Головна > --- > Буянова Тамара Степанівна

Буянова Тамара Степанівна


6-07-2018, 13:56. Разместил: orusia voznuk
Я живу в Володимирі з 1974 року, а на Україну з Камчатки приїхала у 1963 році. Там у середині травні ще лежали метрові кучугури снігу. В кінці червня сніг танув і ми відразу садили картоплю. До вересня вона виростала, але мала тоненьку шкірку, тому кожну картоплину обережно, по одній складали у відро, і так само обережно вибирали у підвалі, щоб не поранити.
Я народилася в Росії у місті Чертков Володимирської області. Згодом батьки переїхали в Івановську область і жили в робітничому поселенні. Робітники з Мордовії, Татарії займалися видобутком торфу. В основному це були жінки. Кругом були кар’єри з водою, а між ними широкі метрові межі, де росли гриби. Змалечку ми їх там збирали.
У поселенні школи не було і я до четвертого класу ходила півтора кілометри пішком у село Колгосп. Потім ходила у місто за п’ять кілометрів від дому. Зранку йшла на базар, щоб продати молоко. Вчилися у другу зміну. Після обіду знову йшла п’ять кілометрів до школи. І так кожний день.
Сім’я у нас була велика – п’ятеро дітей, мама, тато і бабуся. Коли почалася війна, мені було чотири роки. Я все чудово пам’ятаю, як ми проводили тата на фронт.
У війну не голодували. У нас був великий город, на якому треба було багато працювати. Садили багато картоплі, моркви, капусти, гарбузи. І все це самі обробляли. Весною на полі збирали мерзлу дрібну картоплю і приносили додому. Бабуся її мила, чистила і робила з неї млинці замість хліба. Земля тріщала на зубах. Весною їли багато зелені: щавель, кропива, дика морква. В раціоні завжди було багато риби. Тато був чудовий рибалка і мисливець, тому ми не голодували, як інші сімї. Качки, зайці, чайки були на нашому столі. На болотах збирали яйця чайок і варили їх у чугунках. Часто ділилися з сусідами. Біля нас жила багатодітна сім’я, то їм завжди давали з десяток яєць, м’ясо, молоко. У нас була величезна руська піч. Їли багато овочів. Один день бабуся тушкувала у відьорному чугунку червоні бурячки. Нарізала їх маленькими брусочками, а вони в печі розімліли – такі солодкі, така смакота! На другий день – чугунок гарбуза. Бабуся запікала його до хрумкої скоринки. А потім – чугунок моркви. Чай у нас був також морквяний. Ми її терли на тертці і сушили на припічку. Влітку споживали багато ягід, грибів. На зиму заготовляли дві бочки капусти, бочку грибів, бочілок брусниці. Журавлина ніколи не переводилась в хаті. Улюбленими ласощами були киселі – самі робили крохмаль, а цукор доводилось купувати. У нас була корова Любка. Давала до 30-ти літрів молока. До четвертого класу я носила молоко в колгосп, бо кожна сім’я, що жила при колгоспі мала здати певну кількість молока. Так от, я носила в рюкзаку кілька пляшок молока, а тоді вже йшла до школи.
Мої батьки були простими робітниками, проте дуже відповідальними. Зранку вони давали нам завдання – виполоти бур’яни з грядок, або ще якусь роботу. Ми ніколи не перечили, а виконували те, що нам казали.
Тато працював пожежником і ми жили, як і всі інші сім’ї, при пожежній станції. Мама працювала кубівницею – гріла воду для робітників, а підчас війни – для полонених чехословаків. У нашому поселенні їх було багато.
Закінчивши десятирічку я поступила в базове медичне училище в Іваново. Я добре закінчила навчання і мені запропонували роботу в санаторії під Іваново. Але наша група вирішила поїхати на Камчатку. Дівчат влаштували працювати медсестрами по різних підприємствах. Я працювала дитячою медсестрою.
На Камчатці вийшла заміж. Там ми прожили п’ять років. Чудове життя. Приємні спогади. Ви навіть не можете уявити, скільки там було снігу! Без сонцезахисних окулярів не можна було вийти на вулицю. Сніг такий блискучий, так іскрився, що очам було боляче. Якщо вночі була пурга, то на ранок небо видно було в самій верхній частині вікна. Чоловік через кватирку вибирався на зовні. Від будинку до військової частини, де він працював був натягнутий дріт і по тому дроту в снігу він добирався на роботу.
В будинку було пічне опалення. А щоб принести дров, треба було зробити в снігу тунель. Питну воду привозили цистернами двічі на тиждень. В кухні стояли бочки з водою, миски, відра, каструльки. Вода потрібна була для приготування їжі, для прання, щоб помитися.
У нас був кіт Барсик – наш любимчик. Коли ми їхали у відпустку, я відкривала рибні консерви і ставила їх у довжелезний ряд від стіни до стіни. Сайра, шпроти і всілякі делікатеси, які давали на пайок, ішли на корм для кота. Також домовлялися з сусідами, щоб підкормлювали.
На Камчатці продуктів було вдосталь, яких хочеш. А скільки ікри ми переїли! Якось чоловік приніс додому рибу – чавичу з породи лососевих, на тридцять два кілограми. В ній було два мішечки з ікрою. Ікру солили самі. Через двадцять хвилин вона була готова. На третій день її вже ніхто не їв, робили свіжу.
Річки на Камчатці були вузенькі і стрімкі. Коли риба йшла на нерест, її ловили голими руками. Води не було видно, риба йшла суцільним потоком.

Чоловіки спорудили коптильню, палили тирсу, щоб тільки дим був. Коптили балик окремо, а тьошки (животики) окремо. Поперемінно чергували вночі, щоб підтримувати дим. Коли ми поїхали у відпустку в Чертков, привезли з собою бочку оселедців, чемодан балика і чемодан тьошки. Це все не могло довго зберігатися. Хотіли частину оселедців здати в магазин. Але у продажу такої не було, тому її і не взяли. Поставили ту бочку у підвалі і сказали всім сусідам брати скільки хто хоче. Так її і з’їли.
На свята варили грог. На Камчатці було багато жимолості. Ми її збирали і варили варення. Брали банку варення, пів літри спирту, пів літри води, доводили все це до кипіння, розливали у пляшки, охолоджували і пили. Ніхто спирт не пив. У суботу або в неділю збиралися сім’ями у когось вдома. Кожен приносив з собою, що мав і разом вечеряли. Одного разу наварили того грогу, розлили у пляшки і щоб швидше вистиг, встромили пляшки у сніг. Коли ж діставати зі снігу – то одне горлечко з пляшки витягли, то друге. Не подумали, коли ставили гарячі пляшки у сніг, шо вони полопають.
Потім після Камчатки ми переїхали в Україну в місто Чортків Тернопільської області. Чоловік був військовим, і тому ми часто переїжджали з одного місця на інше, всього 14 разів. У Чорткові нас поселили в будинку – колишній конюшні. Стіни височенні, з меблів саме необхідне. Куди б ми не переїхали, у нас завжди були чудові сусіди. Тільки-но я влаштувалась на роботу, як нас перевели в Кам’янець-Подільський. Наступне місце проживання - Коростень, потім Овруч, а вже звідти переїхали в Німеччину. У 1974 році чоловіка направили у Володимир-Волинський, а я поїхала у Коростень. Спочатку він жив у військовому містечку. Згодом я переїхала до нього. Мене здивувало, що у дворі росли поганенькі кволі деревця, у магазинах були шалені ціни. Це мені так не сподобалось! А потім звикла. Але сусіди були чудові, дуже добре нас прийняли. Через кільки тижнів ми стали тут як свої. Прикро, що півтора року не могла влаштуватися на роботу в лікарню – не було місць. Жінки інших військових відразу влаштовувались на роботу, я - ніяк. У відділі кадрів була одна і та ж сама відповідь – місць немає. Згодом я влаштувалась на роботу в інфекційне відділення, але працювати було важко, до мене завжди були якісь претензії. Мені добре вдавалися внутрішньовенні ін’єкції. Часом доводилось ставити 12-15 систем манюсінькім дітям. Свою роботу я знала і любила. Атмосфера у відділенні була не завжди доброзичливою. Плітки псували життя не одному. Морально було важко. На роботу брали лише по строковому договору – лише на два місяці. Два місяці роботи і 7 днів без роботи, потім ще два місяці і сім днів і ще і ще… Далі я працювала у приймальному відділенні на пів ставки. За звання найкращої маніпуляційної медсестри мене нагородили путівкою у Лісову Пісню на санаторно-курортне лікування. Заміняла медсестер у терапевтичному і неврологічному відділеннях.
За час роботи в лікарні траплялися надзвичайні випадки. Одного разу в інфекційне відділення привезли з села ледь живу дитину. Ніхто не вірив, що вона може вижити. Дитина була синя. Притулила дзеркальце до губ – трохи спітніло, а пульсу не чути. Набрала в шприц пів кубика корглюкону і на свій страх і ризик зробила укол внутрішньо сердечно, потім поставила систему на вену і взялася на штучне дихання. Різкий удар пульсу! А далі – тук, тук, тук. Я не могла повірити, що та дитина вижила.
А вже до пенсії працювала у відділенні швидкої допомоги диспетчером. У нас було чотири фельдшерські бригади. До хворих виїжджав тільки фельдшер і водій. Був один єдиний лікар, який приходив тільки вдень. Бували такі ночі, що жодної машини не було на базі – всі на викликах.
На всі державні свята прийнято було ходити на демонстрації і на паради.
Мій чоловік працював у школі, був заступником директора по військово-патріотичному вихованню молоді та головою ради ветеранів.
Буянова Тамара Степанівна
Медсестри на Камчатці
Буянова Тамара Степанівна
На Камчатці
Буянова Тамара Степанівна
Дитинство в Черткові (Росія)
Буянова Тамара Степанівна
Тамара з чоловіком
Буянова Тамара Степанівна
Буянова Тамара Степанівна
Буянова Тамара Степанівна
Буянова Тамара Степанівна


Спогади записали: Кучерява Р.І. та Гринчук П.Г.

Повернутися назад