Рік за роком життя невпинно лине вперед, стираючи за собою спогади про будинки, вулиці, квартали. Народжуються нові герої, політики, крамарі, каретники, броварі та капельлюшники. Подекуди вже й нема таких професій, а в пам’ять про них залишилися лише окремі статистичні дані. 1030 років історії Володимира, 1030 років розквіту і занепаду, 1030 років величі та руїні. 1030 років місту, котре гордо носить ім’я славетного князя.
Тож пропонуємо вашій увазі короткі факти, про місця, людей, ревізії та люстрації, забуті імена та факти, які нечасто згадуються на сторінках популярних книг.

Народилася я в грудні 1949 року в селі Мокрець Турійського району (тоді Оваднівський район). Мій батько, Марчук Леонід Федорович 1925 року народження. В 1942 році був вивезений в Німеччину. Працював в шахті. У нього назад пальцями була вивернута нога, зробили операцію. Повернувся додому в 1948 році. Дід, Марчук Федір Демидович, 1908 р. народження помер від ран 7 квітня 1945 р. і похований в Німеччині. Так написано в книзі пам’яті. Мама також деякий час була в Німеччині.
В 1948 році батьки побрались, а коли я народилась, як розповідала мама, не було навіть в що замотати. Тато дуже хотів дітей і Бог дав йому аж четверо. В 1951 р. народився брат Володя, 1955 р – брат Микола, 1957 р. – сестра Маруся.
Жили ми на хуторі, звісно, бідно. Потім помаленько тато збудував шлакову хату. Коли я ходила в 5 клас, ми вибрались в село. Сестра залишилась тимчасово з бабусею. Згодом переїхали. Зараз в тій хаті живе меньший брат Микола.
Навчалась я в Мокрецькій восьмирічній школі. Улюбленими предметами були математика, фізика та фізкультура. В школі я вчилась гарно. У мене була лише одна четвірка. А ще, в школі у нас був Клуб інтернаціональної дружби, яким керував Львов Іван Григорович. Ми писали листи, посилали посилки, обмінювалися фото з ровесниками з Польщі, Чехії, Болгарії. Кожного року 9 травня парадом ходили в ліс, дорослі і молодь, до могили (пам’ятного обеліска), де проводились мітинги. Обеліск знаходиться між Мокрицем і Блажеником.

Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" запрошує жителів та гостей міста на круглий стіл "Володимир, яким ми його пам'ятаємо. Людські долі", приурочений до 1030 річниці міста. Чекаємо Вас 26.07.2018 року в 11.00 год. в КМЦ (Культурно-мистецькому центрі)

Народилася я в місті Ворошиловграді (Луганську) у 1942 році 1 травня. Мій дід по мамі був козаком. Бабуся походила з багатодітної родини. Мала п’ятеро братів і четверо сестер. Жили у Станиці Луганській. Батька свого ніколи не знала і не бачила, бо загинув у перші дні війни. У мами лишилися бабуся, мамина сестра і я. Місто було розгромлене. Мама з іншими жінками їздила аж під Сталінград, щоб виміняти якісь речі на хліб. Там маму важко поранили і ті жінки довго везли її на санках аж у Ворошиловград. Так вона з осколком і прожила коротке життя – неповних 37 років. Пізніше мама вийшла заміж за Проскурякова Сергія Івановича, та життя не склалось.

Народилася я у 1937 році за Бугом у Польщі. Ми з батьками прожили там сім років. Потім виїхали у Запоріжжя, бо казали, що там так добре жити, що навіть хати дають безкоштовно. Приїхали, а там самі стіни розбиті. Викопали землянки, та й так жили. Добре, що корова була. Коли настав голод, тікали хто куди міг, так ми приїхали на Волинь, а згодом і на Володимирщину. Батьки працювали в колгоспі. Мусили здати туди двох коней. Скрутно було. В сім’ї підростало восьмеро дітей. І я змалечку ходила в колгосп. Вирощували льон, коксаиіз. До школи ходила мало. Три місяці в перший клас, по два місяці в другий і третій класи, а далі запустила навчання. А як виросла, то вже соромилась іти до школи, бо діти сміялися, що така велика прийшла до школи. А не було часу вчитися. Треба було працювати, щоб вижити. Поставили мене у колгоспі ланковою. Я і ще дванадцять дівчат і гній вибирали та розвозили на поля, і попіл збирали на добриво. Всяку роботу треба було робити.

Я живу в Володимирі з 1974 року, а на Україну з Камчатки приїхала у 1963 році. Там у середині травні ще лежали метрові кучугури снігу. В кінці червня сніг танув і ми відразу садили картоплю. До вересня вона виростала, але мала тоненьку шкірку, тому кожну картоплину обережно, по одній складали у відро, і так само обережно вибирали у підвалі, щоб не поранити.
Я народилася в Росії у місті Чертков Володимирської області. Згодом батьки переїхали в Івановську область і жили в робітничому поселенні. Робітники з Мордовії, Татарії займалися видобутком торфу. В основному це були жінки. Кругом були кар’єри з водою, а між ними широкі метрові межі, де росли гриби. Змалечку ми їх там збирали.
У поселенні школи не було і я до четвертого класу ходила півтора кілометри пішком у село Колгосп. Потім ходила у місто за п’ять кілометрів від дому. Зранку йшла на базар, щоб продати молоко. Вчилися у другу зміну. Після обіду знову йшла п’ять кілометрів до школи. І так кожний день.
Сім’я у нас була велика – п’ятеро дітей, мама, тато і бабуся. Коли почалася війна, мені було чотири роки. Я все чудово пам’ятаю, як ми проводили тата на фронт.

Мій батько працював касиром на вантажній станції. До них раз на місяць приїжджала «автолавка», привозили товари. Якось тато купив мені гумові чоботи. Це було щось неймовірне, так вони блищали. Ніяк їх з бурками не можна було порівняти. Чи з тими чунями з клеєними калошами. Я навіть в мороз ті чобітки вдягала, бо ж гарні і блискучі і ні в кого таких немає. То дурниця, що ноги промерзають. Устілку з соломи постелю, ноги заверну в «ганучу». А мама сварить:
- Вдягай валянки, мороз!
- Ні мені не холодно! – Відповідаю я їй.

Приїхала у Володимир в 1959 році.
Народилася 1 січня 1943 року в селі Монастирище, за 60 км від Умані. Спочатку це була Вінницької область, а потім після укрупнення – Черкаська. Зараз це вже не село, а містечко Монастирище. Родина була велика. Мама Марія Йосипівна Бондар, батько Антон Сидорович Григораш та нас п’ятеро дітей. Ми жили на околиці. Спочатку я навчалась в семирічній школі, а потім ходила в десятирічку, що була в центрі села. У Монастирищі був механічний завод всесоюзного значення.
В нас хати будували з глини. Глина хороша, тривка. Коли в нашому селі мали будувати хату, то спочатку на те місце завозили багато глини. Ту глину поливали водою посипали соломою і тоді місили. Для того використовували коней, які ходили по тій глині. Під час замішування по потребі до глини доливали води і досипали соломи. Це робили звечора. А на другий день з усього села «на вальки» сходились люди. Ніхто їх не наймав, ніхто не платив. Жінки, стоячи на колінах, підсипали солому місили і робили «вальки». При цьому дуже гарно співали, без співів тоді нічого не робилося. Чоловіки підносили солому та на ношах відносили «вальки», складаючи їх біля майбутньої хати. Тих вальок ліпили багато і складали купами, купи обсипали соломою, щоб «вальки» не висихали.

На площі Героїв, біля обеліску Слави, почергово представники різних християнських конфесій відслужили панахиди.
Хресною ходою учасники заходу пройшли до пам’ятника жертвам тоталітарних режимів, що на валах городища. Там, теж молитовно згадали усіх, кого знищив безжальний комуністичний режим. Відомо, що в перші дні війни, в червні 1941 року на території валів городища, за наказом комуністичної влади, проводились масові розстріли в’язнів Володимир-Волинської тюрми. Лише останніми роками на території городища було ексгумувано останки 2736 людей і перепоховано на місцевому кладовищі.

Я народився у 1938 році на Рівненщині в у прекрасному селі Велюнь Дубровицького району, де сходяться річки Горинь і Случ. Колись ці річки були судноплавними, проте, і тепер вони повноводні. Горинь несе свою воду у Білорусію і впадає в Прип’ять. Це мальовничий край, багатий лісами, озерами, піщаними горбами і заболоченими торфовищами.
Батьки мої були селянами від діда прадіда. Хазяйнували на землі, збирали гриби, ягоди. Мали корову і одного коня, якого звали Кручений за його неспокійний норов. Жили у маленькій дерев’яній хатинці я, моя мама Килина Яківна, тато Степан Лукашович, старший брат 1927 року народження і сестра 1929 року народження. Жили бідно. Більшість селян були бідняками. Найбільше це відчувалося ранньою весною, коли виходили запаси борошна, круп, навіть картоплі. Люди з надією чекали весну. Збирали перший щавель, молоду кропиву і так перебивалися. Хто був не лінивий, ловив рибу і варив юшку. Наш край багатий озерами і річками, тож риби було вдосталь.