27-го липня у приміщенні Культурно-мистецького центру відбувся круглий стіл “Володимир, яким ми його пам’ятаємо”. Вже в четверте адміністрація ДІКЗ “Стародавній Володимир” зібрала історії жителів Володимира-Волинського.
Цього року у науковому збірнику «Володимир, яким ми його пам’ятаємо» - тридцять унікальних і цікавих розповідей про місто, людей, будинки, події, початок війни, розстріли на валах, УПА, поляків і т.д.

Рік за роком час невблаганно стирає з людської пам'яті будинки, вулиці, квартали... Колесо історії рухається далі, залишаючи нам, подекуди, цілі повісті, а інколи лише маленьку згадку про ту чи іншу подію. Міняються люди. Вже не пожоджають по сивочолому стольному граду могутні князі, вже і сліду нема того величного Володимирського князівства. Лише де-не-де визирають із-за новобудов пам'ятки, котрі "бачили" славетного князя Романа та його синів. Лишень стежка по під валами досі щемливо пам'ятає прогулянки Ольги Романівни та Володимира Васильковича, а зовсім маленька річечка Смоча вже ледь-льдь несе свої води до Луги.
Вже 1029 років розквіту і занепаду. Десятки, а то й сотні боїв... Татари, поляки, литовці, росіяни, австрійці і німці спустошували наше місто. Але воно розквітало, воно довго й вірно чекало на своїх героїв. Воно чекало Україну. Воно пам'ятає козаків Богдана Хмельницького, пам'ятає Українських Січових Стрільців, красиво зодягнених солдатів армії УНР, кучерявих молодих хлопців з ОУН і мужніх бузстрашних воїнів УПА. Місто жило, живе і буде жити... Воно щодня пише свою історію. Воно має новітніх герої, молодих, світлих і ще зовсім юних воїнів, які віддали своє життя, захищаючи Україну від одвічного російського окупанта. Місто ніколи не забуде їхніх імен. Місто завжди пам'ятатиме про своїх синів.

Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" запрошує жителів та гостей міста 27 липня о 14.00 год на круглий стіл "Володимир, яким ми його пам'ятаємо" у Культурно-мистецький центр.
Відбудеться презентація книги "Володимир, яким ми його пам'ятаємо (Людські долі)", а також спеціально підготовленого фільму АТМ "Володимир" про героїв нашої книги, їхні життєві історії та розповіді про місто. Це вже четвертий збірник спогадів, підготовленний працівниками заповідника. І цього року Ви дізнаєтесь про ще багато цікавих, забутих, а місцями навіть таємничих сторінок історії нашого міста та й країни загалом.

Народилася я в 1925 році в селі Дігтів. Дитинство в селі було метушним і важким. Хоча я не можу сказати, що ми жили якось бідно. Ми все мали, хоча тяжко працювали. З-за Польщі в школу я не ходила, бо її в селі в нас не було. Була 4-річна школа у польській колонії Смолова, що біля нашого села. У ту школу вже ходила моя менша сестра. Українці та поляки жили приязно. Бувало, що ходили один до одного в гості. Але поляки завжди ставили себе так, ніби вони вищі нас.
Поблизу нашого села жив пан Готовський. У нього був великий і красивий маєток. Ми, малі діти, милувалися ним і часто туди бігали. Чого вартий був лише той один маєток, який мав три поверхи та покриті позолотою сходи. На панській землі, біля маєтку, розміщувалися млин, кузня та господарські споруди. Пан розводив рибу та мав табуни коней. Мама мені казала, що ті коні продавали десь закордон. Я можу тепер сказати, що таких господарів у нас нема. Коли розпочиналися жнива, пан найманим робітникам з навколишніх сіл - платив гроші щодня. А після закінчення жнив справляв такі обжинки, на які з’їжджалися з усіх навколишніх сіл. На панському подвір’ї виставляли столи з їжею та напоями і кожен міг їсти і пити досхочу. А тривали обжинки, як мінімум, три дні.

Я народилась у 1932 році у місті Устилузі у селянській сім’ї. Татова мама Єлизавета була полькою, а тато Василь – українець, був ковалем. Мамина мама Косюк Степанида походила з польської родини, а тато Косюк Омелян - українець, селянин. Діди і прадіди жили в Устилузі з 1700-го року, переїхали сюди з Любомля.
До війни містечко Устилуг було чистим та охайним. Тут жило багато жидів. Багатші жили і мали магазинчики у центрі, вздовж вулиці аж до Бугу. Їхні магазини були по обидві сторони центральної вулиці (від костелу до молитовного дому) і далі по Хотячівській вулиці. Навпроти магазину Луга (де зараз живуть Тамара Мальцева, Софія Грома) жила багата жидівка, що торгувала бляхою. То якраз були її будинки. Бідніші розташувалися по вулиці Хотячівській. По тій вулиці з ліва з краю жив фотограф, а трохи далі за ним жив бургомістр. Садиба мого дідуся доходила до кінця нашої вулиці і межувала з садибою багатого жида Розенфельда. Далі по вулиці жили українські селяни – Киселюки, Косюки, Данило Стецюк (потім у його хаті жив директор школи Кіт Б.І.), Дружуки. За церквою жили поляки Левандовські, Жабіцькі, пані Жмудська. З донькою Жабіцькіх я товаришувала. Ми були однолітками, разом гралися, ходили на поле. Далі жили Гайдуки. Та вулиця вела на право на Хотячів, а на ліво – до Дудерева. Там була садиба заможного українського селянина Вишневського.

Народилася я у селі Стенжаричі. До війни тато робив в місті на залізниці, а мама весь час була в селі.
Коли почалась війна було дуже страшно. Стенжаричі тоді входили до складу Польщі. Тата забрали на війну, а нас у мами було восьмеро дітей. Тата на війні вбили. Ми із Стенжарич втекли в Мусир і там чекали поки пройде фронт. Жили у лісі. Пам’ятаю, що було дуже холодно по ночах. Ми виїхали до Мусира на возах і так з тими кіньми тиждень пробули в лісі. Колись і не було такого як зараз - взяв ковдру і накрився. Було якесь полотняне рядно і солома. У Мусирі те саме, кулі над головами свищуть. Найстаршому моєму братові було вісімнадцять років.
В лісі ми жили не одні, було нас кілька родин із Стенжарич. Приїхали якісь «стрибки», так їх називали. Чи вони були якимись військовими чи партизанами, я не знаю, але вони нам сказали втікати, бо нас поб’ють в цьому лісі. А ми лежимо на землі, мама розстелила якесь рядно, ніч темна нічого не видно. Коні стоять в іншій стороні. Старший брат прийшов і каже, що нема коней, хтось вкрав. Ті «стрибки» кажуть, що нам треба їхати за Устилуг, бо там безпечно. А як же їхати як коней вкрали? Вони дали нам коня і воза. Нашого хтось вкрав, а вони віддали свого. А на возі ж були усі речі. Так і все пропало.

Під час Світової війни, за австрійської окупації, Українські Січові Стрільці перевели на володимирщину значну культурну працю, бо навіть заложили у 1916 до 1917 р. около 48 народніх українських шкіл для місцевого населення. По більшости саміж таки старшини стрілецькі вчили дітей по тих школах: у селі Мокрець провадив науку Остап Вахнянин, котрий пізніше заложив пласт на Закарпатті; в с. Згоряни вчив дітей Михась Мокрий; в с. Бискупичах Шляхоцьких Іван Вербяний (про олдне з його звідомлень з накресленням многостороньої освідомляючої праці стрільців серед волинського селянства вміщено було в «Літописі Червоної Калини» 1929, ч.1). І певно назавжди зістане в народній пам’яті, що навіть за часів будь-що-будь ворожої до словянства окупації, у тяжких і грізних умовах найстрашнішої війни – наші діти дістали рідну школу, а людність українська взагалі не стрічала особливих перепон до свого культурно-національного розвитку. Нині на Володимирщині української школи вже немає ніодної… тільки переховані з часів війни світлини зістали свідками недавнього минулого.

На запрошення Адміністрації ДІКЗ «Стародавній Володимир» 15 червня до м. Володимира-Волинського з презентацією книги «Пам'ять крові», завітав волинський прозаїк, документаліст, член Національної спілки письменників України Юрко Вовк.

Іларіон і Левон товаришували з дитинства. Разом училися в гімназії, грали з батьками у гурті сільських музик, закохалися в одну і ту ж дівчину Анну. Суперники в коханні, вони з початком війни поступово стали непримиренними суперниками у спровокованому окупантами польсько-українському протистоянні. Ларко Ткачук стає вояком УПА, Левон Красніцький — Армії Крайової.

Наукові читання присвячені видатному волинському громадсько-політичному діячу, одному із засновників пластового руху на Волині, лікарю та краєзнавцю Арсену Річинському відбулися у Володимирі-Волинському. Провели та організували захід наукові співробітники адміністрації Державного Історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» та Володимир-Волинського історичного музею імені Омеляна Дверницького.