Світ не стоїть на місті, як кажуть у народі. Нещодавно Ілон Маск запустив кабріолет у космос, а ще сотні літ тому, про космос мало хто знав, особливо, з неосвіченого народу. Та, що там про космос, адже, навіть, не було мобільного телефону. Інженери, програмісти, айтішники, менеджери, фрілансери – це професії сьогодення, а ще якихось 100 чи 150 років тому були в нас мірошники, ліхтарники, шорники, сажотруси, цирульники та фурмани. На старих світлинах Володимира-Волинського можна побачити майстрів своєї справи, які чекають у фаєтонах на пасажирів, хлопчаків, які вправно чистять взуття паничеві та типових поштарів, які шукають потрібну адресу і неодмінно знають всі вісті в повіті.
З пошуком роботи у ХІХ ст. в Володимирі було доволі сутужно. Фабрично-заводська діяльність знаходилась у плачевному стані. В 1868 році функціонували такі заводи: 1 миловарний, що видавав виробів на 470 руб., 2 цегельних – на 390 руб., 2 вапнякових - на 280 руб., 2 свічкових - на 1600 руб. і два шкіряних на - 250 руб.

Сучасний термін фотоательє з'явився у 1950- х роках. А до цього часу подібні заклади просто називались "Фотографія". А на теренах підконтрольних Польщі - Zakład Fotograficzny.
Відповідно термін фотографія почали вживати у кінці 1930-х років. До цього фотографія на бумазі називалася "фотографічна карточка" або просто "фотокарточка".

У селі Свійчів Володимир-Волинського району до Другої світової війни був величний католицький костел.
Збудував його у 1787 році Фелікс Чацький і називався він - костел Різдва Пресвятої Діви Марії.

Друга світова війна відкрила одну з найтрагічніших сторінок в історії цього села. У 1943 році німці спалили сільську церкву, і довгі десятиліття свійчівці не чули церковного передзвону, який би закликав їх до храму. У цьому ж році фашисти підірвали мурований католицький костел. Саме на місці, де був костел і стоїть нині залізний хрест.

Старожили згадують, що костел німці ніяк не могли підірвати, ніби якась невидима сила охороняла його. Мабуть, цими охоронцями були щирі молитви польської громади. І лише жорстоко вбивши кілька десятків поляків, нелюдам вдалося підірвати костел.

“Фотограф ізолює і зберігає момент часу: важливий або незначний, залежить від розуміння теми фотографом і його майстерності.” (Едвард Вестон)
Різні жіночі долі - щасливі, замріяні та сумні. Хто застиг на цих столітніх світлинах? Панни, випадкові перехожі чи просто красуні, якими зачарувався фотограф, знімаючи маленькі вулиці старого міста? Як склалося їхнє життя та до якого віку вони дожили? Так хочеться віднайти бодай якусь відповідь, розповісти неймовірну історію з життя, оповиту таємницями й загадками. Але панни, що застигли на фото, поховали свої історії навіть від пильних очей фотографа.

Знайти ретро світлини з інтер’єрами закладів відпочинку на Волині є великою рідкістю. Можна сказати, що це дійсно поодинокі випадки, - йдеться на сайті Хроніки Любарта.

Перша цукерня Луціана Ковальського існувала у міжвоєнний період у місті Володимирі-Волинському.
Цукерня Луціана Ковальського у Володимирі була найбільшою за розмірами по цілому тогочасному Волинському воєводству. Знаходилась вона по вулиці Конституцій 17 березня. Згодом в місті була відкрита друга цукерня цієї ж фірми по вулиці Фарній, 24.

Усі охочі могли тут придбати торти, тістечка, шоколад кращих європейських виробників, морозиво, какао, каву, чай, алкогольні напої. Також тут можна було придбати цукерки власного виробництва, які відзначались як цукерки вищого ґатунку і були одні із найякісніших на Волині.

В приміщенні цукерні можна було почути радіо, яке на той час було не всім доступне, як сьогодні. Також щоденно в цукерні грав місцевий оркестр, який виконував популярні композиції, були тут і танці. Оркестр можна було почути із 18 до 23 години, як в будні, так і вихідні дні. Цукерня була на той час культовим закладом у місті.

Володимир-Волинський охайне і чисте містечко. А все тому, що є люди, які не покладають рук, прибирають його щодня. Сто років тому, двірники теж дбайливо виконували свою роботу. Можливо, їм було й трохи важче, адже вулиці були викладені бруківкою.
Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" підібрала для читачів кілька світлин, на яких видно, що місто теж підмітали.

Ярослав Святополкович син Великого князя київського Святополка ІІ Ізяславича. Він княжив у Володимирі з 1100 по 1118 рік. У 1118 році був змушений втекти до Угорщини. У 1123 році повернувся до Володимира з військом яке очолював угорський король Стефан ІІ. [1]
У рік 6631 (1123)… прийшов Ярослав Святополкович з уграми і з ляхами, і з чехами, і з Володарем та Васильком (Ростиславичами) до (города) Володимира. І безліч воїв було з ними, і обступили вони город Володимир… І коли настав недільний день під’їхав Ярослав близько до города, всього утрьох, рано в неділю. І, їздячи під стінами города, сперечався він з людьми (і) князем Андрієм, бо розгордівся, надіючись на безліч воїв, і так говорив Андрієві і городянам: «То є город мій. Якщо ви не одчинитеся, ні вийдете з поклоном, то побачите: завтра я піду приступом до города і візьму город»… І коли ще той (Ярослав) їздив під городом, вийшли двоє ляхів на узвіз угорі і тут лягли сховавшись. І поїхав Ярослав, посперечавшись, од города, і коли був він в узвозі, де ото два ляхи підстерігали його, вони, зсунувшись в узвіз, ударили його списом. І насилу умчали його, ледве живого, і на ніч він помер.[2,180]

Для кожної жінки весілля - це найбільше свято. І саме у цей день вона хоче виглядати, як найкраще. Тому, незважаючи на складнощі минулого часу, чи то повоєнну бідність, чи радянський період застою, кожна дівчина до пошиття сукні підходила по особливому. І якщо на перший погляд здається, що це прості сукні, то це не так. Вони єдині у своєму роді і підігнані під одну фігуру.
За стилістикою сукні відрізняються одна від одної, але кожна є неповторною і ніжною. Розглядаючи на фото весільні сукні та костюми, мимоволі ностальгуєш за тим часом, де краса була у скромності та легкій витонченості.
Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир", у рамках проекту "Володимир, яким ми його пам'ятаємо. Людські долі", зібрала кілька унікальних, весільних світлин жителів нашого міста та району.

Яскраві постаті із роду Чацьких
Давній польський рід Чацьких походив із села Чач Косцянського повіту. Шляхетство Чацькі отримали 1545р. Нажаль точної інформації про родовід збереглося не так багато. Відомо, що засновником волинської лінії був хорунжий Войцех Станіслав. У 1673 році Войцех відзначився в битві під Хотином. Згодом одружився із Катажаною Загоровською і став власником містечка Порицьк (нині с. Павлівка Іваничівського району), яке було частиною посагу його дружини. Їхній старший син – Міхал Геронієм був єдиним сенатором у родині. А сам Войцех Чацький був старостою володимирським. Відомо, що Чацькі мали великі маєтності на території Володимир-Волинського району, їм належало село Селець та Кропивщина. Маєток в Сельці належав Михайлу Чацькому – відомому публіцисту, старшому брату Тадеуша Чацького та його дружині Беаті з роду Потоцьких. Вона була досить відомою художницею-аматоршою і вишивальницею. Власне її творами були прикрашені стіни Селецького палацу. Палацевий комплекс у Сельці був одним з найзначнішим на Західній Волині...

Войни-Оранські – польський дворянський рід руського походження гербу Косцеша. Про родовід Оранських мало, що відомо і прослідкувати їхню генеалогію досить складно. Михайло та Андрій Оранські згадуються в метрику Волинському у 1528 році. 28 лютого 1563 року король Сигізмуд-Август пожалував «монастир святого Спаса в місті Володимирі» в пожиттєве володіння дворянину Павлу Григоровичу Оранському за його довгу і вірну службу при королівському дворі. Після його смерті володіння переходило в пожиттєве володіння його трьом синам – Михайлу, Григорію та Іллі. А вони, в свою чергу, повинні були опікуватись монастирем, адже король звільнив Оранських від «вступу і постригу на час володіння монастирем в ігуменство чи духовний сан». Велів їм «тримати в монастирі для церковних справ вікарія, чоловіка духовного сану, що добре знає священне письмо». 6 червня 1578 року ця грамота була підтверджена тому ж Павлу Оранському і його синам королем Стефаном Баторієм.