Адміністрація Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» 28 липня презентувала збірник спогадів «Володимир, яким ми його пам’ятаємо (Людскі долі)», де зібрані унікальні розповіді про місто Володимир, про його жителів, про життєві стежки які переплелися з історією міста.
На круглому столі жителі міста поділилися яскравими детелями зі свого минулого, цікамими розповідями, а Людмила Патлашинська прочитала свої вірші присв’ячені місту та загиблим синам за волю України.

28 липня в 11.00 у культурно-мистецькому центрі відбудеться круглий стіл "Володимир, яким ми його пам'ятаємо". Запрошуємо жителів та гостей міста.

Єзуїти або Товариство Ісуса – це католицький орден, заснований в 1540 році Ігнатієм Лойолою. Місія єзуїтів досить швидко набрала популярності і поширилась не тільки по всій Європі, а й вийшла за її межі - в Азію та Південну Америку.
Єзуїти спочатку прийшли у Польщу (1564 р.), потім Литву (1569 р.), а згодом і Україну (1574 р.). На українські етнічні землі, на той час в державу Річ Посполита єзуїти прибули на запрошення перемишльського єпископа Валентина Гербурта. У 1574 році вони заснували в Ярославі своє представництво і колегію. Згодом свої місійні осердки створили в Перемишлі, Львові, Станіславі. Єзуїти створили потужну мережу впливу на маси через галузь освіти. У світському вигляді з вуст учителів доносилися ідеї ордену до найбільш привілейованих верств населення, що мали змогу отримувати освіту.
Прийшовши у місцевість з переважаючим православним населенням, єзуїти стали свідками того як суспільні зміни сильно поруйнували колись таку високу культуру нашого краю і це почало призводити до її занепаду. Отці-єзуїти вправно цим скористались, активно розвиваючи свою місіонерську діяльність. Швидко почали засновувати школи, колегії, академії.

Я попала у Володимир, коли закінчила 7 класів і мала 14 літ. А сама я з Фалемич. Жили ми
над самою річкою. Нас було п’ятеро дітей. Батька забрали на фронт. Мама і бабуня зостались
з нами. Хату нам рознесли німці снарядом. Попередили, щоб ми вибралися, бо наша хата була
їм як мішень. В радгоспі розселилися німці, а за річкою, за лозами були наші. От німцям і
мішала наша хата біля річки. Нічого з собою не брали. Дещо закопали в землю. Але коли прийшли
наші, то штиками те все вирили, що тоненьке, забрали на перев’язки, а що було грубіше,
якісь килимки, брали два дрючки і робили носилки. Рятувались як могли. Батько того всього
раніше понавозив, бо служив у 1939 році в польській армії. Де ми тільки не жили – і по квартирах,
і по льохах, але вижили. Попервах корову у нас забрали німці. Мама у відчаї, купа голодних
дітей, і каже: «Піду до німців. Заб’ють, то заб’ють, нехай всіх разом поб’ють, тоді на тому
все буде». Бабуня плакала, молилась. Пішла мама з дітьми: кого на руки взяла , кого за руки. А
німці були розквартировані по кращих хатах. Як мама підійшла до того обійстя, де корова, то
та, як побачила хазяйку, як заревла! Німці так і повискакували: «Матка! Шнель! Шнель! Тікай!
Чого прийшла?»

Питають її:

- Де чоловік?
- Нема»-, каже, - а дітки маленькі.
І віддали таки нам корову. От завдяки їй ми і вижили. Батько, довідавшись, як ми бідуємо,
попросив дозволу в командира притягнути з лісу німецький санітарний вагон. Каркас був
зроблений з металу, а стінки – з фарбованого картону. І ото ми зимували чотири зими у тому
вагончику. Зими були круті. Всередині у вагончику весь каркас був у снігу. Під перину ховалися.
Бідували…А батько загинув на фронті.

1 квітня 1969 року я приїхала в місто Володимир-Волинський, одержавши направлення на
роботу. Родом я з Буковини, навчалася у Чернівецькому житлово-комунальному технікумі. За
спеціальністю – промислове та цивільне будівництво. Я дуже боялася їхати на Волинь, бо при
розподілі на роботу, студенти говорили між собою, що на Волині одні болота і там нема, що
будувати. Казали, щоб без гумових чобіт я туди не їхала, бо там навіть асфальту нема. Приїхавши
до Луцька, я з подружкою Лідою, залишивши речі у вокзальному готелі, о 4 годині ранку
пішли дивитися чи асфальтовані вулиці міста. Заспокоївшись, що вулиці впорядковані, ми
повернулись в готель і спокійно заснули. На другий день я поїхала у Володимир-Волинський
у Рембуддільницю № 10 по вулиці Тельмана. Мене поселили у готель по вулиці Комсомольській,
18 (нині житло священиків по вулиці Миколаївська, 18). Володимир виявився тихим,
спокійним містечком. Машин майже не було. В дільниці було дві машини, одна – самоскид,
перероблена із сміттєвоза, друга – «Думпер» для завозки піску, трактор та дві пари коней з підводами.
На ремонт будинків матеріали завозили підводами.

Народилася я у Володимирі у 1945 році. В 1952 році пішла в українську школу, першу жіночу.
Зараз як згадую, як воно було гарно. Ми носили коричневі за коліна сукенки з чорними
фартушками. А старші дівчата носили вже такі, які їм були до вподоби. Прикрашали сукні
білим комаірцем. На щодень заплітали волосся в одну косу і вплітали коричневий бант, стригти
коси нам не дозволялося. Тоді всі ходили з кісками. А вже на свято можна було дві коси і
кольорові банти.

Народився я 29 липня 1935 року в місті Володимир-Волинський, на вулиці Зимненській.
Там тоді жила батькова сестра, і деякий час наша сім’я теж. Цей будинок зберігся до сьогодні.
В 1945 році батькова сестра з чоловіком і донькою виїхала в Польщу.

Моя мама була з села Заріччя. Її матері, моїй бабусі, належала велика ділянка землі, яку
вона розділила між дітьми. Брат моєї мами в 1920 році загинув у бою під Замостям. Бабуся
отримала від польської держави пенсію і гектар землі. Цю пенсію вона отримувала до 1939
року. Померла бабуся в 1940 році, похована на Ладомирському кладовищі. Мама була безграмотною,
але знала єврейську, німецьку, російську і українську мови. Вона працювала прислугою
у німців та євреїв. Займалася господарством.

Я приїхав у Володимир у 1951 році. А жив я в селі Глинівка Любомльського району. Я був
тяжкохворим і мені треба було жити під наглядом лікарів. Яким я застав Володимир? Поправді
кажучи з теперішнім містом нема ніякого порівняння. Це було велике село. У центрі де
зараз площа були будинки з маленькими магазинчиками. Все це дуже бідно виглядало.

Я жив у своїх знайомих, земляків. Але настав час і набридати людям більше не хотілося. Я
вибрався і далі жив у клуні пару місяців. Фактично до морозів. У місті було багато старих будинків
але коли я звернувся в міську раду у наданні житла мені відмовили. Приходив до мене
з жилміськуправління Єфимець, та він до мене в хлів не зайшов, а пішов до господарів. Тим
господарям в яких жив, я грошей не платив, але я умію багато всілякої ручної роботи робити:
шити, в’язати, вишивати. І я шив шапки. А там був дід і він носив ті шапки на ринок продавати
і вже мав собі якусь копієчку. І мені було добре і йому було добре. Але це чомусь дуже обурило
представника міської влади, про мене навіть в газеті написали. І мені катигорично було відмовлено
у житловій площі.

12 травня відбулася презентація книжки доктора філологічних наук, професора кафедри української літератури,
завідувача кафедри культурології і менеджменту соціокультурної діяльності Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Віктора Давидюка "Нерозгадані таємниці волинян".
Автор розкриває походження волинян. Історія питання починається з усного переказу про те, що храм Святого Василія в місті Володимирі збудовано за один день воїнами князя Володимира після успішного проведення походу на горватів.

Говірка – це не тільки цікаві мовні конструкції, звертання, а й забуті імена. Багато сімей у давнину мали маленьку книжку – пом’яник, іменовану на Волині «грамоткою». Звідти цікаве дитя, здобувши навички в читанні, запросто могло дізнатися ім’я свого далекого діда-прадіда. На Проводи ту книжечку забирали з собою із дому чи церковного сховку на цвинтар, де панотець, молячись за душі померлих, урочисто промовляв їхні ймення. Старосвітські та вживані досі, вони є тим фундаментальним і сокровенним, що не дозволяє сучасній людині загубитись у просторі, дає відчуття приналежності до власного роду.