Народився 28 квітня 1939 року у селі Дубники, у звичайній селянській сім’ї. Село було розташоване поміж Білином і Володимиром. Довкола села були колонії (хутори) - Водзінек, Водзінов, Спащизна, Стасік, Калінувка, Білозовщина, Ганусин, Заславок, у яких жили переважно поляки. У колоніях було від кількох до 20 дворів.
Села зараз не має. За чутками, після І Світової війни загинуло 10 чоловік, а після ІІ Світової – близько 100 чоловік. Село проіснувало трохи більше 300 років і налічувало 120 дворів. Господарі мали у своїх дворах сажівки. Отже, риба на столі завжди була. Значна частина села у війну згоріла. Моя мама полька за походженням. Під час операції «Вісла» у 1946 році її батьки та родичі виїхали до Польщі. Батько виїхати не міг, бо допомагав чотирьом сестрам. Його батько помер, бо не мав чим оплатити лікування. За Польщі це було дуже дорого – 35 злотих на день. Лишилися 4-и молодші сестри, яким він замінив батька. Наймолодша, так його і називала – татом. Їй було півтора року. На плечі батька лягла турбота про всю сім’ю. Старший брат одружився і жив окремо.
Батька забрали в армію. І ми з мамою супроводжували його до Устилуга до моста. Взимку 1944 року німці спалили наше село. Мама сама запрягла підводу, склала які-не-які пожитки, посадила нас і приїхала до Володимира до своєї тітки. Вона жила в районі підстанції біля танкового полку. Мала два будинки. В одному ми жили та ще одна сім’я. Я з тітчиною сестрою ходив до школи – вона у третій клас, а я - в перший. Школа була у панському маєтку Водзіновських. А трохи далі і село було Водзінов. Невеличке – з півтора десятка хат будо. Там мій дід жив по маминій лінії. Замолоду він їздив до Америки на заробітки. Потім повернувся, купив землю, побудував дім, купив реманент. Мав до 20-ти га землі, три пари коней.

Народилася 12 травня 1933 року в місті Володимирі-Волинському.
Наша сім’я була невелика – мама, тато та я. Мама була вчителькою, а батько, за часів Польщі, - секретарем у адвоката Сапригіна. Він закінчив лише перший курс юридичного факультету Київського університету. Потім пішов «у революцію», був шифрувальником у Боженка. Трохи згодом він, цілковито розчарований в революції, був змушений втікати з Києва. Він поїхав у село Хмелівку Володимир-Волинського району. Його не хотіли пропускати через кордон. Він пояснював, що повертається додому, до батька. Один з солдат запитав у другого:
– І що з ним робити?
На що той відповів:
– Дай йому копняка і хай котиться додому!
Діставшись до рідної хати, він мимоволі став свідком розмови мачухи з його батьком. Мачуха переживала, що тепер син повернувся і захоче землі, то може його вбити поки ніхто не бачив, що він повернувся.
Мій батько не став слухати далі, швидко зібрався і пішов до Володимира, до знайомого адвоката, у якого проходив практику, і який взяв його до себе на роботу.
Я пам’ятаю себе десь років з чотирьох. Мама хворіла на туберкульоз кісток. За мною доглядала бабуся Цинкаловська Христина Павлівна та дідусь.
Мама мала діагноз такий самий, як у Лесі Українки. Вона перенесла дуже складну операцію у Львові. Їй поставили штучний суглоб. Лікування було успішне. По операції вона деякий час ходила на милицях. Коли я перший раз побачила її на милицях, злякалася і заплакала. Мені чомусь було дуже тяжко на це дивитись. А потім звикла. Головне тепер мама була зі мною. Вона читала мені книжки.

Я була в молодіжній націоналістичній організації яка, як вважалося тоді, шкодила радянський владі. Це було, коли навчалась у 9 класі. Організацію розкрили 1950 року. Я легко відбулася на відміну від моїх однокласників. Забрали мою подругу найближчу Ларису Лисюк та Олександра Каліщука – відомого поета та композитора. Вислали їх в республіку Комі в місто Інта. Були вони в засланні до 1956 року. Коли повернулися – то все життя прожили у Нововолинську. Лариса вже померла. З Олександром зідзвонюємося часто. А ще одного однокласника зустріла в церкві. Я ходжу в собор Різдва Христового. Підходить до мене чоловік і каже:
- То ви, Ліда?
- Я вас не пізнаю, - відповідаю я.
- То я Міша Морозюк!
І так через 49 років ми зустрілися в церкві. Пригадую його високим, красивим, у вишиванці. Ми всі ходили в школу в чому хто мав. Я ходила у маминій спідниці. А у Міши була вишиванка. Ще досі пам’ятаю, яка вона була.
Я народилася у селі. За Луковом ще 7 км.

Кожен з нас – це унікальний літопис подій. Часто ми навіть самі до кінця не усвідомлюємо, скільки інформації зберігаємо у своїй пам’яті. Спогади з дитинства, школа, війна, події які відбувалися в місті, люди, яких вже нема з нами, але вони заслуговують на увагу та добре слово, місця, будинки, вулиці…
Працівники Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» розпочинають четвертий збір спогадів про наше місто та людскі долі, які пов’язані з Володимиром-Волинським.
Всіх, хто бажає поділитися спогадами, просимо зателефонувати за номером 3-89-89 чи завітати до нас за адресою: м. Володимир-Волинський, вул. Ковельська, 29 (третій поверх)

Народилася 1938 року в селі Волосківці Менського району Чернігівської області. Батько – учасник Великої Вітчизняної війни, працював директором школи, а мама – вчителем біології. Садочків тоді ще не було, то я цілий день з бабусею була, сиділа на печі.
У 1945 році пішла в школу у перший клас, а в 1955 році закінчила школу із золотою медаллю і вступила до Київського медичного інституту ім. О.О. Богомольця. А в 1957 році, коли був заснований Тернопільський медичний інститут, перевелася туди на 3 курс.

Аж не віриться, що вже 520 років, більше ніж півтисячоліття, у затишку молоденьких каштанів, заховався колись величавий Домініканський монастир, фундатором якого у далекому 1497 році, був сам Великий князь литовський та король Польщі Олександр з династії Ягелонів.
Домінікани – католицький чернечий орден, заснований в 1215 році в Тулузі (Франція) іспанським монахом св. Домініком. Символом ордену був чорний із білими плямами собака, що тримав у зубах факел – вогонь істини. Як і будь-який орден, домінікани ставили перед собою завдання - розширення місійних осередків та удосконалення проповідей. Зокрема орден належав до так званих «мендикантів», тобто повністю вбогих. З часом орден перетворився на потужну структуру, зокрема домініканці почали засновувати власні школи та очолили кафедри богословських дисциплін в університетах Франції та Італії. Саме орден відкрив світові одного з найталановитіших богословів - Тому Аквінського. А іменем домініканця Робере де Сорбона згодом назвали один з найпрестижніших університетів світу.

Управління культури Волинської обласної державної адміністрації
адміністрація Державного історико-культурного заповідника
«Стародавній Володимир» у місті Володимирі-Волинському
в жовтні 2017 року проводять Всеукраїнську наукову історико-краєзнавчу конференцію «Хроніки Ладомерії», присвячену 1025- й річниці заснування єпископської кафедри у Володимирі

Пропонуються такі напрями роботи конференції:
- Володимир-Волинський в історії Волині та України
- Володимир-Волинський, як центр релігійного життя. Церква в історії Володимира-Волинського.
- Володимир, як центр соціокультурного, політичного та економічного життя давньоруського суспільства, осередок князівської влади, центр розвитку ремесла та торгівлі.
- Історичні та релігійні постаті Володимира-Волинського. Дослідники історії міста.
- Пам’ятки та пам’ятні місця історії, культури та природи Володимира-Волинського.
- Володимир-Волинський у воєнній та повоєнній історії краю.
- Проблеми вивчення та збереження пам’яток.
- Історія міського самоврядування.
- Загальні проблеми історичного краєзнавства і волинезнавства.

Ми з батьками жили у місті Красилів Хмельницької області. Батько був агрономом, а мама домогосподаркою. В сім’ї було 10-ро дітей. Я була 8-а.
У 1946 році почалася засуха і настав голод.
Моя старша сестра жила у Володимирі. Була заміжня за військовим. Мама часто приїжджала у Володимир за продуктами, бо тут було дешевше.
У 1946 році ми всі переїхали у Володимир. Спочатку бідували, але потроху життя наладилось.

Народилася я у 1953 році у маленькому мальовничому селі Вєров Володимир-Волинського району, правда села вже зараз немає. Його у 60-ті роки двадцятого століття знищила соціалістична система такої великої країни, як Радянський Союз. Село було невеличке за Польщі, воно рахувалось, як «колонія». Розташоване на узвишші, землі там бідні піскові, хати були під стріхою, блискучою бляхою і червоною черепицею. Побудовані ще до війни. Спогади мого дитинства - це хата, потопаюча в білих ружах, які дивовижно пахли, ми часто з них варили варення, називали його «розове варення». Ружі росли майже біля кожної хати білі, рожеві, червоні, навіть там, де стояла колись садиба панів Корбинів, про цю сім’ю описано більш детально у спогадах Ірини Ігорівни Корбин в першій книзі «Володимир, якого ми пам’ятаємо». Справа в тому, що садиба панів Корбинів була не в Зорі, а у Вєрові, хоча теж на околиці села, бо земель, хоч піщаних у панів було багато і ще луків, боліт і лісу.

Моя родина по батьковій лінії походить з великої селянської родини. Проживали вони в невеличкому селі Вєров Володимир-Волинського району, поблизу села Пузів і Селиски (поміж тими селами). Наскільки я знаю, з розповідей мого батька Лисюка Володимира Семеновича у його діда Івана було 14 дітей, хтось помер ще маленьким, але 10 синів і дочок дорослого віку досягли, і створили свої сім’ї.
Знову ж з розповідей батька, якого я запитувала як і чому він народився у м.Севастополі, він мені розповідав історію, яка започаткувала його життя, і тим самим колись на початку 20-го століття внесла корективи в життя сім’ї мого прадіда Івана. Як ми знаємо у Володимирі в ті часи будувались казарми, які і досі у нас називаються «царськими». В ті часи політика імперської Росії була така, щоб захистити свої західні рубежі. Адже Волинь знаходилась під гнітом Росії з 1795 р. після третього поділу Польщі. І тому у Волинській губернії, ростягаючись від Житомирщини до кордонів із Польщею, починаючи з кінця 19 століття у невеликих містечках розпочалося будівництво військових споруд, тобто казарм і відповідно розбудова інфраструктури. Не минуло це і Володимира-Волинського, який розташований майже на кордоні. Тут дислокувався 149 Чорноморський пок із Криму, солдати якого і виконували згідно плану Головного штабу військового міністерства царської Росії роботи по будівництву цих об’єктів.