Головна > --- > Сиротюк Ганна Антонівна

Сиротюк Ганна Антонівна


23-06-2018, 10:09. Разместил: orusia voznuk
Приїхала у Володимир в 1959 році.
Народилася 1 січня 1943 року в селі Монастирище, за 60 км від Умані. Спочатку це була Вінницької область, а потім після укрупнення – Черкаська. Зараз це вже не село, а містечко Монастирище. Родина була велика. Мама Марія Йосипівна Бондар, батько Антон Сидорович Григораш та нас п’ятеро дітей. Ми жили на околиці. Спочатку я навчалась в семирічній школі, а потім ходила в десятирічку, що була в центрі села. У Монастирищі був механічний завод всесоюзного значення.
В нас хати будували з глини. Глина хороша, тривка. Коли в нашому селі мали будувати хату, то спочатку на те місце завозили багато глини. Ту глину поливали водою посипали соломою і тоді місили. Для того використовували коней, які ходили по тій глині. Під час замішування по потребі до глини доливали води і досипали соломи. Це робили звечора. А на другий день з усього села «на вальки» сходились люди. Ніхто їх не наймав, ніхто не платив. Жінки, стоячи на колінах, підсипали солому місили і робили «вальки». При цьому дуже гарно співали, без співів тоді нічого не робилося. Чоловіки підносили солому та на ношах відносили «вальки», складаючи їх біля майбутньої хати. Тих вальок ліпили багато і складали купами, купи обсипали соломою, щоб «вальки» не висихали. Починали складати стіни, то називалося «заклащина». Як просохне вимуруване – тоді клали новий шар «вальок». Господарі, ті кому будували хату, обов’язково кололи кабана і готували частування. Колись хати ставились навіть без фундаменту. І наша стара хата зліплена з «вальків» в 1892 року теж була без фундаменту. Покрівля була з сніпків. Тато з мамою сіяли жито, жали його, молотили ціпами. Далі складали в сніпки і сушили. Потім ті сніпки витрясали, щоб витрясти маленькі чи поламані стебла. А ті стебла, що залишалися, найдовші, найрівніші та найгрубіші називались околоти. З тих околотів батько робив сніпки і вже тими сніпками покривав дах. Дуже гарний був дах. На кутах батько так гарно підрубував, підробляв.
Сиротюк Ганна Антонівна

Нову хату для батьків ми почали будувати в 1968 році, бо стара хата, що без фундаменту почала осідати. І хоча ми побудували нову хату, але сниться мені завжди стара хата. В старій хаті на невеликому підвищенні стояла піч, вона мала фігурний комин. Коли топилося ми спали на печі. На печі сушили зерно. Страви приготовані в печі були дуже смачні. Спочатку розкладали дрова, розпалювали і як вже прогоріло, то ставили банячки до печі, обгортали їх жаром, для цього були коцюба й рогачі. Банячки були різних розмірів, так само як і горщики. Молоко відціджували в гладишки, вони були всередині гладенькі, глазуровані. Сир мама відігрівала в спеціальному горщику, який був нижчий і ширший, ніж гладишки. І як витягне з печі той сир, то такий вже добрий, такий смачний. Ще мама робила колотуху. В піч ставилося молоко і воно там зажарювалось, аж шкірка ставала червона. Коли те молоко вистигало до нього додавали сиру і сметани та розколочували. А коли молоко закисало, ото і була смачна колотуха. Раз на тиждень мама випікала сім круглих хлібів. У нас були форми на хліб круглі з зубчиками. Тісто замішувала в спеціальній діжці. В очищеній діжці, при стінці, мама завжди залишала шматочок тіста на закваску. Діжку виносили в комору, накривала полотнинкою і там вона стояла до наступної випічки.
Сиротюк Ганна Антонівна

Зерно зберігали в солом’яниках. У нас було два великі солом’яники, вони стояли на горі. Сплетені з джгутів соломи, круглі і широкі, по формі схожі на бочки. В них зерно добре зберігалося і не висипалося. У нас вдома були жорна і ми самі мололи зерно.
Мама завжди пекла паску в четвер. Та паска була, як сірій хліб, білого ми тоді і не бачили. Форми для пасок, господині одна в одної позичали. Як я вже в школу ходила, то раз в рік ми різали порося. Робили на свято ковбасу. І вже якщо в комору мама ту ковбасу винесе, то не можна її брати, бо то на свято. А ми, діти, все в комору заглядаємо та видивляємося де кінчик відламано аби з того боку хоча б трішки відщипнути. Сало зберігалося у ящику, який зробив батько. Сало різали на шматки, пересипали сіллю. Але то вже значно пізніше було.
Голод 1932-33 років я знаю по розповідям мами. Вона казала, що все було зовсім не так, як пишуть в газетах. Казала, що тоді був неврожай, а на людей накладали дуже великі податки. І не мало значення скільки вродило, ти маєш віддати стільки скільки скажуть. І в людей забирали все. Мама в Голодомор спродала всю свою одежу. Залишились тільки спідниця і сорочка. Вона їх звечора прала щоб на ранок одягнути все чисте. А як бувало, що одежа не встигала висохнути так і вогке одягала.
Сиротюк Ганна Антонівна

Я пам’ятаю голод 1947 року. Мені тоді було чотири з половиною роки. Якось мама послала нас з братом до лісу і наказала «нарізати липку», тобто нарізати гілля з липи, та принести його додому. Неподалік від того місця де брат різав липку була ділянка яку дали нашим батькам для побудови хати. Там ще росли корчі і ліщина. Літо спека, а недалеко від межі нашої ділянки у сусідів росла яблуня і пора була така, що вже зав’язались зав’язі. Поки брат різав, я побігла до тієї яблуні, а там так рясно тих зелених яблучок, аж віття донизу спускаються. І так мені хочеться того яблука, того пуп’янка. Але наступити на чужу ділянку то ж буде слід, а зі свого боку не дістану. Я вже й потягнулась до тих яблук аж раптом мене брат гукає. Я відгукнулась, а він каже:
- А то ти вже біля яблуні, не чіпай, бо то не наше.
І хоча мені неймовірно хотілося тих яблук, але я одступилася і пішла до нього. Так нас вчили, як би тобі не хотілося, то чуже не можна брати. Поверталися ми з гілками липи. Брат на плечі несе, а я свою волочу по дорозі та ще й задоволена, що пилюка за мною так гарно піднімається. Прийшли ми додому, мама дала нам кропив’яний мішок і наказала обібрати всі листочки. Було так гаряче, що ті листочки, які я відривала одразу скручувались в трубочки. Обібрали ми всі ті листочки, вони ще трохи полежали, підсохли. Потім мама руками перетерла листя на порох та посмажила не то оладки, не то млинці і дала нам по дві штуки, бо то ми принесли ту липу. Я не пам’ятаю, що вона ще давала до того листя, але оладки були дуже смачні.
Сиротюк Ганна Антонівна

Пам’ятаю знайомі, з якими ми їздили на природу, дивувались, звідки я знаю стільки їстівних трав. А ми завдяки тим травам вижили: яглиця, кропива, пшінка. Мама варила супи і додавала пшінку. Кропива була добра поки червоняста, тоді в ній найбільше вітамінів. Мама додавала в борщ кропиву, щавель, яглицю. Була ще така трава, не пам’ятаю як називається, поки на ній не з’являвся цвіт, то стебло легко чистилося, а на смак було, як редька. То та трава в нас мало де в селі зацвітала. Ми ламали ту траву, тут же обчищали стебло і їли його. Жували цвіт акації, він такий солодкуватий. Мабуть я тоді його переїла, мені і досі млосно робиться біля квітучої акації.
Тоді вечорами, після роботи, наш батько робив дерев’яні ложки. У нього були спеціальні інструменти. За тиждень він міг зробити до двох десятків ложок. Мама йшла пішки за вісім кілометрів в сусіднє село, де був ярмарок і там їх продавала. Тоді на ярмарку продавали самогонку на розлив. Чоловіки, які приїжджали на ярмарок, спродували свій товар та купляли по чарчині. Тут же на закуску продавали домашню ковбасу і сало. Мама, як продасть ложки, то купить шматочок сала, грам двісті, а вдома нам всім по скибочці вділить. І ми вже не знаємо, як нам його їсти, лизнеш, посмокчеш трішки, так смачно. Нам того шматочка на декілька днів вистачало. Пам’ятаю як з сестрою одна по перед одною хвалилися, у кого ще більший шматочок залишився.
Мама ставила великий бутель, може з мене зростом. Спочатку сипала туди вишні, а зверху сливи венгерки. І як все те забродить то сливи наверх піднімалися. То поки мами не було, ми дротиком по сливці собі діставали і їли. Ще у нас сливи сушили. Викопували спеціальну яму. Над тією ямою ставилися прути з ліщини, підковою. Ті прути замазувалося глиною. А як глина підсохне і схватиться з прутами, то робили в тій глині отвори. Коли в ямі розпалювали, то дим виходив через ті отвори. А поверх ями клали квадрат розділений пополовині. З обох боків підбивалася планочка, а тоді між ними клались прути з ліщини через які теж проходив дим. В ямі палили дрова з фруктових дерев. На прути насипали сливи - венгерки, вони добре між тими прутами лягали, а зверху все це накривали мішком. Дим проходив через отвори в глині, через прути, затримувався в мішковині. Так сливи сушилися, або в’ялилися. Коли сливи трохи підсушувалися, шкірка ставала тверда, мама їх збирала і складала у великі баняки чи полив’яне відро. Сливи вкладалися дуже щільно і в такому вигляді могли зберігатись роками. Вже згодом, як стало краще жити мама ті сливи ще й, через кілька шарів, цукром пересипала. А коли я була маленькою цукор був великою рідкістю. Пам’ятаю, як батька пригостили мелясою. Він приніс її додому в каністрі. І вже як відкрив, то ми пальці в ній вмочували та їх облизували. І така та меляса нам була солодка, така смачна.
Сиротюк Ганна Антонівна

Пам’ятаю, мама посіяла коноплі і наша сусідка теж. Я тоді мала три роки. В мій обов’язок входило проганяти з коноплі курей, бо вони їли насіння. Якось сусідка пішла на базар та попросила мене поглядіти і її коноплі, пообіцяла купити за те цукерка. Я сиділа біля тієї коноплі та все поглядала чи не йде сусідка. Як її побачила то побігла назустріч. Цукерку вона принесла. Це була така м’яка солодка паличка. Коноплі збирали, складали в сніпки і ті сніпки занурювали в воду, для цього спеціально в берег вбивали кілки. Зверху сніпки прикидалися мулом. Не пам’ятаю скільки коноплі лежали в воді. Далі їх витягали і сушили, перетирали, чесали. Потім мама пряла пряжу. Пам’ятаю, батько сидів за столом, взяв додому роботу, ми теж за столом робили уроки, а мама в куточку на тапчані пряла нитки. Гасова лампа причеплена до сволоку. Той сволок був темно бордовий. На ньому вирізьблений такий гарний хрест. Пізніше прядені нитки мама мотала на снімниці. Ткати вона ходила до сусідки, бо свого верстата ми не мали. Полотно спочатку сіре таке було. Далі тканину виварювали в баняку де був заварений попіл. Потім кілька разів полоскали. Далі ми з мамою несли його на річку чи на ставок. Там також довго прали та полоскали. Дехто розкладав полотно відразу на березі, а ми з мамою приносили додому і розстеляли на траві. Коли полотно висихало його знову поливали водою. І так багато разів. Поступово тканина ставала білішою. Далі мама всім нам шила сорочки, вишивала їх і нас вчила вишивати. На спідниці полотно красили в бузині.
Раз на тиждень, в суботу, ми милися. Спочатку мама мила нам коси у мисці. У нас у всіх були дуже гарні коси. Вона нам їх розчісувала та заплітала, а далі ми мились в балії. Спочатку, ми діти, потім батько, а далі вже мама. Мило мама купляла. Казала, що у того «гицля», який забиває собак і варить мило. Одежу виварювали в попелі. Заварювали попіл далі туди закладали одежу. Полоскали на ставку, били одежу праником. Зимою виходили на лід, робили ополонки і били прямо на льоду.
Сиротюк Ганна Антонівна

Батько працював на залізниці і там отримував вугілля – антрацит. Тим антрацитом палили в грубці. Якось ми з сестрою захотіли спалити в грубці стружки, які настругав брат. Відкрили грубку, а там полум’я аж синє, ми туди стружки й кинули. Тільки сестра надто близько до грубки підійшла. На ній платтячко загорілося. Вона впала, почала качатися по долівці, а полум’я тільки більше розгорялося. Мені тоді п’ять років було, а їй три і я не знала, що робити. Наша хата на зиму, для тепла, була обставлена старими сніпками, які батько зняв з покрівлі. Позаду вона обкладалася картопляним бадиллям і мала подвійні вікна. Кричи не кричи, а знадвору нічого не чути. І так вийшло, що в цей час мама пішла молоти борошно на жорна до сусідів через одну хату. У нас тоді жорна не працювали. Добре, що сусідка почула, як сестричка кричить. Та коли вона прибігла у сестрички прогорів животик, кишки тільки тоненькою плівкою були прикриті і ручки були попалені. Пощастило, що вона вижила. У нас був дуже хороший лікар. Він приходив і робив сестричці перев’язки. Їй було дуже боляче, бо він не відмочував попередні бинти аби їх зняти, він їх відривав, казав що так менше можливості занести в рану інфекцію. У нас ще довго кров була на стелі, що під час перев’язок з рани цвіркала, ніяк мама не могла її забілити.
Сиротюк Ганна Антонівна

Брат мав 17 років і працював на почті, коли повіз щось у Жмеринку. Тоді на вокзалі було дуже багато людей і хтось його штовхнув. Його черевик п’ятою затягнуло під потяг. В привокзальній лікарні йому вчасно не зробили перев’язку, почалася гангрена. Вже в лікарні брату по кісточку відрізали ногу. І тільки тоді дали мамі знати. Мама в той час спряглися з сусідкою коровами аби орати. Та вона не змогла орати, їй душа розривалася, вона відчувала, що щось сталося. Прийшла додому, а там вже її жде лиха звістка. А доїхати ніяк, всі потяги переповнені. Де на третій полиці в потягу, де в товарному вагоні, а таки дісталась вона до Жмеринки. Приїхала вночі, ледве умовила, аби її пустили до сина. Медсестри поставили вимогу - не плакати. Вона і не плакала, вона втратила свідомість. Рана не загоювалась і лікарі відрізали йому ногу аж під коліном. Хотіли відрізати і коліно, та мама не дала. Вона повезла його до брата в Сталіногорськ. Там його вилікували. Лікарі ще казали як жаль, що такого молодого хлопця зробили калікою. В той час в Сталіногорську будували комбінат. Будівельники жили в бараках при комбінаті. В одному з тих бараків жила бабця Стеша. Вона лікувала братові ногу зіллями і рана швидко загоїлась. Брат ходив на протезі, тяжкому дерев’яному такому, видовбаному з середини. А потім стали видавати в Києві шкіряний протез, легший. Разом з протезом він отримував дві пари черевиків і дві пари вовняних дуже хороших шкарпеток. Так йому значно легше стало ходити.
Сиротюк Ганна Антонівна
Ще коли я вчилась у восьмому чи дев’ятому класі, сестра яка вже працювала на Володимир-Волинський швейній фабриці, привезла нам з молодшою сестрою у подарунок вельветові футболки, які шились на фабриці. Нашій радості не було меж, ми не знали де їх покласти, ще й перед дітьми «чванились», що ми маємо такі футболки. Бо колись, що то за одежа була. Йшли гуляти між дітьми в куфайці, чоботях чи в бурках пошитих. В нашому класі вчився Юра. Він ходив в школу в братовій шинелі. Зайвих грошей нам, дітям багато не давали, а їсти дуже хотілося. Ми збирали по кілька копійок, давали ті гроші Юрі, а він йшов до магазину і купляв буханку хліба. Хліб розламували на шматочки і роздавали всім учням в класі. Я не завжди встигала з’їсти той шматок на перерві, то й на уроці витягала, терпцю не вистачало, хліб був такий смачний.

Повернутися назад