа, а сьогодні - Пенсійний фонд. Городяни, а також студенти технікуму, педшколи розчищали територію, а на місці, де зараз будинок культури, міськрада, частково площа Героїв, садили дерева, ставили лавочки, і руїни перетворювалися на скверики. Таких скверів у центрі було декілька. З роками їх витіснили забудови. На місці будинку, де зараз офіс Сергія Ковальчука, стояла велика одноповерхова будівля – кінотеатр. Запам’ятався він мені заокругленою під зоряне небо стелею. За кінотеатром, майже біля самого (тоді закритого під склад) собору Різдва Христового красувався обгороджений розмальований танцмайданчик. На храм радянська влада не звертала ніякої уваги і він все більше руйнувався, на зовнішніх карнизах росли кущі й дерева. Зліва від храму, у церковній будівлі розмістили готель, а пізніше - різні державні установи. У чоловічому монастирі, що був при соборі, у 50-60-х роках навчалась частина класів п’ятої, російської школи, 8-11-і класи вечірньої школи робітничої молоді, де я тоді працювала. Костел зразу після війни був закритий, але ще із південного й західного боків його обрамляла мурована огорожа. А за нею, перед храмом, виднілася висока арка з нішами, в яких висіли дзвони. Пізніше все це знесли, а костел перетворили на магазин меблів. Там, де сьогодні автостанція, був ринок, стояли довгі дерев’яні столи, де городяни і селяни з навколишніх сіл продавали молоко, сир, сметану. Приїжджали підводами із картоплею, збіжжям, худобою, птицею. На початку 60-х років базар перенесли за місто. У критому ринку продавали м’ясну продукцію. Замість холодильників використовували глибокі льохи, де на льодяних брилах зберігали нереалізоване м’ясо. У місті продовжували працювати три українські школи, а також з’явилося дві російських. Перша середня українська школа була жіночою, а друга – чоловічою, у четвертій семирічці хлопчики й дівчатка навчалися разом. Працювала уже тоді і школа для дітей з вадами слуху. Педагогічне училище у 1945 році було переведене із Замочка, що біля Успенського собору, у приміщення, в якому знаходиться й по сьогодні. На першому його поверсі розміщалися початкові класи, там студенти спостерігали за навчанням і давали практичні уроки. На теперішній вулиці Драгоманова працювала швейна фабрика, біля неї в одноповерховому будинку – суд, нотаріальна контора, а поряд, у невеликій двоповерхівці, був наш студентський гуртожиток. Зразу після Перемоги розпочалося навчання у технікумі механізації, у корпусі, що на вулиці Шухевича. Під будинок культури спершу переобладнали кірху, пізніше перенесли його на вулицю Ковельську, а кірху віддали під спортивну школу. Пригадую, як ми, студенти, десь у 48 чи 49-у роках, садили дерева на місці єврейського кладовища, і це ще можна простити, дерева прийнялися. А ось танцмайданчик на місці могил – це кощунство. Та комуністична влада допускала ще й не таке. Пізніше побудували арку, пам’ятник першому космонавту Юрію Гагаріну і парк назвали його іменем. На розі вулиць Ковельської й Осипенко працювала меблева фабрика. Там ми з чоловіком замовляли ліжка, шафу «під горіх». Зроблені старанно, на совість, вони служать і досі. Зараз на місці тієї невеличкої фабрики ринок. На Ковельській, у районі магазину «Слов’янський» була пекарня, де випікали здобу, біля неї завжди пахло булочками. Працювали у місті «біла» і «червона» (так їх тоді називали) лікарні, жіноча консультація, пологовий будинок, на Гірці, за першою школою, зубна поліклініка. Лікарі запам’яталися приємними, добрими, готовими допомагати. Міська рада знаходилася у будинку, де зараз канцелярія греко-католицької церкви. Доводилося звертатися до тодішнього голови Івана Миколайовича Кувшинова, котрий перед тим завідував відділом народної освіти. Це був справжній інтелігент, порядний і відповідальний керівник. У 60-их роках працювали на всю потужність три цегельних заводи. Знаю про це, бо ми будувалися. Головним транспортом у повоєнні роки були вантажні автомобілі і підводи, легковики траплялись рідко. Пізніше стали з’являтися «пузаті» невеликі автобуси, у яких людей закачувало. Бо й дороги теж були поганими. Але з часом усе потрохи налагоджувалося. Поступово, починаючи із 60-х років, старі приватні міщанські будинки зносили, а на їх місці виростали дво- і триповерхові будівлі. Розширювалися, асфальтувалися дороги, вкладались тротуари, правда, при цьому нищилось багато дерев. У 60-х роках зліва від вулиці Ковельської, за теперішньою третьою школою, була велика вільна площа з глибокою криницею. Старожили розповідали мені, що тут був ринок. на якому продавали меблі та інші необхідні для господарства речі. Наша сім’я одержала тут ділянку для спорудження будинку. У нашої вулиці теж є власна історія. За досить короткий час її назва змінювалася аж чотири рази. Спершу називалася вона Міжколгоспною, потім Колгоспною. Декілька років носила ім’я визволителя міста Баклакова. А зараз наша невеличка вулиця, на якій всього сім будинків, названа на честь українського письменника-полеміста Івана Вишенського. На вільній площі біля нас якась організація декілька сезонів сіяла і збирала жито, пшеницю. Потім поле поділили на городи для місцевих жителів. У 80-х роках на цій території побудували дитячий садок «Казка». Тепер біля нас ростуть дерева і щебечуть діти. А ще пригадую, коли у 1946-47-у роках у східній Україні був голод, у Володимирі люди теж ночами займали чергу за хлібом, хоча всі знали, що хліб у нас вродив. Деякі зі східняків, приїхавши до нас за продуктами, залишалися на Волині назавжди. Навколо міста було багато вільних земель, які поступово забудовувалися одноосібними будівлями колишніх селян, які тікали із колгоспів, знаходячи роботу у місті. Так заселялися окраїни Володимира, де виростали нові вулиці. Минають роки, щось ми здобуваємо, щось втрачається… А душа радіє, коли бачиш, як змінюється й оновлюється наше місто, милуєшся сходом сонця, слухаєш шепотіння вітру і шум дощу за вікном, радієш за щасливих діток, які граються у садочку… Так хочеться, щоб був мир і спокій на землі, щоб світ будувався, а не руйнувався, щоб людина приходила сюди лише для добра і злагоди.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

^