Наукові співробітники Фєдосєєва Світлана та Вознюк Орися майже протягом року працювали над книгою "Сім вечорів з Наталією Назарівною Грабарчук-Цинкаловською". У книзі йдеться про родину великого дослідника історії Волині, професора, археолога Олександра Цинкаловського. Зокрема, автори книги, Світлана та Орися, намагалися якнайповніше відкрити ще невідомі сторінки історії родини.

Сьогодні жителі та гості міста мали змогу побувати в "машині часу". Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" та Народний аматорський театр-студія "Різнобарв'я" оживили фрагменти з життя племінниці Олександра Цинкаловського Наталі Назарівни Грабарчук (Цинкаловської).
Наукові співробітники Фєдосєєва Світлана та Вознюк Орися майже протягом року працювали над книгою "Сім вечорів з Наталією Назарівною Грабарчук-Цинкаловською".

Не можливо побудувати щасливу країну, якщо не пропустити її крізь власне серце, якщо не зібрати ті маленькі розкидані крихти історії, не підняти з глибин та не стерти пил із забутого джерела. Ти або твориш історію, або ти сам історія. А рідкісне поєднання цих двох фактів означає, що ти зумів, здолав і переміг…
Друга частина нашої розповіді - саме про тих міщан, які писали історію і стали самі вдалим прикладом для прийдешнього покоління. На жаль, нам не відомо, як склалося подальше життя більшої частини з них, але хочеться вірити, що вони прожили довге і щасливе життя.

Цинкаловські відкрили нащадкам княжий Володимир
Саме так коротко можна охарактеризувати батька володимирської історії - Олександра Цинкаловського. Він народився 9 січня 1898 року у місті Володимирі-Волинському. Його батько Микола родом з Київщини, а мати Христина – з польської дворянської родини Нітецьких. Саме дідусь Павло Нітецький був першим збирачем історії. Тому й не дивно, що Сашко так багато часу проводив з ним, слухаючи історії про місто, мандруючи разом по курганах та городищах.
Родина Цинкаловських була шанованою у місті. Саме в будинку Цинкаловських зароджувалася культурна інтелігенція. Історія, «Просвіта», розкопки, книги, свіжі газети, музика, пісні, друзі, тихі розмови, родинні свята, виховання, освіта, театральні вистави – все це було таким звичним тоді і таким милим серцю.

Про Софію Мандрику нам розповіла Наталя Назарівна Грабарчук. Вона не була з нею знайома особисто. Її знала Тетяна Герштанська, дочка священика Василівської церкви Євгена Герштанського. Вона запам’ятала Софію Мандрику поважною дамою, навіть більше – справжньою аристократкою, і при цьому жінкою похилого віку, яка вже перестала ретельно слідкувати за своїм зовнішнім виглядом. Софія Мандрика подарувала Тетяні Герштанській порцелянові чашечки з зображенням російських імператора та імператириці. Ці чашечки були виготовлені в честь звільнення Західної України від кріпосного права. Софія Мандрика була непересічною жінкою, адже вона сподобалась відомому художнику Михайлу Врубелю і він намалював її портрет. Ця загадкова жінка до самої смерті жила у Володимирі в родині відомого художника Мирослава Зубінського і була похована на Ладомирському кладовищі.
Ця історія зацікавила нас і ми вирішили більш детально дізнатись про життя Софії Мандрики. Пошуки розпочали з портрету намальованого Врубелем. Виявилося, що портрет знаходився в колекції відомого лікаря Д. Л. Сігалова. В своїй анотації до картини він написав, що Софія Андріївна Мандрика була сестрою генерала, який служив в Києві. Йому дали направлення в інше місто і генерал вирішив замовити на пам’ять портрет своєї сестри, та не в якогось місцевого художника, а саме в Михайла Врубеля, який приїхав з Петербурга.

Народився у Ліпецькій (колишній Курській) області. Наша сім’я жила близько 6-ти кілометрів від КурськоїОрловської дуги. Мама розповідала, що коли летіли снаряди, особливо в ночі, то здавалося небо горить. Місцеве населення і німці мирно співіснували. Порядок був. Якось один німець поглумився над жінкою, то його відразу відправили у штраф-батальйон.

На площі Героїв, біля обеліску Слави у Володимирі-Волинському, згадували тих, хто загинув в роки Другої світової війни. Цього року захід відбувся без представників релігійних громад.

Після покладання квітів, учасники заходу пройшли до пам’ятника жертвам тоталітарних режимів, що знаходиться у валах городища на території Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир".

Там, теже згадали усіх, кого знищив безжальний комуністичний режим. Відомо, що в перші дні війни, в червні 1941 року на території валів городища, за наказом комуністичної влади, проводились масові розстріли в’язнів Володимир-Волинської тюрми. Лише останніми роками з території городища було ексгумувано останки 2736 людей і перепоховано на місцевому кладовищі.

Становлення та розвиток місцевої влади у Володимирі-Волинському має давню тисячолітню історію. Минали роки, змінювалася сама держава, падали і утворювалися нові території. Лише сивочолий Володимир набирав нового шарму, потрохи марнів, руйнувався, але знову відроджувався. Тож у 1909 році Володимир був звичайним тихим провінційним містечком, де життя протікало розмірено та одноманітно.
Міська Управа:
Міський голова – почесний громадянин Іван Казимирович Зубович. Члени: н.ч. Адольф Климентович Флік, н.ч. Іван Омелянович Березовський. Секретар – н.ч. Іван Микитович Казимірук.

Повітовий предводитель дворянства – колезький секретар Василь Омелянович Дверницький. Письмоводитель (діловод) – Олександр Тимофійович Кунаков.

Лікарі:
Повітовий статський радник Олександр Олександирович Кізо. Головний лікар н. ч. Болеслав Осипович Слодковський.

Поштово-телеграфна контора:
Начальник – надвірний радник Христофор Фрідріхович Корбін. Помічник – колезький асесор Іван Васильович Сукманський. Поштово-телеграфний чиновник 5 розряду н.ч. Костянтин Петрович Шевченко.

Роки летять у вічність, календар обриває день за днем не тільки святкові та буденні дні, а й чиїсь життя – для когось близькі, для когось далекі. Руйнуються будинки, стираються вулиці, ламаються епохи і падають монархії. Час справедливий до всіх – багатих і бідних. Він не вибирає кого стирати першим, він просто досконало робить свою роботу. І лише в нашій пам’яті залишаютьсяч згадки про людей, що були сміливцями, винахідниками, вченими, митцями, героями чи пройдисвітами. Знає історія і тих, хто вмів «вдало вскочити» і «вдало виїхати» у буремному життєвому коловороті. Бо в історію можна ввійти, а можна й вляпатися. І в обох варіантах про тебе пам’ятатимуть, навіть якщо ти просто повісив мішок на голову Лєніна.
А нащадкам залишаються лише вицвілі фотограції на якіх зображена малода прабабця у вишуканому капелюсі зі статечним чоловіком поруч. Маленькі, чепурні та водночас величні будинки красуються на фоні позаду бабаці і бережуть образ старого доброго Володимира. А, що було в тих будинках? Чи буяла там буденність, чи розквітала святкова атмосфера, чи поєднувалися там закохані серця, тихо погасивши свічку? Коли розглядаєш фотографію за фотографією, то дуже жалієш, що цього нічого нема. Цей загадковий шарм міжвоєнного періоду, застиг на цих сірих світлинах молодого невідомого фотографа. А хто тоді творив цю епоху? Походжав по місту у супроводі милих панянок, заглядав до кожного «склепу» та міцно тиснув руку поважнову сивому чоловікові, що розкладав свіжі газети у своєму скромному магазинчику? Тож сьогодні наша розповідь про людей, які надавали місту щоденне пульсування та відігравали не останні ролі в державних, культурних, освітніх справах.

Батьки мої родом із Запорізької області, з села Ново-Троїцьке Бердянського району. Історія села дуже цікава, до радянської влади воно називалося Алтаул. В нашій місцевості жили турки-нагайці і місто так називалося Нагайськ.
А зараз Приморськ, районний центр. В 1911 році цар вчинив з ними так, як в 1944 році радянська влада вчинила з татарським народом в Криму – депортував нагайців в Туреччину. Я не знаю скільки їх по чисельності було, із
сотні тисяч до Туреччини дісталося кілька десятків тисяч, а решта померли. Після війни батьки переїхали в Донецьку область, Мар’їнський район, де я й народилася в 1946 році. Тато працював на вугільній шахті. Але так сталося, коли мені було 4 місяці, батька посадили, як ворога народу. В таборах він пробув 7 років. В одному з таборів, в жіночому бараці відбувала покарання відома артистка - Лідія Русланова, батько їй акомпонував на гармошці, а вона співала для ув’язнених. Тато і сам дуже гарно співав.

Старі люди говорять: «Як в народі перестануть писанки писати і «гріти Діда»..., тоді і кінець Світу настане».
Історія писанки починається з далекого минулого, коли вона була важливим елементом різноманітних обрядів і ритуалів. Писанка тісно пов'язана з релігійними віруваннями та уявленнями наших далеких предків про створення світу, з родючістю і поклонінням йому, з урочистими ритуалами, пов’язаними з річним циклом відродження природи і оспівуванням її сил. Яйце є символом початку, символом нового життя, відродження, таке значення відомо було всім народам в давнину, таким воно залишилося і до сьогодні. Малюнки древніх писанок повторюють мотиви мальованої кераміки трипільської культури. Використання і виготовлення писанок було характерним саме для етнічних груп слов'ян, які пізніше отримали назву українці.
Яке ж практичне використання мали писанка і крашанка в релігійному, святковому і буденному житті українців і чому практично зник цей дивовижний вид родового мистецтва і культури у східних і південних регіонах України?

Володимир-Волинський, як віддалене провінційне містечко виглядало доволі бідно. Та й ряд епідемій холери в 1831 і 1837 роках, великі пожежі 1833, 1853, 1859 років призвели до його часткового занепаду. Наприклад, у пожежі 1833 року згоріло 400 різних будівель, в тому числі кам’яні та дерев’яні житлові будинки, торгові лавки, будинок головної гауптвахти. Місто довелося відбудовувати. Ці всі негативні чинники дали поштовх до розвитку нової забудови та розробки планування міста. Так, саме на прикінці ХІХ ст. міняються межі міста. Забудова поширюється в напрямку Устилузького та Ковельського трактів, починається засипка болота та річки Смочі, освоюється район нинішнього вокзалу. У 1885 році вулиці міста були невимощені, брудні, без тротуарів, тільки в деяких місцях прокладено по дві-три дошки одна біля одної. Населення міста поступово зростає.