Становлення та розвиток місцевої влади у Володимирі-Волинському має давню тисячолітню історію. Минали роки, змінювалася сама держава, падали і утворювалися нові території. Лише сивочолий Володимир набирав нового шарму, потрохи марнів, руйнувався, але знову відроджувався. Тож у 1909 році Володимир був звичайним тихим провінційним містечком, де життя протікало розмірено та одноманітно.
Міська Управа:
Міський голова – почесний громадянин Іван Казимирович Зубович. Члени: н.ч. Адольф Климентович Флік, н.ч. Іван Омелянович Березовський. Секретар – н.ч. Іван Микитович Казимірук.

Повітовий предводитель дворянства – колезький секретар Василь Омелянович Дверницький. Письмоводитель (діловод) – Олександр Тимофійович Кунаков.

Лікарі:
Повітовий статський радник Олександр Олександирович Кізо. Головний лікар н. ч. Болеслав Осипович Слодковський.

Поштово-телеграфна контора:
Начальник – надвірний радник Христофор Фрідріхович Корбін. Помічник – колезький асесор Іван Васильович Сукманський. Поштово-телеграфний чиновник 5 розряду н.ч. Костянтин Петрович Шевченко.

Роки летять у вічність, календар обриває день за днем не тільки святкові та буденні дні, а й чиїсь життя – для когось близькі, для когось далекі. Руйнуються будинки, стираються вулиці, ламаються епохи і падають монархії. Час справедливий до всіх – багатих і бідних. Він не вибирає кого стирати першим, він просто досконало робить свою роботу. І лише в нашій пам’яті залишаютьсяч згадки про людей, що були сміливцями, винахідниками, вченими, митцями, героями чи пройдисвітами. Знає історія і тих, хто вмів «вдало вскочити» і «вдало виїхати» у буремному життєвому коловороті. Бо в історію можна ввійти, а можна й вляпатися. І в обох варіантах про тебе пам’ятатимуть, навіть якщо ти просто повісив мішок на голову Лєніна.
А нащадкам залишаються лише вицвілі фотограції на якіх зображена малода прабабця у вишуканому капелюсі зі статечним чоловіком поруч. Маленькі, чепурні та водночас величні будинки красуються на фоні позаду бабаці і бережуть образ старого доброго Володимира. А, що було в тих будинках? Чи буяла там буденність, чи розквітала святкова атмосфера, чи поєднувалися там закохані серця, тихо погасивши свічку? Коли розглядаєш фотографію за фотографією, то дуже жалієш, що цього нічого нема. Цей загадковий шарм міжвоєнного періоду, застиг на цих сірих світлинах молодого невідомого фотографа. А хто тоді творив цю епоху? Походжав по місту у супроводі милих панянок, заглядав до кожного «склепу» та міцно тиснув руку поважнову сивому чоловікові, що розкладав свіжі газети у своєму скромному магазинчику? Тож сьогодні наша розповідь про людей, які надавали місту щоденне пульсування та відігравали не останні ролі в державних, культурних, освітніх справах.

Батьки мої родом із Запорізької області, з села Ново-Троїцьке Бердянського району. Історія села дуже цікава, до радянської влади воно називалося Алтаул. В нашій місцевості жили турки-нагайці і місто так називалося Нагайськ.
А зараз Приморськ, районний центр. В 1911 році цар вчинив з ними так, як в 1944 році радянська влада вчинила з татарським народом в Криму – депортував нагайців в Туреччину. Я не знаю скільки їх по чисельності було, із
сотні тисяч до Туреччини дісталося кілька десятків тисяч, а решта померли. Після війни батьки переїхали в Донецьку область, Мар’їнський район, де я й народилася в 1946 році. Тато працював на вугільній шахті. Але так сталося, коли мені було 4 місяці, батька посадили, як ворога народу. В таборах він пробув 7 років. В одному з таборів, в жіночому бараці відбувала покарання відома артистка - Лідія Русланова, батько їй акомпонував на гармошці, а вона співала для ув’язнених. Тато і сам дуже гарно співав.

Старі люди говорять: «Як в народі перестануть писанки писати і «гріти Діда»..., тоді і кінець Світу настане».
Історія писанки починається з далекого минулого, коли вона була важливим елементом різноманітних обрядів і ритуалів. Писанка тісно пов'язана з релігійними віруваннями та уявленнями наших далеких предків про створення світу, з родючістю і поклонінням йому, з урочистими ритуалами, пов’язаними з річним циклом відродження природи і оспівуванням її сил. Яйце є символом початку, символом нового життя, відродження, таке значення відомо було всім народам в давнину, таким воно залишилося і до сьогодні. Малюнки древніх писанок повторюють мотиви мальованої кераміки трипільської культури. Використання і виготовлення писанок було характерним саме для етнічних груп слов'ян, які пізніше отримали назву українці.
Яке ж практичне використання мали писанка і крашанка в релігійному, святковому і буденному житті українців і чому практично зник цей дивовижний вид родового мистецтва і культури у східних і південних регіонах України?

Володимир-Волинський, як віддалене провінційне містечко виглядало доволі бідно. Та й ряд епідемій холери в 1831 і 1837 роках, великі пожежі 1833, 1853, 1859 років призвели до його часткового занепаду. Наприклад, у пожежі 1833 року згоріло 400 різних будівель, в тому числі кам’яні та дерев’яні житлові будинки, торгові лавки, будинок головної гауптвахти. Місто довелося відбудовувати. Ці всі негативні чинники дали поштовх до розвитку нової забудови та розробки планування міста. Так, саме на прикінці ХІХ ст. міняються межі міста. Забудова поширюється в напрямку Устилузького та Ковельського трактів, починається засипка болота та річки Смочі, освоюється район нинішнього вокзалу. У 1885 році вулиці міста були невимощені, брудні, без тротуарів, тільки в деяких місцях прокладено по дві-три дошки одна біля одної. Населення міста поступово зростає.

Міська́ ду́ма — виборний розпорядчий орган міського самоврядування в Російській імперії.
Міська реформа 1870 року замість станового представництва встановила обрання строком на 4 роки гласних (членів) Міської Думи на основі майнового цензу. Правом голосу користувалися лише власники нерухомого майна. Більшість міського населення було позбавлено виборчих прав. Виконавчим органом Міської Думи була міська управа, яку очолював міський голова, він же і голова Думи. Міське самоврядування перебувало в залежності від урядової адміністрації. Голова повітового міста затверджувався губернатором, голова губернського міста – міністром внутрішніх справ.

Народився я у селі Гусаків колишньої Дрогобицьклої, а нині Львівської області. Тато працював водієм, мама була домогосподаркою. Один брат став столяром, другий – фінансистом, сестри обрали також інший фах.
На лікаря в родині вивчився я один і не пошкодував про це жодного разу. В родині Галунів були священики. Мій дядько Анатолій мав парафію в сусідньому селі Буяновичі і ми всі ходили до церкви на молитви.
Після війни батькам довелося покинути село і перебратися в місто Львів, де я закінчив середню школу. Жили ми в помешканні, вікна якого виходили на будівлю медичного інституту і я майже щодня спостерігав за життям сусідів. Було цікаво. Вирішив поступати в медінститут, але з першого разу не поступив, бо не мав 2-х років стажу. Тоді так було - не мав стажу, не міг стати студентом. То я два роки пропрацював на фармацевтичному заводі і таки поступив в медінститут.

Подарувати фото на довгу пам'ять, було доволі звичним явищем ще кілька десятків років тому. А от до Другої світової війни - будь-яка фотографія була справжнім сімейним скарбом. Тому й найкращим подарунком вважалася фотографія. Її дарували, як і далеким родичам, так і подругам, коханим, сестрам, батькам, дітям.

У першій частині ми вже згадували, які "заклади фотографічні" були в нашому місті. Zakład Fotograficzny. Перші фотографи Володимира

Похилий вік має свої особливості. Одна з таких особливостей – це можливість яскраво згадувати те, що відбувалося вами у дитинстві. Чітко пам’ятаю мамині слова: «Талю, будь чемною, слухняною і ми поїдемо у Кречів до Караваєвих». За нами, а це відбувалося у неділю, чи інші святкові дні, присилали підводу (фурманку), вистелену соломою, покриту смугастим килимком, або бричку. І ми їхали до Караваєвих. Дорога була ґрунтова. Гори змінювались долами і навпаки. Особливо страшно було з’їжджати з гір: Фурман, загальмовуючи колеса, обережно зводив коней донизу.
І ось Кречів – ліс, величезний сад, поміщицька садиба, будинок з мезоніном, велика веранда, а на ній, в м’якому кріслі – поміщиця, власниця маєтку – пані Караваєва. Перед будинком розкішний квітник, краса неймовірна. Це все залишило своє відтворення на полотнах художника Володимира Караваєва. У саду чаклував хоча і доморощений та дуже талановитий селекціонер – Борис Караваєв. Його брат, по-батькові Микола Федорович, друг Олександра Цинкаловського, керував сільськогосподарськими роботами. Ольга Федорівна заправляла на кухні.
Від буйнотрав’я, від буйноцвіття, від п’янкого запаху розквітлого саду, запаху бузку, черемхи, медунки, чебрецю, від тисячоголосного галасливого хору, а особливо від солов’їних трелей навіть у нас, дітей, паморочилось у голові. А надвечір, різні ігри біля столітньої тополі. До нас, дітей, долучався Євген Караваєв – студент Варшавського університету, а інколи і молоді дорослі. Стомлені грою ми, діти (Галя, Наташа, Ростик, Всеволод та я) сиділи на лавках, або в альтанці і слухали цікаві розповіді дорослих.

Працівники заповідника "Стародавній Володимир" завітали з подарунками до ЗОШ №1, адже саме учень даної школи, дев'ятикласник Павло Мельничук написав дві найзмістовніші легенди "Сон" та "Ятаган", які ввійшли до другої частини книги "Оповідки старого міста".
Працівники заповідника - Федосєєва Світлана та Вознюк Орися підготували для школярів вікторину "Моє місто". Учні, відповідаючи на питання та демонструючи свої знання, отримували номерну карточку. Чим більше карточок, тим більше шансів було виграти призи. Школярі активно відповідали на запитання, пов'язані з рідним містом та дізналися багато цікавої та корисної інформації.