Народилася я в 1925 році в селі Дігтів. Дитинство в селі було метушним і важким. Хоча я не можу сказати, що ми жили якось бідно. Ми все мали, хоча тяжко працювали. З-за Польщі в школу я не ходила, бо її в селі в нас не було. Була 4-річна школа у польській колонії Смолова, що біля нашого села. У ту школу вже ходила моя менша сестра. Українці та поляки жили приязно. Бувало, що ходили один до одного в гості. Але поляки завжди ставили себе так, ніби вони вищі нас.
Поблизу нашого села жив пан Готовський. У нього був великий і красивий маєток. Ми, малі діти, милувалися ним і часто туди бігали. Чого вартий був лише той один маєток, який мав три поверхи та покриті позолотою сходи. На панській землі, біля маєтку, розміщувалися млин, кузня та господарські споруди. Пан розводив рибу та мав табуни коней. Мама мені казала, що ті коні продавали десь закордон. Я можу тепер сказати, що таких господарів у нас нема. Коли розпочиналися жнива, пан найманим робітникам з навколишніх сіл - платив гроші щодня. А після закінчення жнив справляв такі обжинки, на які з’їжджалися з усіх навколишніх сіл. На панському подвір’ї виставляли столи з їжею та напоями і кожен міг їсти і пити досхочу. А тривали обжинки, як мінімум, три дні.

Я народилась у 1932 році у місті Устилузі у селянській сім’ї. Татова мама Єлизавета була полькою, а тато Василь – українець, був ковалем. Мамина мама Косюк Степанида походила з польської родини, а тато Косюк Омелян - українець, селянин. Діди і прадіди жили в Устилузі з 1700-го року, переїхали сюди з Любомля.
До війни містечко Устилуг було чистим та охайним. Тут жило багато жидів. Багатші жили і мали магазинчики у центрі, вздовж вулиці аж до Бугу. Їхні магазини були по обидві сторони центральної вулиці (від костелу до молитовного дому) і далі по Хотячівській вулиці. Навпроти магазину Луга (де зараз живуть Тамара Мальцева, Софія Грома) жила багата жидівка, що торгувала бляхою. То якраз були її будинки. Бідніші розташувалися по вулиці Хотячівській. По тій вулиці з ліва з краю жив фотограф, а трохи далі за ним жив бургомістр. Садиба мого дідуся доходила до кінця нашої вулиці і межувала з садибою багатого жида Розенфельда. Далі по вулиці жили українські селяни – Киселюки, Косюки, Данило Стецюк (потім у його хаті жив директор школи Кіт Б.І.), Дружуки. За церквою жили поляки Левандовські, Жабіцькі, пані Жмудська. З донькою Жабіцькіх я товаришувала. Ми були однолітками, разом гралися, ходили на поле. Далі жили Гайдуки. Та вулиця вела на право на Хотячів, а на ліво – до Дудерева. Там була садиба заможного українського селянина Вишневського.

Народилася я у селі Стенжаричі. До війни тато робив в місті на залізниці, а мама весь час була в селі.
Коли почалась війна було дуже страшно. Стенжаричі тоді входили до складу Польщі. Тата забрали на війну, а нас у мами було восьмеро дітей. Тата на війні вбили. Ми із Стенжарич втекли в Мусир і там чекали поки пройде фронт. Жили у лісі. Пам’ятаю, що було дуже холодно по ночах. Ми виїхали до Мусира на возах і так з тими кіньми тиждень пробули в лісі. Колись і не було такого як зараз - взяв ковдру і накрився. Було якесь полотняне рядно і солома. У Мусирі те саме, кулі над головами свищуть. Найстаршому моєму братові було вісімнадцять років.
В лісі ми жили не одні, було нас кілька родин із Стенжарич. Приїхали якісь «стрибки», так їх називали. Чи вони були якимись військовими чи партизанами, я не знаю, але вони нам сказали втікати, бо нас поб’ють в цьому лісі. А ми лежимо на землі, мама розстелила якесь рядно, ніч темна нічого не видно. Коні стоять в іншій стороні. Старший брат прийшов і каже, що нема коней, хтось вкрав. Ті «стрибки» кажуть, що нам треба їхати за Устилуг, бо там безпечно. А як же їхати як коней вкрали? Вони дали нам коня і воза. Нашого хтось вкрав, а вони віддали свого. А на возі ж були усі речі. Так і все пропало.

Під час Світової війни, за австрійської окупації, Українські Січові Стрільці перевели на володимирщину значну культурну працю, бо навіть заложили у 1916 до 1917 р. около 48 народніх українських шкіл для місцевого населення. По більшости саміж таки старшини стрілецькі вчили дітей по тих школах: у селі Мокрець провадив науку Остап Вахнянин, котрий пізніше заложив пласт на Закарпатті; в с. Згоряни вчив дітей Михась Мокрий; в с. Бискупичах Шляхоцьких Іван Вербяний (про олдне з його звідомлень з накресленням многостороньої освідомляючої праці стрільців серед волинського селянства вміщено було в «Літописі Червоної Калини» 1929, ч.1). І певно назавжди зістане в народній пам’яті, що навіть за часів будь-що-будь ворожої до словянства окупації, у тяжких і грізних умовах найстрашнішої війни – наші діти дістали рідну школу, а людність українська взагалі не стрічала особливих перепон до свого культурно-національного розвитку. Нині на Володимирщині української школи вже немає ніодної… тільки переховані з часів війни світлини зістали свідками недавнього минулого.

На запрошення Адміністрації ДІКЗ «Стародавній Володимир» 15 червня до м. Володимира-Волинського з презентацією книги «Пам'ять крові», завітав волинський прозаїк, документаліст, член Національної спілки письменників України Юрко Вовк.

Іларіон і Левон товаришували з дитинства. Разом училися в гімназії, грали з батьками у гурті сільських музик, закохалися в одну і ту ж дівчину Анну. Суперники в коханні, вони з початком війни поступово стали непримиренними суперниками у спровокованому окупантами польсько-українському протистоянні. Ларко Ткачук стає вояком УПА, Левон Красніцький — Армії Крайової.

Наукові читання присвячені видатному волинському громадсько-політичному діячу, одному із засновників пластового руху на Волині, лікарю та краєзнавцю Арсену Річинському відбулися у Володимирі-Волинському. Провели та організували захід наукові співробітники адміністрації Державного Історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» та Володимир-Волинського історичного музею імені Омеляна Дверницького.

Вибір професії мені посланий долею. Біля нас жило багато військових. Багато було українців, росіян, поляків. Всі по роботах, то ж потрібно було комусь за дітьми дивитися. Ще з дитинства сусіди мені доручали приглянути за меншими дітьми.
Я наймолодша в родині Ромащуків. Народилася у 1945 році в селі Кам’янка Апостоловського району Дніпропетровської області, куди нас виселили з Грубешівського повіту. Кліматичні умови на Дніпропетровщині завжди були специфічні. Сусід Федір сказав нашому татові тікати, бо буде засуха, і діти не виживуть. Стояла спека і земля була потріскана. Батько запряг корову, разом з мамою зібрали речі, які ще могли бути. Так ми поверталися на Батьківщину – на Волинь. Нас дітей везли на возі. Корова наша називалася Красуля. Батьки обмотували їй копита ганчір’ям, щоб не збила ратиці. У сестри Марії була чорна курочка, яку вона дуже любила і тримала її всю дорогу на руках. Часто старші діти йшли пішки, бо корова не давала ради тягнути. Час від часу доводилося зупинятися серед поля, щоб відпочити і нам, і корові. В дорозі часто траплялися злодійські напади, а тому необхідно було по черзі вартувати. Їхало чимало таких возів - переїзди були довготривалими і виснажливими. Після довгих пошуків пристанища у Володимирі-Волинському - спершу необхідно було поневірятись у волинських селах безпритульними.

Народилася я 1938 року на Покрову.
Наша сім’я належить до переселенців. Наш тато - з Грубешівського повіту. Мама - з Любомльського району, з села Бережці. В 6 років мама лишилась сиротою. Брат, на 20 років старший від неї, завів її до пана в Грубешівський повіт у найми. Потім по тому селу протягнули кордон. Так мама і виросла по наймах. Там зустріла нашого тата - Йосипа Ромащука. Там у 1939 році їх застала війна. Німці переслідували євреїв. Тато перевозив човном через Буг євреїв у Радянський Союз. Потім тата загнали в Німеччину на роботу. Три з половиною роки там був. Коли почалася війна, ми ще жили за Бугом. В нашій хаті певний час жили німці. Нас вони не зачіпали. Казали до мами: «Матко, не плач. Тут війни не буде. Ми підемо далі.» Часом давали дітям цукерки, але я боялась брати. Коли ж давали мамі, то з маминих рук брала.
Якось у селі в одної вдови вкрали свиню. Вона заявила про це коменданту. Німці пішли по селу шукати злодія. А в одній хаті батько з сином над плитою смалили те порося. Їх вивели на вулицю, зібрали всіх селян і привселюдно розстріляли. Та жінка падала на коліна, просила, що б їх лишили живими… Вона ж не знала який у німців порядок.
Коли фронт ішов через наше село, перед нашою хатиною впала бомба, утворилась величезна яма.