Минуле і майбутнє – наче два різні віддалені світи, що ледь зв’язані тонкою ниткою, що рветься, плутається й зникає. Життя, що біжить на зустріч не завжди складається з щасливих моментів. Не маючи власної держави – українці пережили чимало окупацій, втратили сотні, а то й тисяці матеріальних, культурних цінностей, поклали завелику кількість власних жертв, аби нарешті достукатися до бурхливого світу з єдиною метою – ми нація нескорених!!!
Тож відмічаючи 1032-гу річниці від перщої згадки про місто Володимир, пропонуємо поглянути, як змінилося населення міста, його етнічний склад! Олександр Цинкаловський у книзі «Княжий город Володимир» наводить статистичні дані перепису населення за 1931 рік. Населення міста Володимир нараховувало 27. 177 осіб, з них – 10.402 євреї, 11.210 поляків, 5025 українців, 283 росіяни, 246 німців, та 7 інших національностей.

На торгівельній площі, де зараз педучилище, було багато свиней, поросят, корів іконей, біг циган з конем, показуючи покупцям жвавість свого товару. А через рік на цій площі уже виріс 2-х поверховий будинок Мономахівської гімназії, на карнизі якого у всю довжину будинка виписані були слова: «Будьте не ліниві на всі діла, гідні людини». Вокзал він зберігся до сьогодні і залізниця до Ковеля, з огляду на близькість границі з Австрією, знаходились у військовому відомстві: обслуга, машиніст і кондуктор були військові.
Пасажирські білети нам дали лише до Ковеля, а там вже дали через Коростень до Києва. Вранці ми прибули до Київ – матір міст руських. Велике місто, з високими будинками, соборами і безліччю вулиць і парків, з трамваями і Дніпром, зробили на нас обох, що крім Холма, Грубешова і Володимира-Волинського не бачили нічого, велике враження. Київ нам видався казковим містом. Вийшли ми з вагону, здали свої речі на переховання на вокзалі, сіли вперше в трамвай і поїхали за 3 копійки в центр.
Там злізли і помандрували гарними, широкими вулицями, по яких, як нам здавалося, бігли кудись люди до університету св. Володимира. Знайшли величезний червоний будинок з 6-ма колонами, з тремтячим серцем увійшли до вестибюлю. І за іншими студентами по довгих коридорах добралися до віконця канцелярії. Стали в чергу за такими ж першокурсниками, як і ми, і отримали вхідні в університет білети з буквою «Ф» (філолог).
Заглянули в аудиторії, з професорською кафедрою і лавками, амфітеатром для студентів, і пішли шукати свого деканату. Там видали нам програми курсу лекцій і матрикули та й казали записуватися на які кому подобаються лекції. Я записався на філософію у професора Гілярова, методологію літератури професора Перетца, санскрит у професора Кнауера, слав’янознавство у професора Флоринського та інше.

У часи царизму всі школи Російської імперії були російські. Отже, батько був учителем російської школи і вдома розмовляв з нами по-російськи. Я пам’ятаю себе з третього року дитинства, коли ще не носив штанів, а ходив у льолі, сорочці. Перші штанці були в мене короткі, до коліна на помочках і гумках, з темно-синього оксамиту. Така ж була і блуза.
На літні канікули ми завжди приїздили до Городла, до бабусі Зосі, татової мами. І я мав повну волю бігати і гратися з такими ж малини хлопцями, як сам. Ми льопались в рівчаку, що протікав біля нашої хати. Одного разу, після дощу, я зайшов по нашому рівчаку далеко від хати і попав в яму та мало не втопився: капелюх сплив і мене витягли з води і занесли до тітки Марини. Вона висадила мене на піч голого і ну сушити моє вбрання. Дали знати батькові. Він прийшов і удавано спитав тітку: «Чи не бачила вона нашого Колю, бо кажуть, що він утопився і ми з мамою плачемо, як ми будемо без нього далі?» А я одізвався з печі: «Не плачте, я на печі, живий». Батько вдягнув мене в сухе убрання і привів додому.

Повітовий предводитель дворянства - камер-юнкер Двору Його Імператорської Високості, кол. ас. Сергій Володимирович Князь Святополк-Червертинський. Письмоводитель (діловод) - вакансія.

Дворянська опіка:
Повітовий предводитель дворянства - камер-юнкер Двору Його Імператорської Високості, кол. ас. Сергій Володимирович Князь Святополк-Червертинський.
Засідателі: надв. рад. Олександр Романович Фотінський, н.ч. Яків Іванович Харкевич. Діловод - н.ч. В'ячеслав Павловський.

Тюремний відділ:
Повітовий предводитель дворянства - камер-юнкер Двору Його Імператорської Високості, кол. ас. Сергій Володимирович Князь Святополк-Червертинський.
Директори: тит. рад. Омелян Миколайович Дверницький, товариш прокурора над. рад. Микола Олександрович Толпига, над.рад. Василь Нилович Браун, дворянин Лев Флоріанович Кржмовський, над. рад. Іван Андрійович Кошельов, повітовий лікар, над. рад. Олександр Олександрович Кізо.
Начальник тюремного замку - кол. реєс. Митрофан Андрійович Кіхно.

На хуторі під назвою Новий Осередок, що охоплював велику ділянку землі та лісу, стояв чудовий маєток з розкішними горіховими деревами. Маєток перепродувався три рази. Врешті його купив дядько мого діда - Лохаюк Василь для своєї сестри Марії. Пізніше там поселився мій дід Микола з сім’єю.
Згідно документів (царські договори і купчі, що збереглися в оригіналі), сім’я Гілевичів була з Володимир-Волинських міщан. Дід мого діда Миколи - Антон прикупляв і брав в оренду для обробітку орні землі та ділянки лісу. Сам Микола Тимофійович був майстром на всі руки: тримав кузню, мав різноманітний сільськогосподарський реманент. Мав, навіть, мотоцикла - Харлея. Тримав велике господарство: четверо коней, кози, вівці, кури. За все треба було платити податок, навіть за кота і за собаку. У нього працювало 11 батраків: обробляли землю, доглядали ліс. Дід їх за те кормив, одягав, і щось трохи платив. Ніхто з них не пішов від діда, так і працювали довгий час. Бабуся Броніслава була справною хазяйкою. Всі страви, які вона подавала на стіл були смачні і обов’язково гарячі. А які пироги і всяку випічку вона готувала!

Якщо на мить заплющити очі і уявити яким міг бути Володимир, то можна відверто зізнатися, що він був різнобарвним. Маленкі чепурні вулички, що тонули в бузкових алеях, вабили до себе, по правді сентиментальне і ностальгічне населення. Бо тут, на краю України, втікаючи від більшовицької влади, опинилися ті, чиє життя висіло на волосині, і ті, чиє життя набирало нового розмаху. Так, тут була Польща, що несла собою чужу культуру, але десь там по кутках, все таки проростали українські паростки свободи. Тож п’ята наша розповідь буде про жінок, які вочевидь, мали вище походження, але безжальна історія сколихнула їхнє розмірене життя.

Жіноче училище Олени Біньковської

Про цю загадкову жінку співробітникам заповідника «Стародавній Володимир» розповіла Сусанна Володимирівна Мерзлова, онука Даміана Герштанського. Олена Біньковська на свої кошти утримувала чотирирічну гімназію для дівчаток у Володимирі-Волинському.

Українська вишиванка має надзвичайно давнє походження. Численні дослідження свідчать, що вишите вбрання створювали ще до VI ст. Проте, зразки української вишивки з тих часів, на жаль, не збереглися. Є досить багато цікавих фактів, які вказують на те, що вишиванка - це не тільки одяг, а справжній оберіг, який використовувався спочатку для певних ритуально-обрядових дійств.

Коли у Нововолинську почали будувати шахти, на розі Поштової вулиці побудували фінський будинок, такі ж фінські будинки побудували на іншій стороні вулиці. Дорога на Поштовій вулиці була в дуже поганому стані. В
сквері в повний зріст стояв пам’ятник Сталіну. Я пам’ятаю, як той пам’ятник буквально розвалили з допомогою танка. Підігнали танк, підчепили Сталіна тросом і розвалили. Мені хтось розповідав, але сама я того не пам’ятаю, що до Сталіна в сквері стояв пам’ятник Кірову. В сквері є дуб. Колись на ньому була прибита табличка з написом на польській мові – «Добра пам'ять жовньєжа Речі Посполитої».
Ще коли я навчалась в десятому класі табличка ще висіла. Казали, що то могила невідомому польському солдату. Пам’ятаю, як приїхали поляки, вони одразу пішли до тієї могили. Там були справжні збори і один з поляків використовуючи рупор, голосно подякував жителям Володимира, за те, що вони не осквернили пам'ять їх солдат.

Я народилась 29 жовтня 1944 року. Ми вже шосте покоління, яке живе у Володимирі.Мій прадід Шуровський Вікентій Амбросієвич, народився в 1827 році. Він був одружений з дворянкою Аполонією Холевінською.
У їхній родині було четверо дітей: Валеріан, народився 14 квітня 1855 року, Леонард - 9 березня 1860 року, Ядвіга - 12 липня 1862 року, та Пасхаліс Баюльян Наполеон - 17 травня 1852 року.
Прабабуся та прадід прожили разом тридцять п’ять років. Після його смерті прабабуся залишилась в родині Наполеона Шуровського. Наполеон Шуровський, за польських часів, служив у міському уряді Володимира.
У 1924 р. разом з іншими посадовцями він зустрічав у Володимирі Президента ІІ Речі Посполитої Юзефа Пілсудського. Коли він помер про це повідомляли в церкві.
А на афішному стовпі, який стояв в центрі міста повісили об’яву про те, що помер Наполеон. Шуровський Пасхаліс Баюльян Наполеон одружився з Людмилою Іванівною Соловйовою.

Леон Кісель народився 3 квітня 1889 року в Оструві Галицькому поблизу Перемишля (нині село Острів у Польщі в гміні Перемишль Перемишльського повіту Підкарпатського воєводства) у великій, збіднілій дворянській родині. У Перемишлі він закінчив молодшу школу з відзнакою. У 1917 році отримав диплом середньої школи та поступив на юридичний факультет Львівського університету імені Яна Казимира (Львівський національний університет імені Івана Франка).
Брав участь у війні проти українців в битвах за Садову Вишню, Угри та Любінь Велький (знаходилися у складі ЗУНР). Був поранений. Перейшовши через річку взимку, дістав запалення легень, а тому був звільнений з військової служби у серпні 1919 року. Брав участь у війні з більшовиками, як доброволець в 1920 році. Нагороджений пам'ятною медаллю за війну 1918-1921 років.
Восени 1920 року продовжив навчання на філософському факультеті у Львові. А також закінчив польську філологію в 1927 році, доктор філософських наук “Pan Podstoli wobec Monitora”. Готуючи докторську дисертацію для університетської стипендії, почав викладати на Волині. Спочатку завідував гімназіями в Рівному, Здолбунові, а у 1934 році прибув в Володимир-Волинський де очолив Державну гімназію імені Миколи Коперника.