Головна > --- > Луцюк Надія Леонідівна

Луцюк Надія Леонідівна


24-07-2018, 11:17. Разместил: orusia voznuk
Народилася я в грудні 1949 року в селі Мокрець Турійського району (тоді Оваднівський район). Мій батько, Марчук Леонід Федорович 1925 року народження. В 1942 році був вивезений в Німеччину. Працював в шахті. У нього назад пальцями була вивернута нога, зробили операцію. Повернувся додому в 1948 році. Дід, Марчук Федір Демидович, 1908 р. народження помер від ран 7 квітня 1945 р. і похований в Німеччині. Так написано в книзі пам’яті. Мама також деякий час була в Німеччині.
В 1948 році батьки побрались, а коли я народилась, як розповідала мама, не було навіть в що замотати. Тато дуже хотів дітей і Бог дав йому аж четверо. В 1951 р. народився брат Володя, 1955 р – брат Микола, 1957 р. – сестра Маруся.
Жили ми на хуторі, звісно, бідно. Потім помаленько тато збудував шлакову хату. Коли я ходила в 5 клас, ми вибрались в село. Сестра залишилась тимчасово з бабусею. Згодом переїхали. Зараз в тій хаті живе меньший брат Микола.
Навчалась я в Мокрецькій восьмирічній школі. Улюбленими предметами були математика, фізика та фізкультура. В школі я вчилась гарно. У мене була лише одна четвірка. А ще, в школі у нас був Клуб інтернаціональної дружби, яким керував Львов Іван Григорович. Ми писали листи, посилали посилки, обмінювалися фото з ровесниками з Польщі, Чехії, Болгарії. Кожного року 9 травня парадом ходили в ліс, дорослі і молодь, до могили (пам’ятного обеліска), де проводились мітинги. Обеліск знаходиться між Мокрицем і Блажеником.
З містом Володимиром вперше познайомилась коли поступила в педагогічне училище (1965-1969 рр.) на шкільний відділ. У місті жила моя троюрідна сестра Валентина Стольницька.
Луцюк Надія Леонідівна

Луцюк Надія Леонідівна

От і вона мені сказала, щоб я попробувала до них в педагогічне вступити. До екзаменів залишалось 10 днів і я подала документи і поступила. Тоді не було такого вибору навчальних закладів як тепер. Пам’ятаю, що навчання мені було до душі. Я була активною. Дівчата вчилась з різних районів Волинської, Вінницької та Львівської областей. Хлопців в групах було по 2, 3 чоловіка. Кому далі було їздити додому, жили в гуртожитку на Драгоманова, інші – по квартирах. Їдальні, як тепер не було. В підвалі продавали по 5 коп. пиріжки, певно пісні, бо можна було зуби поламати. Ми раділи і тому.
Луцюк Надія Леонідівна
Луцюк Надія Леонідівна

Одяг був простенький. Пам’ятаю мені на день народження група подарувала комбінацію. Ото була справжня радість. Довго я складала зі стипендії гроші на польську кофточку з підкладкою. На підхваті в мене завжди були дві спідниці: чорна і червона.
Ходили на танці в «Желєзку», як називали в той час танцплощадку. Ще були танці в теперішній Юрівській церкві. Медогляд ми проходили десь на цукровому заводі.
Згадується мені, що як ішов парад, то нас не пускали їхати додому, поки він не закінчиться. Всі раділи закінченню навчання в педучилищі, писали один одному побажання в спеціальні зошити (блокноти) на майбутнє. А як їздила додому, то пам’ятаю, що на кожній машині був лозунг написаний: «Быстро поедешь – медленно понесут».
Я жила на вулиці Зої Космодемянської (зараз Івана Багряного). Поряд жила і вчилась в педучилищі моя троюрідна сестра. Ми маршруткою не їздили. В нас кожен день була ранкова пробіжка по маршруту: Маяковського – Ковельська – пошта - парк Гагаріна – Драгоманова - педучилище. Від стовпа до стовпа ми бігли, від стовпа до стовпа – йшли. Кожного ранку в училищі робили зарядку. А я, оскільки жила далеко, на зарядку запізнювалась. Доводилось казати, що зарядку зробила поки до училища добігла. Класним керівником в нас була Марія Губар, директором був Губар Іван Гаврилович, Гудзенко Юрій читав історію, Богза Марія читала російську мову.
Після закінчення педучилища мене направили на роботу в Камінь-Каширський район. Жила два роки в Рудці-Червінській, працювала в школі прогресивці (5 класів, 6 класів) вчителем початкових класів. Це аж під Маневицьким районом. Доїзд був поганий. А зараз село знаходиться на розвилці Камінь-Каширський-Луцьк-Лубешів, де через кожні пів години ходить автобус. В той час на село було два телевізори.
Луцюк Надія Леонідівна

А коли знайшлася робота в Турійському районі, я звичайно, захотіла блище додому. З 1972 року і аж до виходу на пенсію я працювала в ЗОШ с. Бобли Турійського району (3 км до станції Туропин). Починала з групи продовженого дня, вихователь шкільного інтернату, бо діяла вже середня школа. Проживало 28 дітей 9-10 кл.; з Туропина, Оси, Ревушок, Обеніж. Далі піонервожатою, організатором позакласної роботи і нарешті вчителем початкових класів.
Луцюк Надія Леонідівна

Луцюк Надія Леонідівна
Луцюк Надія Леонідівна

З дітьми в мене були дуже дружні стосунки. Ми спілкувалися, помагала їм якимись порадами. Бувало таке, що старші хлопці вже з армії поверталися, то віталися до мене «Привіт», як до подруги.
В селі було два Герої Соціалістичної Праці – Хом’як Марія Миколаївна та Панасюк Олексій Сільвестрович – голова колгоспу. Зараз школа носить його ім’я, а біля будинку культури встановлено його погруддя.
У школі була група Червоних слідопитів — членів загону (переважно піонерського), що вели пошуки героїв війни, фактів героїчних подій і т.д. Відбувалася переписка між слідопитами та родичами загиблих. Ці листи писали, ті люди в яких хтось знаходився похований під Обеліском Слави в с. Бобли. Ось короткий уривок із одного такого листа:

Здраствуйте, мальчишки и девченки – Красные следопыты 5-го класса Бобольской средней школы!

Вы помогли найти мне могилку моего отца – Отрошко Кузьмы Сергеевича. Я не могу найти слова, чтобы выразить Вам благодарность. За то, что я смогу побывать в тех местах, где отец провел свои последние минуты, где он сделал последний шаг…
Несколько лет назад я побывал в вашем районе, Ковельском районе и др., на так и не нашел могилы своего отца. В то время я училса в Киеве. В 1970 году после окончания Киевского высшего инженерного радиотехнического училища я проходил службу в Караганде, а с 1973 г. – в Йошкар-Оле.

Ребята еще раз большое спасибо вам от меня, моей матери и бабушки за все, что вы сделали для нас. Огромное спасибо и вашим учителям, что они посеяли в вас зерна теплоты и чуткого отношения к людям.

С уважением, Отрошко Иван Кузьмич
31. … 1975 г.
г. Йошкар-Ола
Луцюк Надія Леонідівна
Луцюк Надія Леонідівна

В Боблах навесні 1972 року я вийшла заміж. З чоловіком виростили двох синів і поки-що підростає два онуки. А в моєї мами було 4 дітей, 7 онуків, підростає 14 правнуків.
З 1982 – 1987 рр. заочно навчалася в Луцькому педагогічному університеті.
Луцюк Надія Леонідівна
Луцюк Надія Леонідівна

Коли переїхала жити у місто Володимир, то по сусідству біля мене жила Анастасія Бахмачук. Родом вона була з Польщі. Вона спалювала льон. Їй довелося багато чого пережити, адже у воєнні роки було дуже важко. Довелося тікати з Польщі, спочатку переїхала у Володимир вся її сім’я, а пізніше і вона. У Володимирі було все чуже, ні оселі, ні їжі. Змушені були жити в Суходолах у землянці, яка потім завалилася на дітей. Чоловік збудував з дерева курінь, в якому пожили з рік. Стало легше коли дали квартиру в місті, бо чоловік був військовим. Я завжди до неї ходила, була як родичка. Вона любила спілкуватися.

Спогади записала Вознюк О.А.

Повернутися назад