У 1962 році я після закінчення училища цукрової промисловості отримала направлення в Західну Україну, де будувалися нові заводи. Приїхавши до Володимира, я здала свій багаж на вокзалі в камеру, і в «руминочках» пішла дивитись цукровий завод. Це було якраз у березні. А там таке болото! Прийшлося повернутись і купити резинові чобітки. У перший же вихідний поїхала дивитися місто. Саме місто на мене справило приємне враження. Відчувався вплив Заходу. «Купеческий городок». Багатоповерхівок тут не було. Там, де зараз Площа Героїв, був парк і стояв пам’ятник, були кіоски, де продавали газети і журнали. Дорога брущатка вела на вокзал. Посеред міста стояв храм – собор Різдва Христового. Він був не діючим. Там був склад продуктів. Біля собору був готель. Зараз там батюшки живуть. На місці універмагу були маленькі дерев’яні магазинчики. Там продавалися радіоприймачі. Телевізорів тоді ще не було ні кольорових, ні чорно-білих. Автостанції не було. На цьому місці проводились ярмарки. І баранів продавали, і свиноматки з поросятками лежали, і коні стояли. Для мене це було дуже цікаво, бо у нас такого в Курську не було. Основну частину свого життя я провела у селищі цукровому заводі. Це окраїна Володимира. Якраз починалося будівництво газопроводу, меблевої фабрики. Пізніше, коли приїхав Луговий Іван Андрійович, почалося будівництво адміністративного корпусу. А начальником газопроводу був Стєгаєв Володимир Іванович. Коли я приїхала у Володимир директором був Становський Анатолій Дмитрович. Потім призначили Левицького Івана Степановича. А потім директором став Шлапак, а замдиректора Денерштейн. Я працювала і по спеціальності і у відділі праці і зарплати. Потім вчилася у Львові в технікумі, працювала технологом 4 роки. Коли на завод директором прийшов Тараненко, я пішла працювати головою профкому, а потім перейшла у відділі праці і зарплати до 1982 року. А ще пізніше працювала начальником інспекції аж до 1995 року. За той час, що я працювала, завод пережив дві реконструкції. Спочатку завод був 25-тисячний, а потім став 44-тисячним. Газифікація селища заводу проводилась за Тараненка Юрія Семеновича. Я їздила по всіх виконкомах, вибивала труби, гроші, що де могла. Такий час тоді був. А сама була такою, що як у двері виженуть, то у вікно залізу. Юрій Семенович першим ділом перебудував заводську лазню у чотирьохквартирний будинок. І кращим спеціалістам заводу дав там квартири. Потім почали будувати житлові будинки. Черга на заводі на квартири була велика. Колектив був молодий. Середньорічна чисельність працюючих на заводі становила 980 чоловік, а коли був сезон – близько 1200 чоловік. Завод працював у чотири зміни. Інженери були кваліфіковані, спеціалісти. Всі мали освіту, часом посилали на перекваліфікацію на курси. Наш завод був передовий і займав перше місце по виробництву цукру.
Силами заводу побудували школу. Коли я працювала в інспекції, ми колективом ходили на суботники: фарбували, мили, чистили. Побудований був будинок культури а також приміщення для дитячого садочка. Завод повністю забезпечував роботу садочка: закупляли кухонний інвентар, килими, іграшки, та все необхідне. Садочок був дуже хороший.
За керівництва Тараненка селище цукрового заводу було підключене до центрального водопроводу. Вода стала чистою. Заасфальтували основні вулиці. Зроблений був ремонт у конторі, закуплені нові меблі. Відремонтована була столова заводу. Юрій Семенович дуже багато зробив за 30 років роботи.
Місто розквітало. У центрі побудували училище. Міська рада була на тому ж місці, що і зараз. Там Барановський тоді працював Олександр Павлович. Рубчев Владлен Кирилович був першим секретарем.
Дуже запам’яталися паради, що проводились 1 травня і 7 листопада. Весною ще квітів не було, тільки листочки. І коли я була завкомом, то організовувала машину на Володимірівку, рубали гілки, а лабораторія робила з пергаменту квіти яблуневі, тому що треба було прикрасити свою колону. Завод оплачував приїзд духового оркестру з Ленінграду. Українські костюми брали в будинку культури і одягали наших дівчат. Готували транспаранти, емблеми, портрети членів політбюро.
На десяту годину ранку йшли на площу, а частіше їхали машинами. Ну і звичайно міськом партії проводив агітаційну роботу. Була дисципліна. Необхідно було забезпечити явку людей. Всі повинні були йти на парад а не садити городи. А далі святкували день праці. Їхали відпочивати за місто. До свята у кожного були обновки, всі веселились, співали, танцювали.
Ще 9 травня був парад. Але в ньому не всі приймали участь, в основному школи, деякі підприємства і військові. У місті була велика військова частина. Брали на заводі гарну машину, передовиків виробництва садовили на ту машину, мішки з цукром клали, робили транспортер і з плакатами «Родина Мать зовет» їхали на площу.
Паради були ще на жовтневі свята. Обов’язково повинен був бути духовий оркестр. Наш духовий оркестр проходив з нашою колоною, а інші підприємства винаймали його для своїх колон. Хлопці ще й могли підзаробити. Ми дуже любили дивитися на колону працівників торгівлі. Ніхто не був так гарно одягнений як працівники воєнторгу, міжрайбази, універмагу. Всі вони були в новому, в імпортному. Люди раніше мали гроші а не було де купити гарних речей, то і дивилися на ту колону. А потім заводили знайомства, налагоджували зв’язки і таким чином діставали модні речі.
Багато людей було з орденами. Всі йшли з квітами. Наша диктор по радіо об’являла, що в колоні в перших рядах йде Драгальцева, яка була на переправі Дніпра, а потім про інших, по їхніх заслугах; хто до Берліна дійшов, хто якими орденами був нагороджений. Всі завжди з таким задоволенням дивились на цю колону.




Спогади записали: Кучерява Р.І. та Гринчук П.Г.