Головна > Історія > “Місце публічне, де спокій та порядність захованими є”: ратуша в рецепції луцьких і володимирських міщан ХVI – першої половини ХVII ст.

“Місце публічне, де спокій та порядність захованими є”: ратуша в рецепції луцьких і володимирських міщан ХVI – першої половини ХVII ст.


22-03-2016, 15:01. Разместил: orusia voznuk

Кінець ХV – початок ХVІ ст. став часом активізації урбанізаційного процесу на теренах Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ). Він ніс за собою локацію (фундацію, закладання) якісно нових центрів територіальних осередків, наділених правом на самоврядування, та зміну політико-правового статусу тих міст, які вже були нанесені на просторову мапу означених земель. Великокнязівським чи королівським привілеєм на маґдебургію, мешканці міста переводились із права, нормами якого вони досі послуговувались (волинське, руське) на маґдебурзьке, передбачався алгоритм створення й функціонування міського уряду – маґістрату. Разом з тим, міщани-“майдеборчики” отримували низку прав та прероґатив політико-економічного спектру. Однією із таких переваг був дозвіл на спорудження ратуші (лат. praetorium, нім. rathaus, rat, пол. ratusz, староукр. ратуш) – адміністративно-судової будівлі, де відбувались засідання міської влади й вирішувались найважливіші справи маґдебурзького міста.
У збірнику “Porządek sądów i spraw miejskich prawa majdeburskiego w Koronie Polskiej” Бартоломія Ґроїцького – перекладача норм маґдебурзького права з латини на польську мову зазначалось, що “в ратуші, принаймні раз в тиждень, або скільки в тому буде потреба, повинні збиратись бурмистр й радники, аби дбати про посполите добро, примножуючи його, а шкодам, які б тому загрожувати могли, перешкоджали” [5, s. 30]. Окрім радців, обов’язково присутніми в ній мали бути представники ремісничих цехів, міського поспільства, а також війтівсько-лавничий суд у повному складі. Як головна й показна споруда в місті, де засідала міська влада, ратуша споруджувалась у самому центрі його економічного й громадського життя – на Ринковій площі або на розі однієї з головних вулиць, що виходили на Ринок [7, с. 700].
Право на будівництво ратуші луцькій міській громаді було дароване привілеєм великого князя литовського Олександра з династії Яґеллонів 31 липня 1497 р.: “…побудують [луцькі міщани] також ратушу в почесному місці” [4, с. 14]. Перед ратушею, за настановою великого князя Олександра Казимировича, свої цехові світлиці мали розмістити шевці, пекарі, м’ясники та чоботарі [4, с. 14]. Таке розпорядження монарха дозволяє робити припущення про перехід означених цехових організацій під юрисдикцію новоствореного уряду – маґістрату.
Попри офіційний дозвіл на побудову ратуші в Луцьку наприкінці ХV ст., вперше ця споруда згадується в записах Луцького ґродського суду під 1566 р. та 1567 р. – майже через сімдесят років [2, арк. 458–458 зв.; 9, с. 421]. Хоча, наприклад, у Києві, ситуація з постанням у місті головної адміністративної будівлі складалась за радикально протилежним історичним сценарієм: ратушу побудували майже одразу після надання киянам маґдебурзького права у 1498 р. [6, с. 54]. Стосовно Луцька – можна припускати, що її будівництво припало на період у часовому проміжку 1562–1566 рр. На користь цієї гіпотези свідчить скарга вже згаданого міського писаря Боґуша Ванкевича, подана до луцького ґроду 1 листопада 1566 р. – в час вирування у Луцьку епідемії чуми. Тоді писар просив внести до актових книг замку позов на луцького єврея Іллю та його товариша – берестейця Шлому Єсковича, бо за словами міського канцеляриста, означені євреї, будучи в нетверезому стані, влаштували в місті погром, під час якого лучани “бɛгали бɛрɛчъ ратуша” [2, арк. 458–458 зв.]. Просторове розміщення будівлі, яку городяни захищали від євреїв-розбійників восени 1566 р., в торговельному кварталі міста ще раз свідчить на користь того, що це була саме ратуша, ймовірно – в стані незавершеного будівництва. Натомість вперше в актовій документації ґроду засідання Луцького маґістрату “на ратуші” зафіксоване 16 липня наступного 1567 р. У 1580 р. в Луцьку спалахнула велика пожежа, під час якої ратуша згоріла, вочевидь тому, що, як і більшість будинків у місті, була деревʼяною. Міщани, однак, спромоглися до швидкої відбудови ратуші, оскільки згадки про неї знову є в книзі за 1581 р. [9, с. 421].
У часі до цього, засідання міського суду Луцька проводились у війтівському домі (“во врѧду мɛстского, в дому воитовском”, “в дому воитовском, у лантвоита мɛста луцког[о]”), підземелля якого традиційно слугувало міською в’язницею (“… мɛнɛ у вɛзɛнъю воитовскомъ дɛржали”) [2, арк. 92–92 зв., 354–354 зв.]. Один сюжет із міської історії Луцька того ж 1566 р. вказував на зачитування королівського листа з наказом маґістратським урядникам бути покірними новопризначеному війту – Михайлу Єло-Малинському в домі луцького бурмистра Григорія Посолейка [2, арк. 24]. Текст розпорядження славетним міщанам у понеділок, 28 січня 1566 р., зачитував писар Боґуш Ванкевич, тобто засідання маґістрату відбувалось у світлиці бурмистрівської господи [2, арк. 24].
Перший привілей Володимиру на маґдебурзьке право, на жаль, до нині не зберігся. Одна з уцілілих конфірмацій на права та вольності міській громаді Володимира від короля Сиґізмунда Августа від 6 серпня 1560 р. містить підтвердження дарувань Сиґізмунда І від 17 липня 1509 р. та 29 березня 1534 р., однак у текстах цих документів немає жодної згадки про ратушу. Натомість у підтверджувальному привілеї короля Яна ІІ Казимира від 7 березня 1652 р., де переказувався зміст привілею Сиґізмунда Августа від 12 жовтня 1570 р., зокрема, зазначалось: “Pozwalaiąc przytym radzie miejskiej ratusz, iako sami zechcą, zbudować… na kturym miejscu bedą chcieć” (“дозволяємо при тому раді міській ратушу, як самі захочуть, збудувати, на якому місці волітимуть”) [4, с. 29–34, 144; 9, c. 422–423]. Попри це, ратуша у Володимирі з’явилася лише через чотирнадцять років. Тож, в обох випадках – і в Луцьку і у Володимирі, головна адміністративно-судова будівля в місті постала не тоді, коли на те було дано офіційний дозвіл, а в часі, коли це могли дозволити фінансові потуги міської громади.
Із джерел відомі обставини будівництва володимирської ратуші. 2 вересня 1583 р. шляхтич Єронім Дубровський продав будинок, розташований на одному із передмість – Залужжі, бурмистрові й радцям міста за сорок польських злотих [10, с. 438]. Означений “домокъ”, маґістрату вільно було “яко своɛ властноɛ зараз с того мɛстца побрати и гдɛ хотɛчи ɛго поставити и им шафовати, яко своɛю властностю” [10, с. 439]. Актові записи Володимирського ґроду наступних років, свідчать, що ратушу побудували на Ринковому майдані, одначе дім, про який ішлося, був куплений у Є. Дубницького не зовсім леґітимно. На це, принаймні, вказувала справа Гальшки Станіславової Ґраєвської, де йшлося про розібрання міщанами будинку в її дворі на Залужжі та побудову з отриманого дерева ратуші (вересень 1586 р.): “помɛнɛныи воитъ [Михайло Дубницький – авт.], бурмистры и вси радцы мɛста тутошнɛго Володимɛрского на право и нɛвинност ɛɛ мл. пн҇и Кграɛвскоɛ нɛ ωглɛдаючисɛ, нɛ вɛдати в которыи ωбычаи, упорнɛ, кгвалтовнɛ и бɛзправнɛ…будованє там [на Залужжі – авт.] стоячоɛ: двɛ свɛтлицы с коморами, з сɛнми, с подклɛтом, з двɛрми, зъ замками, з клямками, защɛпками, завɛсами, з оболонами, з лавами и зо всим тым яко ся тот дом сам в собɛ мɛл, з оного двора п҇нɛɛ Кграɛвскоɛ Залужя кгвалтовнɛ и своволнɛ побравши, собɛ на пожиток свои до мɛста г҇сдрского Володимɛрского ωтвозивши, з оного дому п҇нɛɛ Кграɛвскоɛ в мɛстɛ тутошнɛм Володимɛрском в Рынку ратуш собɛ збудовали” [13, c. 443].
Отож, у другій половині ХVІ ст. обидва волинські міста – Луцьк і Володимир посеред своїх Ринкових майданів мали дерев’яні ратуші. Традиційні записи в міських книгах того часу або ж виписи із них – екстракти, внесені до ґродської документації, починались словами староукраїнською чи старопольскою мовами: “на мєстцу звыкломъ судовомъ в ратушу” [3, арк. 2], “на мɛстцɛ судовоɛ звыклоɛ до ратуша володимɛрского” [12, c. 441], “мɛстцɛ звычаиноɛ ратуш” [12, c. 442], “na miescu zwyklym sądowym w ratuszu” [3, арк. 1], “Dzialo się w Ratuszu Miasta Ie[go] Kro[lewskiej] M[ilos]czi Luckie[go]” [3, арк. 15].
Зовнішній вигляд ратуші відповідав тогочасним вимогам будівельної естетики, добротності й обороноздатності. Елементом оздоби ратуш Луцька і Володимира були годинники (“pułzegarz”). За влучною заувагою В. Кравченка, ратушний годинник ще більше підкреслював значення й важливість цієї будівлі, оскільки визначав ритм життя міщан [9, с. 420–421]. Так, наприклад, судові засідання Луцького маґістрату призначались на десяту годину ранку: “Przeto sąd ninieyszy... te sprawy … do dnia iutrzeyszego odkłada y termin stronom obiema bez przypozwu stanowic się dnia iutrzeyszego w Ratuszu Łuckim o godzinie dziesiątey na pułzegarzu naznacza” (“Тому суд нинішній… ті справи… до дня завтрашнього відкладає й у термін сторонам обом без додаткового позову прийти наказує дня завтрашнього в Ратуші Луцькім в годині десятій на годинникові призначає”) [1, арк. 34]. Ще одним елементом ратушної атрибутики був дзвін (“dzwonek ratuszny”), за допомогою якого до ратуші закликали урядників й поспільство (міську громаду), сповіщали про початок судових засідань чи небезпеку [1, арк. 90, 110 зв.; 2, арк. 39 зв.].
Ратуша була резиденцією міської влади, її символом, а тому будь-яка свавільна дія, здійснена супроти неї, вважалась проявом зневаги [9, с. 418]. З повагою до своєї ратуші ставились луцькі міщани. Як засвідчують актові документи, у свідомості лучан вона означувалась як “mięsce publiczne, gdzie wszelaki pokoi y ucciwość ma być zachowana” (“місце публічне, де спокій та порядність захованими є”) [1, арк. 18], або “miesce tameczne publiczne, gdzie człowiek kozdy naibespecznieyszy zostawac by miał” (“місце тамтешнє публічне, де кожній людині в найбільшій безпеці зоставатись належить”) [1, арк. 97].
Із осудом тогочасні міщани реагували на зневажливі слова стосовно когось із урядників, зокрема, чи міста загалом, виголошені, “в ганебний спосіб” на ратуші. Так було із луцьким кравцем Грицьком Березницьким на прізвисько “Ґудзик”, який 7 грудня 1638 р. дозволив собі грубі висловлювання на адресу райці Василя Шилневича у приміщенні луцької ратуші. Як свідчив позивач, того дня у зв’язку із відсутністю райці Яна Гепнера на урядування, хворіючи (“pod czas niesposobnego zdrowia”), він та його колега Ян Матвієвич, цехмістри й представники поспільства прийшли до ратуші, “miesca publicznego sądowego, bezpieczenstwem y pokoiem prawa pospolitego” (“місця публічного судового, з безпекою та спокоєм права посполитого”) для обдумування потреб міста. Того разу йшлося про нагальну потребу зібрати гроші (“ciezary”) в сумі чотирьохсот польських злотих, аби виплатити їх до Королівського скарбу [1, арк. 68 зв.]. Коли рішення стосовно означеної проблеми було практично знайденим, до ратуші увірвався Грицько Кравець, обмовляв міських урядників і збунтував поспільство не платити той податок взагалі: “słowy wprod usczypliwemi protestuiących raicow y strozów całosci Miasta tego y dobra pospolitego łudzy spokoinych, prawem obwarowanych, pocciwą sława ich y dobre zycie unizaiąc, łzył, sromocił, według upodobania swego, rozruch uczyniwszy w Ratuszu, tych wszystkich panow Cechmistrow y Bracią od tych umowionych y postanowionych podatkow odwioł y zbuntował, zaliem y despectem srogim nakarmił”/ “словами спочатку образливими райців, що протестують, стражів цілісності міста того і добра посполитого, людей спокійних, правом захищених, достойну славу їхню та добре життя принижуючи, обмовляв, соромив, як йому завгодно було, розруху в ратуші вчинивши, тих усіх панів цехмістрів та братію від обговорених й затверджених податків відвів й збунтував, жалем й деспектом суворим нагодував” [1, арк. 69]. Врешті, через свавільні дії й зневагу луцького ремісника, маґістрат поклав весь тягар податку саме на нього [1, арк. 69].
Подібний випадок у Луцьку відбувся 12 липня 1639 р. Того дня бурмистри, райці, лавники, цехмістри й поспільство звично вирішували нагальні міські потреби. Їм, однак, спромігся завадити лавник Роман Левкович. Урядник, за свідченням райці Шимона Злоторовича, певний час не віддавав до маґістрату належної контрибуції (податку) й забороняв виплачувати гроші своєму зятеві та іншим міщанам [1, арк. 97]. 12 липня бунтівник увірвався до ратуші, в грубий спосіб знеславив пана Шимона, а по тому, посеред ратушної світлиці, чинячи “одповіді й похвалки”, дістав гранату, озброївся кордом (коротким ножем) й викликав зневаженого Злоторовича на двобій-дуель [1, арк. 97].
Документи Володимирського ґроду добре доповнюють картину сприйняття ратуші волинськими міщанами. В акті від 4 вересня 1586 р. йдеться про відмову війта Михайла Дубницького з’явитися до головної адміністративно-судової споруди міста в справі нелеґітимно розібраного будинку Гальшки Ґраєвської. Своє небажання прийти “на ратуш” Дубницький арґументував судовою справою поміж ним та володимирськими міщанами і, в цьому контексті, апеляцією, яку розглядалав король. Разом з тим, як свідчив війт, “п҇нвɛ мɛщанɛ мɛнɛ на ратуш нɛ пускают и завжди ратуш замыкают” [11, с. 441]. Натомість королівський дворянин Щасний Богуматка, позивач в означеній справі, та возний Луцького повіту Андрій Жирицький, ходивши до ратуші, засвідчили перед ґродськими книгами Володимира, що вона не тільки не замкненою була, а й “ωвшɛм ωтвором стояла для доброволного приистъя кождого” [11, с. 441]. Тож в сприйнятті міщан й обивателів Володимира, будівля-символ маґдебургії, де здійснювався справедливий суд і куди йшли “за правдою”, був відчинений для усіх.
Міщани перед ратушею відчували і певний острах, бо саме там знаходився стовп ганьби – “пренґир”, виконували різні покарання за вироками міського суду в присутності, а нерідко й за активної участі міських мешканців: тілесні кари за крадіжки, сутенерство, звідництво, грабежі (січення, шмагання, таврування, відтинання рук, вух, носа) [14, s. 8–16; 15, s. 126–127; 16, s. 95]. Біля “пренґира” привселюдно оголошували докази здійснених злочинів, публічно спалювали підроблені документи та виставлялися фальшиві міри й ваги. Свідченням міщанського побоювання перед ратушею є польські прислів’я “не кричи, бо потягнуть за язик до ратуші”, “до костелу коли схочеш, а на ратушу мусиш” та “всі розумні, якщо повернулися з ратуші” [9, c. 418–419].
Таким чином, ратуша відігравала важливу роль в житті самоврядних міських громад Луцька і Володимира. Діяльність маґістратів, зосереджена в її стінах – судівництво, обговорення й вирішення актуальних міських проблем й потреб, попри часами двоякість та суперечливість деяких рішень, супроводжувалася загальною інтерпретацією ратуші як місця, гідного шани й поваги, де мали побутувати закон і справедливість.

Список використаних джерел
1. Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі – ЦДІАК України), ф. 23 : Луцький городовий магістрат, оп. 1, спр. 1, 183 арк.
2. ЦДІАК України, ф. 25 : Луцький гродський суд, оп. 1, спр. 8, 509 арк.
3. Центральний державний історичний архів України, м. Львів, ф. 52: Рада міста Львова, оп. 1, спр. 425, 32 арк.
4. Архив Юго-Западной Россіи, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторҍ / [упоряд. В. Антоновичъ]. – Ч. 5: Акты о городах (1432–1798). – Т. І. – К. : Въ Университетской типографіи, 1869. – 94, 736 с.
5. Groicki B. Porządek sądow i spraw mieyskich prawa Maydeburskiego w Koronie Polskiej / [wydał K. Koranyi]. – Warszawa, 1953. – 258 s.
6. Білоус Н. Київ наприкінці ХV – у першій половині ХVІІ століття. Міська влада і самоуправління / Наталія Білоус. – К. : Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. – 360 с.
7. Капраль М. Своєрідність київського маґдебурзького права: нотатки на маргінесі нової книги про Київ кінця ХV – першої половини ХVІІ століть / Мирон Капраль // Український археографічний щорічник. – Вип. 13 / 14. – К. : Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Український письменник, 2009. – С. 697–703.
8. Кравченко В. Документи до історії ратуші в місті Ковелі 30-х– 40-х років ХVІІ століття / Володимир Кравченко // Український археографічний щорічник. – К. : Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Український письменник, 2012. – Вип. 16/17. – Т. 19/20. – С. 337–362.
9. Кравченко В. Ратуша у самоврядному житті громади міста Володимира в кінці ХVІ століття / Володимир Кравченко // Український археографічний щорічник. – Вип. 13/14. – К. : Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Український письменник, 2009. – С. 417–456.
10. Там само. – Документи. – № 1: 1583 р., вересня 2. Володимир. – Впис акту продажу Єронимом Дубровським будинку на передмісті Залужжі над річкою Лугою бурмистрові і радцям міста Володимира. – С. 438–439.
11. Там само. – Документи. – № 3: 1586 р., вересня 4. Володимир. – Свідчення возного Андрія Жирицького про відмову володимирського війта Михайла Дубницького з’явитися до ратуші у справі панії Гальшки Станіславової Ґраєвської з міщанами про розібрання ними будинку в її дворі на Залужжі і побудову з отриманого дерева ратуші на Ринку. – С. 440–442.
12. Там само. – Документи. – № 4: 1586 р., вересня 4. Володимир. – Свідчення возного Андрія Жирицького перед ґродським урядом про відмову війта Михайла Дубницького прибути до ратуші для розгляду справи по королівському рішенню та інших його справ з міщанами. – С. 442.
13. Там само. – Документи. – № 5: 1586 р., вересня 6. Володимир. – Скарга королівського дворянина Щасного Богуматки на війта, бурмистрів і радців, які в 1583 році безправно розібрали будинок у дворі на Залужжі, що належав Гальшці Станіславовій Ґраєвській, і з нього збудували ратушу на Ринку; визнання в тому возного Михайла Голуба. – С. 443–444.
14. Kamler M. Kary za kradzieź w Krakowie i Poznaniu w 2 połowie XVI wieku / Marcin Kamler // Społeczeństwo staropolskie. Studia i szkise / Рod redakcija A. Izydorczyk i A. Wyczańskiego – T. IV. – Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1986. – S. 9–17.
15. Kamler M. Recydywa w przestępczości kryminalnej w Polsce drugiej połowy XVI i pierszej połowy XVII wieku / Marcin Kamler // Chasopismo prawno-historyczne. – T. XLIV. – Zesz. 1 – 2. – 1986. – S. 123–131.
16. Mikołajczyk M. Świętokradcy przed sądami miejskimi w Małopolsce w XVI–XVIII wieku / Marian Mikołajczyk // Społeczeństwo staropolskie. Seria nowa. – T. II. Społeczeństwo a przestępność. – Warszawa : Wydawnictwo DiG, 2009. – S. 96–109

Оксана Федорівна ШТАНЬКО – к. і. н., старший викладач кафедри документознавства і музейної справи Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки (Луцьк).

Повернутися назад