З часу утверження міста Володимира, як західного форпосту Київської Русі до нашого часу не дійшло майже ніякої інформації. Загальноісторичні факти стверджують, що в 988 році князь Володимир Святославович заснував град на землях волинян і бужан і нарік його своїм іменем – Володимир. Великий князь Київський віддав місто в уділ своєму сину Всеволоду. Про це в літописі під 988 роком читаємо: «Володимир, отож, просвітився сам, і сини його, і земля його. А було в нього синів дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк і Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. І посадив він Вишеслава в Новгороді, а Ізяслава в Полоцьку, а Святополка в Турові, [а] Ярослава в Ростові. І коли помер найстарший, Вишеслав, у Новгороді, то посадив він Ярослава в Новгороді, а Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Деревлянах, Всеволода у Володимирі, Мстислава в Тмуторокані.…»

Я народився у Володимирі на Білих Берегах у 1934 році. Моя бабця по мамі походила з родини вільних селян. У свій час купила садибу і землю. Спочатку писала прохання до царя про купівлю землі. Воно прийшло на Волинського генералгубернатора в Житомир. Звідти прийшла відповідь: «Вольным крестьянам Маковским разрешено купить 20 десятин земли». У них не було грошей, то купили 4,5 десятин землі. Все було засвідчено документами з гербовими печатками. Тою землею, що бабця купила, ми користувалися до 1947 року. Завжди сіяли багато зерна, мали стодоли для його зберігання. А в 1947 році просто не дозволили сіяти.
Дід був освіченим млинарем. Працював у двоповерховому панському млині, що стояв на річці. Мав челядника, вчив його, щоб той мав якийсь фах. В сім’ї було багато дітей. Перші повмирали, як казали в народі, Повійниця забрала. Потім народилися Олександр, Дарія, Леонід, Григорій Лаврентійович Маковський (художник, що прожив 100 років) і наймолодша – моя мама. Жили в урочищі Білі Береги, відразу за річкою перша садиба.

Мені 99 років. Я з 1918 року. Я живу у Володимирі з 2 травня 1945 року. Мого чоловіка Кувшинова Івана Миколайовича направили сюди завідуючим відділу народної освіти. Довго не хотіла я переходити на прізвище Кувшинова. А дівоче моє прізвище Повольная. Сама з Росії з Поволжя, з-під кордону з Башкирією. Була дуже волелюбною, допитливою. Я мала все знати: що, звідки і чому? Я завжди мала свою думку і могла на своєму настояти.
Своїх батьків не знала. У 1921 році на Поволжі був голод. Почалася епідемія тифу. Люди старалися виїхати звідти. Моя мама захворіла на тиф і її кудись забрали. Я лишилася зі своєю старшою сестрою. Мені було всього 3 роки. Усіх дітей, що були без батьків збирали до гурту і відправляли в притулок. А там нас роз’єднали.
Жінка, яка стала моєю новою мамою, чекала свого Порфирія Федоровича дуже довго. Вона його дуже любила. Він був унтер-офіцером. У 1921 році він уже вважався ворогом народу. Унтер-офіцери продовжували служити вітчизні, старому режиму, так як вони присягали на вірність царю. За це їх нова влада переслідувала і винищувала. Батько був порядною людиною.

У Володимирі-Волинському 30 листопада 2017 року пройшла ІІ всеукраїнська наукова історико-краєзнавча конференція «Хроніки Ладомерії».

Цьогорічна конференція була присвячена 1025-й річниці заснування єпископської кафедри у Володимирі. Організували її проведення адміністрація ДІКЗ «Стародавній Володимир» спільно з управлінням культури Волинської ОДА.

На конференцію прибули як науковці з Луцька, Києва, Львова так і з Республіки Білорусь. Чималий науковий доробок на конференції презентували і місцеві краєзнавці.
Усі доповіді з якими виступали гості конференції вийшли окремим збірником.

Про війну мені розповідали вже батьки. Адже я була зовсім маленька. Мені мама розповідала, як вона мене народжувала. Це була війна. 1942 рік. Німці в хаті, а в неї схватки. Терпиш-терпиш, але не в силі терпіти, бо то ж страшенні болі. Була, звичайно, акушерка. А тато переживає, бо від німців можна всього чекати. Це була якраз ніч. Один німець спитався, що таке коїться. Тато сказав, що народжує дружина. «О, діти, то добре», - відповів німець. І не один з них нічого більше не казав. Сиділи в своїй кімнаті і не виходили. Ось так мама мене народила.
Мій тато входив до організації «Союзу Українців», був активним її членом та навіть давав гроші на фінансування. Ще у нашій гімназії ім. Олександра Цинкаловського є фотографія на якій є мій тато, Арсен Річинський і Цинкаловський. Саме тоді організація мала назву «Союз Українців» – це був не «Союз Українок», а саме українців. Це був 1936 рік. Тут збиралися освічені, культурні українці. Ставили різні сценки, вечори які збагачували духовно. Проводили різні вікторини, ігри. Батьки мої одружилися в 1935 році. На той час мій батько був купцем, він заготовляв худобу і відправляв її в Польщу. Таким чином, будучи ще хлопцем, побудував хату. Він не хотів іти в приймаки. Свою дружину привів у власний дім.

730 років тому вперше в історичних документах згадується церква Св. Дмитра
750 років тому в Іпатіївському літописі згадується Св. Михайлівський монастир
750 років тому у Володимирі помер та похований Великий литовський князь Войшелк. Події описані в Галицько-Волинському літописі
510 років тому перша згадка про Спаський монастир
450 років тому вперше згадується церква Св. Пророка Іллі
390 років тому в місті відбулася перша люстрація
300 років тому започаткована місія єзуїтів.
220 років тому перестала існувати цервка Св. Параскеви П’ятниці

[left][/left]Народився у місті Володимир-Волинський в 1942 році. Зі слів мого діда Хоперськова Якова Івановича, в 1795 році його родину вивезли до Росії, в Ростовську область. Розмістили їх на покинутому хуторі Гусява біля станиці Глибока. Починали все з нуля, будувалися, займатися господарством. Вже за двадцять років вони з католиків Хоперських стали православними (бути католиком тоді було небезпечно) Хоперськовими. Один з них став станичним отаманом і в подальшому станичних отаманів вибирали з представників родини Хоперськових. В 1902 році станичним отаманом вибрали батька мого діда Івана Хоперськова. Вибори проходили так. На загальному сході станиці обговорювали кандидатів. Кандидат в отамани міг прийняти участь в обговорені тільки тоді коли біля нього стояла вся його родина, і дорослі і малі. Всі в родині знали, якщо виберуть її представника отаманом, то треба швидко втікати до дому, бо будуть бити. Після виборів мого прадіда отаманом, вже за мить всі члени родини, разом з новоспеченим отаманом побігли до дому. Тільки на одинадцятий день після виборів отаман вступав на посаду. Та перед тим, на протязі десяти днів кожен житель станиці мусив чинити шкоду отаману. Це робилося для того аби майбутній отаман не мав підлабузників. Мій дід біг швидко, але отримав достатньо тлумаків. Та найбільше дісталось вибраному отаману. Добре, що заборонялося бити до крові. Коли сховались в хаті, то почалася облога. На територію подвір’я входити заборонялось тому пліт і браму зламали, хату закидали багнюкою. Так тривало десять днів. На одинадцятий день новий отаман вступав на посаду. Як розповідав дід, батько зняв батога, який висів на гвіздку біля дверей, вийшов перед браму та добряче хляснув. За кілька хвилин біля хати вже стояло багато люду. Отаман наказав навести порядок. Замість поламаного зробили новий пліт. З даху прибрали багнюку. З цього дня всіх в родині отамана, включаючи немовлят називали по батькові. Будинок в якому жила родина був великий. В ньому, разом з дідами, батьками, невістками, зятями і онуками жило двадцять дві особи.

До війни ми з батьком і мачухою жили в Несвічі. Мачуха походила з Дубової Корчми, працювала у якогось Луцького пана. Звати її було Зося. Вона була дуже гарна.
Батько мав 15 гектарів землі. Несвіч був поділений на дві частини – станція Несвіч і село Несвіч. Велика площа, школа семирічка з червоної цегли, за нею стадіон, де дітки перед заняттями робили зарядку, а внизу чудова річка, міст, дорога. Один берег річки був високий і на ньому стояв, колись розкішний, старовинний будинок, але вже понищений. Яка то була краса! Ми з мачухою у тій річці мочили коноплі, потім несли їх додому, тіпали, чесали, опісля чіпляли на веретено і сукали нитку, ткали полотно, вимочували його і відбілювали. З полотна шили жіночі та чоловічі сорочки, спідниці, штани. Сорочки вишивали кольоровими нитками.

Я народився 10 березня 1926 року. У нашій сім’ї було четверо дітей. Мама була домогосподаркою. Батько викладав іврит в єврейській школі по вул. Чапаєва. Я вчився у державній польській школі для молодших класів. Зараз там автоінспекція. Вчилися польською мовою, а також викладалась релігія.
Спокійне життя закінчилося в один день. 23 червня 1941 року у Володимирі-Волинському з’явилися німці. Неподалік від нинішнього універмагу розташовувався єврейський квартал з дерев’яних будинків. Зранку в понеділок окупанти кинули бомбу, вибухові іскри розлетілися довкола і через сильний вітер увесь наш квартал згорів. Батьки і нас, четверо дітей, залишилися без дому, цілий день ховалися під тополями, поки бій не затих. Потім зібралася єврейська рада, і моїй родині дали кімнату у двоповерховому будинку купця Лимонника. Це було щось на зразок готелю. Тепер на тому місці стоїть пам’ятник Данилу Галицькому. Згодом ця територія увійшла до гетто. Звідти мені вдалося втекти. Я пішов на Білозовщину, по вулиці Ковельській за казармами, там було дві польських колонії. Працював у родині Оберуків, допомагав їм, вони тоді будували будинок. Міг вільно ходити містом, не дотримуючись комендантського часу, не ховаючись від окупантів, бо на єврея не був схожий, а польську мову знав досконало.