dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Публікації » Василь Миколайович Стахурський. Розповідь про місто
Інформація по новині
  • Переглядів: 1094
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 5-03-2015, 10:51
5-03-2015, 10:51

Василь Миколайович Стахурський. Розповідь про місто

Категорія: Публікації

Василь Миколайович Стахурський. Розповідь про містоЯ народився і все життя прожив у Володимирі. Навчався в сорок другій залізничній школі. Вона була восьмилітня і розміщувалася по вулиці Чапаєва (зараз Гайдамацька). Там був дуже гарний садок. Учні, що вчилися, їздили на практику на львівську дитячу залізницю. Потім з сорок другої школи зробили третю. Третя школа мала кілька корпусів. Один з них був там де зараз пенсійний фонд, інший – це нинішній будинок центру занятості, в якому розміщувались фізкабінет та хімкабінет. Ще один корпус – приміщення, де зараз ДАІ. А там де «Метелик» були майстерні і спортивний майданчик. Це була російська школа. У Володимирі було кілька російських шкіл. Це пов’язано з тим, що у місті було багато військових, зі всього Радянського союзу. Стояла повноцінна дивізія. Було багато переміщень військових, як в самій країні, так і за кордоном. Багато з них приїжджали з Німеччини. Діти там навчалися на російській мові і тут для них відкривали російські школи. На Володимир та Володимир-Волинський район було три ковбасні цехи. Один біля «бурси», в Устилузі та Овадно. Базар був там де нині автостанція, туди приїжджали на возах і торгували прямо з возів. А як вже побудували критий ринок то там в середині було багато магазинів. Відразу біля входу, зі сторони училища продавали соління. Там стояли бочки з огірками різного розміру: і корнішони, і середні, і великі, та квашені помідори різної стиглості. Засолочний цех був справа за Риловицею. Зі сторони готелю в приміщенні ринку був м’ясний магазин, де спочатку на гаках висіли цілі туші, а потім залишились самі гаки. Там же продавали і рибу. На свята привозили червону рибу, але дуже мало, ну і як пощастить то можна було купити. Дуже смачна була морожена тріска. Там де зараз продають рибу, біля Ощадбанку був магазин уцінених товарів і залізо-скоб’яний магазин. Навпроти колишнього пологового будинку, де зараз управління праці, серед дерев стояв гарний дерев’яний будинок з колонами. Там розміщувалась гінекологічне відділення лікарні. В 70-ті роки в каплиці був планетарій, потім бакалійна крамниця. Пізніше і її закрили. В скверику навпроти «Дружби» стояв бюст Кірову. Синагогу підірвали в 50-х роках. Але до того часу вона вже була сильно пошкоджена. Пам’ятаю, в місті було мало машин. Зрідка проїде одна друга, от і все. Єдиний інспектор на все місто був дядя Костя. Розповідали, що він міг випити дванадцять кухлів пива. Пам’ятаю першу автостанцію. Це був невеликий дерев’яний будиночок пофарбований в голубий колір, він стояв навпроти нинішньої автостанції. До Луцька в м’якому автобусі можна було доїхати за 1,47 руб. З твердими сидінням -1,10 руб. До Нововолинська таксі коштувало 50 копійок. Бензин коштував 7 копійок за літр. 10 копійок коштувала порожня пляшка, буханка хліба – 14 чи 16 копійок, білого – 20 копійок. В цегляному будинку гімназії по вулиці Драгоманова була друга російська школа. Там де зараз офіс Ковальчука була третя школа. Вийшло так, що її побудували на підвалах. Щоб зберегти приміщення школи в фундамент закачували рідке скло, але виправити фундаменти не вдалося. Тому з часом були змушені знести частину приміщення. Консервний цех з часом почав працювати цілий рік. Яблука, морква, буряк, капуста зберігалися у величезних кагатах. В ямах з «силіцилкою» тримали сливи. На заводі виготовлялися дуже смачні консерви. Салат «Ніжинський», коштував тоді 21 копійку. Смачним був і салат з буряка. А от салат з капусти я спробував вже тоді як його перестали випускати. Деякий час, ще підлітком я працював на консервному аби заробити копійку. Платили дійсно «копійки», але було дуже цікаво там працювати. Пам’ятаю як на підводах привозили огірки. А як в сезон приїжджали здавати березовий сік, то черга до консервного заводу була від самого центру міста. Ми, діти, просили налити нам трохи соку і нас завжди пригощали. Хлібозавод і контора були на тому самому місці де і зараз. Там росли яблуня, груша і ялина. Інколи, як ми бігли купатися «на лонку» до річки, працівниці хлібозаводу передавали нам гарячий хліб через паркан. Ми не голодували, ні, але це було дуже смачно. Тоді при кожній організації був хор і духовий оркестр. На парадах всі крокували під супровід свого оркестру. Пам’ятаю, що був хор лікарів. І парк був гарний. Влітку, і на свята туди вивозили буфети, слідкували щоб був порядок. Мій батько працював в «шахтоосушенні». Пізніше ця організація називалася «шахтоспецбуд». Вони будували шахти і рили «ями» під ракети. Це було по всьому Радянському союзі. Контора розміщувалася на вулиці Чкалова. Я і сам там працював близько року, перед армією. Але її в той час вже переводили в Білорусію. Батько завідував відділом постачання, він часто їздив у відрядження. Повертаючись, він запрошував нас до ресторану «Дружба». Правда тоді це був не ресторан, а «друга чайна». Але там був швейцар і лакеї стояли. А в фойє, справа від входу стояв автомат з одеколоном. Туди треба було вкинути п’ятнадцять копійок, нажати кнопку, а звідти вас обприскували одеколоном, прямо в обличчя. Штаб дивізії розміщувався там де нині воєнкомат. Вздовж Василівської вулиці роздавали ділянки під забудову. У Василівській церкві правив отець Сергій, дуже хороша людина. Він казав, що руки священика повинні пахнути не соляркою і бензином, а хлібом і ладаном. Отець Сергій завжди охоче розмовляв з людьми про їхні проблеми і навіть якщо у церкві була хоч одна людина, він все одно проводив службу. Мама розповідала, що 11 вересня 1939 року, коли мій дідусь відпочивав у садку де зараз Мельники живуть, німці скинули бомби. Тоді багато людей вбили, а ще більше було поранених. Швидкої допомоги тоді не було і всіх поранених на возах звозили до лікарні. Тоді загинув мій дід і тітка. Дерев по обидві сторони вулиці Луцької було багато. Я там збирав печериці, біля тих дерев. А сама дорога була викладена бруківкою. Я ще пам’ятаю як по тій дорозі 11 вересня 1956 року проїжджав Микита Сергійович Хрущов. Він їхав з Нововолинська через Володимир на Луцьк. Кортеж був з двох машин і це були відкриті машини. Люди виходили щоб подивитись, кидали квіти, нікому це не заборонялося. Ми ходили в кінотеатр ім. Т. Г. Шевченка. Пам’ятаю, як нас не пускали в кінотеатр, коли показували фільми «до шістнадцяти». Ще був клуб сільгосптехніки, там теж показували фільми. Було багато магазинів і, так званих, «забігайлівок». Багато там всього було: і випити і закусити. Наприклад, «спотикач» - на пляшці був зображений танцюючий козак. В першу чергу той «спотикач» на ноги діяв. А ще була «зубрівка» і «українська з перцем». Але її якось швидко не стало, казали за кордон вивозять. Ром продавали, але не якісний. Казали, що ним на Кубі ноги миють. У Володимирі свій винзавод був по вулиці Гайдамацькій. На площі стояв пам’ятник Леніну, пізніше його перенесли до автостанції.

Пряма мова збережена.

Спогади записали:
Вознюк О.А., Федосєєва С.А.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Липень 2018 (4)
Червень 2018 (5)
Травень 2018 (4)
Квітень 2018 (5)
Березень 2018 (3)
Лютий 2018 (7)
^