В 1886 році у Володимирі-Волинському зусиллями групи ентузіастів на чолі з архітектором Адріаном Праховим розпочалися дослідницькі роботи на стародавньому Успенському соборі, докорінно перебудованому в середині XVIII ст. на пізньобарокову греко-католицьку катедру. Дана перебудова виявилась катастрофічною для собору.
1 червня 1890 р. на засіданні Імператорської Археологічної комісії було заслухано звіт А. Прахова щодо необхідності відновлення Успенського собору. До звіту дослідник додав 37 аркушів з креслениками, акварелями, фотографіями. Але його проект було відхилено. Натомість в 1895 р. було реалізовано проект відбудови архітектора Г. Котова.
Яких саме руйнувань зазнав найвеличніший собор Волині і чому негайно потребував реставрації, видно з фотографій професора А. Прахова.

У Володимирі-Волинському відбулася ІІІ Всеукраїнська наукова історико-краєзнавча конференція, присвячена 1030-й річниці заснування міста Володимира-Волинського.
Конференцію організували та провели Управління культури, з питань релігій та національностей ВОДА та адміністрація Державного Історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир".
З вітальним словом до її учасників звернулися директор ДІКЗ «Стародавній Володимир» Володимир Пикалюк, заступник начальника управління культури Волинської ОДА Віталій Стрільчук та начальник відділу культури та туризму Володимир-Волинської міської ради Роман Віслобоков. Останній вручив подяки від міської влади ряду науковців та краєзнавців.

15 листопада 2018 р., відбудеться Всеукраїнська наукова історико-краєзнавча конференція
«Хроніки Ладомерії», присвячена 1030- й річниці заснування міста Володимира-Волинського

м. Володимир-Волинський, Культурно-Мистецький центр,
вул. Князя Василька, 4

10.00-11.00 – реєстрація учасників конференції
11.00-13.00 – відкриття конференції,
початок пленарного засідання.

Знайти ретро світлини з інтер’єрами закладів відпочинку на Волині є великою рідкістю. Можна сказати, що це дійсно поодинокі випадки, - йдеться на сайті Хроніки Любарта.

Перша цукерня Луціана Ковальського існувала у міжвоєнний період у місті Володимирі-Волинському.
Цукерня Луціана Ковальського у Володимирі була найбільшою за розмірами по цілому тогочасному Волинському воєводству. Знаходилась вона по вулиці Конституцій 17 березня. Згодом в місті була відкрита друга цукерня цієї ж фірми по вулиці Фарній, 24.

Усі охочі могли тут придбати торти, тістечка, шоколад кращих європейських виробників, морозиво, какао, каву, чай, алкогольні напої. Також тут можна було придбати цукерки власного виробництва, які відзначались як цукерки вищого ґатунку і були одні із найякісніших на Волині.

В приміщенні цукерні можна було почути радіо, яке на той час було не всім доступне, як сьогодні. Також щоденно в цукерні грав місцевий оркестр, який виконував популярні композиції, були тут і танці. Оркестр можна було почути із 18 до 23 години, як в будні, так і вихідні дні. Цукерня була на той час культовим закладом у місті.

Володимир-Волинський охайне і чисте містечко. А все тому, що є люди, які не покладають рук, прибирають його щодня. Сто років тому, двірники теж дбайливо виконували свою роботу. Можливо, їм було й трохи важче, адже вулиці були викладені бруківкою.
Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" підібрала для читачів кілька світлин, на яких видно, що місто теж підмітали.

Я народилася 2 жовтня 1945 року у місті Володимирі-Волинському, з цим містом пов'язане усе моє життя, окрім студентських років, тож містечко над Лугою мені рідне і близьке, хоч мої батьки походили з Холмщини, але і батьки і дідусь з бабусею теж доживали віку у Володимирі, тут вони поховані, тут живе мій син і онуки, отже, ми зріднилися з цим чудовим волинським містом.
У 1944 році мій батько, Іван Гись, з дружиною, дітьми і мамою (моєю бабусею) втікали з Холмщини через річку Західний Буг, бо польські шовіністи силоміць виганяли українців зі споконвічних рідних сіл, палили їх оселі, вбивали… Тож мої рідні спочатку оселилися у селі Цуцнів (Поромів) Іваничівського району, а потім перебралися до Володимира-Волинського.
То було по війні, 1945 рік, навіть місцевим жителям було не просто, а що вже казати нам, переселенцям, які покинули все нажите добро і оселилися на новому місці лише у верхньому одязі. Але всюди живуть добрі люди.

Ярослав Святополкович син Великого князя київського Святополка ІІ Ізяславича. Він княжив у Володимирі з 1100 по 1118 рік. У 1118 році був змушений втекти до Угорщини. У 1123 році повернувся до Володимира з військом яке очолював угорський король Стефан ІІ. [1]
У рік 6631 (1123)… прийшов Ярослав Святополкович з уграми і з ляхами, і з чехами, і з Володарем та Васильком (Ростиславичами) до (города) Володимира. І безліч воїв було з ними, і обступили вони город Володимир… І коли настав недільний день під’їхав Ярослав близько до города, всього утрьох, рано в неділю. І, їздячи під стінами города, сперечався він з людьми (і) князем Андрієм, бо розгордівся, надіючись на безліч воїв, і так говорив Андрієві і городянам: «То є город мій. Якщо ви не одчинитеся, ні вийдете з поклоном, то побачите: завтра я піду приступом до города і візьму город»… І коли ще той (Ярослав) їздив під городом, вийшли двоє ляхів на узвіз угорі і тут лягли сховавшись. І поїхав Ярослав, посперечавшись, од города, і коли був він в узвозі, де ото два ляхи підстерігали його, вони, зсунувшись в узвіз, ударили його списом. І насилу умчали його, ледве живого, і на ніч він помер.[2,180]

Для кожної жінки весілля - це найбільше свято. І саме у цей день вона хоче виглядати, як найкраще. Тому, незважаючи на складнощі минулого часу, чи то повоєнну бідність, чи радянський період застою, кожна дівчина до пошиття сукні підходила по особливому. І якщо на перший погляд здається, що це прості сукні, то це не так. Вони єдині у своєму роді і підігнані під одну фігуру.
За стилістикою сукні відрізняються одна від одної, але кожна є неповторною і ніжною. Розглядаючи на фото весільні сукні та костюми, мимоволі ностальгуєш за тим часом, де краса була у скромності та легкій витонченості.
Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир", у рамках проекту "Володимир, яким ми його пам'ятаємо. Людські долі", зібрала кілька унікальних, весільних світлин жителів нашого міста та району.

Яскраві постаті із роду Чацьких
Давній польський рід Чацьких походив із села Чач Косцянського повіту. Шляхетство Чацькі отримали 1545р. Нажаль точної інформації про родовід збереглося не так багато. Відомо, що засновником волинської лінії був хорунжий Войцех Станіслав. У 1673 році Войцех відзначився в битві під Хотином. Згодом одружився із Катажаною Загоровською і став власником містечка Порицьк (нині с. Павлівка Іваничівського району), яке було частиною посагу його дружини. Їхній старший син – Міхал Геронієм був єдиним сенатором у родині. А сам Войцех Чацький був старостою володимирським. Відомо, що Чацькі мали великі маєтності на території Володимир-Волинського району, їм належало село Селець та Кропивщина. Маєток в Сельці належав Михайлу Чацькому – відомому публіцисту, старшому брату Тадеуша Чацького та його дружині Беаті з роду Потоцьких. Вона була досить відомою художницею-аматоршою і вишивальницею. Власне її творами були прикрашені стіни Селецького палацу. Палацевий комплекс у Сельці був одним з найзначнішим на Західній Волині...

Войни-Оранські – польський дворянський рід руського походження гербу Косцеша. Про родовід Оранських мало, що відомо і прослідкувати їхню генеалогію досить складно. Михайло та Андрій Оранські згадуються в метрику Волинському у 1528 році. 28 лютого 1563 року король Сигізмуд-Август пожалував «монастир святого Спаса в місті Володимирі» в пожиттєве володіння дворянину Павлу Григоровичу Оранському за його довгу і вірну службу при королівському дворі. Після його смерті володіння переходило в пожиттєве володіння його трьом синам – Михайлу, Григорію та Іллі. А вони, в свою чергу, повинні були опікуватись монастирем, адже король звільнив Оранських від «вступу і постригу на час володіння монастирем в ігуменство чи духовний сан». Велів їм «тримати в монастирі для церковних справ вікарія, чоловіка духовного сану, що добре знає священне письмо». 6 червня 1578 року ця грамота була підтверджена тому ж Павлу Оранському і його синам королем Стефаном Баторієм.