Час безжально постирав хутори, фільварки та навіть цілі села на мапі Володимир-Волинського району, не жаліючи ні дорогих панських будинків, ні мальовничих вуличок, ні навіть величавих костелів та церков. І все це в наслідок печальних сторінок України, адже саме політичні процеси стали основними рушіями змін не лише на краще, а й на гірше.
Олександр Цинкаловський у своїй праці «Стара Волинь і Волинське Полісся», залишив для нашого покоління величезний скарб, поєднавши в книзі топоніміку, географію, історію і навіть економіку. І хоч вже пройшло більше сотні літ (краєзнавчий словник охоплював період до 1914 року), на карті Володимирщини ще гордо несе свої води річечка Гнида, що бере початок біля села Гряди Іваничівського району, а тоді села Калусів –польської колонії (нині не існує), та вже ледь животіючи дотягується ще до могутнього Західного Бугу. Але навряд чи хто вже згадає де колись був Лизаветин чи Зигмунтівка. І лише Жабка в Ківерцівському районі може похвастатись, що трохи виросла в розмірах, якщо в кінці ХІХ ст. там було 128 жителів, то зараз 239. Жабчани ніколи не мали церкви. І протягом віків побудувати церкву було їхньою мрією. Мрія збулася 27 грудня 2015 року. У селі Жабка відкрили храм на честь великомученика Юрія Переможця. [4]
У двотомнику Олександра Цинкаловського є безліч корисної та цікавої інформації. Працюючи з метеріалами, для мене було головним не тільки знайти щось невідоме мені чи пересічному громадянинові, а й частково продовжити його роботу. Я обрала для себе список сіл Володимирського повіту. Це топоніми, яких зараз нема на карті, подекуди їх назви кумедні та цікаві. Я позначила їх на карті сучасного Володимир-Волинського району (хоча є й місця лише приблизні) та частково знайшла інформацію, про те, що сталося з цими населеними пунктами і чому вони зникли.

25 вересня відбулися "Перші читання з історії Володимира" всередині пам'ятки національного значення Городище "Вали".
Проект полягає у популяризації сучасних наукових знань стосовно мало вивчених аспектів історії міста, яке протягом тривалого часу виконувало роль одного з історичних центрів Української держави, а на початку XIV ст.
було фактичною столицею України, з постійним місцем перебування короля Русі та єдиного для всієї держави митрополита. Понад тисячолітня історія міста ховає в собі чимало загадок та не розв’язаних історичних проблем, вирішення яких наближують дослідження багатьох сучасних вчених.
Під час Читань була презентована книга професора Національного університету “Львівська політехніка” Святослава Терського «Археологія міста Володимира». У монографії розглянуто культурно-історичні процеси у Західному Побужжі від давньої до ранньомодерної доби. На цій території в Х-ХІ ст. сформувалося місто Володимир - одне з найстаріших міст Східної Європи, засноване великим київським князем Володимиром.
У ході зустрічі, доктор архітектури, професор кафедри та реставрації Національного університету "Львівська політехніка" розповів про появу міста Володимира, а Володимир Александрович, доктор історичних наук завідувач відділу історії середніх віків Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, говорив про
Володимирський літопис XIV ст. Оксана Карліна, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої
історії та філософії Волинського національного університету імені Лесі Українки, розповіла про діяльність магістрату Володимира-Волинського у першій половині XІX ст. А Юрій Гудима, кандидат історичних наук, завідувач Музею історії Львівського національного університету імені Івана Франка дослідив тему: Між Володимиром і Галичем: нові матеріали до археологічної карти пограничних земель у Х -ХІІ ст. Остап Лазурко, молодший науковий співробітник Рятівної археологічної служби Інституту археології НАН України, розповів про
дослідження пам’яток середньої частини Західного Побужжя (Володимирська та Белзька землі) експедиціями Рятівної археологічної служби Інституту археології НАН України.

Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" та Національний університет "Львівська політехніка" запрошують на публічні “Перші читання з історії Володимира”, що відбудуться 25 вересня 2020 року об 11.00 год. на території пам’ятки національного значення Городище-“Вали” (за несприятливих умов – у приміщені КМЦ).

Суть проєкту полягає у популяризації сучасних наукових знань стосовно мало вивчених аспектів історії міста, яке протягом тривалого часу виконувало роль одного з історичних центрів Української держави, а на початку XIV ст. було фактичною столицею України, з постійним місцем перебування короля Русі та єдиного для всієї держави митрополита.

Понад тисячолітня історія міста ховає в собі чимало загадок та не розв’язаних історичних проблем, вирішення яких наближують дослідження багатьох сучасних вчених. Зокрема, поточний стан вивчення різних аспектів історії Володимира демонструватиме презентована під час Читань книга професора Національного університету “Львівська політехніка” Святослава Терського «Археологія міста Володимира».

Також у програмі заходу тематичні виступи провідних вчених – дослідників історії міста:

Прадід Трофим Прусицький приїхав до Володимира разом з батьком Ізидором і сестрами: Александрою (пізніше вийшла заміж за Мика) і Ельжбетою (пізніше вийшла заміж за Галасюка), саме тоді коли в Росії тривала
громадянська війна (1917-1922 рр.).
Прадід Трофим спочатку відслужив у 1 Полку Артилерії Протиповітряної оборони в 3-му Батальйоні. Пізніше залишився працювати на залізниці разом зі своїм другом, колійним обхідником, Тихоном Максимовичем Ткачуком.
Прабабця Станіслава Прусицька з дому Вєчорек, займалася господарством та дітьми. Було четверо дітей: Микола – мій дід, Валентина (народилася в 1936 році) і двоє померлих у дитинстві хлопців: Владислав і Єжи.
Мій дід Микола Прусицкий народився в Володимирі в 1931 році. Зі спогадів діда знаю, що мешкав він у кам’яниці поблизу ринку. В будинку часто бували гості: залізничники, військові, лікарі. Там жили до 1939 року. Пізніше
прадід купив будинок у селі Верба.

Вулиці, наче маленькі струмочки міської забудови, поховалися за розкішними кронами величних дерев. Де вони, ті Трактати Легіонів, вулиці Городецькі, Криволуцькі, Домініканські, Шинкарські… Де ті міщани, що походжали між чепурними будинками, запрошували до себе гостей, відвідували вистави та різноманітні клуби? Де ті дерева, що берегли в собі згадку минулих віків? Роки, що пролетіли з вихором війн, незгод, голоду та болю, нещадно стерли старе обличчя міста, принісши натомість чужу пропаганду, ворожу владу і розпач. А за цією бідою ще одна – жорстока війна, котра перемолола чи не все населення міста. Хтось вижив, а хтось навіки лишився у величезній ямі далеко на околиці міста. Сусідні будинки порожніли… товарні вагони везли лікарів, вчителів, господарів у жорстоку даль, щоденні розстріли обривали чиюсь молоду неписану долю, а натомість їхні будинки наповнювалися чужими речами, чужими людьми… Тож шоста наша розповідь, про міщан, які покинули рідний Володимир, чи то в пошуках кращої долі, чи загинули від рук тоталітарних режимів.

Війна 1941 року і окупація
Володимир-Волинський знаходиться в 12 км від річки Західний Буг, що став кордоном між фашистською Нічеччиною і Радянським Союзом. Після договору про ненапад на протязі 10 років, раптом мирний сон нашого міста, на світанку 22 червня 1941 року, порушили свисти снарядів фашистської артилерії, що стріляла по місту з-за Буга, аж запалила єврейські квартали біля замочку і собору.
Дарма німецький комуніст Ганс К., за пару годин до вибуху війни переправившись через Буг, попереджав нашу пограничну заставу і командування про намір гітлерівців порушити договір і напасти на СРСР. Наше командування і Сталін не повірили цьому. Побачивши вибухи снарядів над річкою, через те, що наша хата
знаходиться на горі (високій) і може бути обстріляна ворогом, я скомандував своїй сім’ї лишити хату і пересидіти обстріл міста в льохові серед картопляного зілля на нашій леваді, щоб бачити, як буде горіти наша хата. Сусідка Ольга Поліщукова, побачивши, що ми втікли в льох, прибігла з двома своїми дітьми до нас, а квартирант кравець-єврей прибіг також до нас з дружиною і старою матір’ю. Сидимо отак в льосі і розмовляємо про несподівану війну, виглядаю з льоху і бачу нашого бійця з рушницею, питаю: «Що товаришу, життя надокучило? Та ж у місті вже фашисти». Питає: «А, що мені робити?» Кажу: «Йди до нас». Він послухав, я ще заставив його зняти шинель і викинути гвинтівку та й вдіти моє пальто і кепку. Він поліз до нас в льох. Я виглянув з льоху, і на тому місці де стояв наш боєць я побачив двох гітлерівців з автоматами, гранатами на
поясі і біноклями. Вони очевидно шукали того бійця. Боячись, щоб вони не кинули в наш льох гранату, я вийшов, підніс в гору каліку-руку й мовив по-німецьки: «Гер, я каліка, дозвольте мені піти додому». Вони дозволили.
Вийшов я з льоху, за мною дружина і сини. За нами вилізла вдова-сусідка з двома дітьми і боєць у моєму пальто і кепці, ніби чоловік вдови сусідки. Гітлерівці аж рот розкрили від здивування, а тут виліз ще кравець з жінкою,
дитиною дівчинкою і своєю матір’ю. Вони кинулися до кравця: «Ти юден? Де ти живеш?» Та й пішли за ним до його помешкання, убогого, навіть меблів не має, меблів жодних, лише швейна машинка. Погукали на нього та й пішли від бідолахи далі. Так урятував я нашого бійця Войтовича від смерті. Послав я сина по своє пальто до сусідки, а вона саме частувала того бійця й своїх дітей сніданком.

Я голова виконкому в Городлі
Цілий тиждень з Олександром Гаврилком, як лелеки з півночі йшли ми через гаї, доки добрили до Володимира-Волинського. Переночували в моїй піврозваленій хаті. Сердобольна сусідка Голодиха давала нам вечерю і
сніданок. Гаврилюк пішов до Львова, а я до Городла. Прибув я якраз в полудень. Це було радісною несподіванкою для мами, дружини і синів, з яких старший пообіцяв, якщо батько повернеться живим, уб’є керівника школи, до якого дружина зверталася з проханням визволити мене з-під арешту. Дружина розповіла, що сьогодні о 5 год. радянська влада призначила вибори війта. Піди і покажися людям, що ти живий і повернувся додому. Одні мене шкодували, інші були задоволені, особливо поляки. Пішов я. На площі в
Городлі було багато люду. Радянський лейтинант проголосив збори відкритими, роз’яснивши, що досі ми мали, призначених урядом війтів, а при радянській владі, народ сам обиратиме владу. «Хто хоче говорити», - спитав
він. Виступив галичанин Гаврилишин: «Поляки, ваше вже все пропало, - казав він, - тепер на Холмщині буде Україна, буде все наше українське». Тоді лейтинант знову запитав хто хоче до слова. Кажу, що я. Знаючи, що
в Городлі більшість населення поляки, я сполітикував, і не зважаючи на недавній арешт польською владою, заговорив польською мовою: «Обивателє! Дочекались ми з вами влади народу. Отже, обирайте людину тутейшу, яка боронила би ваші інтереси». Це був натяк на чужинця галичанина. Більше ніхто не брав слова і лейтинант мовив: «Називайте кандидатів». І тут всі почали кричати: «Ваврисевич, Ваврисевич». І так я став головою
виконкому в Городлі. Отримав від бувшого війта Семіцького печатку «Вуйт гміни Городло» з білим польським орлом. Я нею користувався і далі, використовуючи на орлі серп і молот. Крім мене обрали виконком у складі 5
осіб: Гаврилишин, Цвіклінський, Крук, Константинович і єврейчик – начальник міліції Зубелевич.

Береза Картузька
Раптом вибухнула війна 1 вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу. Через наказ люблінського воєводи, поліція в Городлі заарештувала мене, як небезпечного для «паньства польського» більшовика, приналежного до КПЗУ.
Через Грубешів-Холм-Брест повезли мене в закритому товарному вагоні до каторжного табору в Березу Картузьку, описану Олександром Гаврилюком, з яким довелось мені зустрітись тут і сидіти в одній «целі» - камері 85. Враження незабутні!
В Бресті підскочили до нас на зупинці якихось двоє вояків, в рогатівках з карабінами і хотіли переколотити своїми багнетами, мовлячи, що вони проливають кров за Отчізну, а ми бунтуємо проти неї. Наші конвоїри
оборонили нас тим, що вони відповідають за цілісність доставки нашого ешалону до Берези-Картузької.
Привели нас, душ 30 арештованих, під конвоєм поліцаїв, з собаками, з залізничної станції, кілометрів три до загороди з кільчатого дроту, за яким був високий паркан з дошок, а довкола «вишки» з поліцаями і кулеметами.
Брама відкрилась і нас впустили на площу перед кількома 3-х поверховими казармами і вистроїли в два ряди. Ніч була темна, а тут було ясно від електричного освітлення, як у день. Прийшов пан-комендант полковник
Костек Берданський з своїм штабом, в рогатівках. Скомандували: «Струнко!» Він поглянув на нас, усміхаючись, і сказав: «Карчмарек, познайомся з ними».

Нечуй – Левицький.
Одного разу завітав до клубу «Родина» старенький письменник Іван Семенович Нечуй-Левицький. Невеликого зросту з сивуватим волоссям на голові, вусах і стриженій роздвоєній бороді. Привітавшись з усіма присутніми,
мовчки взяв «кияк» з останнім нумером газети «Рада» і заглибився в читання її, витерши окуляри хусточкою.
Ми всі дивилися на відомого письменника, скупого на слова в розмові, а пишномовного в художньому письменстві. Він зауважив наші погляди і мовив: «Хочете, щоб я сказав вам щось, то і скажу. Кожному овочеві в свій час росту є
дозрівання, людині також, як ось вам, є час до навчання, а потім до одруження. Якщо пропустите цей час, будете шкодувати потім, як я зараз, але дарма: вороття немає, запам’ятайте мої слова сьогоднішньої зустрічі».

Оголошуємо переможців нашого челенджу "Фото на фоні пам'ятки". Дякуємо, всім учасникам, які милуються, зачаровуються пам'ятками нашого міста та турбуються про їх долю. Усі світлини надзвичайно гарні і заслуговують на перемогу. Але правила є правила! Тож перше місце за кількістю лайків займає Анастасия Азанова. Друге місце за оригінальністю тексту до фото Ольга Жигунова та третє місце Tетяна Ізотова за вподобанням заповідника!!!
Вітаємо переможців і чекаємо Вас у понеділок у будь-який зручний для Вас час за подарунками!
Також, заохочуваний приз отримають усі учасники Любов Саць, Ірина Бірук, Ірина Загайчук, Ярослава Колоскова-Вознюк, Іванна Вільчинська, Лариса Куликова, Віталіна Макарик, Анна Мєдвєдєва.