Головна > Історія > Олександр Цинкаловський і Володимир

Олександр Цинкаловський і Володимир


22-02-2018, 10:46. Разместил: orusia voznuk
Про непростий життєвий шлях Олександра Миколайовича Цинкаловського написано багато статей та повідомлень. Публікуються його праці, епістолярна спадщина, спогади людей які його знали, поважали та любили. Хай і не за життя історика, археолога, етнографа, краєзнавця, дослідника Волині та була видана і перевидана найбільша праця його життя – Краєзнавчий словник «Стара Волинь та Волинське Полісся». Його дослідження були продовжені сучасними українськими істориками. В січні 1998 року була проведена наукова історико-краєзнавча конференція Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і Волинь». В 2007 році у Луцьку побачила світ чудова книга, створена непересічним авторським колективом волинських науковців «Олександр Цинкаловський та праісторія Волині». Мені ж захотілося просто подивитись на Володимир-Волинський очима нашого видатного земляка. Розмовляючи з Наталією Назарівною Грабарчук, племінницею Олександра Миколайовича, роздивляючись світлини минулого століття, читаючи його книгу «Княжий город Володимир» я старалася уявити місто яким, прогулювався разом з батьками маленький Сашко. Місто, яке зустріло його по довгій мандрівці дорогами розореної війною країни. Місто окуповане німецькими загарбниками. Все це був його Володимир, такий різний і такий рідний. Місто куди він завжди хотів повернутись. Наталя Назарівна згадує, що останніми в його житті словами були: «Сестра… Волинь… додому….».
Він народився в січні 1898 року у Володимирі-Волинському. В родині було семеро дітей: п’ятеро синів та дві доньки. Батьки приділяли велику увагу вихованню та освіті дітей. Прагнення вивчати історію виникало в Олександра ще у дитинстві. Неповторна атмосфера стародавнього міста, легенди і перекази, розповіді діда Павла Нітецького — відомого волинського краєзнавця та колекціонера старожитностей, надихали хлопця більше дізнаватися про минуле.[3]
Про Володимир кінця ХІХ та початку ХХ розповідає Олександр Миколайович у своїй книзі Княжий город Володимир. «За російських часів місто Володимир довго було забуте, брудне, без мощених шляхів, хідників, і лише численні гарнізони, які Росія тримала на пограниччі Австрії, почали згодом оживляти місто й його торгівлю…. Перепис населення з 1910–11 рр. виявляє у Володимирі 15621 людей, з них – 6610 українців, 1901 – поляків, 7060 – євреїв. Були у місті 1 монастир, 5 православних церков, 1 римо-католицький костел, 1 синагога і 9 єврейських молельнь. Зі шкіл слід назвати одну чоловічу державну й одну жіночу приватну гімназію, міську школу й одну початкову школу. А також були ще два шпиталі, три парові млини, гута (виробництво скляних виробів), бровар (пивоварня), цегельня, 2 трачки (пилорами), 2 товариства взаємного кредиту. Бюджет міста рівнявся в 1911 році 35 тисячам карбованців.... Ще варто згадати про залізницю, побудовану в 1908 році, що значно пожвавило торгівлю в невеликому на той час повітовому місті. Цьому ж сприяв і військовий гарнізон, для якого в тому ж році будуються військові містечка та церква.»
У 1833 році у Володимирі згоріло понад 400 різних будівель: житлові будинки, торгові контори. Пожежі беззаперечно завдавали збитків місту, але водночас вони дозволяли розвивати його відбудову за новими принципами. В районі Підзамча і вулиці Луцької, на площі Старого ринку з’являється більш впорядкована забудова, витримується червона лінія вулиць, площа майже правильної чотирикутної форми забудована по периметру. В подальшому ця вільна від забудови площа Старого ринку зникає. На ній зводяться торгові і громадські споруди, критий ринок. Змінюються межі міста, забудова поширюється на захід в напрямку вулиці Устилузької, та на північ у напрямку Ковельської. Наприкінці ХІХ століття розпочалася засипка болота і прокладання вулиці Т.Шевченка (колишня Колейова) до залізничної станції. Вздовж вулиці споруджуються міські будинки.
На рубежі ХІХ – ХХ століть у Володимирі було збудовано ряд громадських споруд у так званому цегляному декоративному стилі. В 1890 р. - будинок міського магістрату по вулиці Соборній. В кінці ХІХ століття нотаріальна контора, по вулиці Драгоманова, 47. Схожий декор притаманний будинку пожежної охорони на вулиці Зеленій, 2 та двоповерховому будинку інфекційної лікарні по вулиці Генерала Шухевича. Найбільш типовою будівлею цього стилю є будинок пошти, збудований у 1890 році. З того ж часу зберігся будинок по вулиці Цинкаловського, побудований у зрубній техніці на цегляному фундаменті, прикрашений накладними дошками з прорізним орнаментом у вигляді мережки.
Заслуговує уваги і ціла низка будинків в еклектичному стилі: будинок зі зрізаним рогом по вулиці Коперника, 2, будинок з наріжними еркерами по вулиці Зеленій, 3. Дуже цікава будівля педагогічного коледжу імені А. Кримського зведена в 1918 році в стилі неокласицизму. В 1912 році на території колишнього монастиря капуцинів був побудований двоповерховий особняк в стилі ретроспективного модерну. Зараз в ньому розміщується історичний музей міста.
Поруч із зведенням житлових і громадських будівель у центрі міста, наприкінці ХІХ початку ХХ століття йшов процес облаштування вулиць, тротуарів, газового освітлення та облаштування міського скверу при вулиці Соборній. На 1904 рік були вимощені головні вулиці, а в 1912 році прийнято рішення про електричне освітлення вулиць і укладена угода на 10 років на його реалізацію. [5]
Наталя Назарівна згадує, що тоді до обійстя Цинкаловських вели дерев’яні тротуари. Дуже часто у Володимирі не хати, а стодоли були криті бляхою, люди дорожили хлібом.
Спокійне й розмірене життя міста в 1914 році перервала перша світова війна. Було введено військовий стан, розпочалася мобілізація в регулярну російську армію. В липні 1915 року російські війська відступили. Слідом, виконуючи накази російських воєначальників, жителі Володимира-Волинського покидали рідні домівки і вирушили на схід. Евакуації підлягало все населення. Солдати силоміць виганяли людей з їх будинків, руйнуючи все, що могло принести користь неприятелеві. Гинули пам’ятки старовини, архіви, бібліотеки. В цей час був знищений старий володимирський архів, що розміщувався в соборній дзвіниці. Почалася німецько-австрійська окупація.
Родина Цинкаловських напередодні Першої світової війни переїхала до Ковеля. Там Олександр навчався у гімназії. Грізні події 1914 року змусили їх евакуюватися вглиб Росії, у Казань. Там Олександр Цинкаловський закінчив навчання у гімназії, блискуче склав вступні іспити в Казанський університет. Але вчитися там не довелося: родина поверталася в Україну. Деякий час жили у Житомирі, пізніше у Звягелі (нині Новоград! Волинський). Там же Олександр добровольцем вступив до війська УНР, служив у культурному відділі армії. Унаслідок поразки УНР та приходу більшовиків Олександр разом з братом Володимиром нелегально перейшли радянсько польський кордон та дісталися до Володимира-Волинського. Ось як описує повоєнний Володимир Олександр Цинкаловський: «Сумний був вигляд Володимира по війні. Середмістя, де були переважно поверхові кам’яниці, знищила пожежа. Про те, що колись у ньому було, свідчили тільки пообпалювані мури, комини та гори цегли. Кількадесят крамничок тулилося в зацілілих від пожежі домах і світило пустками. Все, що можна було дістати в цих крамницях то те, що лишилося після австрійської або німецької армії: сахарина, паста до чобіт, кава найгіршого ґатунку, паперові мішечки, шнурки до черевиків і часами трохи муки або круп із американських комітетів помочі голодним. Дальші від середмістя вулиці, де жило володимирське міщанство, також опустіли. Доми були часто без вікон, без дверей, іноді перероблені на військові магазини та стайні для коней. Місто було цілком мертве»
Майже мертвим був і будинок родини Цинкаловських. Вкритий соломою, без жодного цілого вікна, зірвана підлога, обдерті стіни, розвалена піч. Олександр Миколайович, разом з братом взялися ремонтувати хату. Наталя Назарівна Грабарчук розповідає, що хлопці якраз направили піч і спекли хліб коли до міста повернулася родина Цинкаловських. Рідна домівка зустріла їх запашним хлібом та теплом печі. Не всім так пощастило. Пізніше у своїй книзі Княжий город Володимир Олександр Миколайович так описував повернення жителів Володимира до свого міста: «Сухі коростяві коні ледве тягнули вози, поналадувані останками майна «біженців». А за ними йшли пішки похудлі жовті та змучені їх господарі та розгубленими очима дивилися не пізнаючи свого краю. Приїздили на згарища, і як де небудь залишилася була яка хата, замешкували по кілька родин в одній. Як же хати не було, копали землянки і в них жили.»
13 вересня 1920 року у Володимир-Волинський повернулися війська Директорії та Польщі. За Ризьким мирним договором територія Західної Волині увійшла до складу Польської держави. У Володимир-Волинський майже на двадцять років прийшов мир. У місто повертаються жителі евакуйовані під час Першої світової війни. Приїжджають білоемігранти з Радянської Росії, польські колоністи. Збільшується і природний приріст населення.
Відбудовуються старі та будуються нові будинки. Відкриваються крамниці, цукерні, ресторани, кондитерські, книгарні, аптеки, кінотеатр. Будуються млини, цегельні, електростанція. Організовувались кредитні спілки та банки. Діяли три друкарні. Продовжила свою діяльність володимирська «Просвіта» . В 1928 році у Володимирі була створена жіноча культурно-добродійна організація «Союз Українок», яку очолила Ніна Річинська.
У Володимирі-Волинському працювало сім загальноосвітніх семирічних шкіл, одна гімназія та одна ремісничо-промислова школа.
Діяло три церкви та три костели (один гарнізонний) та синагога. Працювали шість газових млинів, один водяний, цегельня, електростанція, кінотеатр, три аптеки, шістсот єврейських крамниць та п’ятнадцять християнських, п’ять кредитних організацій, три кооперативи, п’ять готелів, дев’ять ресторанів, сім кав’ярень. В 1929–1930 рр. у Володимирі побудована лікарня на сімдесят ліжок. Діяв «Український Кооперативний Банк», «Народня Торговля» (відділ Львівської) і книгарня. Згідно з інформацією володимирського магістрату за 1934 рік, в місті нараховується 7177 жителів. [6]
Поступово налагоджується і життя родини Цинкаловських. Олександр учителював у селі Осмиловичі, батько — Микола Миколайович — працював бухгалтером у польському комерційному банку. Педагогічна праця допомогла Олександру здобути прихильність серед місцевих мешканців, принесла нові знайомства, навчила дослухатися до людей. Молодий дослідник поринає у краєзнавчі пошуки. Він пішки мандрує селами Володимирщини, збираючи різноманітні старожитності, предмети побуту, артефакти. В цей час він зацікавився історією села Низкиничі та храмом усипальницею воєводи Адама Кисіля, розпитував у старожилів про минуле стародавнього села Будятичі, шукав давньоруський Всеволож — овіяне легендами місто. В 1925 році Олександр вступив до Варшавського університету. Навчався він на богословському факультеті, тому що православним був закритий вступ на історичний факультет. В цей час він усерйоз захопився археологією, співпрацював з Археологічним музеєм у Варшаві, отримував мудрі настанови від професора Антоневича. І часто бував у рідному Володимирі. [7]
Ось яким залишився у спогадах Наталі Назарівни Цинкаловської -Грабарчук передвоєнний Володимир: « Я, п’ятирічне дівча, стою біля хвіртки нашої садиби – садиби Цинкаловських – і з заздрістю спостерігаю за учнями так званої «повшехної» школи, що на Островецькій (нині 20 Липня) вулиці, тоді ще з дерев’яними тротуарами. Мені так хотілося одягнути учнівську форму. А виглядала дівчача учнівська форма так: чорні сатинові халатики з білими комірцями, темно сині беретики, а на них металеві позначки – емблеми класу і школи. Панчішки в резинку, черевички, ранці на спинах. На хлопчиках форма на кшталт військової, а саме: темно-синього кольору мундир з накладними кишенями, конфедератка з козирком. Сміючись, жителі міста говорили: «Чотири губернії і п’ятий уїзд». Околиш конфедератки сірого кольору, на ньому «ожелек» та «кубічки» – емблема класу та школи. Штанці до колін, панчохи в резинку, черевики. Якщо в класі були діти, батьки яких були неспроможні купити чи пошити форму, їм допомагали доброчинні організації та батьки заможних школярів. Здебільшого форму носили й чиновники, наприклад, працівники пошти. Вона стояла приблизно на повороті на Нововолинськ, де зараз будинок вуглерозвідки. Листоношами працювали переважно чоловіки. Одяг – конфедератка, колір темно-коричневий. Сумка через плече. Транспорт – велосипед або парокінна карета на ресорах темно-зеленого кольору з червоною смугою. Одяг переважно шили в майстерні Пінкаса, що в районі критого ринку (нині там продуктовий ринок). Там же були майстерні шевців, кравців. Андріюк – знаний модний швець. Було цікаво спостерігати як челядники – учні роздмухували величезні чавунні праски, крутили ними в повітрі. На дверях – реклама, обабіч зазивали (хлопчики на побігеньках) запрошували клієнтуру. Добре запам’яталась мені Луцька вулиця. Будиночки під солом’яними стріхами та ґонтовими покрівлями. І серед них, як витвір новітньої архітектури, гарні будинки з плоскою покрівлею, як, наприклад, будинок лікаря Річинського.
Цікавим було поєднання ознак сільського побуту і тяжіння до городської культури. Одно було незмінно притаманне українцям: образи у вишитих рушниках, Біблія та Кобзар - на полиці етажерки, а в скрині - вишита сорочка, смушева шапка та крайка- символічний відгомін козацької вольності.
Обов’язковим атрибутом українських «городских» світлиць були фікус, етажерка з різноманітним дріб’язком, такими як слоники, канарейка в клітці, у заможніших були дзеркальна шафа, канапа, абажур (часто саморобний). На вікнах (до половини) перкалеві фіранки, оздоблені мереживом та вишивками дівчат – рукодільниць. Стеля з балками. На підвіконнях вазони, здебільшого фуксія, та килимки на стінах. Хідники на підлогах. Зовні вікна, на ніч закривалися віконницями. У заможних господарів хати були під бляхою. Відкриті веранди. Особлива увага приділялася облаштуванню обійстя. Судячи із зовнішнього вигляду житлових будівель, стає зрозумілим різний соціальний статус володимирчан. На жаль, були також і занедбані, обдерті хати, криті соломою, порослі мохом.
Ближче до ринку, праворуч і ліворуч Луцької вулиці – єврейські бакалійні крамнички, в яких можна було купити все, починаючи від речей широкого вжитку і кінчаючи, наприклад, оселедцями, цукерками, ландринками, керосином та дьогтем.
Приблизно на повороті до Василівської вулиці була помпа, якою з артезіанської свердловини накачували воду. Там же поїли коней приїжджі на фурманках (підводах) селяни.
Я вслухалась в розмаїття мов: української, польської, єврейської, російської. Як я зараз розумію – це був шляхетний суржик, бо в ньому не відчувалось ненависті до іншомовних.
Там, де сьогодні вхід у Слов’янський парк, та й з протилежного боку – скупчення єврейських будиночків. Фасад – дрібні крамнички. Тильна сторона – помешкання їхніх власників. Великі єврейські родини жили бідно. Вони свято дотримувались іудейських ритуалів. Вечір п’ятниці – шабас. Молитви, кошерна їжа. В суботу святкували – працювати для них було великим гріхом. Тож звертались євреї до християнських дітей, щоб ті розпалили піч, принесли води тощо.
Річечка Смоч, що перетинала Луцьку вулицю, несла свої чисті води в Лугу. Приблизно на місці сучасного гуртожитку стояв хрест.
Православні міщани і католики, часто-густо не маючи грошей, брали у єврейських крамничках товар у борг (на рати). Заробивши грошей, вони розраховувалися, сплативши мізерні відсотки.
На вулиці Роксолани стояли в ряд «извозчики» (найманий екіпаж з кучером), які запрошували перехожих користуватись їхніми послугами. Мені подобалося разом з батьками їздити екіпажем до наших знайомих, відвідувати кав’ярні, цукерні, крамниці. Запам’ятався магазин «Плютус», що славився своїми шоколадними виробами (за радянської влади там на першому поверсі був змішторг), цукерні Ковальського, Ройтера та ін., де можна було поласувати смачними пончиками та тістечками. Магазин Шуровського славився булочками та м’ясними виробами (вендлінами). Не часто я могла відвідати ці заклади. Але, побувавши там, насолоджувалась смачною здоровою їжею, ласощами, натуральними соками. В місті вабили око лотки з морозивом. Пригадую критий ринок «Галлі», куди я часто ходила з бабусею. Він був приблизно там, де сучасний продуктовий ринок. Там, де речовий – підводи селян з навколишніх сіл.
Частими гостями у Володимирі були китайці-комівояжери. Вони носили з собою лотки з китайськими товарами. Я сприймала їх як фокусників. Ось він виймає шовкову тканину і щоб підкреслити її високу якість – робить в ній олівцем діру. А згодом, злегка провівши рукою, ліквідовує цей дефект.
Володимир славився своїми лікарями: Полянський, Бебчак, Могільницький, Річинський, Шехтер, подружжя Зінкевичів, Сятецький та інші. Вони мали гарні садиби, новітні будинки і навіть утримували в себе хворих. На Луцькій вулиці стояв будинок лікаря Річинського, на Ковельській (де нині СБУ) – Полянського, за школою № 1 – Сятецького (страхова компанія), Шехтера – де колишній собез. Привертав до себе увагу будинок керівника народної торгівлі Хоми, який пропагував купувати товари українського виробництва: «Свій до свого по своє». Вражав красою, вишуканою архітектурою, рідкісними квітами та деревами дім по Дубненській вулиці, в якому за радянської влади розміщувався Будинок піонерів.
Культурним центром у Володимирі за Польщі був кінотеатр, побудований німцями ще у 20-ті роки. Він стояв на розі Фарної, нині Ковельської та Колійової (теперішньої Шевченка). На цих вулицях зустрічалася молодь, відбувалися знайомства, призначалися побачення.
На початку 1930-х років погляд Олександра Цинкаловського був спрямований на волинське Полісся. Тут, у глухих селах, які загубилися серед неозорих лісів, учений спілкувався з місцевими мешканцями. З подивом та захопленням відкривав легенди і перекази, що немов переносили у сиву давнину. Мандруючи серед боліт і пралісів, натрапляв на цікаві знахідки: стоянки купців, скарби з римськими монетами та зброєю, човен з бурштином. 1935 року світ побачила монографія “Княжий город Володимир” — наукова праця, яку Олександр Миколайович присвятив рідному місту. Ця книга й дотепер залишається “дороговказом” для кожного, кому цікава історія нашого міста, від найдавніших часів до початку ХХ століття. Протягом 1936—1938 років Олександр Цинкаловський працював у Кременці. Створив відділ археології при місцевому ліцеї, невдовзі очолив музей. І наполегливо проводив польові дослідження. [8]
Мирне життя міста закінчилося у вересні 1939 року.
12–13 вересня на залізничному вокзалі у Володимирі-Волинському зупинився літерний ешелон зі Ставкою головнокомандувача польськими військами маршала Едварда Ридз-Сміглого. Упродовж цих днів в небі над Володимиром кружляли німецькі літаки, які декілька раз атакували польські військові об’єкти і залізничну станцію. Загинуло багато людей. Особливо постраждали вулиці Островецька (нині – 20 Липня) та Луцька.
Ось як описує ці події, очевидцем яких вона була, Наталя Назарівна Грабарчук: «Був вересень 1939 року. Під вечір, якраз було свято «відсічення голови Яна Предтечі». Люди виходили до хвірток, розмовляли між собою. Поверталися з церкви, заходили на чай, або послухати радіоприймач. Навпроти, на розі вулиць Луцької та Островецької жив єврей на прізвище Сокулер, у нього була дочка Ривка. Біля його дому був великий сад, чи радше парк. На вулиці, біля того парку саме стояли дуже гарні автобуси і люди подейкували, що там знаходиться Польська скарбниця. Навколо тих автобусів було багато охоронців у формі. Вони лежали на траві, відпочивали. Раптом налетіли німецькі літаки. Вони скинули на вулицю Островецьку, частково на вулицю Луцьку вісім бомб. Коли все скінчилось, на якусь мить запанувала тиша, а потім почулися зойки, крики та плач. Раптом я побачила, як по доріжці котиться людська голова. І тоді я вперше зрозуміла, що таке війна. Повз мене пройшов Сукулер, на руках він ніс свою дочку Ривку, а за ним волочились її нутрощі. На проводах висів шлунок Липіни, а його дружина була дуже сильно поранена. Діти нашого сусіда Жолковського, Славця і Галя, були вбиті осколками бомб. Були вбиті Василь і Ніна Стахурські. Було вбито багато незнайомих людей, які поверталися з церкви. Я це запам’ятала на все своє життя.»
Володимир-Волинський готувався до оборони. Навколо міста люди копали окопи і траншеї, виставляли дротяні та інші загородження. Кам’яні будинки, в першу чергу в районі казарм, на околицях, вздовж дороги на Устилуг, Ковель та Львів обладнувались як вогневі позиції – зі встановленням станкових кулеметів. Ставні та віконні отвори закладали мішками з піском, між будинками рили траншеї. На виїздах з міста були викопані протитанкові рови та зведені барикади. За лінією укріплень були обладнані позиції для гармат та окопи для піхоти. Обладнання оборонних споруд було завершено на вечір 14 вересня. Надвечір 17 вересня до Володимира-Волинського прибув генерал Сморавінський, який очолив оборону міста. На той час у Володимирі перебував польський гарнізон та курсанти 36-ї школи хорунжих. З цих військ і польських груп, які прийшли до Володимира, було сформовано 12 батальйонів, які зайняли оборону в районі Володимира та Устилуга. Але вже 18 вересня польські солдати отримали дозвіл генерала Сморавінського здати зброю і розійтись по домівках, що більшість негайно і зробила. В місті залишились лише вояки, які бажали далі відстоювати честь своєї «Ойчизни» зі зброєю в руках. Тому напередодні підходу радянських військ гарнізон Володимира став значно меншим за чисельністю, проте був добре озброєним і готовим до боїв. 19 вересня близько 16 години комбриг Богомолов отримав наказ здійснити марш в напрямку Володимира-Волинського і заволодіти містом до кінця дня. Танки 36-ї танкової бригади підійшли до Володимира близько одинадцятої години вечора і за півгодини оточили казарми. Червона армія вступила у Володимир-Волинський.
Наталя Назарівна Грабарчук розповідає: «У Володимир-Волинський вступили радянські війська. Солдати в будьонівках, довгих шинелях, на ногах черевики та обмотки. Мене тоді вразило як багато з них мали вузький розріз очей. Були люди які виходили їх зустрічати, були такі, що ховалися. На тому, фактично ті військові дії з якими я була знайома, закінчились.
Коли прийшли радянські війська, єврейські крамнички - бакалії зачинилися. Весь товар кудись подівся. Ніхто не знав, що буде далі, а магазини вже були заповнені радянськими товарами: резиновими калошами, та пляшками з питвом, на всі смаки. І горілка, і настойки, і наливки і спотикачі з вином. І всього цього було дуже багато.»
Життя швидко змінювалось. Зник спокій маленького містечка, де сім’ї жили десятки років. Впровадження радянської агітації та пропаганди, обов’язкові політичні мітинги, радянський контроль над радіо та пресою кардинально змінили Володимир-Волинський. Першою відзнакою радянського стилю життя стали довгі черги біля булочних, м’ясних яток та продуктових магазинів. Деякий час у місті ще працювали приватні магазини, майстерні, та артілі, але поступово всі вони переходили у власність держави.
Олександра Миколайовича запрошували на наукові конференції до Ленінграда, Києва. Проте Цинкаловський швидко зрозумів, що із новою владою йому не по дорозі. Через його службу у війську Симона Петлюри та відверто проукраїнські погляди радянські функціонери ставилися до нього зневажливо, називаючи “буржуазним націоналістом”. Навесні 1940 року Олександр Миколайович разом із дружиною виїхав до Варшави.
Війна, немов смертельний буревій, пройшлася по великій родині. Батьки дослідника, брати Володимир та Борис загинули в 1944 році від рук польських націоналістів. Раніше, 1943 року, на фронті загинув брат Микола — офіцер Червоної армії. Олександр Миколайович із дружиною Регіною пережили Варшавське повстання 1944 року. В цей час, було втрачено архів вченого.[9]
Наталя Назарівна так згадує ті часи: «Там де зараз районна рада був Ґебітскоміса́ріат. Поряд була могила невідомого польського солдата, не можу згадати коли його знищили. Там вішали німецький прапор. На два метра нижче український – жовто-блакитний. Потім, іду я до школи і бачу як знімають жовто-блакитний прапор і вішають польський. Це дуже тяжка для мене тема, бо і ті і інші поліцаї знущалися над людьми.
Під час війни з продуктами було погано. Під час окупації продавали молоко аж синє. З нього не тільки знімали вершки, те молоко ще й переганяли. А хліб, був глевкий поки свіжий, а черствий ставав розсипчастим. Я кришила той хліб і заливала тим молоком, робила тюрю. За молоком ходив дідусь. Він ніс його обійнявши, дуже обережно. В центрі біля костелу був гучномовець, дідусь захотів почути, що робиться у світі, і пляшка з молоком впала та розбилась. До мами прибігла жінка сказала, що її батько біля гучномовця на колінах повзає. Виявилося, що дідусь збирав скло аби ніхто не поранився бо було дуже слизько. Батько десь роздобув патоку, вона була гидка але солодка. Тато працював секретарем міської управи. Міська управа там де педучилище. Він ще за німців сидів бо допомагав євреям. У нього були добрі знайомі, євреї, лікар та юрист. Батько ховав їх на горищі. Носив їм туди їжу. Потім він допоміг їм втекти з міста. А пізніше прийшла звістка, що їх піймали і розстріляли, десь в іншій області.
Там, де колишня третя школа був парк за ним готель. Там австрійці побудували кінотеатр. У фойє, ліворуч від входу було щось на кшталт барної стійки. Там продавали «смаколики»: льоди, ситро тістечка. Заходили кавалери пригощали своїх супутниць. В глядацькому залі була ложа, за часів німецької окупації ложа і центральні ряди були тільки для німців.»
Наталя Назарівна згадує, що за часів німецької окупації Олександр Миколайович кілька разів приїзжав до Володимира. Садовський Сергій Володимирович, який народився у місті Володимир-Волинський розповідає про свого знайомого Перхач Зіновія Васильовича. Його батьків в 1941 році вивезли в Німеччину, а його самого залишили з тіткою в Перемишлі. Коли тітка захворіла і не могла доглядати хлопчика вона написала про це його матері. Мати попросила вислати хлопчика до неї поштою. Дитину посадили на поїзд Перемишль –Ландау, під опіку провідника. Зіновій Васильович пам’ятає, що поїзд зупинявся в Кракові. Отже і Олександр Цинкаловський цілком міг користатися залізничним сполученням, яке ймовірно добре працювало за часів німецької окупації.
Після війни подружжя Цинкаловських переїхало до Кракова. Олександр Миколайович по пам’яті відновлював свої наукові праці.
Він повсякчас пам’ятав про Волинь. Підтримував зв’язки з українськими науковцями, листувався з волинськими краєзнавцями. За будь якої нагоди приїжджав до Володимира — до сестри Олени та племінниці Наталі. Наталя Назарівна пригадує, що він приїзжав у Володимир десь три чи чотири рази: «Його досить часті відвідини рідного міста у 60-70-і роки були великим святом для нашої сім’ї. Я бачила перед собою взірцеві взаємовідносини між братом і сестрою (моєю мамою – Оленою Миколаївною Грабарчук), згадувала її розповіді, про те, як відмовившись прийняти католицизм, мама залишилась без роботи, і тоді брат Олександр, який у той час працював у Осмиловичах, віддав їй своє місце праці, сказавши: «Я мужчина, мені легше, а ти Льолю приїжджай до Осмилович. Тут добрі люди. Будеш вчителювати». А коли згодом, у Варшавському університеті, Цинкаловському робили закид щодо українського самостійницького руху, він писав саме сестрі: «З огляду на те, що ми стали на тверду позицію, тому в перші часи мені буде тяжко. На компроміс ми не підемо. І вони цим занепокоєні. Я, особисто, залишаюсь у Варшаві і буду продовжувати боротьбу. Кредо життя Олександра Цинкаловського – чесність, порядність. Він був чесним чи то в написанні сторінок вітчизняної історії, чи то в передачі коштовностей (котрі знаходять під час археологічних розкопок) до Варшавського, Львівського чи Луцького музеїв, не беручи ні крихти собі, а сестрі (моїй мамі) писав: «Якщо можеш то вишли 40-50 злотих. Жити потрібно. Дасть бог я зумію віддячити за хороше до мене ставлення.»
Кожен раз приїжджаючи до Володимира він запрошував мене, вже дорослу людину, на прогулянку по княжому місту і розповідав про своє життя-буття і працю. Скільки болю та туги було в дядькових словах щодо його відірваності від Волині, від Батьківщини. З його розповідей перед моїми очима поставала голодна і палаюча Варшава, в одній з кам’яниць якої пішла з димом третина праць вченого, археологічні архіви, приватна бібліотека. Олександр Миколайович разом з дружиною виходили з палаючого будинку тримаючись від голоду за стінки, а в руках професор ніс найдорожче для нього – свої рукописи словника «Стара Волинь і Волинське Полісся».»
1968 року краєзнавчий словник — праця цілого життя дослідника — був готовий. Олександр Миколайович негайно відвіз його до Києва, в Академію наук. І чекав. Довгих шість років. Проте, як виявилося, у Радянському Союзі ця наукова праця не була потрібна. “Петлюрівець”, “білоемігрант”, “буржуазний націоналіст” Цинкаловський був чужий радянській ідеології. [10]
Словник «Стара Волинь і Волинське Полісся» побачив світ у далекій Канаді завдяки зусиллям друзів з діаспори. Але Олександру Миколайовичу так і не судилося цього побачити. Знесилений хворобою, дослідник помер 19 квітня 1983 року.
Олександр Цинкаловський і Володимир

1937 рік. Наталя Грабарчук з мамою. Вул. Соборна
Олександр Цинкаловський і Володимир

З дядею Борисом Цинкаловським
Олександр Цинкаловський і Володимир

Наталя з бабусею Христиною Павлівною Цинкаловською
Олександр Цинкаловський і Володимир

Вулиця Ковельська, 1917 рік
Олександр Цинкаловський і Володимир

Вулиця Шевченка, 1925 рік
Олександр Цинкаловський і Володимир

Колгоспний ринок, 1970-ті роки
Використана література
1. Охріменко Г., Скляренко Н. Олександр Цинкаловський та праісторія Волині. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2007
2. Володимир, яким ми його пам’ятаємо. Спогади Наталі Назарівни Цинкаловської Грабарчук Володимир-Волинський 2016
3. Ладомир, Володимир,Володимир-волинський Довідник об’єктів історико-культурної спадщини Адміністрації державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» Луцьк 2015
4. Олександр Цинкаловський, син Володимира-Волинського Олексій ПЕТРУНІН, науковий співробітник Володимир! Волинського історичного музею імені О. М. Дверницького
5. Барер С.Д. Історико-архітектурний заповідник у м. Володимирі-Волинському Волинської області. Комплексні наукові пошуки. Історична довідка.- Львів,1985.-Т.ІІ- Кн..2.Вип.1 202с.//Архів Володимир-Волинського історичного музею.-НДФ.-1565/1
6. Барер С.Д. Історико-архітектурний заповідник у м. Володимирі-Волинському Волинської області. Комплексні наукові пошуки. Історична довідка.- Львів,1985.-Т.ІІ- Кн..2.Вип.1 202с.//Архів Володимир-Волинського історичного музею.-НДФ.-1565/1
7. Олександр Цинкаловський, син Володимира-Волинського Олексій ПЕТРУНІН, науковий співробітник Володимир! Волинського історичного музею імені О. М. Дверницького
Олександр Цинкаловський, син Володимира-Волинського Олексій ПЕТРУНІН, науковий співробітник Володимир! Волинського історичного музею імені О. М. Дверницького
9. Олександр Цинкаловський, син Володимира-Волинського Олексій ПЕТРУНІН, науковий співробітник Володимир! Волинського історичного музею імені О. М. Дверницького
10. Олександр Цинкаловський, син Володимира-Волинського Олексій ПЕТРУНІН, науковий співробітник Володимир! Волинського історичного музею імені О. М. Дверницького


Федосєєва Світлана Анатоліївна
Завідуюча сектором обліку, паспортизації та наукових досліджень
адміністрації Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир»


Повернутися назад