Князі Острозькі – хранителі православ’я.

Історія меценатства – то одна з найцікавіших сторінок минулого, тому що приховує в собі чимало загадкових, а подекуди драматичних людських доль. Нажаль, так історично склалося, що наша земля в епоху своєї бездержавності, ставала «ласим шматком» для інших, більш могутніших держав, котрі насаджували свої права, закони, звичаї та релігію.
Ревними боронителями православної віри та української культури були князі Острозькі. Це одна з найвідоміших родин в українській історії XIV –XVI ст., що займала високі адміністративні та військові посади в Польсько-Литовській державі. Протягом століть рід Острозьких був символом окремої України-Русі, що відстоював національну самобутність. Щодо походження князівського роду є певна дискусія. Львівський історик Ю. Пузина висунув гіпотезу походження Острозьких від литовських князів Гедиміновичів. На його думку, перший історично зафіксований в 1340 р. Острозький князь Данило (якого традиційно вважають засновником роду) був онуком князя Наримунта Гедиміновича. Натомість інший львівський історик Левко Войтович, знайшов документальні докази спорідненості Острозьких з князями галицької гілки Рюриковичів.
Князь Костянтин Острозький був дивовижно багатою людиною, але прославився він як захисник православної віри. Був людиною скромною і дуже побожною, будував храми і давав на них пожертви. Костянтин Іванович прожив 70 років, помер у 1530 р. Поховали його в Києво-Печерський Лаврі, в північно-західному куті Успенського собору...

Волинезнавець, який дослідив історію Володимира

Видатний волинський історик, краєзнавець, громадський та церковний діяч Микола Теодорович народився 1856 року в сім'ї православного священика губернського міста Гродно су¬сідньої Білорусі. Вчився у Петер¬бурзькій духовній академії, був інспектором шкіл у місті Седльцях (Підляшшя), викладачем Волинської духовної семінарії у Кременці. 1899 року Микола Теодорович брав участь у IX археологічному з їзді в Києві, присвяченому питанням волинської старовини. На той час він уже працював ін¬спектором Калішської дирекції народних училищ з резиденцією в Туреку, звідки перейшов на ана¬логічну посаду в м. Біла на Підляшші. Найвідоміші праці дослідни¬ка - «Историко-статистическое описание церквей и лриходов Волынской епархии» (1888 -1899), «Учение тридентского собора о первородном грехе и оправданий в связи с православним и протестантским учением о том же предмете» (Почаїв, 1886), «Город Владимир-Вольынский» (1893), «Вольынская духовная семинария» (історич¬ний нарис, Почаїв, 1901). Ця його історико-краєзнавча спадщина не має аналогів...

ДАЛЕКІІ ЗВИЧАЇ ВОЛОДИМИРЧАН
Звичаї народу – це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а й в його історичному минулому. Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних та найбільших всенаціональних справах. Протягом двох століть, коли волинська земля була під впливом Великого Литовського князівста, чимало рис побуту грунтувались на давньоруському звичаєвому праві. Все, що не мало свого відображення в статутах, вирішувалось “подлє стародавнєго обичаю”. Так, щоб вирішити суперечку між ремісниками, луцький староста К. Острозький збирав тих, хто знав “як здавна бувало”. Так було й у Володимирі: староста, щоб улагодити конфлікт між окремими групами городян про порядок виконання повинностей у володимирському замку, звертався до “людей досвідчених, які пам’ятають обичаї вєчисті”. Не дивлячись на численні, в тому числі, й письмові декларації про шанування давніх звичаїв та традицій...

Місто над Лугою, Ладомир, Володимир, Володимир – Волинський… Назви, наче віхи історії, що ховаються у темряві тисячоліть. Достеменно невідомо коли саме з’явився Володимир як постійне міське поселення. Археологічні дослідження переконливо свідчать про заселення цих земель слов’янськими племенами, зокрема дулібами бужанами та волинянами вже з середини першого тисячоліття.
Перша літописна згадка про місто належить до 988 року. Вона пов’язана з поділом земель між синами Великого київського князя Володимира: « І посадив він… Всеволода у Володимирі…». Відтоді місто стає столицею Волинського, а з 1199 року Галицько – Волинського князівства, державним, адміністративним, торгівельним і культурним центром.