dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 230
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 10-09-2021, 14:10
10-09-2021, 14:10

Олянський Василь Васильович

Категорія: Публікації

Народився у селі Кострижівка Заставнівського району Чернівецької області у квітні 1934 року.
Ходив до школи в село Заліщики. Коли мені було 11 років загинула мама. Розірвався снаряд близько від неї. Ми з братом залишилися напівсиротами. Батько працював на цукровому заводі слюсарем.
У 1947 році був голод. Ми добряче голодували. У нас була корова Люся. На цукровому заводі був відкормочний пункт для корів. Односельці ходили красти сіно і жом на корм тваринам. Але завдяки корові можна було вижити. Продавали молоко, щоб купити бодай найдешевшої крупи на кашу. Діти ходили просити хліба. Голодували страшенно. Люди, хто геть бідний, ходили опухлі.
У сьомому класі ми вирішили цілим класом кудись поступати. Я поступив у Заліщиках у сільськогосподарський технікум. А виявилось, що всі решта пішли у восьмий клас. Я закінчив І-й курс і повернувся назад до школи до своїх однокласників.
По сусідству з нами жила дівчина Аня, що втупила до медичного інституту. Я і собі задумався про самостійне життя. Тато на той час привів до хати мачуху. Хороша була жінка, доглядала нас з братом Мишком. Я мав час, то читав підручники, готувався до екзаменів. В медінститут треба було здавати фізику, хімію, українську мову та літературу, російську мову і літературу і твори з обох мов. В школі я вчився не дуже добре: по перше – сирота, по друге – не було книжок, а по третє – в технікумі запустив навчання. Проте фізику і хімію вчив. По закінченні десятого класу вирішив поступати в медінститут. То був 1953 рік. Позичив у тітки старий чемодан, набрав сливок, помідорів і разом з другом Романко Петром поїхали у Чернівці. Поселили нас у гуртожитку в напівпідвальному приміщенні. Я до сьогоднішнього дня пам’ятаю питання з білетів, що мені дісталися. Шість екзаменів здав на четвірки і п’ятірки. Спочатку вчитися було дуже важко. А Петро взагалі закинув навчання.
Через три місяці потому засудили батька за крадіжку. Щоб якось вижити крав на роботі цукор, робив самогонку і продавав. Страшна бідота була. Видно, хтось заклав батька, його судили і присудили два роки тюрми. А вдома зосталися брат і хвора на рак мачуха. Брат мусив сам колоти їй уколи, щоб полегшити страждання.
Справи були кепські. Довелося звертатися по допомогу до завкафедри. Удвох написали прохання до суду, пояснили ситуацію. В результаті чергового розгляду судової справи, батькові присудили рік примусової неоплачуваної праці. За той час мачуха померла. Чекати допомоги не було від кого. Мусив розподілити стипендію так, щоб вистачило на місяць.
Батько одружився втретє. Молода жінка народила йому двійко дітей. То на літні канікули мені вже не було куди подітися. Якось я приїхав додому, а там чужа жінка. Попрохав щось поїсти, а вона відповіла, що діти все поїли, і більше немає нічого. Мені стало прикро. Але треба було щось робити.
У Заліщиках у моїй школі влітку організовували піонерські табори. Я попросив директора щоб той взяв мене на роботу хоча б за тарілку борщу. Тож я працював ціле літо піонервожатим і мав де прохарчуватися та переночувати.
Після другого курсу я поїхав на цілину на будівництво, щоб щось заробити, бо допомого мені не було звідки чекати. Заробив собі на пальто та ще на якісь дрібниці. Батькова сестра, що виїхала до Америки, прислала посилку. Там був трохи поношений плащ і добрий шмат тканини. От я вже собі і костюм пошив, вже стало якось легше. Але ж розповів товаришам, що то американський костюм то в деканаті довго не розбиралися, а позбавили гуртожитку. Цілий рік там жив нелегально, бо інакше – хоч навчання кидай. Добре, що друзі допомогли.
Після третього курсу працював у госпіталі для інвалідів війни. А вже після четвертого влаштувався на роботу медбратом, а після п’ятого – працював у тубдиспансері.
Наприкінці шостого курсу я одружився з чудовою дівчиною – Іриною Іванівною Чуй. По розприділенню ми попадали в різні місця на роботу. але у Волинському облздороввідділі нас, як молоду сім’ю, направили у Поромівську дільничну лікарню: мене головним лікарем, а її - терапевтом . У Поромові було недобудоване приміщення лікарні. Тож потрібно було його викінчити. Невдовзі добудували амбулаторію, рентгенкабінет та завезли відповідне обладнання. Лікар в селі мусив бути сімейним лікарем і мусив все знати. Зверталися жителі і з захворюваннями очей, вух і навіть з гінекологічними проблемами. Пів року працював рентгенологом.
Якось прочитав у газеті об’яву, що Московський центральний інститут вдосконалення лікарів набирає абітурієнтів на курси по організації охорони здоров’я. Закінчив ці курси. У 1963 році закінчив курси по неврології і хотів перебратися до Володимира, але тут не було неврологічного відділення. Там де зараз стоматологія раніше був шкірвендиспансер. Головним лікарем був Радченко, заступником головного лікаря був Булгаков, а секретарем парторганізації був Віцак Павло Іванович. У 1964 році мені запропонували посаду головного лікаря і я день у день їздив на роботу з Поромова. На новому місці теж довелося будувати і котельню, і прачечну, і каналізацію. Через рік міська влада виділила моїй сім'ї квартиру. Ми забрали Ірину маму з села, то вона готувала нам їжу, а моїм обов’язком було ходити за продуктами по магазинах і гуляти з сином. Ірина Іванівна також була на керівній посаді, то на роботі проводила багато часу. У магазинах купити одяг чи взуття було не можливо. Цього просто не було. Тож їдучи на курси у Москву я мав можливість одягнути всю сім’ю у добротний одяг. Між курсами збирав гроші,і вже мав з чим їхати. На той час модним було займатися спортом. Ми з Козаром, нині покійним, бігали на стадіоні біля другої школи. Ходив на хор у районній лікарні і при міському будинку культури. Постійно були репетиції, і в ті дні відпускали з роботи трохи раніше. Їздили виступати по Україні, у Литву, в Польщу. Займався в гуртку по шахах. По вихідних всією сім’єю виїжджати на природу.
Щоб далі будувати кар’єру, треба було бути членом партії. Медики мене намовляли вступити до комуністичної партії. Проте, моя дружина була іншої думки.
Її батько був членом Комуністичної Партії Західної України. На 1938 рік тут була Польща, і відповідно було багато поляків. Комуністи регулярно робили мітинги, палили польські фільварки. Поляки затримали Іриного батька, засудили і посадили в тюрму. Через три місяці він втік, а може його і звільнили і далі займався пропагандою комунізму, але вже в підпіллі. Родина жила на хуторі в селі Ворона за три кілометри від Любитова. Мали велику господарку, дві корови. Вночі він приходив, допомагав, а вдень ішов до лісу, бо боявся , щоб знову не засудили. Комуністи з організували йому перехід до Радянського Союзу через Шепетівку, так як він не міг тут жити легально. Через рік він написав до дружини, що в Радянському Союзі добре жити і щоб сім’я переїжджала до нього. Тобто надіслав їй виклик, щоб возз’єднати сім’ю. Ірина мама поїхала до Варшави у радянське консульство з тим листом і викликом. Їй дали відповідні документи, і вся сім’я рушила до Шепетівки. Іринина мама тут все продала, взяла з собою подушки, вишивані рушники, трошки золота мала і поїхала до чоловіка. Тільки переїхали Шепетівку, як почали перевіряти всі речі, всі документи, порізали подушки, позабирали золото, документи і відправили у Краснодон, бо там на той час жив її чоловік. У Краснодоні на квартирі хазяйка показала його кімнату і сказала, що був добрим чоловіком, але кудись зник два тижні назад. Жінка в розпачі: без документів, чоловіка немає, маленька дитина, на роботу влаштуватись не може. Звертається до міліції, щоб шукали чоловіка. Але один міліціонер відізвав її і каже: «Не шукай, бо все рівно не знайдеш, бо його вже немає.» Ось така була дяка комуністичної партії. Якось попросилася в гуртожиток і працювала прибиральницею при шахті. Там познайомилась з хлопцем з Кам’янець-Подільського – Олійником. Одружились. Стало трохи легше. другий чоловік працював на шахті, та й документи з часом поновила.
У 1941 році почалася війна. Німці підійшли до Краснодона. Олійника забрали в армію, Ірини мама і маленька Іра на товарняку поїхали в Кам’янець-Подільський до чоловікової мами. Доїхали до станції «Лозова» у Харківській області, а там вже німці. Німці зупинили вагон з біженцями, повиводили всіх з вагону і розстріляли. То все було на очах у маленької Іри. Та бідна жінка всунула якомусь німцю золотий годинник, а він віддав їй якогось документа і вона поїхала далі у Кам’янець-Подільський. Там у чоловікової мами теж була бідота. Наприкінці війни прийшла похоронка. Знову жінка мусила зриватися і їхати вже до себе на Ворону. А що робити, куди подітися? Приїхала у Ворону. Хати немає. Тітку забили бандери. Найнялася до господарів працювати за горщик молока і притулок, але не здалася. Збирала дошки і в кінці кінців зліпила малесеньку хатинку. Ця хата є по сьогоднішній день.
Після таких поневірянь Ірина Іванівна комуністичній партії не довіряла, і ніхто з нас до партії так і не вступив. Завідувачем шкірвендипансеру я пропрацював до 1996 року. А потім прийшла молодий спеціаліст - Тетяна Йосипівна, її чоловік працював у прокуратурі, і її поставили на моє місце. А далі почалися скорочення. Спочатку мені залишили пів ставки. А потім вже і чверть. Ще дали мені чверть ставки дерматолога на кілька місяців в інтернаті. У 1999році я оформив документи на приватного підприємця. У 2001 році отримав у Міністерстві охорони здоров’я ліцензію і відкрив приватний кабінет де і працюю до сьогоднішнього дня.

Спогади записала Кучерава Романна
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Вересень 2021 (2)
Серпень 2021 (1)
Липень 2021 (4)
Травень 2021 (2)
Квітень 2021 (3)
Березень 2021 (3)
^