В хаті в якій ми живемо було Гетто. Цю хату будувала моя бабуся. Вздовж вулиці Гайдамацької
росли дерева. Нас з хати виселили на Луцьку вулицю, навпроти хлібзаводу. Я пам’ятаю, що
ще під забором лазив до своєї хати, бо як виселяли то не дали нічого взяти. А вже після війни
нам дозволили повернутися додому. Батька забрали в армію. З фронту він повернувся без ноги.

Навпроти нашого дому, розповідала мама, жила графиня. Вона була звичайною селянкою,
тільки вийшла заміж за графа. Все господарство контролювала сама. А граф як їхав на фаритоні,
то завжди ставав та підвозив простих людей. Хороші вони були люди. Ніхто про них
нічого поганого не говорив.

На вулиці Шевченка були магазини. Перший – Ройтера. Він продавав воду та морозиво.
А другий і третій магазини були моєї бабусі. Прізвище Шепиляковська. Вона продавала свіже
м’ясо. Морозиво продавали на тарілочках. Були столики як у кафе. Пізніше побудували
дерев’яний кінотеатр. А поруч був скверик. За німців там стояла шибениця. У районі сучасного
універмагу теж була шибениця. Пам’ятаю, що не давали знімати повішених. Німці вішали
партизанів. На них були таблички. Тіла викрадали вночі.

Михайло Тележинський народився 26 січня 1886 року у селі Булаї Бердичівського повіту в родині священика. Після закінчення Київської духовної симінарії у 1913 році був посв’ячений в духовний сан. Та Михайло відмовився від священства адже вирішив посвятити своє життя мистецтву. 16 травня 1912 року одружився з Серафимою Караванською. А вже через рік у них народився син Валентин.
В 1917 році стає активним членом Центральної Ради. Після поразки УНР переїхав на територію Речі Посполитої. Поселився спочатку в Тернополі, а пізніше переїхав на Волинь у Володимир-Волинський. Михайло Тележинський досить швидко влився у володимирське громадське життя. Він увійшов до місцевої «Просвіти», а вже в 1922 році організував хор «Замочок», який став одним з кращих на Волині. Саме в той час він познайомився з Арсенієм Річинським, головним лікарем місцевої лікарні. Вони досить швидко здружилися. Обидва стали поборниками автокефалії та українізації церковної відправи. Були організаторами українського національно-церковного руху на Волині.

Наша родина із Холмщини. Жив я з батьками на Львівщині у містечку Куликів під Львовом.
А батькова мати із старшими синами жила тут у Лудині. Щоб приїхати батькові до матері
потрібно було їхати аж через Здолбунів, бо Сокаль приєднали до Радянського Союзу аж у 1951
році. Це була польська територія. Поляки віддали Сокаль, а Радянський Союз віддав Перемишль.

У 1953 році холмчаків почали вивозити на південь України, а саме в Херсонську область.
Південні області були заселені досить погано. Під таку роздачу попало наше село. Порозбирали
хати, худобу погрузили в товарняки і повезли на далеку Херсонщину. Та ми там довго не
прижилися, батькові не подобався клімат. Пам’ятаю, що саме в той час почали будувати Північно-
кримський канал. На Херсонщині я пішов у школу.

Починаючи з різдвяної ночі і до Водохреща дівчата ворожили на судженого. З давніх-давен вважалося, що в ці дні людина могла наблизитись до таємниць, які приготувала їй примхлива доля.
І хоча в наш час до них ставляться як до свого роду веселої традиційної розваги, але свідомо чи несвідомо кожен з нас прагне хоч одним оком зазирнути в майбутнє.
Способів таких ворожінь було дуже багато. Існували певні правила, які потрібно було конче виконувати аби ворожіння вдалося. Перед тим, як розпочинати ворожіння необхідно було зняти з себе натільний хрестик та розв’язати пояс. Розв'язати вузли на одязі, і якщо є коса, обов'язково її розплести. Лише за цих нехитрих умов можна отримати певні «знаки» від долі та підняти завісу часу. Знаками при цьому можуть бути як випадкові звуки, сновидіння, поведінка тварини, слово перехожого, кількість чи якість предметів.
Дівчата „крали" дрова заносили їх до хати і рахували: парна кількість - чекай у цьому році сватів. Непарна - доведеться сподіватися на щастя в наступному році. Обнімали кілька штахетин у тині і теж рахували: пара - не пара. Рахували кілки тину - 9 або три рази по 9. Якщо останній кілок із корою на дівчину чекає багате життя в шлюбі, обдертий — бідне або пізній шлюб. Або рахували штахетини в огорожі – вдівець чи молодець. Із зав'язаними очима прив'язували хустку до паркану: на який кілочок причепила, таким і буде молодий.
Брали трохи пшениці й парували зерна: якщо вийде парна кількість, то задумана особа стане тобі коханою людиною, і незабаром на вас чекає щасливий шлюб.

І. Огляд військово-політичних подій
Щоби мати загальне уявлення про політичне тло коротко нагадаю про основні військово-політичні події у місті впродовж Великої війни та перших повоєнних років. Є певний історіографічний та публіцистичний штамп, що у Києві за кілька років влада мінялась від 14 до 20 разів. У Володимирі ситуація була не така драматична. Глобально влада змінилась двічі – коли місто окупували австро-угорці і коли Володимир зайняли поляки плюс два невеликих періоди нестабільності – кінець 1918 - початок 1919 рр. (австрійці виїхали, українці запізнювались) і липень-вересень 1920 р. (більшовики).
Основними військово-політичними подіями 1914-1920 рр. у Володимирі були:
3 серпня 1914 – початок наступу австро-угорських військ на Володимир;
літо 1915 – масова евакуація міста російською владою;
серпень 1915 – відступ з міста росіян та вступ авcтро-угорців;
листопад 1918 - відʼїзд з міста останніх загонів колишнього австро-угорського війська;
початок січня 1919 – вступ до міста польського війська;
21-24 січня 1919 – бій за Володимир між польською та українською арміями. Володимир під контролем Армії УНР;
кінець січня 1919 – відновлення польського контролю над містом;
липень 1920 – місто захопили більшовики;
15 вересня 1920 – поляки відновлюють свою владу у Володимирі.

• 860 років (1156 р.) з початку княжіння Мстислава Ізясловича у Володимирі
• 475 років з дня народження предстоятеля унійної церкви Іпатія Потія (12 серпня 1541 р. – 18 липня 1613 р.)
• 160 років з дня народження М.І. Теодоровича (1856 р.)
• 60 років від часу смерті А. В. Річинського (1956 р.)

Збереження культурної спадщини є актуальною і разом з тим болісною проблемою сучасної української нації. Держава не в стані забезпечити належне утримання пам’яток. Бюджети маленьких міст не можуть віднайти достатню кількість грошей на виготовлення проектної документації, а тим більше на забезпечення реставраційних робіт.
Більшість ініціатив проявляють громади церков, завдяки яким сакральні пам’ятки утримуються в належному стані. Дуже добре , коли настоятелі храмів дотримуються правила - «не нашкодь». Найчастіше завдяки громадському ентузіазму, зацікавленні у збереженні чудових пам’яток старовини, та патріотизму – тобто тих і багатьох інших якостей, без залучення яких і тепер неможлива дійсно ефективна робота з охорони культурної спадщини пам’ятки міста Володимира-Волинського залишаються незмінними, тобто автентичними і по сьогоднішній день.
До тисячолітнього ювілею міста реставраційні роботи проводились на будинку з дзвіницею, де був розміщений музей. У квітні 1987 року до реставраційної дільниці у м. Володимирі-Волинському звернулися староста, заступник старости і касир Успенського собору з проханням зробити ремонт фасадів. Настоятелем собору на той час був отець Сергій Депо. Громада мала перерахувати на організацію кошти. Але робітники майстерні повинні були закінчити роботи на об’єктах, які фінансувалися за рахунок держави. І кожний день після роботи бригада робітників приходила працювати на Успенський собор. Спочатку одягли собор у риштування. З матеріалами проблем не було. Громада собору мала хороше вапно для тинькування, що мало більше як 50 років.

Сусанна Володимирівна Мерзлова онука Даміана Герштанського, який понад 50 років служив
Православній церкві. Він був депутатом української фракції ІІ Думи у Російській імперії
та сенатором польського Сейму. Разом з дружиною він виховав 5 доньок і сина Володимира.
Володимир Герштанський одружився з Оленою Павлівною Бабій, власницею маєтку у селі
Квасів Горохівського району. У них народилася донька Сусанна. Сусанна Володимирівна на
вчалася в Львівській українській гімназії. Ось що вона згадує про роки навчання.
Моє навчання почалося в шість років. Я вже вміла добре читати і писати тому мене віддали
відразу до другого класу. По закінченню шести класів школи мене віддали вчитися в Львівську
Українську гімназію.