dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Публікації » Безцінні спогади Ніни Прокопівни Горбулько та Клавдії Олексіївни Горбулько
Інформація по новині
  • Переглядів: 923
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 13-11-2014, 15:09
13-11-2014, 15:09

Безцінні спогади Ніни Прокопівни Горбулько та Клавдії Олексіївни Горбулько

Категорія: Публікації

Безцінні спогади Ніни Прокопівни Горбулько та  Клавдії Олексіївни ГорбулькоПочала розповідь Ніна Прокопівна (народилася у1919 році). Як тільки визволили Ковель, я разом з чоловіком переїхала у Володимир-Волинський. Мій чоловік був з України, а зустрілись ми в Читі (Забайкальський край, Росія) в 1938 році, де разом навчались в чотирирічній залізничній школі. Я вчилася на машиніста, а чоловік - на дорожнього майстра. Одружились ми в 1941 році. Працювати я почала там же, в Читі, в депо, на маневровому паротязі ОВ, його ще називали «овечка». Там був зі мною такий випадок, що я потрапила під паротяг. Я не пам’ятаю, чи мене витягли чи я сама вибралась, але навколо мене стояло троє чи четверо чоловіків, і світло, таке яскраве і сліпуче, якого я ніколи більше не бачила. В 1944 році ми з чоловіком переїхали в Рівне. Чоловік працював там в управлінні залізниці. 20 липня 1945 приїхали у Володимир. В мене вже тоді був син. Нас поселили будинку де ми і зараз живемо. Тут ще була ремонтна контора, що обслуговувала залізну дорогу. І жило шість сімей. Я вже живу в цьому будинку майже сімдесят років. Крім цього будинку, був ще один одноповерховий та залізничний вокзал, а за будинками велике болото і озеро. Там ловили рибу і прали білизну. Це було зручно, бо вода в будинок не була проведена. А біля школи глухонімих був великий садок і городи. Туди можна було дійти влітку, коли болото висихало. Бруківкою була вимощена вулиця Привокзальна, та дорога від вокзалу до центру. Ці дороги були сильно розбиті, коли йшли війська. І біля вокзалу, на тому місці, де нині побудовані п’ятиповерхові будинки, теж було болото. Там забивали сваї і на них будували ці будинки. І там, де зараз технікум, теж було болото. А будинок, де була школа глухонімих вже стояв, він був гарний з колонами.
Клавдія Олексіївна (народилася у 1947 році) розповідає, як ремонтували дорогу до вокзалу: Брали велика колоду, оббиту металом з ручками. Вона мала в діаметрі близько тридцяти сантиметрів. Її піднімали один чи два чоловіки. Ми, діти, її підняти не могли. І цією колодою вбивали каміння в насипаний пісок. В районі вокзалу дороги насипали серед боліт. Для міцності за основу клали морений дуб. А, той асфальт, що був покладений на бруківку, добре тримається і зараз. Водонапірна башта, що біля реабілітаційного центру, побудована на місці колишньої, знищеної під час війни. Та була з каменю, дуже велика і я ще довго вибирала каміння на городі, що з тієї башти залишилось. Після війни спочатку поставили дерев’яну, а вже потім муровану. В одноповерховому будинку, де зараз реабілітаційний центр, був клуб залізничників, ми називали його «желєзка». У дворі, де зараз знаходяться підсобні приміщення, ріс великий ясен. Він був такий великий, що три, навіть чотири чоловіки, ледве могли його охопити, взявшись за руки. На гілках цього ясеня були розвішені динаміки і літом були танці. Там грав хороший оркестр, все місто збиралося на танці. Між собою люди називали танцювальний майданчик «Ясенок». Зимою всі ходили на танці у військове містечко, в будинок офіцерів. Розповідає Ніна Прокопівна Коли я переїхала в місто найбільше мене вразив костел. У мене сусідка була, її прізвище Клец. Вона полька. З нею ми і ходили до костелу кілька разів. Він був дуже гарний, пофарбований набіло. В костелі був орган, коли він грав, здавалося, що співали ангели. Гарні великі ікони, картини, багато золота. Майже навпроти входу в костел, тоді вхід був посередині, а не збоку, як зараз, стояла дзвіниця. Три арки, посередині більший дзвін, а з боків менші. На самому костелі в нішах були скульптури Іоакима та Анни. А орган потім вивезли в Львів на реставрацію. Там були ще такі лави, як парти, їх потім винесли прямо на вулицю, коли костел був закритий, вже за Хрущова. Миколаївська церква теж була дуже гарна. Зверху була велика ікона Святого Миколая. А як зайти в коридор, то і з одного боку, і з другого великі ікони. Синагога стояла в руїнах, там з одного боку було видно гарні різнокольорові вітражі. Вона була в районі, де пізніше була майстерня «Чобіток». Успенський собор був такий самий як і зараз, тільки всередині мало розписаний. Собор Різдва Христового був сильно розбитий. В тому місці де потрапила бомба покрівлі майже не було. В монастирських приміщеннях після війни були розквартировані прикордонники і там же тримали собак. Як іти по вулиці, де зараз ЖЕК, весь час було чути гавкіт, але не було видно, звідки саме, бо стояла висока дерев’яна огорожа. Там ще був невеликий потічок і одразу поряд тримали собак. Прикордонники стояли недовго, а як їх забрали, то за будинком, де зараз ЖЕК, відкрили міську баню. А там, де зараз магазин «Алігатор» була заправка сифонів. А далі - п’ятиповерховий будинок. Як копали котлован під нього, то знайшли бочку. Її повністю не відкопали, тільки наполовину. Це була дуже велика бочка, приблизно метр діаметром. І люди приходили аби на неї подивитись. Базар був там де автостанція. Прямо з возів, спродували м'ясо, птицю та овочі. А ще продавали коней, корів. Я там купила корову. Критий ринок побудували вже в 50-х роках, а до того там нічого не було. Де зараз міська рада був скверик. Вже пізніше побудували будинок. А міська рада була де зараз музей. У парку ім. Гагаріна було багато кам’яних надгробків. А ще дві величезні воронки, більші ніж шість метрів діаметром. Ми зимою там каталися на санчатах. П’ята школа була розміщена в будинку де зараз пенсійний фонд і в колишніх келіях Христорождественського монастиря. Біля колишнього монастирського будинку була гарна кована огорожа. Маленькі одноповерхові будиночки – торгові ряди, до будинку нинішнього монастиря не доходили. А садок п’ятої школи був тут, недалеко від нас. Там, де зараз контора Ковальчука був кінотеатр, приблизно перед собором Різдва Христового. Він був дерев’яний, його називали «Голубий Дунай». То не була його назва, але всі так говорили, може тому, що був пофарбований в голубий колір. Де зараз площа була вулиця Фарна. Був просто ряд дерев’яних магазинчиків вздовж вулиці. Їх пізніше розібрали і на тому місці побудували площу, поставили пам’ятник Леніну, якраз навпроти вулиці Леніна. Пам’ятаю на площі був магазин «Тканини». А де зараз «Вопак», стояли невеликі одноповерхові магазинчики. Пригадую, як ще вночі займала там чергу за хлібом. Біля костелу були будинки в яких розміщувалися перукарня і хлібний магазин. Ми ще не розуміли, що то значить перукарня, думали хлібний магазин. Навпроти ресторану «Дружба» стояв пам’ятник Сталіну. Навпроти другої їдальні були два одноповерхових будинки. Вони і досі є. В 50-х роках почали будувати Нововолинськ. Тоді ж почали класти дорогу на Нововолинськ. А вуглерозвідка у місті почала діяти з 1948 року. Вуглерозвідка мала великий автопарк на Луцькій вулиці, навпроти консервного заводу.
Клавдія Олексіївна розповідає:
Я вчилася в одному класі з сином В’ячеслава Лукича Ковальського. В’ячеслав Лукич під час війни був дяком, а після війни викладав історію в другій школі. Він з сім’єю жив неподалік від собору Різдва Христового, відразу за п’ятиповерховим будинком, що по Ковельській, 12. Але будинку тоді не було, росли дерева. Будинок Ковальських стояв перед готелем, що був в колишніх келіях. У Ковальського було багато книг, товстих в шкіряних обкладинках, деякі з металевими накладками. Пам’ятаю одна книга закривалась на замочок. Він знав багато цікавих історій. Розповідав, що від Зимнівського монастиря до Володимира вів підземний хід. Якось татари взяли місто в облогу. Вони обклали стіни дровами та різним гіллям і підпалили, аби люди труїлися димом. А жителі міста врятувалися, вийшовши тим підземним ходом до монастиря. Десь в 1957 чи в 56-му Ковальський водив нас в Зимно на екскурсію. Ми тоді спустились в підземелля з факелами. Саме з факелами, бо ліхтарі там не працювали. Так сказав В’ячеслав Лукич. Монастир тоді був в руїнах, там жив один монах, він і водив нас підземеллями. Він наказував нам не відходити від нього, бо підземелля мало багато відгалужень і легко можна було заблудитись. Там і справді було багато різних ходів, а ще ніші в стінах, де стояли іконки. Але все там було дуже зруйноване. А після того як В’ячеслав Лукич помер, книги забрала з собою дочка в Санкт-Петербург. Там, біля монастиря було підсобне господарство «дистанции пути». А в самому монастирі була кухня, де ми готували собі їжу, коли приїжджали працювати на городах. Коли я вчилася в школі, то ми ходили на практику на хлібозавод. Це було в 1963 - 64 роках. В хліб тоді давали кукурудзяну, горохову і лише трохи пшеничної муки. З такого хліба тільки коників добре було ліпити. Той хліб і справді був схожий на пластилін. Це було за Хрущова. Саме тоді закрили костел і з нього винесли лави, вони так і стояли на вулиці. Подорожчало масло, та навіть і дорогого купити було дуже важко. Говорили, що все масло Хрущов продав за кордон. Розповідали, що в Одесі люди відмовилися продавати масло, то їх на поромі вивезли далеко в море і затопили разом з поромом. Розповідали, що тих людей було зі сто чоловік. А ще була в нас практика в кондитерському цеху, він був по вулиці Ковельській, там зараз п’ятиповерховий будинок під номером 100, навпроти кафе «4х4». Який там був смачний крем з масла та згущеного молока, печиво, тістечка, торти! На розі Ковельської та Луцької стояв двоповерховий будинок, там розміщувався «легпром», так тоді казали. Це була швейна фабрика. А перед, фабрикою, по вулиці Ковельській, був ряд дерев’яних будиночків. В скверику, де зараз пам’ятник Данилу Галицькому, все було понищене, бо там раніше було гетто. У парку, по вулиці Луцькій, над самою дорогою стояли маленькі дерев’яні будинки. На розі вулиць Сагайдачного і Незалежності був цех безалкогольних напоїв. Там де заправка на Луцькій, спочатку розміщувалась МТС, а потім сільгосптехніка. По Ковельській вулиці стояв «мельзавод» (борошномельний завод) державний, а трохи далі - приватний. Де зараз редакція «Слово правди» був ковбасний цех. Пам’ятаю, що ходила туди за ліверною ковбасою. Стадіон теж був, але простий, не такий, як зараз. За педучилищем ще й зараз є стара двоповерхова будівля. Там був дитячий будинок. Де центр зайнятості, була шоста школа. Навпроти, де зараз ДАІ, був другий корпус шостої школи. У нинішньому приміщенні пенсійного фонду була п’ята школа, там навчалися старші класи. Молодші вчилися в колишніх монастирських келіях. П’ята школа була російська, там в основному вчилися діти військових. Військових в місті було дуже багато. Перша школа була для дівчаток. Вона розміщувалася там само, де і нині, тільки одноповерхова. А навколо був розбитий хороший великий садок. Шоста - для хлопчиків. Четверта - там, де зараз гімназія. Навпроти неї, де зараз шиномонтаж, була сорок друга залізнична школа. Хоча, спочатку це була дванадцята школа, потім сорок друга, а пізніше стала третя. В монастирі домініканів спочатку знаходились прикордонники, а пізніше стало ПТУ. Перша, друга, четверта – це були українські школи. Третя, п’ята і шоста – російські.

Спогади записали Федосєєва Світлана та Вознюк Орися
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.