Для кожної жінки весілля - це найбільше свято. І саме у цей день вона хоче виглядати, як найкраще. Тому, незважаючи на складнощі минулого часу, чи то повоєнну бідність, чи радянський період застою, кожна дівчина до пошиття сукні підходила по особливому. І якщо на перший погляд здається, що це прості сукні, то це не так. Вони єдині у своєму роді і підігнані під одну фігуру.
За стилістикою сукні відрізняються одна від одної, але кожна є неповторною і ніжною. Розглядаючи на фото весільні сукні та костюми, мимоволі ностальгуєш за тим часом, де краса була у скромності та легкій витонченості.
Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир", у рамках проекту "Володимир, яким ми його пам'ятаємо. Людські долі", зібрала кілька унікальних, весільних світлин жителів нашого міста та району.

Яскраві постаті із роду Чацьких
Давній польський рід Чацьких походив із села Чач Косцянського повіту. Шляхетство Чацькі отримали 1545р. Нажаль точної інформації про родовід збереглося не так багато. Відомо, що засновником волинської лінії був хорунжий Войцех Станіслав. У 1673 році Войцех відзначився в битві під Хотином. Згодом одружився із Катажаною Загоровською і став власником містечка Порицьк (нині с. Павлівка Іваничівського району), яке було частиною посагу його дружини. Їхній старший син – Міхал Геронієм був єдиним сенатором у родині. А сам Войцех Чацький був старостою володимирським. Відомо, що Чацькі мали великі маєтності на території Володимир-Волинського району, їм належало село Селець та Кропивщина. Маєток в Сельці належав Михайлу Чацькому – відомому публіцисту, старшому брату Тадеуша Чацького та його дружині Беаті з роду Потоцьких. Вона була досить відомою художницею-аматоршою і вишивальницею. Власне її творами були прикрашені стіни Селецького палацу. Палацевий комплекс у Сельці був одним з найзначнішим на Західній Волині...

Войни-Оранські – польський дворянський рід руського походження гербу Косцеша. Про родовід Оранських мало, що відомо і прослідкувати їхню генеалогію досить складно. Михайло та Андрій Оранські згадуються в метрику Волинському у 1528 році. 28 лютого 1563 року король Сигізмуд-Август пожалував «монастир святого Спаса в місті Володимирі» в пожиттєве володіння дворянину Павлу Григоровичу Оранському за його довгу і вірну службу при королівському дворі. Після його смерті володіння переходило в пожиттєве володіння його трьом синам – Михайлу, Григорію та Іллі. А вони, в свою чергу, повинні були опікуватись монастирем, адже король звільнив Оранських від «вступу і постригу на час володіння монастирем в ігуменство чи духовний сан». Велів їм «тримати в монастирі для церковних справ вікарія, чоловіка духовного сану, що добре знає священне письмо». 6 червня 1578 року ця грамота була підтверджена тому ж Павлу Оранському і його синам королем Стефаном Баторієм.

Управління культури Волинської обласної державної адміністрації
адміністрація Державного історико-культурного заповідника
«Стародавній Володимир» у місті Володимирі-Волинському
в жовтні 2018 року проводять Всеукраїнську наукову історико-краєзнавчу конференцію «Хроніки Ладомерії», присвячену 1030- й річниці заснування міста Володимира

Пропонуються такі напрями роботи конференції:
- Володимир-Волинський в історії Волині та України
- Володимир-Волинський, як центр релігійного життя.
- Володимир, як центр соціокультурного, політичного та економічного життя давньоруського суспільства, осередок князівської влади, центр розвитку ремесла та торгівлі.
- Історичні та релігійні постаті Володимира-Волинського. Дослідники історії міста.
- Пам’ятки та пам’ятні місця історії, культури та природи Володимира-Волинського.
- Володимир-Волинський у воєнній та повоєнній історії краю.
- Проблеми вивчення та збереження пам’яток.
- Історія міського самоврядування.
- Загальні проблеми історичного краєзнавства і волинезнавства.

26 липня адміністрація Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир», провела круглий стіл "Володимир, яким ми його пам'ятаємо. Людські долі", приурочений до 1030 річниці міста. Це вже п’ятий ювілейний захід, організований працівниками заповідника і п’ята книга з розповідями старожилів та жителів міста про Володимир, яким вони його пам’ятають. У книзі зібрані унікальні розповіді про місця та людей, будинки та храми, кав’ярні та магазини, фабрики та сквери, яких уже давно нема на сучасних вулицях міста.

Рік за роком життя невпинно лине вперед, стираючи за собою спогади про будинки, вулиці, квартали. Народжуються нові герої, політики, крамарі, каретники, броварі та капельлюшники. Подекуди вже й нема таких професій, а в пам’ять про них залишилися лише окремі статистичні дані. 1030 років історії Володимира, 1030 років розквіту і занепаду, 1030 років величі та руїні. 1030 років місту, котре гордо носить ім’я славетного князя.
Тож пропонуємо вашій увазі короткі факти, про місця, людей, ревізії та люстрації, забуті імена та факти, які нечасто згадуються на сторінках популярних книг.

Народилася я в грудні 1949 року в селі Мокрець Турійського району (тоді Оваднівський район). Мій батько, Марчук Леонід Федорович 1925 року народження. В 1942 році був вивезений в Німеччину. Працював в шахті. У нього назад пальцями була вивернута нога, зробили операцію. Повернувся додому в 1948 році. Дід, Марчук Федір Демидович, 1908 р. народження помер від ран 7 квітня 1945 р. і похований в Німеччині. Так написано в книзі пам’яті. Мама також деякий час була в Німеччині.
В 1948 році батьки побрались, а коли я народилась, як розповідала мама, не було навіть в що замотати. Тато дуже хотів дітей і Бог дав йому аж четверо. В 1951 р. народився брат Володя, 1955 р – брат Микола, 1957 р. – сестра Маруся.
Жили ми на хуторі, звісно, бідно. Потім помаленько тато збудував шлакову хату. Коли я ходила в 5 клас, ми вибрались в село. Сестра залишилась тимчасово з бабусею. Згодом переїхали. Зараз в тій хаті живе меньший брат Микола.
Навчалась я в Мокрецькій восьмирічній школі. Улюбленими предметами були математика, фізика та фізкультура. В школі я вчилась гарно. У мене була лише одна четвірка. А ще, в школі у нас був Клуб інтернаціональної дружби, яким керував Львов Іван Григорович. Ми писали листи, посилали посилки, обмінювалися фото з ровесниками з Польщі, Чехії, Болгарії. Кожного року 9 травня парадом ходили в ліс, дорослі і молодь, до могили (пам’ятного обеліска), де проводились мітинги. Обеліск знаходиться між Мокрицем і Блажеником.

Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" запрошує жителів та гостей міста на круглий стіл "Володимир, яким ми його пам'ятаємо. Людські долі", приурочений до 1030 річниці міста. Чекаємо Вас 26.07.2018 року в 11.00 год. в КМЦ (Культурно-мистецькому центрі)

Народилася я в місті Ворошиловграді (Луганську) у 1942 році 1 травня. Мій дід по мамі був козаком. Бабуся походила з багатодітної родини. Мала п’ятеро братів і четверо сестер. Жили у Станиці Луганській. Батька свого ніколи не знала і не бачила, бо загинув у перші дні війни. У мами лишилися бабуся, мамина сестра і я. Місто було розгромлене. Мама з іншими жінками їздила аж під Сталінград, щоб виміняти якісь речі на хліб. Там маму важко поранили і ті жінки довго везли її на санках аж у Ворошиловград. Так вона з осколком і прожила коротке життя – неповних 37 років. Пізніше мама вийшла заміж за Проскурякова Сергія Івановича, та життя не склалось.

Народилася я у 1937 році за Бугом у Польщі. Ми з батьками прожили там сім років. Потім виїхали у Запоріжжя, бо казали, що там так добре жити, що навіть хати дають безкоштовно. Приїхали, а там самі стіни розбиті. Викопали землянки, та й так жили. Добре, що корова була. Коли настав голод, тікали хто куди міг, так ми приїхали на Волинь, а згодом і на Володимирщину. Батьки працювали в колгоспі. Мусили здати туди двох коней. Скрутно було. В сім’ї підростало восьмеро дітей. І я змалечку ходила в колгосп. Вирощували льон, коксаиіз. До школи ходила мало. Три місяці в перший клас, по два місяці в другий і третій класи, а далі запустила навчання. А як виросла, то вже соромилась іти до школи, бо діти сміялися, що така велика прийшла до школи. А не було часу вчитися. Треба було працювати, щоб вижити. Поставили мене у колгоспі ланковою. Я і ще дванадцять дівчат і гній вибирали та розвозили на поля, і попіл збирали на добриво. Всяку роботу треба було робити.