Я живу у Володимирі-Волинському з 1957 року. Народилась 4 квітня
1935 року в колишньому Оваднівському районі, (тепер Любомльський) в селі Ладинь. За Польщі село називалося Владинополь. В мене зберігся табель
успішності школяра. В ньому написано, що табель видано учениці
Владинопольської школи Вербського району. Районний центр був спочатку у
Вербі, а потім його перевели в Овадне. Пізніше Оваднівський район
розформовували і наше село відійшло до Любомльського району.
Дитинство я пам’ятаю дуже добре. Ми жили на хуторі. В той час часто
бувало, що людина володіла невеликими ділянками землі, які часто
знаходились в різних місцях. Люди тоді часто продавали такі розрізненні
ділянки і купляли одну велику за межами села. Так з’являлись хутори. І на
такому хуторі жили мої батьки.

Мені 93 роки. Я народилась у 1926 році в Торчині. То було чудове гарне і чистеньке містечко. Ми з мамою жили в Боратині. Неподалік від нашої хати був колодязь. Біля нього стояло вимуруване корито, в яке наливали воду, і коли ввечері худоба верталася з паші, то могла напитися свіжої чистої води. На подвір’ї росла трава, тато її весь час підкошував. У хаті не було підлоги. Долівка зроблена була з глини. Піч або плиту палили соломою. Зі скирти її витягали гаком і скручували віхті, хтось мусив сидіти перед плитою на маленькому стільчику і підкладати їх у вогонь. На зиму хату утепляли – робили загати. Перед стінами вбивали в землю довгі кілки і простір між ними і стіною закладали соломою. Ходила з батьком на поле сіяти пшеницю. Він діставав з сивеньки зерно йшов по полю і перед себе розсипав його. Я жмутками соломи позначала межі, щоб він бачив і не йшов по засіяному. По пшениці сіяли конюшину, і коли врожай зернових було зібрано, вона якраз сходила і до осені виростала. На зиму її скошували і вона
слугувала, як добриво.

9-го лютого у Володимирі-Волинському представили нову книгу для дітей «Оповідки старого міста».

Презентація книги з історіями про Володимир-Волинський відбулася на малій сцені народного аматорського театру-студії «Різнобарв’я». Захід був театралізований. Супроводжуючу міні-постановку організували режисер-постановник театру Лариса Половньова і актори.

Автори книги Світалана Федосєєва та Орися Вознюк – наукові співробітники адміністрації ДІКЗ «Стародавній Володимир».

Ідея видати книгу з легендами і оповідками про історію міста виникла давно. Також з’явилася ідея створити історичний клуб для дітей - "Клуб юного історика". Тож до написання книги було залучено і дітей. Так вдалося реалізувати два плани. Книга складається з двох частин: оповідань - написана науковими співробітниками ДІКЗ "Стародавній Володимир" і дитячих легенд про місто.

Світ не стоїть на місті, як кажуть у народі. Нещодавно Ілон Маск запустив кабріолет у космос, а ще сотні літ тому, про космос мало хто знав, особливо, з неосвіченого народу. Та, що там про космос, адже, навіть, не було мобільного телефону. Інженери, програмісти, айтішники, менеджери, фрілансери – це професії сьогодення, а ще якихось 100 чи 150 років тому були в нас мірошники, ліхтарники, шорники, сажотруси, цирульники та фурмани. На старих світлинах Володимира-Волинського можна побачити майстрів своєї справи, які чекають у фаєтонах на пасажирів, хлопчаків, які вправно чистять взуття паничеві та типових поштарів, які шукають потрібну адресу і неодмінно знають всі вісті в повіті.
З пошуком роботи у ХІХ ст. в Володимирі було доволі сутужно. Фабрично-заводська діяльність знаходилась у плачевному стані. В 1868 році функціонували такі заводи: 1 миловарний, що видавав виробів на 470 руб., 2 цегельних – на 390 руб., 2 вапнякових - на 280 руб., 2 свічкових - на 1600 руб. і два шкіряних на - 250 руб.

Я народився 27 січня 1926 року в містечку Городло Люблінського воєводства (Польща). Мій батько Микола Михайлович Ваврисевич народився 1 грудня 1891 року. Він корінний житель Городла. Мама народилася в селі Дияконово за 5 км від м. Грубешова в селянській родині. Вона мала свій маєток і хороших родичів. Дядько в неї був священиком. Направили її на навчання в Росію. Вона закінчила Донське єпархіальне училище. Вдома батько говорив з нами на російській мові, а мама - на українській. Ми добре знали дві мови. На вулиці ми розмовляли виключно українською мовою, бо там скрізь були українські родини. А в школі ми говорили на польській мові, адже навчання велось польською мовою. Батько в Холмі був в українській організації «Рідна хата». Мама часто ходила до церкви і нас водила з собою. Ми навіть ходили в костел. Коли зі школи вели на якесь свято до костелу, то ми теж ішли. Якесь таке поняття свідомої релігії в нас почалося після смерті польського маршала Пілсудського і коли наступним – став Ридз-Смігли, почали розбирати православні церкви. І ми з православної – пішли в греко-католицьку.
Церква була дерев’яною, стояла на горбкові. До війни вона постраждала в пожежі. Батюшку звали отець Йосафат. Він часто бував в нашому домі, був доволі товариський.

Так вона і жила в нас. По аптеках скупляла ліки і передавала синові. Той німець - конвоїр, завше заходив до нас у суботу, чи в неділю. Міг навіть трошки випити, закусити, говорив з нами. Через нього передавали ліки. Зіновій заходив зрідка, боявся, щоб хтось не побачив, бо була б біда усім. Згодом приїхали її рідні – чоловік, донька і зять. А, що моя мама мала їм казати? У нас було дві кімнати. В одній вони жили, а в другій ми, та ще Зіновій з німцем заходили.

Мама походила з села Тростянка з багатодітної сім'ї. Її батько тримав спиртзавод. Коли почалася І Світова війна всі втікали на схід. Один з її братів працював у Києві на залізниці "плательщиком", тобто виплачував заробітну плату і влаштував її працювати в притулок для дітей під Києвом. Разом з нею було ще три дівчини з Володимира та з Когильно. До притулку часто навідувалися військові – їсти шукали. Одної ночі білі, другої – червоні, всі їсти хотіли. Їжу для дітей з притулку доводилось просити у місцевих жителів. А тут і ще й вояки відбирали. До однієї з дівчат став приходити офіцер. Згодом вони почали жити разом і в них народився хлопчик. Одного вечора, офіцер не прийшов додому. Зостався лише медальйон, якого він одягнув на сина. Бідна жінка з розпачу не знала, що робити. Хотіла повернутися додому до свого села, але в дорогу з немовлям лячно було наважитись. Голод і страх підштовхнули її на важкий вчинок. Неподалік жила заможна сім’я, яку не зачіпали ні одні ні другі. Нещасна жінка тепло закутала дитинку і принесла її у двір тієї багатої хати і поклала на східцях. До неї вибігла собака, жінка злякалась, але собака навіть не гавкнула і нікого не зачепила. Бідолашна сховалася за кущами і чекала, що буде. Дитина почала плакати, а в неї серце розривалося від болю, стояла, як вкопана і дивилася. «Піду заберу свою крихітку і будь, що буде», – промайнуло в думці. Тільки вона підійшла до хвіртки, як в хаті засвітилося світло і вийшли господарі. Жінка заціпеніла від страху, а ті побачили дитинку, обійшли кругом хати, заглянули туди-сюди, нікого не знайшли, та й забрали її до хати. А жінка перехрестилась і заплакала: «Таки ж не дадуть пропасти».
Пройшло багато років. Жила вона у селі Когильно недалеко від Володимира. Вийшла заміж, мала доньку. Ніхто з місцевих не знав про її першу сім’ю і дитину.

Сучасний термін фотоательє з'явився у 1950- х роках. А до цього часу подібні заклади просто називались "Фотографія". А на теренах підконтрольних Польщі - Zakład Fotograficzny.
Відповідно термін фотографія почали вживати у кінці 1930-х років. До цього фотографія на бумазі називалася "фотографічна карточка" або просто "фотокарточка".

У селі Свійчів Володимир-Волинського району до Другої світової війни був величний католицький костел.
Збудував його у 1787 році Фелікс Чацький і називався він - костел Різдва Пресвятої Діви Марії.

Друга світова війна відкрила одну з найтрагічніших сторінок в історії цього села. У 1943 році німці спалили сільську церкву, і довгі десятиліття свійчівці не чули церковного передзвону, який би закликав їх до храму. У цьому ж році фашисти підірвали мурований католицький костел. Саме на місці, де був костел і стоїть нині залізний хрест.

Старожили згадують, що костел німці ніяк не могли підірвати, ніби якась невидима сила охороняла його. Мабуть, цими охоронцями були щирі молитви польської громади. І лише жорстоко вбивши кілька десятків поляків, нелюдам вдалося підірвати костел.

Біленький сніжок прикрив володимирську землю і місто поринуло у тихий зимовий сон. Пропонуємо Вам поглянути на зимові краєвиди, відображені невідомим фотографом.