dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 137
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 25-11-2021, 11:52
25-11-2021, 11:52

Філоненко Ірина Степанівна

Категорія: Публікації

Народилася 17 лютого в 1934 році на Островку. Хата, яку будував мій дідусь, стоїть ще і досі. Сім’ї тоді були великі. Мій тато був 11-им.
Під час І Світової війни у 1914 році дідусева сім’я виїхала в Росію. Дід був старостою у церкві. Тато ходив до школи у перший клас. Його мама давала йому з собою дві скибки хліба, посипаних сіллю і крючок (маленька пляшечка) олії, щоби він на перерві міг собі поїсти. Якось дідові треба було зайти в певній справі до батюшки і він взяв з собою сина. Якраз був піст. Батюшка саме обідав. Стіл аж вгинався від наїдків: і гуси, і ковбаси, і всякі смаколики. Малий був вражений, що батюшка в піст таке їсть, а в нього самого був тільки хліб. Так воно йому запало в душу… З тих пір він не злюбив попів.
У 1918 році сім’я повернулась назад до Володимира, на Островок. Хата стояла ціла, тож мали де жити. Тато згодом одружився, працював бухгалтером. Я народилась ще у тій старій хаті.
Філоненко Ірина Степанівна
Бабуся з онуками

На Островку в центрі по вулиці Шкільній був побудований магазин.
У 1936 році почали будувати нам хату. Посадили садок. Мали стодолу, хлів і тримали велике господарство. Дід мене дуже любив. Змайстрував для мене дерев’яне ліжечко, столик і кріселко на колесах. Через трохи народилися братик Зіновій і сестричка Валя.
Пам’ятаю, як почалася війна. У нас в хаті жили молоді солдати. Якось вночі всі проснулися від шуму. Тато спитав у тих військових, чи то навчання. А вони кажуть, що так, та й пішли у депо на залізницю. Вранці прийшли і сказали одне слово: «Плохо». Тато зрозумів, що то щось не добре. Вивів коней, посадив нас на підводу, мама зібрала деякий одяг і харчі, та й повіз на «попівщину» - на наше поле. Дорослі викопали землянку. Вистелили її соломою і заховали нас, дітей, там. Зверху закрили снопами. Мама з татом поїхали довідатись до села, а там вже німці бігають, шукають якоїсь поживи. Мама мусила дати їм молока та яєць, і втекла. Тиждень ми прожили в тій землянці у полі. Інші люди втікали далі і ми з ними подалися в Губин, а потім в Житані. Спали під возами на соломі. Якось серед ночі мама почала кричати. Батько і ще один чоловік зірвалися, а то якийсь дядько до мами чіплявся, то побили його і нагнали. Коли ж ми поверталися назад додому, нас перестріли, мабуть, НКВДисти. З нами поряд їхав ще не одружений сусід з сім’єю. Одна жінка показала на нього і тут же його забрали з собою енкаведисти, і по сьогоднішній день не має про нього ніякої звістки. Потім тато розказував, що поки німці були тут, то хлопці бандерівці їздили до міста, брали там зброю і ховали на Островку, а потім везли під Ковель і далі. Ще пригадую, як в хату прийшли поляки. Вимагали молока і щось поїсти, грозилися, що назавтра нас постріляють. Потім один прибіг, щось сказав їм, вони повтікали і ховалися у нас в стодолі. А як потім вияснилось, зловили їхніх ватажків і по тих прийшли, то вони так просилися, так просилися, щоб їх не вбивали.
Певний час в нашій стодолі жили німці, а в садку ховали коней і зброю. Коли ж через Островок йшли ЕССесівці, то німці, які в нас жил, дали батькові батога, поставили біля кірата, і казали, що він нібито доглядає їхніх коней. ЕССесівці з кожної хати забрали по чоловіку, тільки батько зостався, і завели їх у стодолу близько аеродрому. На ранок вивели і кожного третього вбили. два брати Голюки попали, а батько їхній зостався. Серед тих чоловіків був один, що вернувся з полону і жив на Остроку з жінкою. Він впав раніше, ніж почали стріляти, і так пролежав цілий день, але спасся. Пізно ввечері встав і пішов на село. Зайшов до якоїсь хати і попросив напитися. Поляк виніс води, а сам побіг по німців. Прийшли німці і забили того чоловіка, а поляку наказали його поховати і накрити обличчя. Поляк зняв з нього чоботи і як-небудь поховав. Пройшло дві неділі, мама прийшла до жінки того забитого чоловіка і каже: «Надю, поляк продає на базарі хромові чоботи. Йди-но подивися, то може твого чоловіка». Пішла вона: так і є чоботи чоловікові. Питає поляка, що він з ним зробив, де шукати? Взнала, що чоловік похований у поляка на городі. То мій тато і інші сусіди зробили труну і перепоховали його на кладовищі.
Як прийшли совєти, тато працював у колгоспі. Зробили збори, зігнали всіх людей і вчепились до батька, щоб був головою. Він першим здав все господарство у колгосп. У нашій «Сільгосптехніці» був музей і там мені показали, що в документах було записано, що саме і скільки батько здав у колгосп. Селяни були не задоволені і приходили до батька сваритися, навіщо він дозволив створити колгосп. То батько казав їм збиратися і йти сваритися до начальства. Селяни гнівались і кидали нам в хату через вікна всякій непотріб.
Філоненко Ірина Степанівна
Мама і тато з друзями

В селі часто всіх перевіряли, чи бувало ніхто нічого не краде. Прийшли і до батька. А він поїхав у поле, і після жнив у стерні накосив зілля худобі та складав на фіру. Приїхали перевіряючі - Окладний і Радченко прямо на поле. Потім десь поїхали щоби зважити скільки ж батько «вкрав» того зілля, але ніхто не хотів того робити, бо були б судили. Так те зілля валялося, гнило, аж поки десь не розсунулося. Отак було в той час.
Після батька головою колгоспу поставили Коншина. Остаточно все розікрали, розвалили. Людей гнали на роботу і записували трудодні, за які потім нічого не платили.
Мама була домогосподаркою: доглядала за дітьми, ходила коло худоби – одну корівку нам якось зоставили, не забрали у колгосп, робила порядок на городі. У хаті завжди було що поїсти – клюски на молоці, різні супи на крупах. Ще пам’ятаю таку дивну страву – купували розсіл з-під оселедців, варили його і заправляли борошном. А смерділо як! Тепер би, мабуть, ніхто такого не їв. На неділю уже пекли пироги з квасолею, з пшоном на молоці, з яблуками. А на Паску завжди були ковбаси, шинка, паски, мазурки гарно прикрашені. Яйця фарбували у цибулинні.
Філоненко Ірина Степанівна
Мама з подругами

На Різдво ставили ялинку. Іграшки купляли на базарі. Тато мені показував, як робити кошички з кольорового паперу. Головною стравою на столі була кутя. Завжди мама готувала кисіль з вишень, узвар, смажила рибу, пампушки пісні. Купляли оселедці. Варили грибний суп і голубці з грибами.У школу ходила на Островку. Школа була гарна з червоної цегли. Перша вчителька Софія Миколаївна вчила нас читати по газетах, бо підручників і книжок не було.
Прийшла війна і навчання перервалось. А в п’ятий клас уже пішла в 1-шу школу на Заріччі. Дівчата вчилися окремо від хлопців. З восьмого класу у школу вже ходили в формі. Шили плаття і фартушки – чорні і білі. В косах носили банти: на свято білі, а на щодень – коричневі. Дуже любила математику. Як тільки вчителька писала на дошці рівняння, я його тут же розв’язувала і вже мала готову відповідь. Вчитись було цікаво. З Лідою Чернишовою ми мали отримати золоті медалі. Натомість медаль отримала донька директора школи №3. Цілим класом вирішили поступати в медичний інститут у Києві. А я дуже боялася крові. Зібралися на вокзалі під великою березою. Всі поїхали, а я зосталась сама під тією березою, не захотіла бути лікарем.
Філоненко Ірина Степанівна
Тато, мама, Ірина та Лілія

На другий день поїхала з хлопцями у політехнічний інститут поступати. Здала документи на хімічний факультет. Здала три екзамени на «5» та й чекаю коли буде екзамен з математики. Думаю, математику я знаю, то що там здавати. Аж приходять хлопці і просять, щоб я пішла здала екзамен за подружку Раю Колтонюк в сільськогосподарський інститут. Попідроблювали екзаменаційні листи, вклеїли свої і мою фотографії і всі пішли здавати екзамени за когось. Я дуже боялась. Але зайшла в аудиторію, витягла білет і сіла писати відповідь. Викладач викликає по прізвищу Колтонюк відповідати, а я сиджу, моє ж то прізвище Щурук, я й забула, що здаю екзамен не свій. Хлопці з задньої парти кажуть: «Іра! Тебе кличуть!» Викладач проглянув, що я написала, поставив оцінку і сказав, що я можу вже йти. Я вийшла і почала плакати, бо думала, якщо не питав викладач, то поставив двійку. Аж розгорнули екзаменаційний лист а там «відмінно». Далі мала ще два дні готуватись до свого екзамену з математики. На екзамені мені поставили «трійку». Мені стало так прикро… Загалом в мене було 18 балів, а треба було хоча б 19. Хто не поступив, пішли здавати документи у торговий інститут. У Львові познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. І по закінченні навчання до Володимира ми вже приїхали разом.
Філоненко Ірина Степанівна
Щурук Ірина Степанівна

Треба було шукати роботу. Тут в міській раді працювала баба Фрося. Коли німці відступали, баба Фрося за нашою армією йшла. З КГБістів вона. Взяла вона мої документи і направлення, подивилась і каже: «Нам нужны директора в магазины». А я собі думаю: «От піду директором в універмаг». Універмаг був тоді, де зараз дитячий світ, на першому поверсі (мазазин «Єва» на розі Ковельської і Драгоманова). Аж вона каже, що буду директором магазину, що в ларьочку біля бані по вулиці Леніна. Я навідріз відмовилась туди йти, бо там біля бані був вічний сморід. Далі мене повели у змішторг. Директором там був Салагацький. Мене направили в торговий відділ товарознавцем до Озерова, який мав мене ввести в курс діла і навчити. З тих знань, які нам давали в інституті зовсім нічого не можна було використати, довелось вчитися заново вже тут на місці. Згодом мене перевели на старшого товарознавця, потім – на начальника торгового відділу, і врешті я стала заступником директора. З часом будували овочесховище. У колгоспі в Житанях брали капусту, моркву, а картоплю заготовляли в Дулібах. Помідори возили з Одеської області. Цибуля росла погано і її треба було шукати деінде.
Філоненко Ірина Степанівна
На мосту через річку Лугу. Вид на Володимир

Якось директор змішторгу послав мене з товарознавцем машиною Колхіда аж в Луганськ. На взятку нам дали пів відра солених вугрів. В конторі нам підказали, що цибуля в них поганенька і щоб ми шукали в іншому місці. Я згадала, що в Луганськ виїхав Василь Грабчак. То тільки він нам міг допомогти. Передзвонила я до нього. А він мав тільки кілька годин вільного часу, бо збирався на зустріч до Бойка (що зараз балотується на президента). За тих три години познайомив нас з директором облспоживспілки. Той директор сам оформив всі документи. Ми хотіли йому віддячити та й принесли ті солені вугрі. Він подивився, та й сказав, що то свинство. Мусили купити кілька пляшок коньяку. Вже тоді все вирішувалось по телефону. До Володимира ми привезли три машини хорошої цибулі, а потім ще два вагони доставили, та ще й вагон помідорів. За овочами постійно треба було дивитися, регулярно перебирати. З магазинів направляли співробітниць в овочесховища і вони те все робили.
Данило Окопний з Луцька організував базу господарчих товарів. Там в універмаг замовляли пральні і швейні машини, кришталевий посуд, що тоді був дуже модний. Його везли вагонами з Чехословаччини. Щоб випросити кришталь, треба було добре «помастити». На базу везли копчені кури, коньяки, і тільки тоді виписували кілька одиниць товару, який розходився по дуже близьких знайомих і начальству. В обласному управлінні мене призначили завідуючою універмагом. Щоб завезти товар у магазин, його треба було знайти по базах, виписати його можна було тільки по знайомству. Всі хотіли взятки. Але таким чином зав’язувались все нові і нові знайомства. На той час все було дефіцитом. Одяг, взуття, парфумерія, галантерея усі ці відділи були тільки в універмазі, в інших магазинах цього не було. Дівчатам було престижно тут працювати, бо вони мали який-не-який доступ до товарів і завжди модно одягалися і взувалися. Для знайомих все було з-під прилавка.
У місті був народний контроль, яким керував Скиданюк. З народного контролю люди ходили і витягали з під прилавків прихований товар, бо ж кожен продавець хотів продати його своїм знайомим по-блату. Я також попала у неприємну ситуацію. Я, як завідуюча магазином, теж мала доступ до товарів і могла забезпечити свою сім’ю наймоднішими речами. Коли я була по справах у Луцьку, в магазин прийшли люди з народного контролю з області. Одна з продавщиць відчинила двері мого кабінету, і там знайшли дві пари туфель, хутряну шапку, сорочки і трикотажні вироби. Згодом викликали мене в обласний контроль. Під кабінетом сиділо багато людей, чекали своєї черги. Всі боялися. Кожну справу розглядало 12 чоловік. Я зайшла в кабінет, а голова тої комісії гортав папку. Потім глянув на мене і сказав: «Щоб я вас тут більше не бачив!» Звичайно, що така ситуація була заздалегідь спланована, бо не одному хотілося посісти місце директора.
Філоненко Ірина Степанівна
Павло Філоненко

Філоненко Ірина Степанівна
Юрій Філоненко

Спогади записала Романа Кучерява
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Листопад 2021 (4)
Жовтень 2021 (1)
Вересень 2021 (2)
Серпень 2021 (1)
Липень 2021 (4)
Травень 2021 (2)
^