Під час Світової війни, за австрійської окупації, Українські Січові Стрільці перевели на володимирщину значну культурну працю, бо навіть заложили у 1916 до 1917 р. около 48 народніх українських шкіл для місцевого населення. По більшости саміж таки старшини стрілецькі вчили дітей по тих школах: у селі Мокрець провадив науку Остап Вахнянин, котрий пізніше заложив пласт на Закарпатті; в с. Згоряни вчив дітей Михась Мокрий; в с. Бискупичах Шляхоцьких Іван Вербяний (про олдне з його звідомлень з накресленням многостороньої освідомляючої праці стрільців серед волинського селянства вміщено було в «Літописі Червоної Калини» 1929, ч.1). І певно назавжди зістане в народній пам’яті, що навіть за часів будь-що-будь ворожої до словянства окупації, у тяжких і грізних умовах найстрашнішої війни – наші діти дістали рідну школу, а людність українська взагалі не стрічала особливих перепон до свого культурно-національного розвитку. Нині на Володимирщині української школи вже немає ніодної… тільки переховані з часів війни світлини зістали свідками недавнього минулого.

Аж не віриться, що вже 520 років, більше ніж півтисячоліття, у затишку молоденьких каштанів, заховався колись величавий Домініканський монастир, фундатором якого у далекому 1497 році, був сам Великий князь литовський та король Польщі Олександр з династії Ягелонів.
Домінікани – католицький чернечий орден, заснований в 1215 році в Тулузі (Франція) іспанським монахом св. Домініком. Символом ордену був чорний із білими плямами собака, що тримав у зубах факел – вогонь істини. Як і будь-який орден, домінікани ставили перед собою завдання - розширення місійних осередків та удосконалення проповідей. Зокрема орден належав до так званих «мендикантів», тобто повністю вбогих. З часом орден перетворився на потужну структуру, зокрема домініканці почали засновувати власні школи та очолили кафедри богословських дисциплін в університетах Франції та Італії. Саме орден відкрив світові одного з найталановитіших богословів - Тому Аквінського. А іменем домініканця Робере де Сорбона згодом назвали один з найпрестижніших університетів світу.

Святий Миколай зберіг, не дав загинути у холодних водах північного моря. Шторм налетів несподівано. Зранку світило сонце і легкий вітерець грайливо наповнював вітрило «Північної красуні». А вже по обіді він перетворився на холодне колюче страховисько, яке граючись переганяло крижані брили, наче вмілий пастух отару овець.
Нам пощастило, що поряд було велике місто Штранзульд. Знайшлися добрі люди які підняли на свій корабель і пасажирів, і залогу, і частину вантажу. Серед врятованого вантажу було і 34 сувої сукна. Врятований вантаж міські власті не віддали. Товар можна повернути лише довівши бургомистру, що сукно належить саме нам, і нікому іншому.
Берегове право - середньовічний звичай, в основі якого лежить право власника узбережжя на присвоєння «дарів моря». За цим звичаєм при аварії судна все, що викидалося на берег (саме судно, його залишки, вантаж, екіпаж та пасажири), ставало власністю володільця узбережжя. Останній задля збагачення нерідко йшов на злочинну змову з лоцманами, влаштовуючи фальшиві сигнали і маяки, що призводило до штучних аварій і завдавало шкоди міжнародній торгівлі та мореплаванню. Тому з часом було визнано, що берегове право може застосовуватися тільки в випадку морських аварій, які сталися внаслідок природних причин (ураганів, штормів, туманів, зіткнень суден зі скелями тощо). В ряді країн було прийнято жорсткі закони щодо осіб, винних у штучно створюваних аваріях, пограбуванні потерпілих суден. В листі від 3 травня 1324 р.від радників та громади міста Володимира до радників і громади міста Штранзульда відображена інша картина. У цьому випадку йдеться про незастосування поширеного в середньовіччі так званого берегового права. [41]

«Шановним мужам і визначним панам радникам і громаді у Штральзунді – радники і громада міста Володимира [засвідчують] свою вірність, а також схильність до всього та готовність.
Хай буде відомо вам, у нашій присутності було висловлено протест [у тому], що Бертрам Русин і Микола, пред’явник даного документа, наші брати і співгромадяни, мали на судні, що недавно через загрозу льоду, затонуло у межах володаря Ругії, 34[сувої] сукна, серед них 14 іпренських, інші дорненські та попренські. Їх придбав собі цей же Микола у Фландрії і склав на згаданому судні, щоб перевести поклавшись на свою долю та успіх. Ці сукна були їхніми і нічиїми іншими як тоді так і тепер; до того ж ці ж Бертрам і Микола тоді були, як і тепер є, нашими найвидатнішими громадянами. Крім них ви і до нас повинні мати непохитну і певну повагу.
Для засвідчення цієї справи до теперішнього[документа] підвішено нашу печатку.

До 100-річчя першої володимир-волинської української школи ім. Т.Г. Шевченка
Ми й досі плачемо на ріках вавилонських,
Сумуємо серед непривітних сторін;
Що хвилі згадуєм красу палат сіонський,
І рвемося душею до своїх руїн.
Ф. Невестюк
Перша світова війна, попри величезну трагедію стала поштовхом до піднесення національної свідомості українців. Перебуваючи під впливом Литви, Польщі, Росії українське населення за всі роки окупацій збідніло і вороже ставилось до будь-чиїх намірів знову перерозподілити владу. Коли світова війна прорвала сокальський кордон, то у галичан, зародилася думка використати добру нагоду й навязати взаємні стосунки з українським населенням Волині, збудити в нього національну свідомість та подати йому помічну руку в час воєнних злиднів під окупацією чужинецької армії. Нова австрійська влада теж особливо не хотіла займатися проблемами простого люду але хотіла утвердитись і мати підтримку у місцевих. Розуміючи всю складність ситуації, військове командування вирішило розмістити на Волині окремі підрозділи Українських Січових Стрільців. Стрільці могли виїхати на Волинь лише за дозволом команди австрійської армії, а потребу такого виїзду треба було умовити користю для неї. В цій цілі поставлено команді армії проект вислати на Волинь кількох старшин УСС для вербування між українським населенням Волині охотників до легіону УСС.[11]

На Волині реставраційні роботи наша майстерня почала в с. Зимно на Святогірському монастирі та у Берестечку на фарному костелі. Цей костел був побудований в честь завоювання Волинню поляками. І в той же час заборонили завершити будівництво православної церкви. Так вона і лишилась на рівні першого ярусу недобудованою. Коли ж наші робітники взнали ці факти, то припинили реставрацію костелу.
Далі почалися реставраційні роботи у Володимирі. Першим об’єктом був костел Іоакима і Анни. Проект передбачав, що у костелі буде концертний зал, а внизу у підвалі – кафе.
Наступний об’єкт - митрополичі палати за Успенським собором. Там закладалася Берестейська унія. Іпатій Потій там готував документи для створення унії. Виходить, що Євросоюз створювався у Володимирі.

Те, що для нас сьогодні здається таким романтичним та екзотичним – ще на початку ХХ ст. було звичним явищем і без «ноток романтизму». Мова йде про карети, брички та фаєтони. Для наших не таких далеких предків – це був лише засіб пересування. Усі важливі і неважливі транспортні шляхи- тракти обслуговувалися виключно гужовим транспортом. А якість, комфорт і швидкість перевезення залежали виключно від власника екіпажу. Про тодішні дороги можна було говорити, що це швидше за все напрямки, одні з яких були вимощені гладенькою бруківкою чи деревиною, а інші – грунтові. Багаті магнати чи пани мали можливість утримувати цілі екіпажі. Їхні карети були запряжені кількома парами коней. Та й зовнішній вигляд транспорту перевезення теж був неабияким, а по панському розкішний. Такі карети зазвичай були обтянуті шкірою, а всередині оздоблені на шляхетський смак. Коштували вони дорого, адже вироблялися в Європі.

1. Енколпіони – досить часті знахідки на території Володимира. Відомо про знахідки більше десяти бронзових енколпіонів (складаний нагрудний хрест давньокняжої доби), які походять з різних частин міста.
2. Одним з найпоширеніших і найдавніших ремісничих виробів був гончарний посуд. Гончарне виробництво Володимира мало свої традиції. Гончарство на продаж розвивалося за межами міських укріплень. О. Цинкаловський дослідив гончарні печі в урочищі Перевіз на правому березі річки Луги та в урочищі Зап’ятниче.
3. За правління Романовичів відбулося розширення залежних від Володимира територій. Наприкінці 1240-х рр. Романовичі приєднують Чорну Русь (історична назва земель у північно-західній Білорусі) та велику частину земель Ятвягії. За умовами мирного договору 1254 року Міндовг (Великий князь Литовський) віддав свою дочку за сина Данила Галицького Шварна, а Роман став князем Новогрудка, Волковийська і Слоніма. У цей час налагоджуються тісні стосунти з Тевтонським орденом.
4. У Галицько-Волинському літописі під 1291 роком є запис про спорудження князем Мстиславом Даниловичем кам’яної гробниці св. Іоакима та Анни «над гробом баби своєї, жени Романової». Археологічно вона не локалізована але неодноразово зазначена в джерелах кінця ХV – першої половини ХVІ ст., як церква святих Іоакима та Анни на території володимирського замку.

Єзуїти або Товариство Ісуса – це католицький орден, заснований в 1540 році Ігнатієм Лойолою. Місія єзуїтів досить швидко набрала популярності і поширилась не тільки по всій Європі, а й вийшла за її межі - в Азію та Південну Америку.
Єзуїти спочатку прийшли у Польщу (1564 р.), потім Литву (1569 р.), а згодом і Україну (1574 р.). На українські етнічні землі, на той час в державу Річ Посполита єзуїти прибули на запрошення перемишльського єпископа Валентина Гербурта. У 1574 році вони заснували в Ярославі своє представництво і колегію. Згодом свої місійні осердки створили в Перемишлі, Львові, Станіславі. Єзуїти створили потужну мережу впливу на маси через галузь освіти. У світському вигляді з вуст учителів доносилися ідеї ордену до найбільш привілейованих верств населення, що мали змогу отримувати освіту.
Прийшовши у місцевість з переважаючим православним населенням, єзуїти стали свідками того як суспільні зміни сильно поруйнували колись таку високу культуру нашого краю і це почало призводити до її занепаду. Отці-єзуїти вправно цим скористались, активно розвиваючи свою місіонерську діяльність. Швидко почали засновувати школи, колегії, академії.

Під час розкопок археологи знаходять шиферні прясла, керамічний та металевий посуд, ливарні формочки, плінфу з написами. Найчастіше вони засвідчують власника речі: «княжа», «Спасова», «княжо есть», «Мстиславля корчага», «Давидова чара», «Молодило», «Янъка вдала пряслень Жирць». Іноді написи вказують на вміст посудини — «Ярополче вино», «гороухща»; побажання — «Благодатнеша плона корчага сия»; називають ім'я майстрів — «Максим», «Людота», «Костантин». На причорноморській амфорі-голоснику, видобутому із стін Успенського собору помітні чотири букви, що реконструюються в напис «Мстиславля», імовірно на честь засновника храму князя Мстислава Ізяславовича. [1] В.Б. Антонович та А.В. Прахов під час розкопок «Старої катедри» у 1886 р. зауважували, що на стінках голосників неодноразово зустрічалась видряпана літера «Д». На думку дослідників, ця буква поряд із виявленим тоді графіті воїна в латах та в острогах вказувала на посвяту храму Св. Дмитру. Буквенні позначення були виявлені також на плінфі зі «Старої катедри». [2]