13 лютого у Культурно-мистецькому центрі відбудеться історико-краєзнавча конференція, приурочена до 120-ти річчя від дня народження видатного земляка, історика, краєзнавця Олександра Цинкаловського
"Олександр Цинкаловський - велич особистості". Адміністрація ДІКЗ "Стародавній Володимир" презентуватиме перевидану книгу Олександра Цинкаловського "Княжий голод Володимир". Початок 11.00

Волинь, яка входила до складу Російської імперії на початку ХХ ст. була найвідсталішим регіоном, не тільки економічно, але й культурно. До Першої світової війни українці Волині не мали жодної школи з українською мовою викладання. Та все ж деякі проблиски українського світла мали місце і в шовіністичній Російській імперії, яка забороняла свободу національного розвитку, і в польській державі, яка теж не відставала з утисками. І якби швидко не змінювалася політична карта, свідомі українці прагнули відродити свою державу, адже потяг нашого народу до свободи був надзвичайно сильним. Проблиском світла в суцільній експансії була «Просвіта», як організація культурно-освітнього спрямування.

Народилась я в селі Мокрець Турійського району 28 серпня 1926 року. Жила у великій родині, нас було семеро дітей (чотири дівчини та три хлопці). Я була передостання. Батько був господарем, мав 14 га землі. А перед самою війною мав купити ще пів гектара, бо то колись так повелося ще за Польщі, як має дівка два гектари у посаг, то і заміж швидко беруть, а як не має, то і не хочуть брати. Сім’я була велика, з нами жила ще бабуня. Тато мав машину, що молотила, віялку, січкарню та всі інші приладдя для господарки. Собі помолотить, та й людям допомагав. Доводилось допомагати по господарству і працювати часто.
Згадую, що як ходили в школу, то інші діти страшенно бідували, не було чого взути, то ходили в постолах, а в мене чоботи були. Я лише одного разу в постолах ходила, які вкрала в брата. Мене не пускали йти колядувати, бо негоже, щоб багатого батька дочка колядувала. Я так хотіла піти з дівчатами, а батьки сховали мої чоботи, тому я й вхопила братові постоли і побігла до сусідів. Так ми й пішли під кожну хату. Хто яйце дав, хто 5 коп. чи 10 коп., хто пирога, хто, що мав. Пішли до однієї дівчина, звали її Люба, на жаль, вона померла ще дівчиною, повиїдали начинку з пирогів, а гроші поділили між собою.

«Кобзар був на Волині, а Гоголь – українець». Ці сталі постулати відомі кожному українцеві та волинянину зокрема. А ще якихось кілька десятків років тому цього ніхто не знав. Першовідкривачем цих історичних фактів став уродженець нашого міста Олександр Миколайович Цинкаловський, 120- річниця від дня народження якого минула 9 січня. Про цю людину написано та сказано чимало. Його ім’я буквально повернули із забуття і зараз ставлять в один ряд з такими вченими як М. Грушевський та Н. Полонська-Василенко. Та якою б відомою людина не була, вона в першу чергу залишається частиною родини, з якою її пов’язало саме життя. Так вже склалося, що Олександр Миколайович не мав власних дітей, а єдиною близькою йому ріднею в наш час є Наталя Назарівна Грабарчук-Цинкаловська, котра доводиться йому племінницею. Найбільше пані Наталя любить розповідати про нелегку життєву долю Олександра Цинкаловського.

Місто Володимир стародавнє і мальовниче. Школа № 1, що була до Другої світової війни єврейською, а з 1939 року стала першою українською школою на Волині. В ній працювали вчителями молодших класів: подружжя Гнатюків Ольга Миколаївна і Дмитро Миколайович, Гітман Віра Григорівна - єврейка, Перський Микола Михайлович, ГнатюкПетро Олексійович, вчитель співів Сотнічук Й.М. та інші (вже не пам’ятаю), вкладали серце і душу у навчання та виховання молодого підростаючого покоління. На зміну їм прийшли нові, бо всі названі пішли на пенсію, та й зараз їх давно немає в живих. Йшли роки, на зміну їм прийшли з вузів, з середніх і вищих закладів, вчителі які вперто трудилися, добивалися хороших успіхів у роботі, давали хороші знання учням, привчали до фізичної праці. Такими були: Успенська Т.Й., Товкач Л.Г., Подзізей О.Т., Хільчук Т.К., Теребус С.М., Гітман В.Г., Сокіл Л.О., Голод Н.Я., Добринюк Т., Голіброда Є.С., Салій Л.В. Вчителі старших класів предметники: Детюк М.М., Магера О.М., Дідун В., Шевченко Н.З., Онищенко Г.П., Сенчишак М.І., Туркевич Б.О., Шевченко Н.З., Нагрода Є.П., Клименченко В.П., Махончук С.О., Кондратюк П.С., Католик Н.Ф., Матвеєв В.І., Офман М.Л., Купира П.П., Мучник Р.А., Падалко І.Є., Калапуша О.Д., Щічко Л.О., Семенець М.І.. Юрченко Н.М., Чабан Л.І., Фурман А.М., Суходубова Т.М., Тищенко О. Л., завучі Пальцун А.Я., Стеценко Я.К., Потурай В.М., Детюк А.Л., Мусійчук В., Омельчук І.Д., Юзефович О.В. Директори: Гриценко І.М., Гуменний В.Д., Мусійчук Д.Т., Тарасюк І.Й.

Матеріали приймаються до 15 січня 2018 року із врахуванням наступних вимог:
1. Обсяг роботи 2-5 сторінок тексту, набраного в редакторі Word (шрифт Times New Roman, 12 кегль, міжрядковий інтервал 1,5. Поля: зліва – 2,5 см, справа – 2 см, зверху – 2 см, знизу – 2 см. Оформлення списку літератури та джерел – 12 кегль, інтервал – 1).
2. Посилання на джерела та літературу в тексті у квадратних дужках, наприклад [1, 12] відповідно до списку використаних джерел та літератури (Джерела та література), що розміщується за абеткою наприкінці тексту.
3. Ілюстрації в електронному варіанті в форматі TIF (300 dpi) або JPEG з підписами до них.
4. Роботи подаються в роздрукованому і електронному вигляді (CD-диск). Можна надсилати на електронну адресу заповідника: v.v.zapovidnyk@gmail.com

Народилася я в 1929 року у селі Ліски, Володимир-Волинського району.
До війни батьки побудували в селі велику, хорошу дерев’яну хату. Вони займалися господарством. У них було 5 гектарів землі, був свій ліс. Свій ліс вони не хотіли різати, бо діти ростуть, а нас у батьків було п’ятеро. Тому на хату ліс купували у держави. А тут війна, окупація. Німці весь наш ліс вирізали.

З часу утверження міста Володимира, як західного форпосту Київської Русі до нашого часу не дійшло майже ніякої інформації. Загальноісторичні факти стверджують, що в 988 році князь Володимир Святославович заснував град на землях волинян і бужан і нарік його своїм іменем – Володимир. Великий князь Київський віддав місто в уділ своєму сину Всеволоду. Про це в літописі під 988 роком читаємо: «Володимир, отож, просвітився сам, і сини його, і земля його. А було в нього синів дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк і Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. І посадив він Вишеслава в Новгороді, а Ізяслава в Полоцьку, а Святополка в Турові, [а] Ярослава в Ростові. І коли помер найстарший, Вишеслав, у Новгороді, то посадив він Ярослава в Новгороді, а Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Деревлянах, Всеволода у Володимирі, Мстислава в Тмуторокані.…»

Я народився у Володимирі на Білих Берегах у 1934 році. Моя бабця по мамі походила з родини вільних селян. У свій час купила садибу і землю. Спочатку писала прохання до царя про купівлю землі. Воно прийшло на Волинського генералгубернатора в Житомир. Звідти прийшла відповідь: «Вольным крестьянам Маковским разрешено купить 20 десятин земли». У них не було грошей, то купили 4,5 десятин землі. Все було засвідчено документами з гербовими печатками. Тою землею, що бабця купила, ми користувалися до 1947 року. Завжди сіяли багато зерна, мали стодоли для його зберігання. А в 1947 році просто не дозволили сіяти.
Дід був освіченим млинарем. Працював у двоповерховому панському млині, що стояв на річці. Мав челядника, вчив його, щоб той мав якийсь фах. В сім’ї було багато дітей. Перші повмирали, як казали в народі, Повійниця забрала. Потім народилися Олександр, Дарія, Леонід, Григорій Лаврентійович Маковський (художник, що прожив 100 років) і наймолодша – моя мама. Жили в урочищі Білі Береги, відразу за річкою перша садиба.

Мені 99 років. Я з 1918 року. Я живу у Володимирі з 2 травня 1945 року. Мого чоловіка Кувшинова Івана Миколайовича направили сюди завідуючим відділу народної освіти. Довго не хотіла я переходити на прізвище Кувшинова. А дівоче моє прізвище Повольная. Сама з Росії з Поволжя, з-під кордону з Башкирією. Була дуже волелюбною, допитливою. Я мала все знати: що, звідки і чому? Я завжди мала свою думку і могла на своєму настояти.
Своїх батьків не знала. У 1921 році на Поволжі був голод. Почалася епідемія тифу. Люди старалися виїхати звідти. Моя мама захворіла на тиф і її кудись забрали. Я лишилася зі своєю старшою сестрою. Мені було всього 3 роки. Усіх дітей, що були без батьків збирали до гурту і відправляли в притулок. А там нас роз’єднали.
Жінка, яка стала моєю новою мамою, чекала свого Порфирія Федоровича дуже довго. Вона його дуже любила. Він був унтер-офіцером. У 1921 році він уже вважався ворогом народу. Унтер-офіцери продовжували служити вітчизні, старому режиму, так як вони присягали на вірність царю. За це їх нова влада переслідувала і винищувала. Батько був порядною людиною.