9-го лютого у Володимирі-Волинському представили нову книгу для дітей «Оповідки старого міста».

Презентація книги з історіями про Володимир-Волинський відбулася на малій сцені народного аматорського театру-студії «Різнобарв’я». Захід був театралізований. Супроводжуючу міні-постановку організували режисер-постановник театру Лариса Половньова і актори.

Автори книги Світалана Федосєєва та Орися Вознюк – наукові співробітники адміністрації ДІКЗ «Стародавній Володимир».

Ідея видати книгу з легендами і оповідками про історію міста виникла давно. Також з’явилася ідея створити історичний клуб для дітей - "Клуб юного історика". Тож до написання книги було залучено і дітей. Так вдалося реалізувати два плани. Книга складається з двох частин: оповідань - написана науковими співробітниками ДІКЗ "Стародавній Володимир" і дитячих легенд про місто.

Світ не стоїть на місті, як кажуть у народі. Нещодавно Ілон Маск запустив кабріолет у космос, а ще сотні літ тому, про космос мало хто знав, особливо, з неосвіченого народу. Та, що там про космос, адже, навіть, не було мобільного телефону. Інженери, програмісти, айтішники, менеджери, фрілансери – це професії сьогодення, а ще якихось 100 чи 150 років тому були в нас мірошники, ліхтарники, шорники, сажотруси, цирульники та фурмани. На старих світлинах Володимира-Волинського можна побачити майстрів своєї справи, які чекають у фаєтонах на пасажирів, хлопчаків, які вправно чистять взуття паничеві та типових поштарів, які шукають потрібну адресу і неодмінно знають всі вісті в повіті.
З пошуком роботи у ХІХ ст. в Володимирі було доволі сутужно. Фабрично-заводська діяльність знаходилась у плачевному стані. В 1868 році функціонували такі заводи: 1 миловарний, що видавав виробів на 470 руб., 2 цегельних – на 390 руб., 2 вапнякових - на 280 руб., 2 свічкових - на 1600 руб. і два шкіряних на - 250 руб.

Я народився 27 січня 1926 року в містечку Городло Люблінського воєводства (Польща). Мій батько Микола Михайлович Ваврисевич народився 1 грудня 1891 року. Він корінний житель Городла. Мама народилася в селі Дияконово за 5 км від м. Грубешова в селянській родині. Вона мала свій маєток і хороших родичів. Дядько в неї був священиком. Направили її на навчання в Росію. Вона закінчила Донське єпархіальне училище. Вдома батько говорив з нами на російській мові, а мама - на українській. Ми добре знали дві мови. На вулиці ми розмовляли виключно українською мовою, бо там скрізь були українські родини. А в школі ми говорили на польській мові, адже навчання велось польською мовою. Батько в Холмі був в українській організації «Рідна хата». Мама часто ходила до церкви і нас водила з собою. Ми навіть ходили в костел. Коли зі школи вели на якесь свято до костелу, то ми теж ішли. Якесь таке поняття свідомої релігії в нас почалося після смерті польського маршала Пілсудського і коли наступним – став Ридз-Смігли, почали розбирати православні церкви. І ми з православної – пішли в греко-католицьку.
Церква була дерев’яною, стояла на горбкові. До війни вона постраждала в пожежі. Батюшку звали отець Йосафат. Він часто бував в нашому домі, був доволі товариський.

Так вона і жила в нас. По аптеках скупляла ліки і передавала синові. Той німець - конвоїр, завше заходив до нас у суботу, чи в неділю. Міг навіть трошки випити, закусити, говорив з нами. Через нього передавали ліки. Зіновій заходив зрідка, боявся, щоб хтось не побачив, бо була б біда усім. Згодом приїхали її рідні – чоловік, донька і зять. А, що моя мама мала їм казати? У нас було дві кімнати. В одній вони жили, а в другій ми, та ще Зіновій з німцем заходили.

Мама походила з села Тростянка з багатодітної сім'ї. Її батько тримав спиртзавод. Коли почалася І Світова війна всі втікали на схід. Один з її братів працював у Києві на залізниці "плательщиком", тобто виплачував заробітну плату і влаштував її працювати в притулок для дітей під Києвом. Разом з нею було ще три дівчини з Володимира та з Когильно. До притулку часто навідувалися військові – їсти шукали. Одної ночі білі, другої – червоні, всі їсти хотіли. Їжу для дітей з притулку доводилось просити у місцевих жителів. А тут і ще й вояки відбирали. До однієї з дівчат став приходити офіцер. Згодом вони почали жити разом і в них народився хлопчик. Одного вечора, офіцер не прийшов додому. Зостався лише медальйон, якого він одягнув на сина. Бідна жінка з розпачу не знала, що робити. Хотіла повернутися додому до свого села, але в дорогу з немовлям лячно було наважитись. Голод і страх підштовхнули її на важкий вчинок. Неподалік жила заможна сім’я, яку не зачіпали ні одні ні другі. Нещасна жінка тепло закутала дитинку і принесла її у двір тієї багатої хати і поклала на східцях. До неї вибігла собака, жінка злякалась, але собака навіть не гавкнула і нікого не зачепила. Бідолашна сховалася за кущами і чекала, що буде. Дитина почала плакати, а в неї серце розривалося від болю, стояла, як вкопана і дивилася. «Піду заберу свою крихітку і будь, що буде», – промайнуло в думці. Тільки вона підійшла до хвіртки, як в хаті засвітилося світло і вийшли господарі. Жінка заціпеніла від страху, а ті побачили дитинку, обійшли кругом хати, заглянули туди-сюди, нікого не знайшли, та й забрали її до хати. А жінка перехрестилась і заплакала: «Таки ж не дадуть пропасти».
Пройшло багато років. Жила вона у селі Когильно недалеко від Володимира. Вийшла заміж, мала доньку. Ніхто з місцевих не знав про її першу сім’ю і дитину.

Сучасний термін фотоательє з'явився у 1950- х роках. А до цього часу подібні заклади просто називались "Фотографія". А на теренах підконтрольних Польщі - Zakład Fotograficzny.
Відповідно термін фотографія почали вживати у кінці 1930-х років. До цього фотографія на бумазі називалася "фотографічна карточка" або просто "фотокарточка".

У селі Свійчів Володимир-Волинського району до Другої світової війни був величний католицький костел.
Збудував його у 1787 році Фелікс Чацький і називався він - костел Різдва Пресвятої Діви Марії.

Друга світова війна відкрила одну з найтрагічніших сторінок в історії цього села. У 1943 році німці спалили сільську церкву, і довгі десятиліття свійчівці не чули церковного передзвону, який би закликав їх до храму. У цьому ж році фашисти підірвали мурований католицький костел. Саме на місці, де був костел і стоїть нині залізний хрест.

Старожили згадують, що костел німці ніяк не могли підірвати, ніби якась невидима сила охороняла його. Мабуть, цими охоронцями були щирі молитви польської громади. І лише жорстоко вбивши кілька десятків поляків, нелюдам вдалося підірвати костел.

Біленький сніжок прикрив володимирську землю і місто поринуло у тихий зимовий сон. Пропонуємо Вам поглянути на зимові краєвиди, відображені невідомим фотографом.

1. 1199 - Утворення Галицько-Волинської держави (820 років);
2. 1324 – надання Володимиру магдебургського права (695 років);
3. 1249 – народився володимирський князь Володимир Василькович (770 років);
4. 1269 – помер князь Василько Романович (750 років);
5. 1569 – Люблінська унія (450 років);
6. 1799 – У пожежі згорів домініканський Троїцький костел (нині не існує (220 років);
7. 1919 - Бій за Володимир-Волинський між польськими військами та армією УНР (100 років);
8. 1929 – Побудовано будинок лікаря Шахтера; пиміщення колишнього фінвідділу (90 років);
9. 1929 – Утворення «Союзу українок» у Володимирі-Волинському (90 років);
10. 1889 – Побудова будинку поштового відомства (Адмінспоруда, вул. Устилузька, 19 (130 років);
11. 1844 – перші поховання на Ладомирському кладовищі (175 років).

“Фотограф ізолює і зберігає момент часу: важливий або незначний, залежить від розуміння теми фотографом і його майстерності.” (Едвард Вестон)
Різні жіночі долі - щасливі, замріяні та сумні. Хто застиг на цих столітніх світлинах? Панни, випадкові перехожі чи просто красуні, якими зачарувався фотограф, знімаючи маленькі вулиці старого міста? Як склалося їхнє життя та до якого віку вони дожили? Так хочеться віднайти бодай якусь відповідь, розповісти неймовірну історію з життя, оповиту таємницями й загадками. Але панни, що застигли на фото, поховали свої історії навіть від пильних очей фотографа.