dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 174
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 4-11-2021, 10:31
4-11-2021, 10:31

Адамчук (Жуковська) Галина

Категорія: Публікації

Я походжу з простої родини. Мама була прибиральницею. Вона дуже рано стала сиротою. Її мама померла через три місяці після пологів. А тато був директором сільської школи. Викладав українську мову. У 1932 році його вивезли в Сибір, бо хтось із селян доніс «куди треба», що він був проти колективізації. І вже його дочку, мою маму, забрала до себе сестра і виховала, як свою. Мамин тато, збираючись на Сибір, просив грубо обібрати картоплю і зварити в дорогу тих лушпайок, бо картоплю не дали б пронести. То сестра зварила так, як він просив, і всередину заховала шматочок сала. Те сало знайшли і забрали, а лушпайки віддали, на цьому і вижив. Його брата ксьондза розстріляли прямо під костелом, а сестру Марію селяни заховали і не видали.
Адамчук (Жуковська) Галина

Потім мама розповідала, що страшенно голодували в 1932-му році. Їй було всього 10 років на той час. Баба Марія у яру недалеко від костелу викопала льох, і там приховала картоплю і трохи круп, і якщо люди з нашої родини вже геть нічого не мали їсти, то вона по трохи давала картоплі і зерна, і так всі вижили, і ніхто про цей льох не взнав. А люди у цьому селі Старосілля, що на Житомирщині, вмирали один за одним.
Тато походив з Фунди, що недалеко від Устилуга. Після війни працював теслею в рембудуправлінні. Його начальником був Яків Абрамович Жорницький. Заготовляли уманський ліс, робили ремонти. Потім тато перейшов у столярний комбінат, а пізніше сторожував на винзаводі.
Там де жила мама у селі Старосілля Андрушівського району Житомирської області під час німецької облави молодь – 47 чоловік з навколишніх сіл сховалась у гайкові. Але один чоловік, що приходився мамі двоюрідним дядьком, виказав їх. При цьому обіцяв, що маму випустять. Та ніхто там більше його не слухав.
Мама розповідала, що везли їх у вагонах, як худобу. Попала під французьку границю.
Тато під час війни також попав в облаву і був вивезений до Німеччини, працював у господаря під французькою границею. Коли німцям пропонували розбирати робітників, то вони навіть зуби оглядали.
Обоє вони попали до господарів братів, що жили по сусідству. Мама доїла корів, а також доглядала за ними. Якось німець прийшов перевірити роботу і побачив, що багато корів ще недоєних. Він накричав на маму і вдарив батогом, а вона заплакала. Тато почув, що плаче українська дівчина, переліз через тин і накинувся на її господаря. Той заверещав, що пошле його на копальні, звідки ніхто не вертається. Тато каже йому, щоб спочатку запитав, чому ті корови недоєні. Мама плачучи показала, що має нарив на руці. Німець викликав лікаря, обробили рану і поки рука заживала, мама виконувала легшу роботу – доглядала господаревих дітей. Що цікаво, ті господарі працювали в полі нарівні з полоненими і харчувалися з одного столу. Тож робітникам перепадало і молоко, і сметана, і ніхто не перевіряв, скільки хто з’їв. Коли їхній син з фронту приїжджав у відпустку, то так само працював в полі разом зі всіма. Його батьки вірили, що син для них завоює землі в Україні. Як відпустка закінчувалась, фрау плакала, не хотіла відпускати сина, а господар стукав кулаком по столу, так хотів ще землі, та ще й в Україні. Не справдились їхні надії - загинув їхній син під Вінницею.
У 1944 році американці визволили українців з німецького полону. Неодружених забирали до Америки. Мама з татом одружилися і до 1945 року перебували у Німеччині у центрі репатріації. Там у них народилась донечка – моя старша сестра Ліля.
Бабуся і дідусь по татовій лінії були колгоспники, жили на Фунді до 1950 року. Там спочатку жили і мої батьки, і я там народилася у 1947 році. У 1950-му році дідусь отримав ділянку у Володимирі біля лікарні. Там збудував будинок і ми всі туди перебрались.
Тато любив співати стрілецькі пісні і знав їх багато. Пам’ятаю, він розповідав таку історію. В село прислали молоду вчительку із Запоріжжя – гарну молоду дівчину з русою косою. То стрибки – НКВДисти її замучили, вбили і сказали, що то справа рук бандерівців. Такі страшні часи були. Люди глумилися і знищували своїх же.
Тато дуже хотів щоб церква стала українською. Крім того, що працював теслею, та ще вечорами ходив розвантажувати вагони, бо грошей не вистачало. Три рази на тиждень - у середу, суботу і в неділю грав у залізничному клубі на барабанах, а сім’я Колядів - на різних інструментах. Старша сестра Ліля уже ходила на танці, її пропускали, бо знали тата. Я і молодша сестричка та й інші діти, стояли під загорожею, і тільки дивилися. Навіть коли я була у дев’ятому класі і мене кликав танцювати Федя Киць, я боялася, що тато буде сваритись.
Адамчук (Жуковська) Галина
Галина з сестрами
Вчилася у червоній школі. У першому класі нас вчила прекрасна вчителька Ангеліна Вікторівна Слободян, а з другого класу по четвертий нас вела Клавдія Іванівна.
Ольга Розова була нашою незмінною старостою. Юрій Максимович, наш класний керівник доручав всі справи вирішувати Олі. Вони з нею на перерві щось обговорювали, а потім Оля попереджувала: «Нікуди не розходьтеся після уроків, маємо дещо зробити, - збере нас всіх і каже, - Дівчата! Одягайте куфайки, хусточки, малюйте губи, бо після уроків ідемо до солдатів просити металолом. А ви, хлопці, з возиками будете стояти поодаль і чекати нас».
Після уроків так і зробили. Прийшли до військових, стали випрошувати металолом. Вони і самі заходилися нам його шукати і зносити ті залізяки. А ми роздавали їм хтозна які номери телефонів, аби тільки не свої. Уже на неділю домовилися зустрітися. Та шукали вітру в полі! Хіба вони нам потрібні були?! Зате наш клас здав металолом самий перший, та ще і найбільше.
Адамчук (Жуковська) Галина
Гра в сніжки
Взимку Юрій Максимович кожної неділі організовував нам походи на лижах, а влітку каталися на роверах. Їздили на Світязь, коли там ще нічого не було організовано. Жили в у великій військовій палатці на 40 чоловік. Юрій Максимович лягав по середині палатки, хлопці – зліва від нього, а дівчата – справа. Спочатку дівчата вкладалися, а у той час керівних вів бесіди з хлопцями. І в Карпати їздили, і так само жили в палатці, в казанку їжу готували. Весело було.
Клас наш був дуже дружний. Багато однокласників після школи одружились.
Кожних п’ять років Ольга Розова збирала нас на зустрічі. Так і лишилася нашою старостою. Явка була майже стовідсотковою. Коля Кореневський - професор з фізики, завжди приїжджав зі Львова, Вітя Кічкерук – бізнесмен з Житомира, Богдан Дунай – журналіст з Рівного. А вже після зустрічі через 45 років після закінчення школи почали збиратися кожного року, бо багато однокласників почало вмирати.
Ми дуже любили свого директора Дем’яна Федотовича Іщенка. То була прекрасна людина. Пам’ятаю урок ще в старій школі: прочинене вікно, яблуні цвітуть і Юрій Максимович - молодий з гарною шевелюрою декламує вірш Маяковського. Ми аж заслухались. Я просто бачу ту картину перед собою.
У старших класах були уроки, де дівчата вчили піонерську справу, а хлопці – столярну. Один тиждень були загальношкільні уроки, а другий тиждень ті специфічні, де вчили психологію, педагогіку, вчилися фотографувати і випалювати по дереву, вчилися танцювати бальні танці. І хлопці і дівчата часто тікали з цих уроків, і я також. Потім маму викликали в школу…
Кожен клас по черзі готував тематичний вечір, а потім були танці. У школі був свій оркестр. Ми залюбки танцювали. Лапшина вчила нас танцювати і ми вміли виконати і кардаш, і вальс. Хлопці і дівчата прекрасно танцювали. То було надзвичайно цікаво. Якось Дем’ян Федотович – директор, закликав мене до свого кабінету і каже: «Галю! Ваш клас ще досі не підготував вечір!» Юрій Максимович підказав, що можна зробити вечір для вчителів на честь Дня жінки – 8 Березня. Сказав взнати у вчителів їх улюблені пісні, вірші і танці. Ми попросили Лапшину, і вона з хлопцями підготувала два танці. Потім хлопці грали на інструментах, а ми, дівчата, співали. Для завучки Ольги Дмитрівни ми заспівали пісню, яка була відома у виконанні Леоніда Утьосова:
Есть город, который я вижу во сне.
О, если б вы знали, как дорог
У Черного моря явившийся мне
В цветущих акациях город,
Вона була така зворушена, що аж плакала.
Звичайно Юрій Максимович був на всіх репетиціях, і як було щось не так, то голосно стукав указкою. Навчив наших хлопців пильнувати, чи всіх наших дівчат розібрали до танцю, тільки після того вони могли запросити тих, кого хотіли. Ну то, звичайно ж, наші дівчата завжди танцювали. Ввечері хлопці проводили дівчат до дому. Юрій Максимович зумів виховати дружний клас. Навіть за парти нас розсаджували так, щоб було з кого списати, і хоч таким чином підтягнути навчання.
До випускного вечора мама купила у спекулянтів гарну тканину і мені пошили пишне плаття, з заду з бантом. В спортивному залі були накриті святкові столи. Ми сиділи разом з батьками. І хоч на столах було шампанське, ніхто не напився. Танцювали в актовому залі. У школі був свій оркестр.
Заграла музика і Богдан Дунай помітив, що в нашу сторону йде вчитель фізики, а я стояла спиною і не бачила. Так він мене запросив на перший танець – вальс.
Після школи хотіла поступити в тернопільський медінститут. Я дуже вірила, що поступлю з першого разу. Три екзамени я здала на четвірки. Прохідний бал був 9 і я не пройшла.
Дем’ян Федотович Іщенко взяв мене на роботу піонервожатою у школу №2.
Не поступила в медінститут, тож пішла вчитися у нововолинське медичне училище на акушерське відділення.
На другому курсі вийшла заміж за Андрія Костянтиновича Жуковського. А познайомилася я з ним ще у школі. А було це так. Клас був великий і нас розмістили тимчасово у спортивному залі. Завуч школи попередив нас, що коли не буде якогось вчителя на початку уроку, то попередити його і прийде хтось на заміну. Був урок фізики. Вчитель не прийшов, ми почекали 10 хвилин і я, як староста, мусила йти повідомити завуча. По дорозі зустріла якогось чорнявого кучерявого хлопця, не дуже то його і роздивилась, привіталась і пішла далі. Завуч вислухав мене і сказав, що вчитель фізики Андрій Костянтинович тільки що пішов у клас. Я дуже здивувалась, бо мовляв, вчителя не зустріла, а натомість, бачила якогось цигана. Завуч розсміявся і сказав, що той циган і є вчитель фізики Андрій Костянтинович. Я повернулась у клас і вчитель сказав, що вже знає, що я староста класу і, що я ходила його шукати.
Потім, коли я вже вчилася в училищі, почала замічати, що на автостанції, коли б я не приїхала з навчання додому, завжди був Андрій Костянтинович. То, мовляв, він тут стригся, то проводжав сестру, то зустрічав когось. Все старався мене провести додому. Я ж соромилась і просила не йти зі мною до самої хати, бо тато буде сваритися. Почалася сесія, я сиділа і зубрила теми. Одного вечора довго засиділася, і тільки заснула, аж чую, тато мене будить:
-Галю! Вставай!
-Чого, тату?
-Ти знаєш, до тебе чогось прийшов твій вчитель фізики Андрій Костянтинович. Іди, не бійся, я буду чекати в кухні.
Я глянула на годинник – о пів на третю ночі. Ото так!
Вийшла я, а Андрій Костянтинович каже: «Галю! Допоможи мені розв’язати задачу з трьома невідомими. У мене ось така проблема: мене хочуть призначити у школу-інтернат завучем, також кличуть у педучилище. Чи мені залишитися у школі №2? А ще крім цього беруть у луцьку школу №15. А я не хочу їхати до Луцька. Галю! Виходь за мене заміж. Я завтра прийду свататися». Хотів мене обійняти, та я згадала, що тато у вікно дивиться, засоромилась і втекла до хати. Мама прокинулась, та й питає, що сталося, чому вчитель приходив о такій порі? Кажу: «Свататись приходив!», - та й пішла спати. Зранку прийшла сестра. Привела свою доньку, бо в садочку був карантин і просила, щоб мама її погляділа, а сама мала бігти на роботу у школу. Мама переповіла їй останні новини. Сестра відпросилась зі школи і вони почали готуватись до прийому гостей. Приїжджаю додому з навчання, а там так пахне свіжоприготовлена їжа, аж слинка котиться. Хотіла піти в кімнату вчитися, аж тут прийшов Андрій Костянтинович. Ось тут і вияснилось, що вчора він був не сам. З ним були Маслош і Бондарук. Один стояв біля хвіртки, а другий на розі хати, чекали на розвиток подій, хотіли підтримати друга.
Ще звечора вони гуляли по місту і Андрій зізнався, що йому подобається одна дівчина. Вони розпитали чия вона і дізнавшись про мене, сказали, що знають мою родину і що треба йти свататись. Отаку підтримку мав.
Адамчук (Жуковська) Галина
Весілля Галини і Андрія
Коли Андрій гостював вдома, його тато сказав: «Дивись сину, вигодував кабанчика під два метри тобі на весілля. Треба щось робити, а то пропаде!» Довелося пожаліти кабанчика, щоб не пропав.
На заручини приїхали батьки Андрія Костянтиновича і сестра Галя з чоловіком. У нас вже все було готово, накритий святковий стіл. Наречений десь роздобув американський гіпюр, то був страшний дефіцит, і в ательє мені пошили гарне весільне плаття з вставками з гіпюру. Тоді, у 1970 році, це було дуже модно.
Адамчук (Жуковська) Галина
Андрій Жуковський
Адамчук (Жуковська) Галина

Я попала в хорошу сім’ю. Андрієві батьки жили у селі Привітне Локачинського району. Колись це село носило назву Свинюхи. У цьому селі і в сусідніх - Конюхи, Коритниця, Колпиків були ставки і багато риби. Коли в село приїхала депутат з Верховної Ради, то привітнянці сміялися: «За рибою сало, Свинюхи Привітним стало». Хороше було село.
Після весілля продовжила навчання і закінчила училище з червоним дипломом. Мала направлення у Львівський медінститут, але сталась трагедія – у мене помер синочок, почалась депресія, не до навчання було.
Потім народились дві донечки і життя стало налагоджуватись. Діти були дуже дружними між собою.
Андрій був добрим чоловіком і відмінним фізиком. Любив дітей і своїх, і учнів. А взагалі він був чудовою людиною. Андрій Костянтинович народився 11 квітня 1937 р. в селі Привітне Локачинського району. У 1959 році закінчив Луцький педагогічний інститут імені Лесі Українки, фізико-математичний факультет. Працював у Володимир-Волинській ЗОШ №2. 22.07.1967 року отримав звання Відмінник народної освіти. У 1978 році був нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора. У 1983 році присвоєно звання Заслуженого вчителя УРСР.
У 1997 році отримав грант фонду Дж. Сороса. З 10.04. 1997 року Почесний громадянин міста Володимира-Волинського. Депутат міської ради з 1998 по 2006 роки.
Андрій Костянтинович нагороджений трьома грамотами Верховної Ради України. Мав більше 100 обласних і міських грамот. Випустив дві книжки «Конкурсні задачі з фізики» і «Цікаві задачі для дітей і дорослих».
Підготував 16 переможців всеукраїнських олімпіад з фізики. Створив і обладнав кабінет фізики в ЗОШ №2. Був і викладачем, і лаборантом, і столяром, і електриком, і квітникарем. Заклав чудовий фундамент і хорошу матеріально технічну базу. Вклав у роботу всю свою душу ніколи нічого не шкодував для інших, ділився досвідом і знаннями.
Діти у школі його любили, бо коли він пояснював тему, або розв’язував задачі, то все було зрозуміло. Багатьох випускників готував до вступу у вищі навчальні заклади. Прищепив нашим дітям любов до фізики і вони неодноразово брали участь в обласних і республіканських олімпіадах. Дуже любив школу і жив школою. Випустив три покоління. Постійно їздив з учнями на олімпіади.
Я працювала у пологовому будинку на пів ставки. Робота мені подобалась. Колектив теж був хорошим. Я брала нічні чергування та у вихідні, коли ніхто не хотів працювати. А мені було добре, бо мої дітки були ще малі, і за ними потрібен був догляд. Ось так з чоловіком і чергувались, і ростили їх. Коли у нього була відпустка, то забирав дівчаток у Привітне, і я виходила на повну ставку. Після чергувань їхала до них у село.
Зарплати були невеликі: у мене 95 карбованців, а в чоловіка - 150. 25% заробітку ми витрачали на книги і 15% на періодику. Ми багато читали, і наші діти багато читали, і наші друзі, і їхні друзі. Ми ніколи не жаліли книжок, завжди давали, якщо хтось просив.
Адамчук (Жуковська) Галина
Друзі Ярослав Киба і Андрій Жуковський
У 1984 році, так як я була комуністом, парторгом у пологовому відділенні, головний лікар перевів мене на посаду головної медсестри. Так було вирішено на партійних зборах. Чоловік мене підтримав. Почалися безкінечні перевірки санстанції, обласні перевірки. Відповідальність була за все: за кожну баночку, за територію, за доставку продуктів, яких завжди не вистачало. Їздили з головним лікарем по селах і просили в селян картоплю, моркву, капусту, цибулю… Ходила до однокласника Льоні Фалька, який працював на цукровому заводі, просила переговорити з директором, щоби дозволив перечислити десять тисяч гривень на дитяче відділення, бо не було за що купити шприців, щоб робити щеплення. Ходила до Міті Горбаня, однокласника, що був директором інструментального заводу і там просила гроші. На водоканалі просила хлорку, бо уявіть собі – лікарня без хлорки! Ось таке було забезпечення.
В лікарні постійно проводили конкурси на кращу медичну сестру, на кращу санітарку. Складали питання, до яких добре треба було готуватися. Профсоюз давав подарунки за перше, друге і третє місця, нагороджували грамотами.
Адамчук (Жуковська) Галина

Адамчук (Жуковська) Галина
На параді
Їздили по районних лікарнях, перевіряли санепідрежим, роботу з хворими, роботу персоналу, дотримання порядку відвідувачами і всяке інше. Перевіряли кожне відділення в лікарні.
Обов’язково їздили у колгоспи на сільськогосподарські роботи. Як тільки починав падати сніг, так з’ясовувалось, що пора збирати буряки. Брали з собою сало і горілку, бо ж холодно було. Дівчата з відділу кадрів, бухгалтерії, оргметодичного відділу, начмед і я – то була наша група для сільськогосподарських робіт. Ворчин і Хмелівка - наші підопічні землі. Весною і влітку їздили на прополку буряків, а пізньої осені – на заготівлю. Рядки були такі довгі, що кінця-краю не було видно.
Восени збиралися колективом, просили у головного лікаря машину і їздили в ліс. Перевіряючі, що часто навідувалися, дуже полюбляли гриби. Тож для них заготовляли чимало банок з маринуванням, та не яких не будь, а білих, польських, маслюків. І вгощали ми їх за обідом і з собою додому давали. Від нас їхали задоволені, і відповідно, ніяких серйозних порушень у нас не знаходили. Коли ми їздили з перевірками на полісся, нам теж давали коробки з чорницями. Намагалися нікого не ображати. Коли бачили якісь недоліки, старалися на це вказати в усній формі, а не в письмовій. Допустити помилку може кожен, але треба дати йому можливість виправитись.
До приходу Богатирьової на пост головного лікаря країни у нас лікарня була всім забезпечена. Мали халати для медперсоналу, постіль для хворих, шприци, медикаменти, харчування. З її приходом зникло все. Хворі в лікарню мали принести все своє, ще й доплатити за особливий догляд. Почалися подяки грошовому еквіваленті. І це все вже ввійшло в норму, і без цього вже ніяк, але так не повинно бути.

Спогади записала Кучерява Романна
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Листопад 2021 (4)
Жовтень 2021 (1)
Вересень 2021 (2)
Серпень 2021 (1)
Липень 2021 (4)
Травень 2021 (2)
^