dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Публікації » Олександр Григорович Жуйвода поділився спогадами про місто
Інформація по новині
  • Переглядів: 1799
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 22-01-2015, 12:17
22-01-2015, 12:17

Олександр Григорович Жуйвода поділився спогадами про місто

Категорія: Публікації

Я народився 1933 року. В 1935 році мої батьки знімали квартиру у заможного віруючого чоловіка, який навіть не брав з них квартплати. Він мав будинок одразу за переїздом по Луцькій. Там, де зараз розміщуються будівлі колишнього маслозаводу, було його поле. Мама варила для нього їсти, жала жито, допомагала по господарству. Вулиця Луцька взагалі дуже змінилася з тих пір. Там, де консервний завод, вона була набагато нижчою. Зараз її рівень можна прослідкувати за старими будинками, що навпроти консервного заводу. Вони ніби знаходяться в ямі. Тротуари були дерев’яні, їх не мили і не прибирали. Діти бігали босі і часто заганяли в ноги тріски. Як німці наступали і почали бомбити, то мама підхопила мене на руки і побігла в бік центру міста, де жила бабуся. Вона добігла до району, де нині побудовані дев’ятиповерхівки, а тоді там жили заможні господарі, які мали землю, садки, городи, коней. Коли налетіли німецькі літаки, мама кинулася в садок, там ще росла картопля. Бомба впала поруч, мама накрила мене своїм тілом. Пам’ятаю нас присипало землею. Тоді я отримав контузію, так все життя вона вдається взнаки. На ніч втекли в Василівську церкву, а рано напрямки, через річку, через Шистів - на Зимно. Кілька днів пересиділи в монастирі, поки німці не зайняли місто. Коли повернулися додому, німці були повсюди. Спочатку їх було дуже багато, офіцери жили по квартирах, а як відійшов фронт, то німців залишилось небагато. Батько працював на залізниці столяром. І був випадок, що його мало не розстріляли. Ще перед війною в районі маслозаводу часто приземлялися літаки. Льотчики заходили до нашої хати і одного разу подарували батькові темно-синій костюм. Якось, ідучи до міста провідати матір, він його одягнув. Ледве вийшов на Луцьку, як його затримав німецький офіцер: «Русіш офіцирен?» Пощастило, що поряд був сусід на прізвище Дулібський, який знав німецьку мову. Він все пояснив німцеві і той, давши батькові копняка, відпустив. Прийшовши додому, батько здер з себе той костюм і спалив його. І знову одягнув свої старі залатані штани. Кордон гетто проходив по вулиці Шевченка. Вхід в гетто був там, де зараз розміщені магазини і нещодавно встановили пам’ятник жертвам Голокосту. Синагога була знищена бомбою, але не пам’ятаю чи коли німець наступав чи коли відступав. Згодом її розібрали на будівельні матеріали. Взагалі, після того як розстріляли євреїв, залишилося дуже багато пустих будинків. В городищі розстрілювали, і «рускі», і німці. Сина нашого сусіда попередили, що його будуть арештовувати. Калінчук Микола сказав, що він ні в чому не винен і тому не буде переховуватись. Приїхали бричкою два поліцаї і навіть не довезли до тюрми, розстріляли і закопали біля воріт, там зараз ростуть берези. Батькові того хлопця розповів про це той, хто закопував його сина. Як наші відступали, то всіх, хто був в тюрмі, розстріляли. І німці, як відступали зробили так само. За німців я ходив до школи. Спочатку навчалися там, де нині гімназія. Вчили читати, писати та слова Божого. Вчив батюшка. Викладання велося українською мовою. Я разом з сусідкою ходив до вчительки вчити польську мову, десь приблизно місяць. Коли товариша перевели в школу, що була в якомусь польському будинку по вулиці Ковельській, то я теж перейшов туди і вчився. Коли наступала радянська армія і почалося бомбардування, то ми теж втікали в Зимно. Там було багато людей. Снаряд потрапив прямо в двері церкви. Але, як не дивно, двері вціліли. На ніч всі спустилися в підземелля, де і перечекали бомбардування. Пам’ятаю як монахині годували нас звареною на молоці дуже чорною житньою локшиною. Кормили тільки дітей. Та локшина мені дуже смакувала. Я ще потім запитував маму, чому вона ніколи не готувала такої смакоти. Перебували в монастирі два чи три дні. А як вже в селі з’явилися радянські танки, то стали вертатися додому. Прямо навпроти колишньої дзвіниці костелу Іоакима та Анни, приблизно де зараз офіс Ковальчука був кінотеатр. А в приміщеннях Христорождественського монастиря та єпархії були розквартировані прикордонники. Там до війни був готель, а під час війни, можливо, був німецький готель. Але точно не пам’ятаю. В костелі був «змішторг», а пізніше меблевий магазин. Потім кондитерський магазин, а ще - кафе «Ліра». Його тримав Борис. Він спочатку був кондитером, а потім організував кафе. Собор Різдва Христового розбомбили під час війни і все розтягли. Там був гарний орган, хлопці розбирали металеві труби. На хорах стояла лакована труна, а коли відкрили, то виявилося, що там повно релігійних книжок. Там, де «шпилька», так називали обеліск на площі, була заправка. Ті ємкості є і досі, їх так ніколи і не виймали. Крім того, там ще й після війни був гарний буфет. В тій стороні багато підвалів. Якось офіцери поставили машину біля готелю, а на ранок вона по самі колеса провалилася в асфальт. Де колись була швейна фабрика, на розі Ковельської та Луцької, навпроти автостанції, там теж великі підвали. В тому районі було багато єврейських будинків. Коли один з будинків, його ще в війну розбомбили, стали розбирати, в комині виявили труп людини. В одежі, але весь висохлий. По вулиці Ковельській були магазинчики, в тому числі і в підвалах. В одному з цих підвалів мій дядько працював в взуттєвій майстерні. Одна пара черевиків, що їх мій дядько зробив, зосталася в мене. (Олександр Григорович показав ці черевики. Чудово зроблене шкіряне взуття, що актуальне і сьогодні. На підошві використані дерев’яні цвяшки, є і напівстертий штамп взуттєвої майстерні). До війни біля Василівської церкви був великий сад, який належав Герштанським. Алея з величезними акаціями. А після війни його поділили на ділянки і роздали людям. Відразу після війни ми жили за воєнторгом. Він був у тому будинку, де зараз редакція «Володимира Вечірнього». Там був невеликий гараж і майстерня. А поляк був господарем. Він дозволив нам там жити. Будинок обклали цеглою, та ми недовго в ньому жили. Там зараз є дерев’яний будинок, в якому колись жив лікар Головський. Будинок йому будував мій батько. В 1932 році моя родина оселилася біля Василівської церкви. Ми знімали квартиру у дяка. Поблизу жив Герштанський. Тоді річка Луга майже підходила до Василівської церкви. По ній плавали на човнах, байдарках, каяках. І мій батько тримав там свого човна, він дуже любив рибалити. Довгий час у мене зберігався замок від Василівської церкви. Нещодавно я передав його до історичного музею.

Спогади записали:
Федосєєва С.А. та Вознюк О.А.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Березень 2024 (2)
Лютий 2024 (4)
Січень 2024 (3)
Грудень 2023 (3)
Листопад 2023 (4)
Жовтень 2023 (4)
^