Головна > --- > Маркеєв Анатолій Олександрович

Маркеєв Анатолій Олександрович


2-07-2019, 12:00. Разместил: orusia voznuk
Народився у Ліпецькій (колишній Курській) області. Наша сім’я жила близько 6-ти кілометрів від Курської-Орловської дуги. Мама розповідала, що коли летіли снаряди, особливо в ночі, то здавалося небо горить. Місцеве
населення і німці мирно співіснували. Порядок був. Якось один німець поглумився над жінкою, то його відразу відправили у штраф-батальйон.
Батько був освіченою людиною, очолював радгосп. Закінчив сільськогосподарську академію і був агрономом. На той час у нього були хороші знання. На початку війни його забрали в армію і в 1942-у році він загинув.
Німці так не знущалися над людьми, як знущалися наші місцеві, що поприходили з війни. Чи можливо вони були озлоблені? З села забрали на фронт близько 200 людей. Повернулося біля 15, і то з вадами – хто без рук, хто
без ніг. Але ті хто повернувся, буди при ділі. Хто без руки, той об’їжджав поля, щоб ніхто нічого не крав. Вночі люди виходили на поля і збирали налиті житні колоски і, вдень прогрівали їх на вогнищі, але так, щоб ніхто не бачив і їли. Які вони були смачні! Я, як зараз пам’ятаю. Якби зловили, то покарання було би страшним. Били батогом, на кінці якого було прив’язано 5-7 грамів свинцю. А щоб не кортіло більше! За сто грам пшениці давали п’ять років тюрми. Але люди поверталися.
Наше село розташоване було за 32 кілометри від залізниці. У 50-х роках на заготівлю зерна після роботи працездатне населення мусило нести на плечах мішки з пшеницею – 16 кілограмів. Потім КДБісти дозволили возити зерно на коровах. Збиралося кілька чоловік, запрягали корову і складали повний віз мішків. За трудодень, якщо був врожайний рік, видавали 100 грам зерна для працездатного населення. Їли кропиву - то було єдине спасіння, кінський щавель був за щастя. Лободу практично не можна було знайти. Жалка кропива
іще нічого, а от собача кропива була неприємна, не можливо було її проковтнути. Їли все, що було їстівним.
Літом ще якось виживали, а от зимою було важко. Напалять руску піч - і всі на неї. Хоч тепло було. Тримали курей. До 1947-го року поросят не заводили, бо нічим було кормити, а кури якось самі давали собі раду.
Врожаї були слабенькими, культури землеробства практично не було. Господарів винищила влада. За часів Сталіна був план по розстрілу непридатних елементів. У той час Хрущов був Першим секретарем ЦК
Компартії України. Коли за наказом Сталіна було розстріляно більше півмільйона чоловік, Хрущов написав вождю: «А чи не можна добавити?» Резолюція Сталіна була такою: «Застав дурня Богу молитися, лоба поб’є». Такий уривок я колись почув у Московському музеї історії.
У школу я пішов пізніше, уже переростком. А не було в чому ходити до школи. Та ще і знаходилась вона за три кілометри від нашого села.
Маркеєв Анатолій Олександрович

Добре пам’ятаю 1947 рік. Щоб якось вижити ловили ховрахів: за шкірку давали 5 копійок, а м'ясо їли. Треба було в нірку лити багато води, а коли він вилазив з іншої дірки, притискали його до землі рогаткою. Це треба було робити спритно і мати певні навики. В селі не було ні кішок, ні собак. Голод був страшенний, але людей не їли. Всі ходили опухлі, ніби водою накачані. Але якось вижили. Аж страшно згадувати цей час. А посуха яка була
страшна! За 1946, 1947 і 1949 роки не було жодного дощу. Клімат континентальний – влітку жарко, а взимку понад мінус 30 градусів; чорнозем влітку тріскав від жари, а взимку від морозу на глибину до 12 см.
Хліб я попробував у 1953 році, через чотири місяці після того, коли вмер Сталін, як його ще називали «рідний батько». Учні плакали, вчителі плакали. У школі на стінах висіли лозунги - «Спасибо товарищу Сталину за наше
счастливое детство!». І хоча на той час люди не були такі обізнані, але плакали не всі.
У 1960 році закінчив школу. Пам’ятаю, що у класі 7-8 пристойним одягом вважалась поношена куфайка. В старших класах ходив підробляти, щоб хоч щось заробити, то вже на закінчення школи мав і костюм, і сорочку. З дитинства був привчений до роботи, і вмів цінувати копійку.
Служив у Солотвині на границі з Румунією. На Волинь нас відрядили на будівництво ракетного комплексу дальньої дії у Війницю. Що було цікаво, коли ми зранку приступили до розчистки ділянки під будівництво ракетної установки, на другий день ВВС уже передало це по новинах.
Після армії вчився у Київському будівельному інституті. У 1967 році приїхав у Володимир. У центрі міста ще не було пам’ятника. Все було заросле кущами, кози паслися. Цигани сиділи невеликими зграйками. На місці «Вопаку» була одноповерхова забудова і центральний гастроном. Кругом Володимира були розташовані унікальні військові споруди – ракетні установки. У Новосілках зберігалися боєголовки для ракет, а біля Торчина стояла радіолокаційна частина. Управління йшло з Торчина, запуск – з Війниці, боєголовки – на висотці. Для служби на ракетному комплексі треба було мати перепустку. Зона А була для цивільних, а зона Б для військових. Перевіряли родовід до третього коліна.
Маркеєв Анатолій Олександрович

Відразу пішов працювати на будівництво. По вулиці Чехова було 73-тє будівельне управління. Якраз завершувалось будівництво багатоквартирного будинку і готелю «Волинь» а також забудови по вул. Івана Франка, 4. Пізніше працював в Агробуді.
У 1976 році перейшов у Рембудуправління, де працював до 1981 року. Хороший колектив, мали свою пилораму, робили свій розчин, мали хороший столярний цех. На день будівельника їздили на Світязь. У п’ятницю після
роботи виїжджали на озеро, а в неділю поверталися. Брали з собою помідори, огірки, випивку, м'ясо, але головною стравою була юшка. До свята видавали премію. Згодом перейшов у Промбуд, де працював 18 років. Робота, робота і робота. Зранку і до смеркання на будівництві. Резинові чоботи і куфайка – мій щоденний спецодяг. Вихідних майже не було.
Вдома бував рідко. Було важко, але сім’я отримала квартиру. Треба було ходити на наради в райком партії. Нікого по шерсті там не гладили. Вимагали суворої звітності підсумків роботи. Нерви не витримували. Програма по будівництву була дуже насичена. Людей постійно не вистачало.
На роботи через міліцію залучали нероб, п’яниць, тих, хто відсидів строк. На будівництві ці люди були, як кара Божа. Вони нічого не вміли, і нічого не хотіли навчитися. Об’єми робіт були великі, а розцінки надзвичайно низькі. Наприклад, навантаження однієї тони цементу коштувало 13 копійок. То, як людина могла щось заробити при такій важкій праці? Хороші спеціалісти втікали, намагалися знайти не державну роботу. Будували у парку ім. Гагаріна будинок для райкому партії. Цей будинок фактично стоїть на єврейському кладовищі. У Радянському Союзі не було ні євреїв, ні українців, всі люди були радянські. Проект робили у Львові і, що цікаво, головний архітектор, який погоджував цей проект був євреєм. Коли починали будівництво, ніяких питань
ні в кого не виникало, а коли будинок був на стадії завершення, почали приїжджати хасиди.
Приїжджали на великих гарних автобусах великими групами – по 45-50 чоловік. Велися довгі розмови, переконання, та згодом все пішло на спад. Звичайно, це не приємно, що для будинку обрали саме це місце, хоча вільних ділянок було вдосталь.
У 90-х пішов працювати до Іванишина начальником дільниці. Біля колишнього банку «Україна» побудували 80-ти квартирний будинок, будинок для райкому партії, прибудову до школи №1, школу-інтернат для глухих дітей.
Приміщення цієї школи унікальне. Дуже вданий проект. Коли завершили будівництво, на відкриття прибули покійний Клімчук Борис Петрович і Саганюк Петро Данилович. Заглянули в одну кімнату – вона зелена, у другу – а вона рожева, в третю – а вона голуба, і так всі кімнати різного кольору. Вони були здивовані. А це всього на всього на величезних вікнах висіли кольорові штори, які і створювали таку кольорову гаму. За
планом школа також добре продумана: зручна столова, чудовий спортзал. У школі була першокласна техніка. Для дітей, які хоч трохи чули, було приладдя, що давало можливість їм добре розрізняти мову і вони могли повноцінно спілкуватися.
Маркеєв Анатолій Олександрович

Будували і в Нововолинську. Там збудували близько 10 будинків. У Володимирі квартири були для цивільного населення і їх треба було купляти, а в Нововолинську – для чорнобильців і для військових – державні квартири. Там відпрацював 13 років. Умови були хороші, непогана оплата праці і вихідні. Зараз уже п’ятий рік працюю у ЖЕКу. Тут робота трошечки інша. Більше доводиться спілкуватися з людьми. Звернув увагу, що часто міняють вікна на сходових клітках. Виявляється їх просто закривають ногами. Дивне мислення у людей: як за рівнем життя, так хочеться жити по-європейськи, а як поводитись і працювати, - то як-небудь. Склалися добрі трудові стосунки з начальником Пасосьом Андрієм та з Вишневським Ігорем. Хоч не багато коштів, але ЖЕК
отримує на ремонт житлових будинків і працівники намагаються робити найбільш термінові роботи.

Спогади записала Гринчук П.Г.

Повернутися назад