dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 346
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 5-10-2021, 14:39
5-10-2021, 14:39

Лонткевич Анна Євгенівна

Категорія: Публікації

Я, Лонткевич Анна Євгенівна народилася у Луцьку 19 листопада 1954 року. У нашій родині було прийнято багато фотографуватися, казали, що фото це пам'ять, що на кожній світлині зберігається мить, яка вже ніколи не повернеться. І під час всіх незгод у моїй родині рятували, в першу чергу, ікони і світлини, бо все інше, то наживне. А втрачені іменні родинні ікони яким по двісті по триста років і, звичайно, родинні фото, вже ніколи не повернути. Світлини тоді були дорогими, але моя родина могла собі це дозволити і в мене зберігається їх чимало, в тому числі і початку ХХ ст.
Мене виховували чотири бабусі які часто між собою сперечалися, хто буде мене доглядати. Вони жили неподалік від нашого будинку, який знаходився у Луцьку по вулиці Ковельській. І кожна з моїх бабусь вклала в мене щось хороше. Одна бабуся була росіянка. Вона ніколи жодного слова по-українськи не промовила і я з нею розмовляла тільки російською. Вона мене називала «девочка моя дорогая, мое солнышко». Інша бабця розмовляла тільки українською. Вона була дуже доброю. Вона казала до мене «доцю», незважаючи на те, що я її онука. Мені здається, що коли вона так мене називала, то ніби бачила в мені своє продовження. А може вона називала мене доцею, бо хотіла мати дочку, а мала тільки сина, мого тата.
Лонткевич Анна Євгенівна
Бабуся Теодора і дідусь Стефан, Луцьк, 1944-45 роки

Я виросла в великій любові. Мене любили батьки, любили мої бабусі. Кожна з них старалася чогось мене навчити. Моя українська бабуся Лонткевич (дівоче прізвище Макаревич) Теодора Кирилівна народилася у Луцьку 26 вересня 1884 року, а померла 6 травня 1982 року. Я дуже щаслива, бо з самого дитинства вона вчила мене любити Бога. Десь з двох років я пам’ятаю себе в церкві. Мої бабуся і дідусь були в двадцятці Покровської церкви. Мій дідусь Лонткевич Стефан Олександрович народився в м. Бердичеві і помер у лютому 1946 року. У мене є фото зроблене в церкві де він пролежав цілу ніч. Бабуся розповідала, що тоді була страшна розруха і біда. Незважаючи на це, моя бабця зуміла знайти фотографа у Луцьку, щоб сфотографувати похорон дідуся і знайшла кошти аби ті фото виготовити. На них можна побачити якою була Покровська церква одразу по війні, і те, що там були печі.
Українська бабуся не вчила мене «високим матеріям», вона вчила мене життєвої мудрості, так непомітно і водночас наполегливо, що по справжньому я можу оцінити її працю тільки зараз. Бабуся не вчилась в університеті, а мала лише кілька класів школи чи можливо гімназії, я того не знаю, але вона була дуже розумна. Від природи те було чи може від виховання, а може і те і інше. В ті часи для дівчини найважливіше було вдало вийти заміж. Показником були не університети, а виховання. А батьки виховали її дуже добре. Вони були міщанами, досить заможними міщанами. Мали свою землю в Ковельському районі і з того жили. Моя бабця доглядала своїх батьків до самої смерті. Її мама померла в 1928 році. Вона так мене вчила: «Доцю, завжди краще давати, а ніж брати. А ще, доцю, треба все вміти. Все! Ти повинна вміти все, але нічого не робити». І так їй Бог дав, що вона вміла все. Бабця була дуже хорошою господинею. Казала, що випрана та попрасована білизна повинна бути така, «як карта», така ж ідеально рівна та гладенька. Її білизна завжди була ідеальна і, звичайно, ж білосніжна. А тоді не було, а ні порошків, а ні відбілювачів, а ні модних кондиціонерів. Та незважаючи ні на що її білизна завжди була гаптована білосніжна і накрохмалена. У мене до сьогодні збереглися деякі її речі. Вони мене наче гріють, це щось таке рідне. Вона дожила до 92 років. А коли мала 90 років ще вишивала без окулярів. Вона не все пам’ятала. Часами, дивилась на мене і питала: «А чия ти така гарна? Ти така гарна, а скажи чия ти?» Мені тоді було дуже боляче, що вона мене не пам’ятала.
Мій тато Лондкевич Євгеній Стефанович народився у місті Луцьку 2 лютого 1926 року. Він навчався в польській гімназії. Моя бабуся добре пам’ятала всі ті віршики, всі ті пісеньки які він вчив. Пам’ятала пісні які співала їй мама, пам’ятала які мала іконки і які бантики їй зав’язувала.
Будинок бабці я не пам’ятаю, але точно знаю, що після одруження вони з дідусем Стефаном Олександровичем Лонткевичем жили біля Покровської церкви у Луцьку. Бабуся вдало вийшла заміж, дідусь був адвокатом і напевно хорошим фахівцем, бо невдовзі після одруження зміг купити будинок у Луцьку, по вулиці Ковельській. Це був великий будинок покритий бляхою. Цей будинок стоїть до цих пір.
Лонткевич Анна Євгенівна
Бабуся Теодора, дідусь Стефан, тітка Василина та батько Євгеній Лондкевич

Лонткевич Анна Євгенівна
Євгеній Лондкевич під час навчання у луцькій католицькій гімназії

Коли прийшла радянська влада, то господарів у яких будинок був критий бляхою, називали куркулями і вивозили в Сибір чи Казахстан. Я була знайома з сусідами бабусі, яких по війні повивозили до Сибіру. Бабусю з дідусем врятувало те, що їх син, мій батько, служив у радянській армії. Коли Луцьк звільнили від нацистів йому саме виповнилося 17 років. День народження у нього було 2 лютого, а 23 лютого його призвали до лав радянської армії. Він з 1-м Українським фронтом дійшов аж до Берліна. Брав участь в боях за Берлін. А в 1945 році його військовий підрозділ, через весь Радянський Союз перекинули на Російсько-Японську війну. Він повернувся з війни у 24 роки, був нагороджений багатьма орденами і медалями. Помер у 73 роки. Зараз в Росії зробили сайт, який називається «Подвиг народа». Я знайшла на тому сайті інформацію про свого батька, про його нагороди і навіть опис того, за що він був нагороджений.
В моїй родині війна завжди була своєрідним табу. Мабуть через те, що моя бабця дуже тяжко її пережила. Вона народила мого батька коли їй було 36 років. Один єдиний син, і уявіть собі, одну єдину дитину, яка ледве закінчила гімназію забрали на фронт на передову. Бабця через це дуже сильно переживала. Думаю, що дочекатися сина їй допомогла віра в Бога. Вона була велика молитвениця і ніколи не дозволила б собі не допомогти людині, що залишилась в біді. Бабуся жила на одній із найдовших вулиць Луцька. Там завжди було людно навіть в часи війни. Серед перехожих тоді було чимало жебраків. В будинку бабусі часто ночували люди які не мали притулку. І навіть в найтяжчі часи, вона завжди старалася людей нагодувати. Бабуся завжди казала, що поділитися з людиною останньою картоплиною – це і є справжній піст. А зараз це не піст, це лише розмови про піст. А от у війну коли і самим не було, що їсти і все ж людина ділилася останнім, оце був справжній піст. Бабуся дала обітницю, якщо син повернеться живим з фронту, то вона піде в Почаїв пішки. І вона пішки ходила в Почаїв, коли тато, в 1950 році, повернувся додому. Вона дбайливо зберігала все, що було пов’язане з моїм батьком. Тепер все це зберігаю я, в тому числі і ікону.
Вони дуже добре жили з дідусем. По його смерті у їхньому великому будинку залишилось дві самотні жінки – бабуся та її сестра Василина Макаревич. Вони не були марнотратні і давали собі раду навіть в найтяжчі часи. Я не пам’ятаю, щоб у їхньому домі було щось надзвичайне, але було все необхідне. Вони уміли вести господарство і давали собі раду. У них завжди був хліб і було до хліба. І думаю саме те, що вони намагалися більше давати а ніж брати, допомагало їм вижити в скрутні часи. У них завжди було дуже чисто і охайно, нехлюйства ніколи не було. Бабуся того не любила. В неї все завжди повинно було бути чисто і акуратно. Все повинно було лежати на своїх місцях. А ще в неї в домі було багато ікон, серед них велика ікона «Казанської Божої Матері». Тоді, коли батько був на війні, бабуся дуже багато молилася перед іконами, так багато, що часом просто засинала під час молитви. Якось їй приснився сон, що Матір Божа простягнула до неї рученьки. Вона саме так і казала: рученьки. Цей сон дав їй надію. Вона казала, що після того сну вона точно знала, що син повернеться.
А ще бабця розповіла мені, що під час війни по Луцьку ходив старий дідик, вона саме так і казала – дідик. І це є правдива історія, бо коли я розповіла про того діда своїй знайомій Меліті Євгенівній, а їй 84 роки і вона живе на Кічкарівці, то вона згадала, що той дід і у них ночував. Вона була маленькою, але запам’ятала його. І ось той дідик попросився на ніч до оселі моєї бабусі. В її будинку, відразу з сіней можна було вийти на кухню і в столову. Двері, що були справа вели в кабінет дідуся, він був адвокат і там приймав людей, а далі була спальня, і з неї можна було вийти у велику столову, яка мала десь близько 30 квадратних метрів. І так було все гарно продумано, що навпроти вікна кухні була альтанка. І можна було відразу з вікна кухні подавати їжу і столові прибори в альтанку. В тій альтанці часто приймали гостей, там збиралася родина. Та альтанка була вся обвита диким виноградом. Він обвивав не тільки альтанку, а й частину хати, а ще там ріс великий розлогий горіх. Дуже гарно було все опоряджено. Якось до того будинку прийшов дідик і попросився на ніч. Бабуся його пустила. А він заходить до хати та й одразу каже: «Ой жінко. Жінко в тебе така згуба!». Бабця на нього дивиться, а він продовжує: «Але все буде добре. Допоможе те, що ти йому дала». Бабця почала готувати, треба ж людину нагодувати, напоїти чаєм. А він за стіл сів і знову каже: «Але ти знаєш, ти його вимолиш, йому допоможе те, що ти йому з собою дала». А бабця дала моєму батькові з собою хрестик і Матір Божу на ланцюжкові. Коли тато помер я так хотіли покласти той ланцюжок йому до труни, але не змогла його знайти. Не знаю чому. Я знаю де він лежав, він до сих пір там лежить, але саме в той момент, я не змогла його знайти. Я думаю може то тато захотів аби той ланцюжок залишився мені. Може він захотів аби та іконка і той хрестик, з якими він пройшов усю війну і повернувся, залишився зі мною, аби оберігати мене. А ще той дідик казав, що все закінчиться, війна закінчиться і все буде добре, але настануть ще дуже тяжкі часи, дуже тяжкі. Україну жиди продадуть за борги, а українського царя не буде. Звичайно він тоді не казав, що президента чи прем’єра, бо тоді таких слів і не знали. Він казав – царя, українського царя. А ще він казав, що буде такий час, коли ходитимуть зелені гроші. І вони, ті зелені гроші, обіймуть весь світ. Ну хто ж тоді говорив про долари, хто тоді знав про ті долари, це ж був 1944 рік? А ще він сказав, що весь світ буде обвитий павутиною. Всі будуть знати, що і де робиться. Золото буде, як пісок валятися під ногами і буде великий голод в Україні.
Пам’ятаю, як мені бабця казала: «Ти знаєш доцю, комуністи ще гірше ніж нацисти». Вона сама не відразу зрозуміла що і як. В 1939 році прийшли «совети» і майже відразу пішли, а прийшли німці. Вона могла порівняти. А якось згадала, що дідик казав, що комуністи будуть всього 100 років. Це було у 1980-му під час олімпіади, я тоді працювала директором магазину. І якраз перед олімпіадою ми мали робити виставки, рекламувати товари. І ось я, молодий директор, мені тоді було 24 роки, відкривала новий дуже гарний магазин «Динамо», на проспекті Карла Маркса. Той магазин був побудований спеціально до олімпіади. Там все було зроблено згідно найпередовіших методів торгівлі. Тоді тебе ніхто не питав як і коли ти зробиш виставку. Виставка має бути відкрита вчасно. О десятій ранку я мала відкрити магазин і виставка повинна бути повністю готова. Напередодні відкриття виставки я затрималась на роботі і прийшла додому пів на десяту вечора страшенно змучена. Сину тоді було сім років і він на другому поверсі будинку грався з бабцею. Вона вишивала, телевізор був увімкнений, і саме починає злітати «мішка» і Лещенко співає «Мой ласковый миша», а бабця раптом каже: «Ой, хай літає той мішка, все рівно дідик казав, що комуністи будуть тільки сто років». Мені було не до того, але я запитала, для чого вона мені це каже. І справді хіба тоді в це можна було повірити. А вона додала: «Дідик казав, жиди Україну продадуть за борги». А ще казала в ті далекі восьмидесяті: «А ти знаєш, що Ленін, доцю, то німецький шпигун, а мати в нього була жидівка». Я собі думаю, Боже, добре, що вони мене змалку вчили: «Доцю ти бачиш, що ці двері зачинені. Про що б ми не розмовляли, якщо ці двері відкриваються ти ніколи і нікому не повинна розповідати про те, що ми говорили за зачиненими дверима». І я з дитинства була собі таким маленьким «Штірліцом». Я знала, що і де можна було казати. У нас були царські гроші і я знала, що це царські копійки, і я багато знала про царя, але нікому і ніколи про це не розповідала. Так мене виховували.
Бабуся ніколи не готувала їжу. Вона займалася будинком, прала прибирала, мене гляділа. Майже кожен ранок вона мене за ручку вела до церкви. А з нею жила її сестра, яка викладала домоводство в гімназії і як розповідали сусіди та знайомі нашої родини, кращої господині в Луцьку не було. За Польщі разом з сестрою Василиною, вони мали свій магазин в Луцьку, по сучасній вулиці Лесі Українки, поблизу медучилища. В тому магазині продавали все для рукоділля, шиття, в’язання. Самі не торгували, наймали дівчину-продавчиню.
В нашій родині готували українські страви і була в пошані вишукана польська кухня. Сестра бабусі займалася готуванням їжі і була, як кажуть, господинею від Бога. В мене зберігається її книжка «Кухня графа Радзивіла». Вона чудово готувала всі ті вишукані страви, смаколики, як тоді казали. Вона це любила, мала високопоставлених друзів, а в повоєнний час – високопоставлених столовників, вона так їх називала. Поблизу їхнього будинку був спиртозавод. Директор спиртозаводу і головний інженер кожен день у неї обідали, а ввечері приїжджав водій директора і забирав вечерю. Дві одинокі жінки мусили якось виживати. Це був 1956 чи 1957 рік, мене забирали до кімнати бабусі аби я не заважала. А в окремій кімнаті білосніжним обрусом накривався стіл, клалися вишиті серветки, подавався смачний обід. Був у нас сусід на прізвище Суржик, який колов кабанів, у нього купляли свіже м'ясо. Далі по вулиці жінка, яка тримала корови і кожен ранок вона приносила свіже молоко, сметану та яйця. В погребі у них стояли дубові бочки. В тих бочках вони квасила капусту, огірки та помідори. Пам’ятаю, що кожна бочка закривалася дерев’яним кружалом на який клали камінь, а зверху кожну бочку накривали полотняною тканиною. Я дуже полюбляла поїсти, особливо м'ясо і сало. Якось ми взимку, це був 1957 чи 1956 рік, вже так докладно не пам’ятаю, ми з бабцею повертались з церкви. Стир саме покрився першим льодом. Мені тоді дуже хотілося їсти і я поглядаючи на той лід все промовляла: «Холодець бабцю, холодець». Цікаво, що сестра моєї бабці ніколи не пекла пирогів, вона пекла завиванці. Я пам’ятаю, що вони були великі, з сиром, з корицею, з маком.
Дивно, але в дитинстві мені не вистачало села. Коли мої подруги повертались з канікул та вихідних, вони розповідали про село і мені хотілось до села.
У нас завжди виконувались всі народні традиції. Різдво та Великдень завжди святкували і не боялися. Моя бабуся казала, що від Бога не відрікаються. Треба віддати належне, що мої батьки, так само як і я, ніколи не були членами партії. Ми все життя вірили в Бога, ходили до церкви і ніхто нам в тому не заважав. Пам’ятаю, на Різдво у нас завжди подавали 12 пісних страв і кутю. Завжди був вінегрет і червоний борщ з грибами та вушками (це такі маленькі пельмені). Звичайно, була риба. Сестра бабці вміла робити гарні цукати, в неї була дуже смачна випічка. Торти не пекла, не пам’ятаю. Але пекла медівники, печиво, горішки. Торти пік такий собі пан Шевчук. До речі, вони і при радянській владі продовжували використовувати таке звернення, як наприклад «Пані Василина», або Вася, так всі називали сестру бабці. Я ж свою тітку Василину завжди називала Нана, бо вона завжди мені казала: «На доцю, на з’їж». Як не дивно, та потім її всі в нашій родині почали так називати. Вона завжди пригощала мене чимось смачненьким.
На Різдво в домі ставили ялинку, іграшки в нас були ще польські. Бабця була домовита, в неї ніколи нічого не пропадало і не викидалося. У мене і досі з того часу зберігається іграшковий ангел, який кожного року вішаю на ялинку.
На свята стіл завжди був гарно сервірований: ножі, виделки, ложки і вишиті, відповідно до обрусу, лляні серветки. На столі ставилися свічки. Їх запалювали і читали «Отче наш», і тільки після того всі сідали за стіл. Ця традиція і до сьогодні зберігається в моїй родині. На стіл ставиться тарілка для того кого не має, запалюється свіча і я читаю «Отче наш». Пам’ятаю, як ввечері бабця приходила з церкви, мама і тато поверталися з роботи, запалювали свічки, а тоді всі разом сідали за стіл. А ось чого не пам’ятаю, то марнотратства. Ні в кого з моєї родини не було сто суконь, але були сукні які одягались на вихідні і були сукні на кожен день, а вдома носили халати. І вся ця одежа була пошита зі смаком. Як зараз пам’ятаю бабусину жовту сукню в коричневу клітинку облямовану гарним матеріалом. У нас була сусідка, яка дуже гарно шила. Якось тоді так виходило, що кожен сусіда вмів щось своє робити, і при цьому всі вони один одному допомагали.
Лонткевич Анна Євгенівна

Лонткевич Анна Євгенівна
Мама Олена. Фото зроблене у Володимирі-Волинському

Батьки весь час на роботі, а оскільки робота в них була відповідальна, то запізнюватись вони не могли. Мама працювала в оргвідділі луцького райсоюзу. Тато повернувшись з війни, в 1950 році влаштувався водієм на пошту. У нього в трудовій книжці є лише один єдиний запис про прийняття на роботу. Спочатку він був простим шофером згодом став завідувати гаражем, а потім він став головним інженером. Він вийшов на пенсію в 62 роки та не зміг сидіти вдома, казав, що без роботи швидко помре. Тоді якраз відкривалось АТП управління торгівлі і я його влаштувала на робочу посаду шофера-наставника. Там він міг отримувати до 300 карбованців. Дуже швидко він став виконувати обов’язки і інженера по техніці безпеки, і завкадра, і шофера-наставника, і завсклада. Коли тата хоронили, то на його похорони прийшли його колеги і з управління зв’язку, і з управління торгівлі. Вийшло так, що фактично він був звільнений з роботи тим днем коли помер - 10 лютого. На поминальному обіді багато чоловіків плакали, я тоді вперше побачила, що чоловіки плачуть.
А ось російська «бабушка» - це вже мамина рідня. В першу чергу варто сказати, що моя російська бабуся Кузнецова Зінаїда Арсенівна (24.10. 1910 р.) працювала, і тому я значно більше часу проводила з прабабусею Кузнецовою (Гузовою) Антоніною Пилипівною. Та про все по порядку.
Мій прапрадід Михайло Кузнецов був священником, протоієреєм, настоятелем собору в місті Твер. Його син Арсеній Михайлович Кузнецов народився в 1895 році. Він був підполковником царської армії. У 1908-1910 роках він служив у Ковелі, де одружився з Антоніною Пилипівною Гузовою. Вона народилася 1 березня 1891 року в містечку Рожище, а померла 22 січня 1975 року. Коли вона мала шістнадцять років то працювала сестрою милосердя в ковельському госпіталі. Цей госпіталь був відкритий при ковельському вокзалі.
24 жовтня 1910 року у подружжя народилась дочка, моя бабуся, Кузнецова Зінаїда Арсенівна. Пізніше Арсеній Михайлович був помічником губернатора Волинської губернії у Житомирі. Помер він у грудні 1917 році в Житомирі і похований на Вільському кладовищі.
Лонткевич Анна Євгенівна
Праворуч прабабуся Кузнецова Антоніна Пилипівна, м. Житомир

Лонткевич Анна Євгенівна


У 1918 році, в зв’язку з революційними подіями, прабабуся з дочкою, моєю бабусею переїхала з Житомира до Володимира-Волинського. У Володимирі їй належало два будинки по вулиці Криволуцькій. В одному з них вони з дочкою жили, а інший здавали в оренду. У Володимирі у них було своє коло спілкування. І бабуся і прабабуся розповідали про російський клуб у Володимирі, яким завідував Кедров. Цей клуб часто відвідувала їхня родина.
За якийсь час моя прабабуся вдруге вийшла заміж. Її другий чоловік Чечот Борис Володимирович народився в Києві в 1893 році. Як він сам про себе казав: «Я родовитий киянин у п’ятому поколінні». Він походив з дворянської родини і звичайно мав свій родовий герб. Борис Володимирович закінчив Петербурзький імператорський ліцей (імовірно університет), бо був доктором права.
Лонткевич Анна Євгенівна
Чечот Борис Володимирович

Його батько Чечот Володимир Автономович був надвірним радником і служив у Володимир-Волинському окружному суді судовим приставом, а з 1895 року в Луцькому окружному суді. Його мама - Віра Іванівна мала великий маєток в місті Гадяч Полтавської області. Та в селі Войташівка поблизу Києва – баштан, будинок і ліс. А ще три будинки в Києві та три кам’яні в Житомирі, на які в мене зберігаються купчі. З 1918 і до 1937 року Віра Іванівна жила у Володимирі-Волинському і виховувала онуків Костянтина, Ігоря та Всеволода, яких народила моя прабабуся.
Лонткевич Анна Євгенівна

Успенський собор у Володимирі-Волинському,
архієрейський хор, 1918-1919 роки
[/center]

В мене зберігається візитна картка преподобного Фадея Успенського з привітанням для Віри Іванівни.
[center]Лонткевич Анна Євгенівна


А за моєю бабусею Зінаїдою Арсенівною у Володимирі якийсь час упадав Всеволод, не знаю яке він мав прізвище. Він працював інженером на електростанції. Коли він чергував увечері то передавав бабусі своєрідне, вітання два рази вимкнувши і увімкнувши світло. Таке собі вітальне миготіння. Але бабця не вийшла за нього заміж. У 1929 році вона одружилася з поляком Цесляк Яном Войцеховичем. Він народився у місті Красностав в Польці, закінчив університет у Варшаві. Після закінчення університету його направили на роботу у Володимир. Він працював начальником «ізби скарбової» у Володимирі. Вони одружилися наперекір волі моєї прабабці, яка не благословила їх шлюб. Більше того, вона навіть перестала спілкуватись зі своєю дочкою, як власне і все російське дворянське товариство у Володимирі-Волинському. Відмовився з нею спілкуватись і її колишній залицяльник. Та молоде подружжя не зважало на це. У них з’явилося своє товариство, де їх приймали. У мене збереглася їхня візитка. Тоді з допомогою таких візиток запрошували у гості і відповідно приймали запрошення. В 1930 році у них народився син Болеслав-Річард, мій дядько, а в 1932 році моя мама Яніна-Хелена. Вони в 1946 році після війни повернулися з Польщі, мій дядько став Володимиром, оскільки імені Річард в Радянському Союзі не було. А маму записали Оленою.
Лонткевич Анна Євгенівна
Цесляк Ян Войцехович під час навчання в Варшавському університеті

Час ішов, але моя прабабуся залишалась непохитною і відмовлялася спілкуватись із дочкою. Може з цієї причини, а може і з іншої, бабуся з чоловіком і двома дітьми переїжджають до Польщі. Мені відомо, що вони деякий час жили в Бидгощі. Мабуть там, ще перед війною в 1936 році помер мій дідусь. З невідомих мені причин він похований в Варшаві на Бродновському цвинтарі. Дещо пізніше, вже під час війни, бабуся з дітьми переїхали в містечко Зелена Гура, де вони купили свій будинок. По смерті чоловіка бабуся помирилася зі своєю матір’ю, прабабуся навіть жила в неї всю війну в Зеленій Гурі. А по війні вони вирішили всі разом повернутись в Україну. Поверталися назавжди зі всіма потрібними речами, для чого винаймали багажний вагон. Вони не повернулись у Володимир, а оселились у Луцьку. А чоловік моєї прабабусі - Чечот Борис Володимирович вирішив поїхати до Польщі, до своєї дружини. І саме в той момент кордон закрили. Він так назавжди і залишився жити в Зеленій Гурі, працював там адвокатом. Потім коли кордон відкрили прабабуся часто їздила до Польщі, навіть мене кілька разів брала з собою.
Лонткевич Анна Євгенівна
Бабуся Зінаїда та дядько Болеслав-Річард, м. Зелена Гура

Прабабуся мала владний характер. Вона розмовляла завжди тільки по-російськи, і я розмовляла з нею по-російськи. Вона, ледве я заходила в дім, казала мені мити руки, старанно з милом. Якось в аптеці вона показала мені десяти літрову банку з п’явками. Казала, як не буду мити руки то в мене заведуться такі глисти. А ще казала: «Вчись поки я жива». Оповідала, що під час війни головне - це сіль, бо без цукру можна обійтись, а без солі ніяк. А ще вона розповідала, що до революції вони були багатими, і часто бували на балах. Перед балом було прийнято робити клізму, аби був гарний колір обличчя.
З нею у 1962 чи в 1963 році ми їздили у Володимир-Волинський, до її подруги. Ми їхала до Володимира на автобусі. Пам’ятаю, біля автостанції була річка, а далі маленька вуличка на якій стояли білі чепурні будинки, що потопали в садках. До будинків вели гарні дерев’яні хвіртки. Ми чаювали, а син господині поставив пластинку з Робертіно Лоретті, який був тоді дуже модним. Разом з бабусею ми ходили до Успенського собору, де вона в дитинстві співала в архієрейському хорі. Ходили до костелу, який називався «Серце Ісуса».
Мама з татом одружилися в 1954 році.
Лонткевич Анна Євгенівна

Лонткевич Анна Євгенівна

Листівка з сімейного архіву 1933 року.

Спогади записала Світлана Федосєєва
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Жовтень 2021 (1)
Вересень 2021 (2)
Серпень 2021 (1)
Липень 2021 (4)
Травень 2021 (2)
Квітень 2021 (3)
^