Це було так давно, що пам'ять замело снігами часу. Жорстокі та підступні вороги взяли місто Володимир в облогу. Сміливо боронилися воїни, мужньо зносили голод і спрагу жінки та діти. У цей важкий час до князя прийшов дивний чоловік. Його очі були кольору грозового неба, а волосся біле, як перший сніг.
- Вітаю тебе, князю, - прямо дивлячись у вічі правителю, сказав чоловік.
- Чого тобі? Кажи швидше, я поспішаю!
Князь був змучений, його одяг був просякнутий потом і кров'ю.
- Я хочу подарувати тобі трон, - сказав невідомий.
- Для чого він мені, чоловіче? Хіба ти не бачиш, що коїться навколо? Нам потрібні мечі та стріли і руки, які б ними боронилися. Тож якщо ти не коваль і не воїн, то краще йди геть і не заважай!
- Не поспішай, князю, відмовлятися від мого дарунку. Доки ти сидітимеш на цьому троні, на твоїх землях пануватиме мир і добробут, а жоден тать не зможе перетнути кордонів твоєї землі. Але сам я не зможу впоратись, я потребую помічників.
- А я потребую воїнів на стінах, - відрізав князь, - тому жодного з них я тобі дати не можу. Навіть жінки допомагають у бою.
- О ні, князю, ті, хто мені потрібні, не стоять на валах. Накажи привести дітей, кращих помічників мені й не треба.

17 грудня в культурно-мистецькому центрі міста Володимира-Волинського, відбулася Молодіжна пошуково-дослідницька конференція учнівської та студентської молоді "Велети українського духу: Володимир Великий, Іван Кунцевич, Андрей Шептицький, Ігор Стравінський, Агатангел Кримський, Арсен та Ніна Річинські - будівничі України, лідери нації", присвячена 100-річчю "Союзу українок". До організації молодіжного свята долучилися Всеукраїнська громадська організація "Союз Українок", Громадська рада "Святий Юр", Центр національного виховання ім. Андрея Шептицького, адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" та ін.
На святі "Союзу Українок" діяла виставка української народної творчості "Таланти твої Русь-Україна" та пройшов фестиваль "Голос Руси-України".

Чоловіча гімназія "червона школа" була побудована у 1910 році міським головою Іваном Зубовичем за державні кошти. Двохповерховий будинок має зі сторони вулиці два ризоліти і парадний вхід по центральній осі. У міжвоєнний період до тильного ризаліту будинку гімназії добудували додатковий об'єкт.
Після Другої світової війни тут знаходилася школа для хлопчиків, а з вересня 1954 року школу об'єднали.
Особливу цінність становлять двері 1910 року та металева огорожа сходів. Двері двостулкові з накладним декором у вигляді стилізованих вазонів з квітами та розеток. Рисунок металевої огорожі має ознаки, подібні до оздоблення дверей, що складається з прямих профілів та компонованих симетрично прутів на взірець волют.

• 1005 років від часу смерті київського князя Володимира Великого – засновника м. Володимир-Волинський (15 липня 1015р.)
• 850 років з часу правління у Володимирі князя Романа Мстиславовича, засновник Галицько-Волинського князівства і патріарха монаршого правлячого роду Романовичів; (1170р.)
• 60 років з часу побудови кінотеатру ім. Т.Г. Шевченка (1960р.);
• 90 років з часу побудови пам’ятки місцевого значення житлового будинку по вулиці Соборна, 16 (1930р.);
• 110 років з часу побудови гімназії (червона школа) по вулиці Драгоманова, 11 (1910р.);
• 170 років з часу припинення місії оо. Домініканців і закриття монастиря домініканців (1850 р.);
• 265 років з часу початку побудови Собору Різдва Христового (1718-1755 рр.);
• 240 років з часу побудови каплиці уніатів під титулом св. Іосафата Кунцевича (нині Миколаївська церква) (1780р.);
• 130 років від часу побудови будинку поштового відомства, пізніше - вуглерозвідка (1890р.);
• 860 років від часу завершення будівництва Успенського собору (1160р.);
• 715 років від загибелі під Завихвостом князя Романа Мстиславича (1205р.);
• 120 років з часу закінчення побудову колгоспного ринку (1900р.);
• 920 років з часу князювання у Володимирі правнука Ярослава Мудрого Ярослава Святополковича (1100р.);
• 775 років з часу початку правління у Володимирі Василька Романовича (1245р);
•680 років з часу смерті (отруєння) князя Юрія ІІ у Володимирі, останього Галицько-Волинського володаря.

Про відносини, які панували в тогочасному суспільстві добре судити з актових книг земських та гродських судів. І навіть якщо деякі записи на думку сучасників є доволі кумедними – це все ж таки наша історія, без прикрас і вигадок, якої так бракує в українських підручниках.
Місту Володимиру навіть трохи пощастило адже місцеве самоврядування 70 років знаходилося в руках князів Острозьких (Василь-Костянтин Острозький – 1550-1578 рр., 1588-1603 рр.; його син Костянтин-молодший Острозький – 1579-1588 рр.; та старший син Януш Острозький – 1603-1620рр.) Але оскільки представники цього знаного магнатського українського роду, оборонці православної віри, одині з найосвіченіших людей свого часу, фундатори Острозької академії та друкарні, творили історію більш глобальну, маючи загальнодержавницький вплив, то такі маленькі містечка, як Володимир, князів Острозьких бачили не часто. Не дивлячись на те, що посада старости була довічною і надавалася королем, сам староста міг призначити підстаросту. Тож фактично всі судові засідання відбувалися під головуванням підстарост. З гродських актів ми бачимо, що підстаростами володимирськими були Василь Гулевич, Михайло Павлович, Павло Григорович Оранський. [4, с.16]

Народилась я у місті Володимирі-Волинському 12 лютого 1947 року. По закінченню війни, солдати поверталися у свої військові частини. Таким чином, мій тато, родом з Калінінської області, опинився у Володимирі. Військових
розселяли по квартирах і він попав на квартиру, де вже жила моя мама, неподалік від педучилища. Їхні кімнати були поряд. Так вони познайомилися і невдовзі одружилися.
Я росла у простій робочій сім'ї. Тато був шофером, а мама - бухгалтером на плодоконсервному заводі. До школи в перший клас я йшла у коричневій формі, білому фартушку, з білими бантами, у білих шкарпетках і у туфельках з поясочком. Це не забувається ніколи.
Моя перша вчителька Ангеліна Вікторівна Слободян – чудова жінка. Ми жили тоді у будинку біля плодоконсервного заводу. А в будинку напроти, де була метеостанція, жила наша вчителька. Тож ми були сусідами. З нашої вулиці п’ятеро дівчаток – дві Іри, Галя, Рая і я ходили в один клас. Ми дуже любили свою вчительку, завжди до неї горнулися.

Вже вчетверте адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" провела наукову історико-краєзнавчу конференцію "Хроніки Ладомерії".
З вітальним словом до її учасників звернулися директор ДІКЗ «Стародавній Володимир» Володимир Пикалюк, заступник начальника управління культури з питань релігії та національностей Волинської ОДА Валерій Дмитрук та заступниця міського голови Володимир-Волинської міської ради Кулікова Лариса.
Свої змістовні доповіді представили науковці зі Львова, Києва, Луцька, Дрогобича та Володимира-Волинського.

13 листопада об 11.00 год. у культурно-мистецькому центрі відбудеться IV Всеукраїнська наукова історико-краєзнавча конференція «Хроніки Ладомерії», присвячена 820-тій річниці утворення Галицько-Волинської держави та 695-тій річниці надання Володимиру магдебургського права.

Я народилася 15 травня 1938 року у селі Залужжя на Граєвці. У мене вже була старша на п’ять років сестра і тато сподівався, що наступною дитиною буде хлопчик. Після пологів мама сильно захворіла і невідомо було чи виживе.
Якраз тата забрали на військові навчання. У нашій хаті жила одинока тітка з дитиною, бо чоловік помер. То глядіти ще одну дитину ніхто не хотів. Тітка зранку йшла на роботу, мама доживала в лікарні, а мене залишали на дворі саму, а ввечері дивились, чи дихаю. Не хотіли, щоб те дитятко жило. Люди в селі стали питатися: «Чого ж ви ту дитину викидаєте?».
У мами було дві бездітні сестри, то мене віддали туди. У селі шукали жінок, що кормлять грудьми своїх дітей і мене у них підкормлювали. Для мами вже приготували плаття, бо ніхто не сподівався, що вона виживе. Та все таки мама поправилась. Забрала мене від тіток до себе. За два місяці, що я була у тіток мене ні разу не помили. Старші сільські жінки порадили мамі викупати мене у відварі з коріння півоній. Мовляв, якщо дитина порожевіє, то буде жити, якщо ж пожовтіє – то не виживе. Мама так і зробила. Дитинка порожевіла. А щоб не плакала і спала, то в шматину клали потовчене макове зерно, загортали і давали дитині смоктати. Після цього дитя могло спати по дві доби. Лише треба було дивитись, чи дихає. Ось так я і росла.

В 1963 році ми вперше зустрілися на шахті №6 Великомостівська, коли почався набір робітників після здачі шахти в експлуатацию. Потім в 1980-1985 роках, коли разом працювали на шахті. А наступного разу 24 жовтня 2017 року.
Це був Перхач Зіновій Васильович, який народився в 1935 році в сім’ї українців в місті Перемишль (Польща). Жили вони серед поляків і ніколи не було випадків ворожнечі між поляками і українцями.
В 1939 році почалась війна. Перемишль окуповали німці. А коли почалась війна між Німеччиною і Радянським Союзом, німці почали вивозити людей на примусові роботи до Німеччини. Вивезли батька і матір. Батьки залишили
малого Зіновія у тітки, яка жила в Перемешлі.