Народився 1941 року в селі біля Кременця. Пригадую, як прийшли перші совєти. Мені тоді було чотири роки. У мами був кожушок, чоботи, бо жили ми не погано. Прийшли хлопці з лісу і кажуть: «Снимай сапоги и тулуп». А мама впирається: «Тож воно все маленьке, жіноче. Навіщо воно вам? А в мене троє діток!» Не послухали, все забрали, казали, що їм і таке згодиться.
Батько на був на війні аж під Азовським морем. Як німці добре притисли, що було або під кулі йти, або топитися в морі, то він втік. Вдень відлежувався у борозні, а їв, що знайшов на полях. Через п’ять днів дістався додому. А вже вночі приходять партизани знову: «Збирай манатки. Раз був у полоні, іди з нами в ліс.» Мусив іти з ними. Добралися аж до Станіслава на Франківщині. Був поранений, потрапив у госпіталь. Щоб оправдати довіру, мусив вступити до партії. Так, як поранення було важким, то його залишили у Станіславі, запроваджувати радянську владу. Пам’ятаю фотографію, там батько у червоних чоботях стоїть на балконі і якусь жінку обнімає. А вдома у мами якраз народилася моя сестричка. Бідували. Добре, що хоч корова була, то вижили. Вранці її забирали у колгосп в ярмо, землю орати, а ввечері обдерту відпускали. То мама видоїть корову, на жорнах змеле насіння з буряків, розмішає з молоком, та й напече таких млинців, що б хоч щось було дітям дати. Батька нема, та й нема. От мама одягнула куфайку, мала пару рублів і поїхала до Станіслава шукати чоловіка. По дорозі в поїзді її обікрали урки. В Станіславі вона вимагала, щоб чоловіка повернули додому або перевели в Кременець на роботу. Повернувшись, батько 15 кілометрів мусив ходити до Білогір’я під Кременцем. Спочатку дали старого німецького велосипеда. А вже перед пенсією, то і машини почали ходити до села, можна було під’їхати. Мав рушницю, то ходив по полях, коли зайця підстрелить, коли лисицю. Вже дітям щось було. Так і вижили.

22 червня 1941 року увійшло в історію нашого краю, як напад гітлерівської Німеччини на сталінський Радянський Союз. І тим самим приховало або ж стало причиною ще однієї великої трагедії по всій Західній Україні. Саме після стрімкого наступу німців почався масовий розстріл в’язнів, фактично заарештованих за політичними статтями, по усіх в’язницях Західної України. Не оминули звірства і криваві розправи жодного міста, де на той час розміщувалась в’язниці НКВС: Львів, Луцьк, Золочів, Дубно, Бережани, Івано-Франківськ, Тернопіль і т.д. На жаль, у цей список потрапило і наше місто Володимир-Волинський.

Про непростий життєвий шлях Олександра Миколайовича Цинкаловського написано багато статей та повідомлень. Публікуються його праці, епістолярна спадщина, спогади людей які його знали, поважали та любили. Хай і не за життя історика, археолога, етнографа, краєзнавця, дослідника Волині та була видана і перевидана найбільша праця його життя – Краєзнавчий словник «Стара Волинь та Волинське Полісся». Його дослідження були продовжені сучасними українськими істориками. В січні 1998 року була проведена наукова історико-краєзнавча конференція Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і Волинь». В 2007 році у Луцьку побачила світ чудова книга, створена непересічним авторським колективом волинських науковців «Олександр Цинкаловський та праісторія Волині». Мені ж захотілося просто подивитись на Володимир-Волинський очима нашого видатного земляка. Розмовляючи з Наталією Назарівною Грабарчук, племінницею Олександра Миколайовича, роздивляючись світлини минулого століття, читаючи його книгу «Княжий город Володимир» я старалася уявити місто яким, прогулювався разом з батьками маленький Сашко. Місто, яке зустріло його по довгій мандрівці дорогами розореної війною країни. Місто окуповане німецькими загарбниками. Все це був його Володимир, такий різний і такий рідний.

Кохання – то почуття шляхетне й благородне, воно виникає з першого погляду і затягує у свої тенета дедалі сильніше і сильніше. Кохання дарує крила, а інколи безжально їх ламає. Кохання – це радість і розпач, кохання – це мрії і сльози, кохання – це життя і смерть…
В силу рухливого, прогресивного ХХІ ст. – кохання теж видозмінилося. Воно стало віртуальним, швидким і нетривалим. Вже не пишуть дівчата листів до молодого солдата і не чекають від нього мелодійної відповіді. Всього лише кілька секунд і ваша смска вже на іншому кінці планети. А як воно було колись, виходити заміж із примусу, жити з нелюбом, навіть якщо ти князівна чи герцогиня і маєш все – окрім вибору чоловіка? Тебе видали заміж за знатного багатія не з доброї волі, а лише з вигодою, щоб врятувати сім’ю від банкрутства. Бо десь там з вини батька, чи братів - твоя родина повисла в боргах, бо вони просто програли власний маєток у карти. І тоді, швидкими темпами, ще зовсім молоду доньку видавали заміж за багатого шляхтича. Та хто не мріяв ще кілька сотень літ назад поріднитися з Острозькими, Радзивіллами, Корецькими, Потоцькими…

Народився 23 липня 1944 року в місті Володимир-Волинський, де проживаю по сьогоднішній день.
Пам’ятаю центр міста, коли він був ще сильно понищений. Добре знаю де був табір і як багато людей там загинуло. Захоронення були в таких довгих ямах, кагатах метрів по двісті. Трупи зверху спочатку засипали крейдою, а потім землею. На ті захороненнях довгий час звозили сміття. Пізніше сміття вивезли, горби розрівняли і зробили дорогу. Дорогу робили півколом, вона йшла повз меморіал і до птахофабрики.
Там, де зараз птахофабрика, раніше були склади. Туди була проведена залізнична колія. Залізницею приходило обладнання для шахт, що будувалися в Новолинську. Хоча саме місто тоді тільки зароджувалося. Ця залізниця існує і зараз. Вона іде біля будинку офіцерів, де сільгоспхімія і до самої птахофабрики. Раніше та залізниця тягнулася аж до Грубешова. Зараз вона доходить тільки до «сьомого тупіка». Саме тут розвантажували обладнання для шахт і далі везли його до Нововолинська на вантажівках. В той час не було залізничної колії до Нововолинська. Її проклали тільки тоді, як почали видобувати вугілля і його потрібно було вивозити. Тоді від Іванич проклали залізницю до Нововолинська.

13 лютого 2018 року Володимирі-Волинському відбулася наукова конференція «Олександр Цинкаловський – велич особистості» до 120 річниці з Дня народження видатного історика, археолога та етнографа України.

Організували всеукраїнську конференцію управління культури Волинської ОДА, адміністрація ДІКЗ «Стародавній Володимир», Волинський краєзнавчий музей, Волинська обласна організація Національної спілки краєзнавців України, відділ культури та туризму Володимир-Волинської міськради, управління освіти Володимир-Волинської міськради, Володимир-Волинська гімназія ім. О. Цинкаловського.

13 лютого у Культурно-мистецькому центрі відбудеться історико-краєзнавча конференція, приурочена до 120-ти річчя від дня народження видатного земляка, історика, краєзнавця Олександра Цинкаловського
"Олександр Цинкаловський - велич особистості". Адміністрація ДІКЗ "Стародавній Володимир" презентуватиме перевидану книгу Олександра Цинкаловського "Княжий голод Володимир". Початок 11.00

Волинь, яка входила до складу Російської імперії на початку ХХ ст. була найвідсталішим регіоном, не тільки економічно, але й культурно. До Першої світової війни українці Волині не мали жодної школи з українською мовою викладання. Та все ж деякі проблиски українського світла мали місце і в шовіністичній Російській імперії, яка забороняла свободу національного розвитку, і в польській державі, яка теж не відставала з утисками. І якби швидко не змінювалася політична карта, свідомі українці прагнули відродити свою державу, адже потяг нашого народу до свободи був надзвичайно сильним. Проблиском світла в суцільній експансії була «Просвіта», як організація культурно-освітнього спрямування.

Народилась я в селі Мокрець Турійського району 28 серпня 1926 року. Жила у великій родині, нас було семеро дітей (чотири дівчини та три хлопці). Я була передостання. Батько був господарем, мав 14 га землі. А перед самою війною мав купити ще пів гектара, бо то колись так повелося ще за Польщі, як має дівка два гектари у посаг, то і заміж швидко беруть, а як не має, то і не хочуть брати. Сім’я була велика, з нами жила ще бабуня. Тато мав машину, що молотила, віялку, січкарню та всі інші приладдя для господарки. Собі помолотить, та й людям допомагав. Доводилось допомагати по господарству і працювати часто.
Згадую, що як ходили в школу, то інші діти страшенно бідували, не було чого взути, то ходили в постолах, а в мене чоботи були. Я лише одного разу в постолах ходила, які вкрала в брата. Мене не пускали йти колядувати, бо негоже, щоб багатого батька дочка колядувала. Я так хотіла піти з дівчатами, а батьки сховали мої чоботи, тому я й вхопила братові постоли і побігла до сусідів. Так ми й пішли під кожну хату. Хто яйце дав, хто 5 коп. чи 10 коп., хто пирога, хто, що мав. Пішли до однієї дівчина, звали її Люба, на жаль, вона померла ще дівчиною, повиїдали начинку з пирогів, а гроші поділили між собою.

«Кобзар був на Волині, а Гоголь – українець». Ці сталі постулати відомі кожному українцеві та волинянину зокрема. А ще якихось кілька десятків років тому цього ніхто не знав. Першовідкривачем цих історичних фактів став уродженець нашого міста Олександр Миколайович Цинкаловський, 120- річниця від дня народження якого минула 9 січня. Про цю людину написано та сказано чимало. Його ім’я буквально повернули із забуття і зараз ставлять в один ряд з такими вченими як М. Грушевський та Н. Полонська-Василенко. Та якою б відомою людина не була, вона в першу чергу залишається частиною родини, з якою її пов’язало саме життя. Так вже склалося, що Олександр Миколайович не мав власних дітей, а єдиною близькою йому ріднею в наш час є Наталя Назарівна Грабарчук-Цинкаловська, котра доводиться йому племінницею. Найбільше пані Наталя любить розповідати про нелегку життєву долю Олександра Цинкаловського.