Народився я у селі Гусаків колишньої Дрогобицьклої, а нині Львівської області. Тато працював водієм, мама була домогосподаркою. Один брат став столяром, другий – фінансистом, сестри обрали також інший фах.
На лікаря в родині вивчився я один і не пошкодував про це жодного разу. В родині Галунів були священики. Мій дядько Анатолій мав парафію в сусідньому селі Буяновичі і ми всі ходили до церкви на молитви.
Після війни батькам довелося покинути село і перебратися в місто Львів, де я закінчив середню школу. Жили ми в помешканні, вікна якого виходили на будівлю медичного інституту і я майже щодня спостерігав за життям сусідів. Було цікаво. Вирішив поступати в медінститут, але з першого разу не поступив, бо не мав 2-х років стажу. Тоді так було - не мав стажу, не міг стати студентом. То я два роки пропрацював на фармацевтичному заводі і таки поступив в медінститут.

Подарувати фото на довгу пам'ять, було доволі звичним явищем ще кілька десятків років тому. А от до Другої світової війни - будь-яка фотографія була справжнім сімейним скарбом. Тому й найкращим подарунком вважалася фотографія. Її дарували, як і далеким родичам, так і подругам, коханим, сестрам, батькам, дітям.

У першій частині ми вже згадували, які "заклади фотографічні" були в нашому місті. Zakład Fotograficzny. Перші фотографи Володимира

Похилий вік має свої особливості. Одна з таких особливостей – це можливість яскраво згадувати те, що відбувалося вами у дитинстві. Чітко пам’ятаю мамині слова: «Талю, будь чемною, слухняною і ми поїдемо у Кречів до Караваєвих». За нами, а це відбувалося у неділю, чи інші святкові дні, присилали підводу (фурманку), вистелену соломою, покриту смугастим килимком, або бричку. І ми їхали до Караваєвих. Дорога була ґрунтова. Гори змінювались долами і навпаки. Особливо страшно було з’їжджати з гір: Фурман, загальмовуючи колеса, обережно зводив коней донизу.
І ось Кречів – ліс, величезний сад, поміщицька садиба, будинок з мезоніном, велика веранда, а на ній, в м’якому кріслі – поміщиця, власниця маєтку – пані Караваєва. Перед будинком розкішний квітник, краса неймовірна. Це все залишило своє відтворення на полотнах художника Володимира Караваєва. У саду чаклував хоча і доморощений та дуже талановитий селекціонер – Борис Караваєв. Його брат, по-батькові Микола Федорович, друг Олександра Цинкаловського, керував сільськогосподарськими роботами. Ольга Федорівна заправляла на кухні.
Від буйнотрав’я, від буйноцвіття, від п’янкого запаху розквітлого саду, запаху бузку, черемхи, медунки, чебрецю, від тисячоголосного галасливого хору, а особливо від солов’їних трелей навіть у нас, дітей, паморочилось у голові. А надвечір, різні ігри біля столітньої тополі. До нас, дітей, долучався Євген Караваєв – студент Варшавського університету, а інколи і молоді дорослі. Стомлені грою ми, діти (Галя, Наташа, Ростик, Всеволод та я) сиділи на лавках, або в альтанці і слухали цікаві розповіді дорослих.

Працівники заповідника "Стародавній Володимир" завітали з подарунками до ЗОШ №1, адже саме учень даної школи, дев'ятикласник Павло Мельничук написав дві найзмістовніші легенди "Сон" та "Ятаган", які ввійшли до другої частини книги "Оповідки старого міста".
Працівники заповідника - Федосєєва Світлана та Вознюк Орися підготували для школярів вікторину "Моє місто". Учні, відповідаючи на питання та демонструючи свої знання, отримували номерну карточку. Чим більше карточок, тим більше шансів було виграти призи. Школярі активно відповідали на запитання, пов'язані з рідним містом та дізналися багато цікавої та корисної інформації.

Я народилася в місті Володимир-Волинський в 1934 році. Моє дівоче прізвище Станіславська. Мої батьки були простими містянами. Тато був поляк, а мама українка. Жили ми не заможно і не бідно. Це був такий час, що особливого добра й не було.
Мама була домогосподаркою, а тато – мулярем.
Він по селах мурував мури, тому завдяки йому ми й виживали. Адже люди в селах жили трохи краще ніж в місті, мали більше харчів. Так ми жили до війни. В нас в сім’ї було п’ятеро дітей – три брати і дві сестри. Я –
найменша.
Коли почалася війна, німці дуже швидко ввійшли в наше місто і саме зупинилися навпроти нашої хати. Там де зараз ЛТП був їхній штаб. А в нас на городі поставили гармату. Тато залишився в нашій хаті, бо він був не ходячий.
Цілу хату зайняли німці, бо вони повністю окупували наш куток.

Працівники заповідника "Стародавній Володимир" завітали з подарунками до ЗОШ №5 ім. А. Кореневського, адже саме учні п'ятої школи є найактивнішими у Клубі юного історика. В рамках даного проекту школярі долучилися до створення книги "Оповідки старого міста", де були надруковані їхні легенди про місто Володимир-Волинський. Учениця 9-А класу Валерія Шуба написала легенду "Русалчине озеро", Роман Опейда, учень 9-А класу створив легенду "Поховані живцем", а Максим Дорош, учень 6-А класу склав віршовану легенду "Мудрий пес". Ще один учень 6-А класу Мазур Олег написав "Легенду про Тріко". "Легенда про миротворця Володимира" належить перу учениці 11-А Яні Гуменюк. Її однокласниця Ірина Гонтарук створила романтичну легенду про "Джерело кохання". Софія Попова теж учениця 11-А написала про "Великий вал". Випускник ЗОШ №5 Вадим Міхалець теж долучився до роботи. Його легенда "Корона Володимира" є дуже змістовною і цікавою.
Працівники заповідника - Федосєєва Світлана та Вознюк Орися підготували для школярів вікторину "Моє місто". Школярі активно брали участь, демонструючи свої знання та логіку, адже декілька питань були доволі складними.
Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" висловлює подяку вчителю української мови та літератури Наталі Самрук за співпраці та допомогу у написанні книги "Оповідки старого міста".

Сестра ще була на роботі, а ми з господинею сиділи в кімнаті та
розмовляли. Раптом до кімнати залетіла кульова блискавка. Це все відбулося
дуже швидко. Блискавка, яка була схожа на клубок вогню, влетіла у вікно
пролетіла поз моє вухо потім пролетіла біля вуха моєї тітки.
Молодший син моєї тітки, дивним чином розминувся з тією блискавкою в
дверях. А потім блискавка вибухнула. Це було дуже голосно. На якусь хвилину,
я навіть втратила свідомість. Коли відкрила очі, то почала роздивлятись чи всі
живі. Всі були живі, потім перевірила, чи не почалась пожежа. На щастя хата не
загорілась.

Я живу у Володимирі-Волинському з 1957 року. Народилась 4 квітня
1935 року в колишньому Оваднівському районі, (тепер Любомльський) в селі Ладинь. За Польщі село називалося Владинополь. В мене зберігся табель
успішності школяра. В ньому написано, що табель видано учениці
Владинопольської школи Вербського району. Районний центр був спочатку у
Вербі, а потім його перевели в Овадне. Пізніше Оваднівський район
розформовували і наше село відійшло до Любомльського району.
Дитинство я пам’ятаю дуже добре. Ми жили на хуторі. В той час часто
бувало, що людина володіла невеликими ділянками землі, які часто
знаходились в різних місцях. Люди тоді часто продавали такі розрізненні
ділянки і купляли одну велику за межами села. Так з’являлись хутори. І на
такому хуторі жили мої батьки.

Мені 93 роки. Я народилась у 1926 році в Торчині. То було чудове гарне і чистеньке містечко. Ми з мамою жили в Боратині. Неподалік від нашої хати був колодязь. Біля нього стояло вимуруване корито, в яке наливали воду, і коли ввечері худоба верталася з паші, то могла напитися свіжої чистої води. На подвір’ї росла трава, тато її весь час підкошував. У хаті не було підлоги. Долівка зроблена була з глини. Піч або плиту палили соломою. Зі скирти її витягали гаком і скручували віхті, хтось мусив сидіти перед плитою на маленькому стільчику і підкладати їх у вогонь. На зиму хату утепляли – робили загати. Перед стінами вбивали в землю довгі кілки і простір між ними і стіною закладали соломою. Ходила з батьком на поле сіяти пшеницю. Він діставав з сивеньки зерно йшов по полю і перед себе розсипав його. Я жмутками соломи позначала межі, щоб він бачив і не йшов по засіяному. По пшениці сіяли конюшину, і коли врожай зернових було зібрано, вона якраз сходила і до осені виростала. На зиму її скошували і вона
слугувала, як добриво.

9-го лютого у Володимирі-Волинському представили нову книгу для дітей «Оповідки старого міста».

Презентація книги з історіями про Володимир-Волинський відбулася на малій сцені народного аматорського театру-студії «Різнобарв’я». Захід був театралізований. Супроводжуючу міні-постановку організували режисер-постановник театру Лариса Половньова і актори.

Автори книги Світалана Федосєєва та Орися Вознюк – наукові співробітники адміністрації ДІКЗ «Стародавній Володимир».

Ідея видати книгу з легендами і оповідками про історію міста виникла давно. Також з’явилася ідея створити історичний клуб для дітей - "Клуб юного історика". Тож до написання книги було залучено і дітей. Так вдалося реалізувати два плани. Книга складається з двох частин: оповідань - написана науковими співробітниками ДІКЗ "Стародавній Володимир" і дитячих легенд про місто.