Головна > Історія > Спогади Юрія Олександровича

Спогади Юрія Олександровича


11-09-2014, 14:23. Разместил: orusia voznuk
За Польщі територія вздовж вулиці Луцької за Василівською церквою і майже до роздоріжжя на Зимно належала до саду Лісанського. На старому кладовищі зберігся його пам’ятник. У цьому саду був дитячий будинок, в якому я працював. Ми з учителями вирішили зробити баскетбольну площадку. Почали копати ями під стовпи і натрапили на людські кістки. У голові черепа був цвях, а сам кістяк був у сидячому положенні. Приїжджали якісь фахівці з Луцька, і вияснилось, що там було стародавнє кладовище. Пам`ятаю, як десь у 1948 році, це приблизно, місцина вздовж вулиці Соборної від управління міліції, минаючи каплицю та ощадбанк аж до пожежної охорони, почала провалюватися. Там тягнувся підземний хід, причому доволі високий і широкий, що кілька людей на повний зріст могли пройти. Також підземний хід було знайдено під час будівельних робіт біля Оваднівської школи. Між Вербою і казармами, що на вулиці Ковельській, було стародавнє кладовище. Там зараз полігон, а дорога прокладена якраз через кладовище і тому там часто бувають аварії. Місцевість, де вулиця Шухевича та Шевченка, забудована відносно недавно. Я пам’ятаю, що до річки тягнувся рів, в ньому можна було ловити рибу. Далі були болота. У місті донедавна було кілька старих дубів. Один із них зберігся у скверику навпроти ресторану «Дружба». За Польщі біля того дуба стояв пам’ятник «Невідомому солдату». Третього травня відзначали день польської армії. Завжди був військовий оркестр. У Володимирі була школа підхорунжих, з якої випускалися офіцери Польської армії. Там вчилися хлопці з Німеччини, з Америки, з Чехії і з Англії, з багатих родин. У цій школі працював мій батько. Він працював спочатку машиністом на паровозі. З часом він з працівниками зробив парове опалення у казармах, бані. Батька намовляли переходити у католицьку віру. Він ніяк не погоджувався. Тому його переводили з міста у місто, то в Ковель, то під Луцьк. Так дійшов майже до самого кордону. Мусив покинути роботу машиніста, а в цей час це була дуже поважна професія, і повернувся додому. Його запросили на роботу до пана на цукровий завод у Стрижеві, оскільки він розбирався у парових двигунах. Перед самою війною працював машиністом на паровозі, а через півроку його призначили майстром депо. У 1941 році на залізниці стався прикрий випадок. О четвертій годині ранку ешелон з зерном мав перетнути кордон. А в паровозі поламались колісники. Це певні деталі з печі, куди засипають вугілля. Піч гаряча, збоку горить вугілля. Треба чекати, поки це все вистигне і тоді ремонтувати. Передзвонили у Ковель, щоб приїхав інший паровоз. Але не вистачало часу. Тоді серед ночі викликали майстрів і мого батька. З міліції і з КДБ приїхали. Вирішують, що робити, щоб ешелон вчасно перетнув кордон. Щоб охолодити котел, потрібно багато часу, а його нема. І батько визвався залізти у гарячу піч. Натягнули на нього багато одягу, відсунули трохи вугілля і він поліз. На пам’ять знав, де яка деталь. Якось замінив ті золотники на нові. А щоб не зварився там, на нього зверху поливали воду потроху зі шланга. Два рази вискакував звідти, щоб хоч трохи охолонути. І таки встигли розігріти воду, зібрати багато пари і машиніст таки вчасно вирушив. В газеті була опублікована велика стаття і батькові дали винагороду. Коли вже німці орудували в місті, хтось із місцевих показав їм статтю. Батька розстріляли. Мати бігла за офіцерами з іконою, просила відпустити чоловіка. Їй прострілили ногу, але залишили живою. Теперішня вулиця Шухевича колись називалася Гнійна і вела до Льотничого, а далі до села Гнійного. На цій вулиці у господарів було по кілька коней, 2-3 корови. Гній вони вивозили у село Гнійне. Оскільки місцевість була болотиста, то дорогу вимостили з дерев – з цілих кругляків. Перед 1939 роком поляки побудували аеродром. Ще один починали будувати у П`ятиднях (там, де розстріляні євреї) туди навезли піску, і ще один – на вулиці Луцькій, де був технікум механізації. Звідси і назва села – Льотниче. І вулиця раніше називалась Льотнича. Потім її перейменували на Костюшко, потім на Осипенко – на честь української льотчиці, що літала до Америки через океан, а вже потім – Шухевича. В 1939 році поляки почали робити шосейну дорогу до свого летовища. Під час війни танками це все було знищене. Пам`ятаю один цікавий випадок. По вулиці Ковельській стояла єврейська хата, вкрита гонтою. Літаки на той час були сконструйовані з фанери і називалися «двокрилки». Один із таких польських літаків приземлився на цю хату. Льотчики повтікали. А вже потім його з тої хати знімали. Певний час працював в школі-інтернаті. Дуже важка школа була. На моєму місці за 10 років пропрацювало 12 чоловік. Не витримували. Були діти сироти, діти, в яких батьки сиділи по тюрмах. З ними було важко. Я сам виховувався без батька, і тому багато в чому їх розумів. Крім шкільного матеріалу, старався розказати щось цікаве. І потроху між нами відносини налагодились. Я любив цих дітей і вони мене поважали.

Спогади записала Кучерява Р.І.

Повернутися назад