Завдяки старанням Українських Січових Стрільців, населення збіднілої Волині, розореної війною і владою, отримало можливість знову відчути себе українцями. А, щоб почуватися господарем власної землі, для початку треба мати освіту. Бідне українське селянство не тільки не мало змоги оплатити навчання своїм дітям, а щей зазнавало утисків від так званих «національних меншин», котрі були більш освіченішими. Активну пропаганду серед міського і сільського населення проводили Українські Січові Стрільці. Пожертви на функціонування волинських шкіл отримували з різних куточків Галичини, і навіть з самого Відня. У часописі «Діло» за 3 березня 1917 року зустрічаємо детальний звіт про використання коштів:

У 1948 році батька забрали в в’язницю. Мама у цей час була в санаторії у Рівному і там народила донечку, тобто мене. По сьогоднішній день ніхто не знає, де батько. Казала мама, що батька посадили за політику. Він був росіянином, а мама – українкою.
Жили у Володимирі. Потім рідний дядько мами забрав нас в Охнівку. Жили в землянці. Через трохи – пішли на квартиру, жили окремо. Мама влаштувалася працювати дояркою. Мене не було кому доглядати, тож мама прив’язувала мене за ногу до яблуні, інакше я могла наробити шкоди у городі, була вертка і все хотіла знати. Ось так і жили.
Чомусь добре запам’яталося, як помер Сталін, хоча мала лише 5 років. Біля гучномовця стояло багато людей, всі плакали і казали, що то їхній батько помер. Я повернулась до мами і запитала: «Чи то теж мій батько?» Вона промовчала. Підійшла односельчанка і сказала: «Слава Богу! Може наші батьки і чоловіки повернуться з тюрми додому.» Її чоловік повернувся, а мій батько - ні.
Тітку мамину посадили в в’язницю за бандерівщину. Вона торгувала в магазині. З лісу прийшли хлопці і сказали, щоб дала їм сірників, продуктів, тільки щоб нікому про них не розказувала. Звичайно, вона дала і сірників, і хліба. А виявилось, що то були переодягнені НКВДисти, перевіряли, як населення відноситься до совєтів і націоналістів. Тій жінці присудили 15 років в’язниці. Її мама мала в Лісках хату і покликала мою маму Марію жити до себе.

У 1917 році Україна вступила в епоху відродження та національної боротьби. Це була новітня революційна доба, котра покликала за собою тисячі розумних, свідомих, хоробрих та по праву кращих громадян країни. Це була революція жовто-синіх прапорів та патріотичних лозунгів.
Революційні події були неминучими, адже соціальна напруга, що зростала під час Першої світової війни не могла лишитися без сліду. Першими променями українського пробудження саме на Волині стали Українські Січові Стрільці, які були приквартировані сюди у 1916 році. У той час Волинь являла собою, за словами Михайла Грушевського, руїну, якої Україна не знала від страшного «згону» 1670-х років. Російські війська мали наказ при відступі палити всі села і міста, нищити запаси будь-якої поживи, забирати з собою все населення. У багатьох місцевостях цей злочинний план було реалізовано. Майже половину населення було виселено, багато сіл понищено і розорено. Як писав Дмитро Вітовський, залишилися одні діди, баби і дівчата, молодих хлопців не було зовсім. У процентному відношенні найбільше виселенців дав Ковельський повіт, з котрого з 250 тисяч осіб було евакуйовано близько 180 тисяч. Із Володимир-Волинського повіту з 400 тисяч осіб виселили близько 250 тисяч.[3]

Народився 1941 року в селі біля Кременця. Пригадую, як прийшли перші совєти. Мені тоді було чотири роки. У мами був кожушок, чоботи, бо жили ми не погано. Прийшли хлопці з лісу і кажуть: «Снимай сапоги и тулуп». А мама впирається: «Тож воно все маленьке, жіноче. Навіщо воно вам? А в мене троє діток!» Не послухали, все забрали, казали, що їм і таке згодиться.
Батько на був на війні аж під Азовським морем. Як німці добре притисли, що було або під кулі йти, або топитися в морі, то він втік. Вдень відлежувався у борозні, а їв, що знайшов на полях. Через п’ять днів дістався додому. А вже вночі приходять партизани знову: «Збирай манатки. Раз був у полоні, іди з нами в ліс.» Мусив іти з ними. Добралися аж до Станіслава на Франківщині. Був поранений, потрапив у госпіталь. Щоб оправдати довіру, мусив вступити до партії. Так, як поранення було важким, то його залишили у Станіславі, запроваджувати радянську владу. Пам’ятаю фотографію, там батько у червоних чоботях стоїть на балконі і якусь жінку обнімає. А вдома у мами якраз народилася моя сестричка. Бідували. Добре, що хоч корова була, то вижили. Вранці її забирали у колгосп в ярмо, землю орати, а ввечері обдерту відпускали. То мама видоїть корову, на жорнах змеле насіння з буряків, розмішає з молоком, та й напече таких млинців, що б хоч щось було дітям дати. Батька нема, та й нема. От мама одягнула куфайку, мала пару рублів і поїхала до Станіслава шукати чоловіка. По дорозі в поїзді її обікрали урки. В Станіславі вона вимагала, щоб чоловіка повернули додому або перевели в Кременець на роботу. Повернувшись, батько 15 кілометрів мусив ходити до Білогір’я під Кременцем. Спочатку дали старого німецького велосипеда. А вже перед пенсією, то і машини почали ходити до села, можна було під’їхати. Мав рушницю, то ходив по полях, коли зайця підстрелить, коли лисицю. Вже дітям щось було. Так і вижили.

22 червня 1941 року увійшло в історію нашого краю, як напад гітлерівської Німеччини на сталінський Радянський Союз. І тим самим приховало або ж стало причиною ще однієї великої трагедії по всій Західній Україні. Саме після стрімкого наступу німців почався масовий розстріл в’язнів, фактично заарештованих за політичними статтями, по усіх в’язницях Західної України. Не оминули звірства і криваві розправи жодного міста, де на той час розміщувалась в’язниці НКВС: Львів, Луцьк, Золочів, Дубно, Бережани, Івано-Франківськ, Тернопіль і т.д. На жаль, у цей список потрапило і наше місто Володимир-Волинський.

Про непростий життєвий шлях Олександра Миколайовича Цинкаловського написано багато статей та повідомлень. Публікуються його праці, епістолярна спадщина, спогади людей які його знали, поважали та любили. Хай і не за життя історика, археолога, етнографа, краєзнавця, дослідника Волині та була видана і перевидана найбільша праця його життя – Краєзнавчий словник «Стара Волинь та Волинське Полісся». Його дослідження були продовжені сучасними українськими істориками. В січні 1998 року була проведена наукова історико-краєзнавча конференція Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і Волинь». В 2007 році у Луцьку побачила світ чудова книга, створена непересічним авторським колективом волинських науковців «Олександр Цинкаловський та праісторія Волині». Мені ж захотілося просто подивитись на Володимир-Волинський очима нашого видатного земляка. Розмовляючи з Наталією Назарівною Грабарчук, племінницею Олександра Миколайовича, роздивляючись світлини минулого століття, читаючи його книгу «Княжий город Володимир» я старалася уявити місто яким, прогулювався разом з батьками маленький Сашко. Місто, яке зустріло його по довгій мандрівці дорогами розореної війною країни. Місто окуповане німецькими загарбниками. Все це був його Володимир, такий різний і такий рідний.

Кохання – то почуття шляхетне й благородне, воно виникає з першого погляду і затягує у свої тенета дедалі сильніше і сильніше. Кохання дарує крила, а інколи безжально їх ламає. Кохання – це радість і розпач, кохання – це мрії і сльози, кохання – це життя і смерть…
В силу рухливого, прогресивного ХХІ ст. – кохання теж видозмінилося. Воно стало віртуальним, швидким і нетривалим. Вже не пишуть дівчата листів до молодого солдата і не чекають від нього мелодійної відповіді. Всього лише кілька секунд і ваша смска вже на іншому кінці планети. А як воно було колись, виходити заміж із примусу, жити з нелюбом, навіть якщо ти князівна чи герцогиня і маєш все – окрім вибору чоловіка? Тебе видали заміж за знатного багатія не з доброї волі, а лише з вигодою, щоб врятувати сім’ю від банкрутства. Бо десь там з вини батька, чи братів - твоя родина повисла в боргах, бо вони просто програли власний маєток у карти. І тоді, швидкими темпами, ще зовсім молоду доньку видавали заміж за багатого шляхтича. Та хто не мріяв ще кілька сотень літ назад поріднитися з Острозькими, Радзивіллами, Корецькими, Потоцькими…

Народився 23 липня 1944 року в місті Володимир-Волинський, де проживаю по сьогоднішній день.
Пам’ятаю центр міста, коли він був ще сильно понищений. Добре знаю де був табір і як багато людей там загинуло. Захоронення були в таких довгих ямах, кагатах метрів по двісті. Трупи зверху спочатку засипали крейдою, а потім землею. На ті захороненнях довгий час звозили сміття. Пізніше сміття вивезли, горби розрівняли і зробили дорогу. Дорогу робили півколом, вона йшла повз меморіал і до птахофабрики.
Там, де зараз птахофабрика, раніше були склади. Туди була проведена залізнична колія. Залізницею приходило обладнання для шахт, що будувалися в Новолинську. Хоча саме місто тоді тільки зароджувалося. Ця залізниця існує і зараз. Вона іде біля будинку офіцерів, де сільгоспхімія і до самої птахофабрики. Раніше та залізниця тягнулася аж до Грубешова. Зараз вона доходить тільки до «сьомого тупіка». Саме тут розвантажували обладнання для шахт і далі везли його до Нововолинська на вантажівках. В той час не було залізничної колії до Нововолинська. Її проклали тільки тоді, як почали видобувати вугілля і його потрібно було вивозити. Тоді від Іванич проклали залізницю до Нововолинська.

13 лютого 2018 року Володимирі-Волинському відбулася наукова конференція «Олександр Цинкаловський – велич особистості» до 120 річниці з Дня народження видатного історика, археолога та етнографа України.

Організували всеукраїнську конференцію управління культури Волинської ОДА, адміністрація ДІКЗ «Стародавній Володимир», Волинський краєзнавчий музей, Волинська обласна організація Національної спілки краєзнавців України, відділ культури та туризму Володимир-Волинської міськради, управління освіти Володимир-Волинської міськради, Володимир-Волинська гімназія ім. О. Цинкаловського.

13 лютого у Культурно-мистецькому центрі відбудеться історико-краєзнавча конференція, приурочена до 120-ти річчя від дня народження видатного земляка, історика, краєзнавця Олександра Цинкаловського
"Олександр Цинкаловський - велич особистості". Адміністрація ДІКЗ "Стародавній Володимир" презентуватиме перевидану книгу Олександра Цинкаловського "Княжий голод Володимир". Початок 11.00