Моя сім’я походить з південного Уралу з міста Челябінська. Жили ми на станції «Потаніно».
Батько у 1935 році був зв’язковим на залізниці. Мав броню і на фронт його не забрали. Дуже рано пішов з життя - в 35 років. Мама, а їй тоді було 27 років, залишилась з трьома дітьми. Не мала ніякої освіти. Коли були організовані лікнепи, трохи навчилася читати і рахувати. Згодом померли брат і сестра. Мама пішла працювати на залізницю стрілочницею, а потім ходила перевіряти колію та виявляти неполадки. Морози були дуже сильними і рейки тріскалися та розколювалися. Зі спорядження мала лише важкий молоток і петарди, які виставлялися по обидва боки аварійного місця на колії, щоб можна було попередити про небезпеку. За зміну мала пройти 12 кілометрів. Цілий день мама була на роботі. Я жив сам по собі: сам кашоварив, як вмів. Дитинство було голодним. Часом з хлопцями ранньою весною, як тільки зійде сніг, ходили на поля збирати колоски. Говорили, що коли зерно перезимує на землі на морозі, то стає отруйним. Тому нас ганяли з тих полів і кінна міліція, і охоронці з колгоспу. А їсти ж ми хотіли, то й знову йшли туди.
Створили біля нас два колгоспи. Розкуркулили людей - вихідців з України, майно забрали, а самих заслали на Урал і на основі їхнього господарства організували колгосп. Він був успішним. Видно, що колишні господарі заклали хорошу основу господарства. Другий колгосп організували місцеві жителі і щось там не так йшло. Голови колгоспів мінялися один за другим. То один зап’є, то другий… Ми з мамою ходили в колгосп на сезонні роботи. Для мене справжнім задоволенням було частування після виконаної роботи. Наварять смачного червоного борщу – ото вже я відводив душу. А ще часом давали свинячу, або телячу голову додому. То було справжнє свято.

Ми живемо в місті яке оповите легендами. Легендами, які прийшли до нас з дуже далеких часів. Ось що розповідає одна з таких легенд:
В давні прадавні часи, посеред родючих заплав річки Луга, жили працьовиті та привітні люди. Вони орали землю, випасали худобу, ростили дітей. І все б було добре, та оселився поблизу селища Змій, та почав викрадати дівчат. Дуже швидко в селищі залишилась тільки князівська донька.
І тоді прийшов лицар. І зійшовся в двобої з ненажерливим Змієм. Довго вони билися. І зрозумів лицар, що єдине вразливе місце Змія це пащека. З останніх сил він всадив свій спис в пащу Змія.
Довго ще вмирав той Змій. І стільки в нього ще було сили, що лапами та хвостом він вирив глибокий рів. З часом той рів наповнився водою і став річкою. І назвали ту річку Риловиця.
Ця гарна легенда прийшла до нас з дуже давнього часу. Можливо тоді в наших краях жили справжнісінькі дракони, хто ж знає?
Та світ, що нас оточує не стоїть на місті. І вже настав час з’явитися новим легендам про місто в якому ми з вами живемо. Отож, запрошуємо дітей прийняти участь у конкурсі «Легенди Володимира». Ми пропонуємо Вам, наші юні жителі Володимира-Волинського, створити свою легенду про рідне місто. Про вулицю, будинок, церкву, річку. Буде чудово коли Ви не тільки напишете легенду, а ще й намалюєте малюнок про це. І хай ваша фантазія створить новий небачений світ легенд. А заповідник «Стародавній Володимир» на основі Ваших легенд створить книгу. Кожен, хто візьме участь в конкурсі «Легенди Володимира» отримає цю книгу в подарунок.
Творчі роботи приймаються до 15 вересня. Вік учасників необмежений.
Ми чекаємо вас кожен четвер з 11 години в заповіднику для консультацій по конкурсу «Легенди Володимира». Адреса: м.Володимир-Волинський, вул. Ковельська, 10. Телефон для довідок: 3-89-89

Якщо уявити собі, як виглядала чи виглядає відьма, то в нашій уяві, звичайно, постане стара, згорблена бабуся з горбатим носом і скуйовдженим волоссям. Чи, можливо, наша уява видасть нам чорноволосу красуню з карими очима, гострими нігтиками та химерними атрибутами. Тож образ чарівниці залежить від нашої фантазії, адже зараз нам важко збагнути, що відьмою кілька сотень літ тому, могла бути навіть проста синьоока красуня з маленького села чи навіть власна зрадлива дружина. Звинуватити у чародійстві можна було будь-кого, головне знайти більш-менш потрібні докази і вже небавом ваша «затята суперниця» відьма!

Народилась 8 травня 1945 року. У нашій сім’ї було шестеро дітей. Спочатку жили по вулиці Поштовій, а потім на Спортивній, далі - по Осипенка. Мама розповідала, що коли по вулиці вели військовополонених, то місцеві мешканці виносили і кидали їм хліб, картоплю, а за пляшку горілки, чи шмат сала взагалі можна було викупити полоненого, сказавши, що це брат чи родич. Перший чоловік мами – офіцер танкового полку, загинув під Москвою. Мама вдруге вийшла заміж і мене виховував вітчим, як рідну.
Вчилася у дівчачій школі № 5. Директором була Крініцька Марія Василівна. Першого вересня у другий клас я прийшла до школи ще на світанку – о четвертій годині, дуже переживала, що спізнюся. А школа була закрита. Я постукала у двері і сторож мене впустив до середини. Я присіла на лавку, та й заснула. Аж діти прийшли і мене розбудили. Ну треба ж так!

Народилася у сім’ї військовослужбовця 1 січня 1941 року. Тато з мамою одружилися в Славуті у 1941 році. Мама працювала провізором в аптеці, тато закінчив Київський ветеринарний інститут. У 1941 році тата перевели в Шепетівку. Коли почалася війна, батька забрали на фронт у званні офіцера, а мама зі мною поїхала до своєї мами у село Велика Ведмедівка, недалеко від Хроліна у Шепетівському районі Хмельницької області. Тато походив з Дунаєвецького району. У селі, де він народився, є костел з органом, що збереглися до цього часу. Ксьондз жив у бабці на квартирі.

Завдяки старанням Українських Січових Стрільців, населення збіднілої Волині, розореної війною і владою, отримало можливість знову відчути себе українцями. А, щоб почуватися господарем власної землі, для початку треба мати освіту. Бідне українське селянство не тільки не мало змоги оплатити навчання своїм дітям, а щей зазнавало утисків від так званих «національних меншин», котрі були більш освіченішими. Активну пропаганду серед міського і сільського населення проводили Українські Січові Стрільці. Пожертви на функціонування волинських шкіл отримували з різних куточків Галичини, і навіть з самого Відня. У часописі «Діло» за 3 березня 1917 року зустрічаємо детальний звіт про використання коштів:

У 1948 році батька забрали в в’язницю. Мама у цей час була в санаторії у Рівному і там народила донечку, тобто мене. По сьогоднішній день ніхто не знає, де батько. Казала мама, що батька посадили за політику. Він був росіянином, а мама – українкою.
Жили у Володимирі. Потім рідний дядько мами забрав нас в Охнівку. Жили в землянці. Через трохи – пішли на квартиру, жили окремо. Мама влаштувалася працювати дояркою. Мене не було кому доглядати, тож мама прив’язувала мене за ногу до яблуні, інакше я могла наробити шкоди у городі, була вертка і все хотіла знати. Ось так і жили.
Чомусь добре запам’яталося, як помер Сталін, хоча мала лише 5 років. Біля гучномовця стояло багато людей, всі плакали і казали, що то їхній батько помер. Я повернулась до мами і запитала: «Чи то теж мій батько?» Вона промовчала. Підійшла односельчанка і сказала: «Слава Богу! Може наші батьки і чоловіки повернуться з тюрми додому.» Її чоловік повернувся, а мій батько - ні.
Тітку мамину посадили в в’язницю за бандерівщину. Вона торгувала в магазині. З лісу прийшли хлопці і сказали, щоб дала їм сірників, продуктів, тільки щоб нікому про них не розказувала. Звичайно, вона дала і сірників, і хліба. А виявилось, що то були переодягнені НКВДисти, перевіряли, як населення відноситься до совєтів і націоналістів. Тій жінці присудили 15 років в’язниці. Її мама мала в Лісках хату і покликала мою маму Марію жити до себе.

У 1917 році Україна вступила в епоху відродження та національної боротьби. Це була новітня революційна доба, котра покликала за собою тисячі розумних, свідомих, хоробрих та по праву кращих громадян країни. Це була революція жовто-синіх прапорів та патріотичних лозунгів.
Революційні події були неминучими, адже соціальна напруга, що зростала під час Першої світової війни не могла лишитися без сліду. Першими променями українського пробудження саме на Волині стали Українські Січові Стрільці, які були приквартировані сюди у 1916 році. У той час Волинь являла собою, за словами Михайла Грушевського, руїну, якої Україна не знала від страшного «згону» 1670-х років. Російські війська мали наказ при відступі палити всі села і міста, нищити запаси будь-якої поживи, забирати з собою все населення. У багатьох місцевостях цей злочинний план було реалізовано. Майже половину населення було виселено, багато сіл понищено і розорено. Як писав Дмитро Вітовський, залишилися одні діди, баби і дівчата, молодих хлопців не було зовсім. У процентному відношенні найбільше виселенців дав Ковельський повіт, з котрого з 250 тисяч осіб було евакуйовано близько 180 тисяч. Із Володимир-Волинського повіту з 400 тисяч осіб виселили близько 250 тисяч.[3]

Народився 1941 року в селі біля Кременця. Пригадую, як прийшли перші совєти. Мені тоді було чотири роки. У мами був кожушок, чоботи, бо жили ми не погано. Прийшли хлопці з лісу і кажуть: «Снимай сапоги и тулуп». А мама впирається: «Тож воно все маленьке, жіноче. Навіщо воно вам? А в мене троє діток!» Не послухали, все забрали, казали, що їм і таке згодиться.
Батько на був на війні аж під Азовським морем. Як німці добре притисли, що було або під кулі йти, або топитися в морі, то він втік. Вдень відлежувався у борозні, а їв, що знайшов на полях. Через п’ять днів дістався додому. А вже вночі приходять партизани знову: «Збирай манатки. Раз був у полоні, іди з нами в ліс.» Мусив іти з ними. Добралися аж до Станіслава на Франківщині. Був поранений, потрапив у госпіталь. Щоб оправдати довіру, мусив вступити до партії. Так, як поранення було важким, то його залишили у Станіславі, запроваджувати радянську владу. Пам’ятаю фотографію, там батько у червоних чоботях стоїть на балконі і якусь жінку обнімає. А вдома у мами якраз народилася моя сестричка. Бідували. Добре, що хоч корова була, то вижили. Вранці її забирали у колгосп в ярмо, землю орати, а ввечері обдерту відпускали. То мама видоїть корову, на жорнах змеле насіння з буряків, розмішає з молоком, та й напече таких млинців, що б хоч щось було дітям дати. Батька нема, та й нема. От мама одягнула куфайку, мала пару рублів і поїхала до Станіслава шукати чоловіка. По дорозі в поїзді її обікрали урки. В Станіславі вона вимагала, щоб чоловіка повернули додому або перевели в Кременець на роботу. Повернувшись, батько 15 кілометрів мусив ходити до Білогір’я під Кременцем. Спочатку дали старого німецького велосипеда. А вже перед пенсією, то і машини почали ходити до села, можна було під’їхати. Мав рушницю, то ходив по полях, коли зайця підстрелить, коли лисицю. Вже дітям щось було. Так і вижили.

22 червня 1941 року увійшло в історію нашого краю, як напад гітлерівської Німеччини на сталінський Радянський Союз. І тим самим приховало або ж стало причиною ще однієї великої трагедії по всій Західній Україні. Саме після стрімкого наступу німців почався масовий розстріл в’язнів, фактично заарештованих за політичними статтями, по усіх в’язницях Західної України. Не оминули звірства і криваві розправи жодного міста, де на той час розміщувалась в’язниці НКВС: Львів, Луцьк, Золочів, Дубно, Бережани, Івано-Франківськ, Тернопіль і т.д. На жаль, у цей список потрапило і наше місто Володимир-Волинський.