dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 314
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 18-11-2021, 11:39
18-11-2021, 11:39

Солодуха (Лисюк) Антоніна Володимирівна

Категорія: Публікації

Я хочу написати про своє село, в якому народилася, виросла, жила до юнацьких літ. Село, якого немає сьогодні.
Моє село мій дім, моє коріння й доля, моя сповідь і вічна туга… Його сьогодні не знайти на карті, як і сотень йому подібних малих сіл, що назавжди зникли з лиця землі. Але ті маленькі батьківщини залишаться в пам’яті і душах поколінь, які там народилися, зросли і зазнали лихої долі вигнанців…
Лише у нашому районі, за даними збірника «Волинська область. Адміністративно-територіальний поділ», припинили своє існування 33 малих села і хутори. Серед них і моє село Вєров.
Існує легенда, а може й правда, про заснування мого села. Це лише з уст в уста передавалося. В усі часи землі комусь належали. Один пан (до наших днів прізвище не дійшло), власник цих піщаних земель був неабияким запеклим гравцем в карти. Грали в карти в основному закладаючи щось: землю, маєтки, кріпаків і навіть своїх близьких. Тож цей пан програв у карти і землю, і маєток, і навіть свою дружину Вєру. А наступні власники цих земель так і назвали це поселення Вєров (Вєрув, Вірів). В різні часи, різні пани називали його на свій лад (російський, польський, український).
Мені судилося народитися саме в цьому куточку землі у 1953 році. Сільська баба-повитуха, яку по вуличному називали Назариха (від імені чоловіка), справжнього імені її я не знаю, прийняла в мами пологи і благословила мене на світ. Тут у затишній батьківській хаті, колихала мене мама у плетеній із лози колисці, підвішеній до бантини, співаючи колискових. Як розповідала колись мама, в день мого народження, вона ще працювала на колгоспних буряках, а потім під обід 2 км несла на плечах рядно із бурячинням для власного господарства. Зараз коли розказую це дітям, внукам – вони жахаються від такого екстриму. Жінки були міцніші й здоровіші.
Як розповідав батько, до війни в селі було 28 хат. За польської влади село називали колонія. Такі назви я бачила на старих довоєнних картах. Чиї були колонії? Польські, німецькі, чеські? Біля села Ворчин були чеські та німецькі. Тож моє село очевидно було польською колонією, бо проживали там поляки Задарновські, Сахарчуки, Червінські, Войтовичі. В радянські часи називали просто хутором, але хутір – це розкиданні і віддалені хати, а там все було компактно. Тягнулася одна єдина вулиця із заходу на схід.
Після війни залишилося менше 20-ти дворів. Польські воєнізовані угрупування, які нападали на українські села, убили 21 людину. Але про це трішки пізніше. Ця тема страшна і болюча. А зараз про село, мою малу батьківщину. В моїй пам’яті воно постає мальовничим, веселим, сонячним…Бо воно родом із дитинства. Вєров був на підвищенні, і біленькі хати під солом’яними жовтавими стріхами, блискучою бляхою чи червоною черепицею, виднілися здалеку. Наша хата була якраз посередині села. Невеликі хати, які побудували ще в 20-30-х роках ХХ ст., потопали у садках. Весною зацвітали вишні, сливи, яблуні, груші… Пригадую, якийсь час біля хати був садок. Довгу алею вишень, змінювали сливи-венгерки, «тернослив» та інші сорти. Батько умів прищеплювати, то у нас були різні сорти великих слив солодких-пресолодких. А на одній груші росли різні сорти і «дулі», і «цукрувки». Так називали, ми діти, грушеві плоди. Любили терти грушку в грушку і насолоджувалися таким пюре. Солодкі яблуні росли в кожному дворі. Сьогодні я ніде більше не куштувала таких яблук, як в дитинстві. А як достигали сливи в кінці серпня, ми обривали їх у кошики, плетені сапетки з лози і батько віз на базар у Володимир і там за копійки продавав. Перед школою потрібні були гроші щоб купити нам шкільне приладдя. Іноді я їздила з батьками на возі до міста. Вставали о 5 год. ранку. Тільки сіріло, а ми вже їхали через Білин, Радовичі, Дубники. Батько поганяючи коней, промовляв: «Хто рано встає, тому Бог дає, - або, - ранок-панок». Я малою не сильно розуміла ці слова, їх зміст. А ще, як продавав сливи чи вишні, вигукував, щоб швидше продати: «Шевелись в кого деньги завелись». І дійсно швидко все продавав.
Солодуха (Лисюк) Антоніна Володимирівна
Володимир Лисюк у с. Вєрув

Солодуха (Лисюк) Антоніна Володимирівна
Молодь села Вєрув

У 1950-ті роки в селі провели радіо. І вже в кожну оселю йшли новини з Москви і Києва. На початку 1960-х років у сусідні села почали проводити електрику, а нас минали. Писали у вищестоящі органи, скрізь направляли запити, але відповіді йшли негативні. Світло проводити не стали і мало того – заборонили будуватися. Труш Леонтій хотів першим в селі будувати хату. Завіз дерева, все лежало за хатою, навіть почав підвалини будувати, але не дали. Сказали: «Село маленьке і неперспективне». А в країні проводилося укріплення сіл. У Селиськах будували корівники, телятники, формувалася колгоспна бригада. А наше село занепадало. Але ще до тої руйнації люди жили, працювали в колгоспі, мали і свої присадибні ділянки. Якщо у 1947 році весь інвентар та худобу здали в колгосп, то знову почали обживатися. Коней не дозволялося тримати, а корову, свині, вівці - можна було.
Як я вже говорила, село потопало в садках. Біля кожної хати росли бузок і жасмин. Їх п’янкий запах дурманив літніми вечорами, вливався в відкриті вікна помешкань. А біля оселі Ольги Ляшук, Надії Лисюк, Марії Борик, нашої і інших - росли кущі диких руж. Білі, червоні, рожеві, вони своєю красою не поступались теперішнім трояндам. Ми з рожевих пелюсток варили пахуче варення. Більше я ніде такого не пробувала. А ще майже всі господарі на постовнях мали власні сажавки, в яких заводили рибу. Не знаю чи у всіх була риба, а от жаби кумкали там весь час, особливо весною, коли розливався постовень водою, то там поселявся жаб’ячий «рай», а жовте латаття вкривало весь луг. Біля нашої сажавки росла розлога верба, яку батько посадив в 1920 році з освяченої на Вербну неділю гілочки. За 50 літ з цієї гілочки виросло могутнє дерево і в 1970 році його батько зрізав, коли вже і наша сім’я вибралася на постійне місце проживання в Зорю, одною із останніх.
Жила у нашому селі баба Гашка (Агафія Курганська). У 1914 році коли розпочалася Перша світова війна, населення села було евакуйоване в Росію. Я часто чула від людей вже в 50-60-х роках при розмовах слова: «Як у Росії були». Наголос чомусь люди ставили у слові Росія на букву «о». Так от, Агафія Курганська була із 1900 року народження. Вона там у 1918 році у Бєлгородській області вийшла заміж. В 1919 році у неї народився син Павло. Повернулася вона сюди у Вєров вже аж після війни. У війну загинув її чоловік та син. Завжди говорила, що син загинув у Румунії, але зв’язки з чоловіковим родом підтримувала, бо приїжджали сюди і я ще з дівчиною з тої родини певний час листувалася. Навіть посилали один одному посилки. Але чомусь у селі не любили бабу Гашку. Казали, що вона відьма. Уміла вона, та не хотіла показувати на показ свої заговори. Частенько сварилися жінки з нею, бо «колотила молоко». І як то воно колотила, я й не знаю. Бувало, що корова не хотіла давати молока, хоч ти, що хоч роби, ні тобі цівочки. Винуватили жінки Гашку, «нападали» на неї, говорили, що це її «робота». Вона «відбивалася» і кляла. Померла Гашка у 1980 році, говорили, як вмирала – довго мучилася. Може, що й було в тій жінці незвичне.
Багато людей тоді були неграмотними. Батьки посилали до школи своїх дітей лише якщо була така можливість. І то лише для того, щоб навчилися читати і писати. То в основному була лише початкова освіта. Якщо треба було розписатися то старші люди ставили хрестик. Мій батько, як і мама мали 4 класи освіти. Але мама дуже добре розв’язувала задачі. Навіть мені в 6 класі помагала. Батько називав її професором. «Ось зараз професор сяде і розв’яже тобі задачу», - говорив він. Мою маму і тата азів науки вчив один і той самий вчитель, і хоч в різні роки, і в різних місцях, бо мама проживала в Олеську Любомльського району, а тато тут ходив у школу до села Пузова на Дубиняки (кожен куток мав свою назву). Про це вони не раз згадували. Польський вчитель був добрий. Прізвище його Гнатюк.
Пригадую через одну хату жив біля нас Мусій Андзілевич. Мав довгі вуса, ходив завжди у солом’яному брилі, і тільки скресне сніг – босим, аж до зими. Був неабияким дотепником. Міг покепкувати з людьми, але все було неглузливо. Серед села росло рідкісне дерево – бук. Насіння бучини ми збирали кругом нього, воно було дуже смачне. Бук був вже старий і величезний. На ньому всякими кнопками і гвіздками прибивали оголошення. Згодом навкруги нього поставили огорожу і вчепили табличку, що бук є пам’яткою природи.
На подвір’ї Никифора Лоборука при дорозі стояв колодязь-журавель. Ми, малі діти, завжди хотіли напитися з нього води, бо вода там була якась особлива. А ще хотілося взяти в руки отой «журавель-дишель» і опустити у холодну цямрину колодязя, звідки з глибини виднілося ледь темне плесо води.
Магазину в селі не було, та й до 1965 року гроші в колгоспі не платили. Хліб пекли самі. Хто мав вдома жорна, то молов зерно на борошно, а хто не мав – їздив в Устилуг або в Володимир до млина. А ще з лляного насіння вичавлювали олію. Пам’ятаю, така олія у нас вдома була, дуже пахуча. На обійсті Надії Лисюк на старій яблуні край дороги висіла залізна рейка, в яку били у випадку якогось лиха. Як оберіг при в’їзді в село стояв хрест, чорний, обвітрений, але на ньому завжди висів рушник чи фартушок з білого перкалю.
Солодуха (Лисюк) Антоніна Володимирівна
На ланці

Вечорами в село з райцентру привозили кіно. І на стіні нашої хати вивішували білий екран, а під старою крислатою черешнею, встановлювали кіноустановку. Люди сиділи на дровах, колодах, приносили з дому лавки. Це були хвилини гарного відпочинку після напруженого трудового дня. А у вихідні та свята село наповнювали мелодії гармошки та патефонів. Весело святкували Різдво, Водохреща, Великдень, Трійцю, а поряд з релігійними святами – обжинки, день колгоспника. Усім селом збиралися на застілля у нашій хаті, бо вона була найбільшою, веселилися, співали пісень, танцювали. Ніхто не впивався, не було тоді ні п’яниць, ні алкоголіків. Повага і дружба панувала між людьми.
Солодуха (Лисюк) Антоніна Володимирівна
«Лобогрійка». Косилка

Пригадую, як на Зелені свята, у нас в селі, хто пас череду корів, повинен був «маювати корів». Від слова «май». Гілками гнучкої берези «обмайовували» роги корови. Не всі корови на таке давалися. А яка худобина сумирно ішла на таке дійство і прийшла з пасовища додому «вбрана», то господар її повинен був ставити могорич пастуху або дітям, дати гроші на цукерки.
Солодуха (Лисюк) Антоніна Володимирівна
Посів овсу, с. Вєрув, березень 1964 року

Перший колгосп, у який увійшов Вєров і Селиськи, був створений у 1947 році. Його боялися всі, бо землю, худобу, ренамент, все нажите протягом життя, треба було задарма віддати. Але люди не мали вибору. Одні були бідні, другі - багаті. Наприклад, Ясько Микитюк був так званим куркулем, мав землі і сільськогосподарський ренемент, але віддав все до колгоспу. Центральну садибу колгоспу імені Чапаєва вирішили зробити в Селиськах, бо там були порожні комори, стайні і хліви багатого поляка, який вибрався до Польщі. Першими вибраними головами колгоспу були вєровці – Владко Шевчук, а потім його замінив Леонтій Труш. Всі вєровці називали його Лівонко Трус. По деяких документах він навіть так і значився.
Першим колгоспникам погрожували так звані «хлопці з лісу», які були противниками радянської влади. Одного жовтневого дня 1948 року вони підпалили хліви і стайні, щоправда, вивівши худобу. Після пожежі колгоспні будівлі стали будувати на окраїні Селисьок.
У 50-х роках колгосп Селиськів і Вєрова об’єднали з колгоспом Ворчина і Пузова. Тодішнє керівництво держави стало втілювати в життя політику укріплення сіл за рахунок знищення малих неперспективних сіл. Світла не проводили, будуватися не давали. І люди почали думати, як жити далі. Незабаром одні за другим стали переселятися в інші населенні пункти, де було світло, школи, магазини, медпункти.
Солодуха (Лисюк) Антоніна Володимирівна
Батьки з сестрою Валентиною, 1952 рік

Прикро і боляче було дивитися, як кожен раз, як тільки хтось вибирався з села, приїжджали трактори і руйнували хати, рвали, корчували дерева в садках, незалежно від того чи цвіли вони, чи ні. Разом з вимираючими оселями і деревами стогнали душі вєровців, які ридали не криючись, за своїми хатами, садками, за своїми осиротілими долями.
У 1976 році в Вєрові розібрали останню хату Шевчуків, яка єдина сиротою стояла серед голого поля.
Солодуха (Лисюк) Антоніна Володимирівна
Корчування дерев у селі Вєрув

У 1980-ті роки до знищеного Вєрова почали звозити щебінь та гравій. Будували на його місці злітну смугу для літака, який згодом розсівав над колгоспними полями мінеральні добрива, які тут лежали горами не в мішках, а просто насипом. Від добрив навкруги перестала рости трава. Навіть всох старий могутній бук. Згодом, як розлетілися колгоспи, то і літаки перестали літами. Нині, як пам’ятник на місці зниклого села стоїть старезна липа з дуплом. Колись щоб обійняти її ставало п’ятеро чоловік. Цій липі довелося багато чого побачити. Була вона свідком скону Вєрова.
Солодуха (Лисюк) Антоніна Володимирівна
Лисюк Антоніна, 12 років

Я прожила в Вєрові 17 років. У 1970 році наша сім’я купила хату в селі Зоря. Назву прізвища селян, які жили у 50-60-ті роки у Вєрові: Лоборуки, Борики, Труші, Просопчуки, Шевчуки, Лисюки, Ляшуки, Королюки, Жиліни, Андзілевичі, Ващуки, Микитюки, Лігерки, Дехи. Були сім’ї з однаковими прізвищами, бо ріднилися один з другим.
Сумна доля мого Вєрова спіткала ще такі малі села в районі: Стрілецьке, Заброди, Чорнявка, Паридуби (Микитичівська сільська рада), Королівка, Радовичі, Шури, Антонівка, Монтувка, Поруб, Олександрівка, Дубники, Спадщина, Северинівка (Білинська сільська рада), хутори Смоляри і Ганусин (Льотничівська сільська рада), хутори Свійчивський, Почекайка, Ясенівка, Мар’янівський (Красноставська сільська рада), Нова Вербка (Оваднівська сільська рада), Мочиська (Зарічанська сільська рада), Антонівка, Володимирівка (Березовичівська сільська рада), Побужжя (Устилузька сільська рада), села Острів, Вигаданка, хутори Острів, Березина (Лудинська сільська рада).
Скільки то треба було знищити, розкорчувати не лише осель і садів, а й перекроїти людських доль заради того укріплення спільних господарств, не рахуючи тих сіл, які ще б’ються в останній агонії, але животворіють. Це Писарева Воля, Заболоття, Орані. Завмерло життя вже в Кладневі, Октавині. Та, що говорити про ці малі села, як у великих теж пустують хати. Закриваються школи, медпункти, поштові відділення, навіть магазини.
Солодуха (Лисюк) Антоніна Володимирівна
Борик Йосип і Борик Ангеліна, с. Вєрув

Але повернуся ще до історії села, якої я не пам’ятаю, але знаю з розповідей очевидців тих часів, коли в селі, вірніше на окраїні села, проживала заможна родина Корбинів. У селі їх називали панами. Це були зрусифіковані французи по чоловічому роду. Як мені розповідали вже правнучаті спадкоємці, прізвище їхніх предків було Корбен, і перед ним була приставка «де», тобто де Корбен. Вони були протестантами-лютеранами і в часи гонінь і революцій ще у ХІХ ст. втекли з Франції. На наших теренах була Російська імперія, і вони тут купили собі маєток у Вєрові. Мій батько часто згадував і розповідав про цих панів. Від маєтку і аж ген до лісу, який досі називають Панським або Корбинівським, простягалися дві канави, обсадженні вербами. Цими канавами на човнах (батько називав їх крипами), люди діставалися до лісу. А в розкішному саду росли рідкісні дерева, сріблясті ялинки, туї, декоративні кущі, привезені з Франції, Німеччини. Старий Христофор де Корбен працював у Володимирі начальником пошти. Було у нього двоє дітей – донька і син. На жаль, як звалася донька я не знаю, а син звався Володимир. Він одружився на порицькій заможній красуні із роду Гордієвичів – Надії. У них також було двоє дітей – Ігор і Тіна (Валентина). Донька була заміжня за Ізмайловим. Він був родом із Росії, з родини відомих при цараті у Санкт-Петербурзі високих військових чинів Ізмайлових. Казали, що саме цей Ізмайлов царю Миколі ІІ «вверительную грамоту» возив. У них теж було двоє дітей – Тетяна і В’ячеслав. Усі діти Корбинів навчалися в гімназії в Володимирі. Гімназія знаходилася в приміщенні нинішнього педучилища. Ігор Володимирович закінчив Варшавський університет. Народився він у 1915 році. Знав п’ять мов. Взагалі, як розповідав мій батько Лисюк Володимир, то Корбіни між собою розмовляли російською. Знали польську і французьку мови. Мій тато дружив із панським сином Ігорем, навіть ходив з ним в початкову школу до Пузова (на Дубиняки). Розповідав, що вдома у них було піаніно, скрипка і інші музичні інструменти. Після закінчення університету Ігор повернувся додому і працював директором школи у Стенжаричах. У 1939 році, як прийшла радянська влада, при оформленні документів, Ігоря записали, як Корбін, а от Тіна залишилася Корбен. У Стенжаричах Ігор знайшов свою Віру, так склалося, що він ще навчав її у школі, бо різниця у віці в них була 10 років. У 1942 році вони одружилися. У 1944 році, коли війна вже котилася на Захід, сюди прийшли совєти і Ігоря мобілізували на фронт. Була звістка про те, що Ігор загинув в Карпатах на території Польщі біля міста Кросно. Але документів про те не має. Пропав безвісти, як і тисячі інших солдат.
Батько Ігоря і Тіни помер ще до війни, а як прийшли совєти, то їхній будинок забрали, а їх самих хотіли вивести в Сибір, але почалася війна і їх залишили в спокої. Тіна донька Володимира і Надії була заміжня за Олексієм Цинкаловським, братом відомого науковця, історика, археолога Олександра Цинкаловського. Певний час вони проживали у Володимирі, але, як прийшли німці, Тіна повернулася до свого помешкання.
Селяни любили панів Корбинів, вони їх ніколи не ображали. У війну стара пані Надія у своєму домі переховувала євреїв і Тіні після війни приходили листи з вдячністю з-за кордону від врятованих родин. Коли розпочалося українсько-польське протистояння, більшість вєровців втікали від побоїщ, а пані Надія не хотіла ховатися разом з дітьми які їхали до Володимира. Вона залишилася вдома, мотивувала тим, що її бабуся полячка, і ніхто її не зачепить. При одному з нападів на Вєрув пані Надію вбили поляки, як і багатьох інших вєрувців. Тіна, коли навесні 1944 року повернулася до маєтку, то не могла знайти могили матері. Захоронення були на подвір’ї, городі, рові. Розкопувати всі могили жінці було не по собі, але панський собака, настільки був вірній своїй господині, що не лишив її навіть після смерті. Він прибігав на ту місцину де була захоронена пані Корбен і вив. Лише так Тіна віднайшла могилу матері, розкопала її і впізнала по одязі. Тіло матері вона перезахоронила в Пузові (Зорі) на кладовищі поруч з могилою батька.
Віра дружина Ігоря була на той час вагітна коли його мобілізували до армії. Вона проживала у своїх батьків у Стенжаричах. Ігор коли писав сестрі Тіні листи, просив щоб вона допомагала Вірі з дитям. Але так сталося, що Віра була змушена нести тягар вдови і ще допомагати самій Тіні, яка також постраждала від поляків. Їй відрубали руку. У Тіни і Олексія Цинкаловського не було дітей. Тож Віра деякий час жила у Стенжаричах, а потім у Тіни в Володимирі. І так з донькою Іриною осіла в місті. Вже у Ірини народилася донька Тетяна. На жаль, три роки тому пані Ірина померла.
А тепер ще декілька слів про Ізмайлових. Донька Корбена і Ізмайлов мали двійко дітей – Таню і В’ячу (В’ячеслава). Таня ще до війни вийшла заміж за Володимира Березовського. Березовські були багатими міщанами. Мали кілька будинків, один з яких був по вулиці Дубниківській (нині Сагайдачного). Зараз там міськгаз. Будинок Березовських я ще пам’ятаю коли там був військомат.
Тетяна Березовська була дуже красивою жінкою, я б сказала надзвичайної краси. Батько мій про це не один раз говорив. Перед нею, як то кажуть, «штабелями падали» кавалери. При перших совєтах вони виїхали до Польщі. Її брат В’ячеслав у війну хотів керувати фільварком у Вєрові, але німці йому не дозволили. Він теж виїхав у Польщу. Про це мені розповідали вєровці. В’ячеслав у 60-ті роки, коли трохи скресла «політична крига», присилав моєму батькові поштові листівки з різних країн світу. Батько точно і не знав де він жив. Своєї зворотної адреси ніколи не вказував. Можливо він чогось боявся. Але всі тоді говорили, що жив він у Польщі.
Вже давно нема в живих ні Тані, ні В’ячі. Але їхні нащадки приїжджають в Україну до невеличкої родини Корбинів. Хоча багато людей, які ще живі, пам’ятають, що колись за польської влади, брат і сестра, які проживали в одному маєтку, ворогували між собою через землю.
Старенька Тіна Корбін-Цинкалоська доживала віку сама. Чоловік її давно помер. Перед смертю далися взнаки давні поранення в груди.
З роками й відійшли згадки про дві панські родини. На долю їхніх нащадків, як і всіх людей нашого краю, випали і воєнне лихоліття, і втрата рідних, і інші нелегкі випробування. Але волею долі, залишилася живою ще одна гілочка колись могутнього родового дерева, яка несе нащадкам пам’ять про те, якого вони роду.
А в моїй пам’яті повстає вєровська дорога до Селисьок. Край дороги в порослих чагарниках, росли вишні, сливи, яблуні, буяли цвітом білі і червоні ружі. А метрів п’ятдесят від дороги стояла здоровезна липа. Ось там, як говорили мої односельчани, були будівлі панів Корбинів. Я їх не бачила, бо після війни їх розібрали. А ще той панський Корбинівський ліс має трагічну історію. Колись, будучи дітьми, ми добре знали всі закапелки місцевого лісу. Деякі урочища в ньому запам’яталися на все життя: Вируб, Вандули, Паровець, Біля Войтовича. Бо ходили до лісу по ягоди і гриби. В лісі, майже на окраїні, з боку Писаревої Волі, край дороги між соснами була висипана могила. Тоді я дивувалася чого вона без хреста і ще й в лісі. Дорослі нам говорили, що то жидівська могила. Їх вбили в 1943 році. В роки війни німці для євреїв у Володимирі створили гетто, згодом їх біля П’ятидень розстріляли. Євреї тікали з міста і переховувалися де могли. Щоб не підставляти селян сім’я з Володимира зробила в лісі землянку. Аби вижити, євреї змушені були ходити по селах. Просили їсти або обмінювали особисті речі на харчі. Говорили люди, що мали вони і золото. Селяни допомагали їм, ніхто не здав їх в німецьку комендатуру, до пори…
Солодуха (Лисюк) Антоніна Володимирівна
Косовиця в селі Вєрув

Бо для усіх, була вготована доля спочити навічно в сосновому бору. Про цю подію більш детально розповіла мені Надія Лисюк, тоді їй було 11 років, вона проживала у Вєрові, а нині – в Селиськах. Це було осінньої пори 1943 року. Вона разом з іншими дітьми пасли корови. Вони навіть не були близько того місця, де перебували євреї, коли побачили двох чоловіків. Дехто з дітей знав, що ці дядьки з Заболоття. Вони запитали дітей, мовляв чи не бачили вони кого в лісі. Ті відповіли, що ні. А через трохи почули постріли Діти полякалися. Думали, що і їх повбивають та худобу заберуть, тому хутчіш погнали корів додому. Вдома розказали, що у лісі стріляли. Наступного дня дорослі пішли туди і застали страшну картину. Вбили всіх євреїв. Йоська і Песю Карх (чи Карш), їхню доньку, зятя, двох дітей, вагітну невістку. Розтрощили їм голови, кишечки діток висіли на деревах. Син Гельо у той час чув ту стрілянину і не пішов туди. Він ішов із Писаревої Волі, там міняв щось на продукти. Він єдиний, хто з тої родини лишився живим. Селяни разом з Гельом викопали в лісі велику глибоку яму і закопали вбиту сім’ю.

[/center]
Солодуха (Лисюк) Антоніна Володимирівна
Лисюк Володимир з дружиною Ганною

Хто ті вбивці і навіщо було таке чинити – невідомо. У війну ніхто не розслідував, бо це було на руку німецьким окупантам. Сам Гельо пішов у Селиськи (село було більш польське ніж українське). І там проживав до закінчення війни. Був свідком знущань поляків над українцями.
По війні Гельо жив у Володимирі, працював у заготівельній конторі «ганучником», так називали людей, які їздили по селах і збирали різний мотлох, обмінюючи його на різні свистульки, випалені з глини, зеленку, синьку і інше. Гельо мав коника і невеличкого воза. Я ще пам’ятаю його візити до Вєрова. Він не забував дороги до лісу, їздив на могилу, доглядав її. Та і я пам’ятаю ту могилу ще доглянутою, висипану жовтим піском. В узголів’ї росли ромашки лісові і сон-трава. Могила була обгороджена жердям, щоб бува корови (їх пасли в лісі) її не розсунули. Згодом цей чоловік не став приїжджати, а через пару років й такої професії, як «ганчірник» не стало. Сам Гельо виїхав в Ізраїль. Могила деякий час була забутою доки за нею не стала доглядати Надія Лисюк. Вона навела там порядок, високо підсипала пісок, зробила заново огорожу. Пофарбувала її і зробила лавку, як-не-як будь-хто може присісти. Нині Лисюк Надія старожилка, їй вже 87 років. І кілька років вони туди вже не ходить. Тож і журиться, що ніхто не доглядає ту могилу. Колись було приїжджали до неї євреї і вона возила їх до могили, це були не родичі, а проста волинська єврейська община. Вони цікавилися цією могило і трагічною історіє родини.
Пригадую, як полетів Гагарін у космос. У нас не було електрики, але були радіоточки, брехунець, одним словом. Мені було 7 років і я ходила в перший клас. Я була в школі, як про це сповістив Юрій Левітан. Для тих, хто не знає, хто такий Юрій Левітан – то це був знаменитий радянський диктор. Прославився він у роки війни. Всі зведення з фронтів, різні сталінські укази і тогочасні повідомлення звучали з його уст. Так він помпезно повідомляв особливо про переможні здобутки на фронті. Німецьке командування і сам Гітлер, мали його за ворога номер один і за знищення його обіцяв велику винагороду до десятків тисяч дойчмарок. Але знищити його не вдалося, дожив він десь до сімдесятих років.
Політ першої людини у космос, та ще й з Радянського Союзу – це було щось неймовірне, надзвичайне, феєричне. Всі газети виходили з таким повідомленням. Я хоч була ще зовсім мала, але ця подія запам’яталася мені добре. Микита Хрущов тоді був Генеральним Секретарем ЦК КПРС. У світі була «холодна війна», СРСР мав натягнуті відносини з США, а «карибська криза» ще більше загострила ситуацію, а Радянський Союз знову хотів воювати і панувати, хоча країна і так ледве очухалася після війни. У той же час у самій країні жилося дуже бідно, хліба навіть не вистачало. Хрущов віддавав його у соціалістичні країни, так само, як і зерно, і тваринну продукцію. А ще в цей час Куба стала соціалістичною республікою на чолі з диктатором Фіделем Кастро.
Я пригадую той глевкий, несмачний кукурудзяний хліб, який був у нас на столах, певне іншого й не привозили. Політика Хрущова і економічне становище у країні дійшло до краю. У жовтні 1964 року Хрущова зняли з поста Генсека і відправили на пенсію.
Солодуха (Лисюк) Антоніна Володимирівна
Солодуха Антоніна, 1974 рік
А до того складали анекдоти, вірші з елементами критики політики Хрущова. У нас в Вєрові в ті часи проживала Тоня Лоборук. Народилася вона в 1959 році, мала 4 чи 5 років, як розказувала зі сцени сільського клубу вірші. Сама маленька така, аж на «біс» її викликали.
Ось один з віршів:

Питалася Терешкова в Хрущова,
Куди поділася мука пиріжкова?
А Хрущов відквасив губу:
«Вся мука пішла на Кубу».

Валентина Терешкова – це перша жінка космонавт, яка злітала в космос у 1963 році.
А ще при своєму правлінні Хрущов підняв ціни на горілку і інші продукти. І знову громадяни виражали своє незадоволення віршами. Ось кусочок вірша якого колись знала напам’ять:
Товариш верь, придет она,
На водку старая цена,
А на закуску будет скидка,
Ушол на пенсию Никитка.

А на кінець хочу написати ось такі рядки:

Був хутір, а тепер гуде кущами,
Життя було, а лісом поросло.
І хатнище поливане дощами,
Забула рук господаря тепло.

Як дерево старе не пересадиш,
Так само пам’ять не перевезеш.
Давним-давно був Вєров садом,
Тепер тут навіть дички не знайдеш.

Ще є поодинокі вєрівчани,
Яких з корінням вирвали тоді.
Вони живуть, вони позалишали,
Там власні душі – знаки на воді.





Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Листопад 2021 (4)
Жовтень 2021 (1)
Вересень 2021 (2)
Серпень 2021 (1)
Липень 2021 (4)
Травень 2021 (2)
^