Місто Володимир ще з давна величаво красувалося куполами храмів. За різними версіями їх нараховувалось більше 2-х десятків. До нашого часу вони не достояли адже були дерев’яними.
Св. Миколаївська церква знаходилась на Жидівській вулиці, поблизу кам’яної єврейської синагоги. Коли і ким побудована – невідомо. Безсумнівним є тільки те, що вона існувала вже в першій половині ХІІІ ст. Перша згадка про неї відноситься до 1235р. В Іпатіївському літописі від 1235р. згадується, що Великий Галицько-Волинський князь Данило Романович, збираючись на війну проти галичан і князів Болоховських, моливсь Богу і святому архієрею Миколаю, щоб показав чудо своє.

У вересні 1941 року почав діяти концтабір відомий під назвами «Офлаг-ХІІ», «Шталаг-365», «Норд-365». В адміністративному апараті працювало приблизно 50-60 німців. Очолював їх полковних Едвін Потьєц, що підпорядковувався командуючому таборами військовополонених в Україні генерал-майору Вольфу. Динаміка ув’язнених змінювалась, іноді кількість полонених досягала 8 тис. осіб. За весь час через табір пройшло до 42 тис. полонених. Табір розміщувався на території військового містечка у Володимир-Волинському і складався з двох відділень. Перше – по вулиці Ковельській (військові казарми). Це відділення для офіцерів. Рядових солдатів розміщували на західній околиці міста по вулиці Устилузькій. Табір розташовувався у 10 чотириповерхових казармах-корпусах з надвірними побудовами та господарськими будинками на околицях міста, був огороджений колючим дротом, охоронявся німецьким батальйоном № 736. Військовополонених розподілили на роти, батальйони та полки під командуванням старшого командного офіцерського складу. Усі військовополонені були поділені за національною ознакою. З наближенням німецько-радянського фронту табір евакуювали на територію Німеччини. Тут загинуло до 25 тис. осіб.

Війна завжди має два боки - героїв та катів. Одні ціною власного життя боронять рідну землю, інші сіють ненависть та відбирають життя у безневинних. Однак часто ці ролі змішуються, і кожна дія має далеко не одну правду.

Парадоксом Другої світової війни є те, що багатьом злочинцям вдалося уникнути покарання за свої злочини. До таких, на жаль, належить гебітскомісар Володимира-Волинського Вільгельм Вестерхайде, який жодного дня не сидів у в’язниці за скоєні злочини.

«Я ПРИЗНАЧЕНИЙ СЮДИ ФЮРЕРОМ, ЩОБ ЗНИЩУВАТИ»

У роки німецької окупації Володимир-Волинський став одним із центрів гебітскомісаріатів – німецької адміністративно-територіальної одиниці. Його очолював Вільгельм Вестерхайде з вересня 1941 року по березень 1943 року.

Вільгельм - уродженець Білефельда. Він поділяв усі расистські погляди нацистів та долучився до гітлерівців у 1929 році, коли йому був 21 рік.

На Нюрнберзькому процесі, де судили головних нацистів, були зачитані наступні висловлювання Вестерхайде: «На сході нам потрібні чоловіки, а не мимри. Давайте уявно поглянемо на карту Європи. Посередині – ми, німці, це люди. Зліва від нас негроїди, вони підлягають знищенню. Справа від нас – монголоїди – росіяни, вони також підлягають знищенню. Ви мені будете говорити про Шіллера та Гете, а я плювати на них хотів. Якщо б вони сто років тому замість писати дурні вірші зрозуміли, що потрібно знищувати, ми б тепер стояли на Уралі… Я призначений сюди фюрером, щоб знищувати. Це завдання я виконую. В перші дні перебування тут я велів привести 250 жінок із числа цих недолюдей і випробував на них свій пістолет. Запевняю вас, панове офіцери, що після того, як я їх розстріляв, вечеря мені видалася особливо смачною».

Народилася я у Володимирі в 1932 році. Батька свого не пам`ятаю, хоча знаю, що він мав інженерну освіту. Захищав диплом у Франції. Знався на тонкощах будівництва карет. Сім’я наша жила досить бідно. Пам'ять зберегла трохи підліткових спогадів. У місті був дитячий будинок для сиріт та дітей з малозабезпечених сімей по вул. Киселинській. Діти там харчувалися та робили домашні завдання. Ішли до школи, а потім у цьому дитячому будинку обідали, робили уроки, вечеряли та йшли додому. Цей заклад фінансувався військовими з школи підхорунжих артилерії запасу. Молодший брат відвідував цей будинок. Дітей забезпечували усім необхідним – від білизни до верхнього одягу. Там де зараз площа, була вулиця Фарна з багатьма будиночками та магазинами. Пам’ятаю магазин єврея Вакса, де продавалися шуби і пальта. В 1941 році у понеділок раненько бомбили місто. На місці готелю був трирівневий підвал. І там загинуло більше 120 чоловік – люди з навколишніх будиночків, що хотіли врятуватися у цьому підвалі. Взагалі на площі було багато єврейських будинків. На перших поверхах були магазини, зверху - жили, а підвали використовували для зберігання продуктів, як склади. Після бомбардування все було розгромлене, лишились тільки будівля швейної фабрики, кілька житлових будиночків і синагога. Вона була круглої форми. Єврейська тора була не така як Біблія, це були сувої з пергаменту. Синагога мала такий приблизно статус, як собор, а ще були божниці. Будівля однієї із них залишилась – це автоклас ВПУ. На той час у місті було 70% євреїв.

Буремні події в нашій країні, боротьба за свободу, за свою землю, за честь та незалежність, якось не опосередковано, але ніби з невеличкими розбіжностями нагадує князівські міжусобиці. 750 років тому назад з тою ж самою проблемою зіткнувся молодий юнак – наш славнозвісний Данило Галицький. Наш мудрий князь, слава про якого розійшлась по всьому світу. Він зумів об’єднати Галицько-Волинські землі свого батька в єдину могутню державу. І ми зуміємо зібрати свою Україну, відкидаючи та знищуючи всіх ворогів. В нас є хороший приклад в історії. Саме цього року виповнюється річниця від дня смерті короля Данила Романовича. І, ніби, символічно, саме цього року в нас та сама боротьба. От тільки бояри, мають сильнішу зброю… і не розуміють того, що князями не стають – ними народжуються.

Після першої світової кривавої бійні мешканці Володимира підіймали своє місто з руїн. Чимало з них, займаючись сільським господарством, рятували своїх земляків від голоду, наприклад Березовські, Балицькі, Панасевичі, Антонюки та інші. Показовою в цьому відношенні була вулиця Гноїнська (нині Шухевича). Вулиця відома своїми статечними господарями. Цікавим було поєднання ознак сільського побуту і тяжіння до городської культури. Одно було незмінно притаманне українцям: образи у вишитих рушниках, Біблія та Кобзар - на полиці етажерки, а в скрині - вишита сорочка, смушева шапка та крайка – символічний відгомін козацької вольності. Часто-густо будинки були вкриті акуратно підстриженими снопками, оточені загатами, сіни з земляними долівками, що у передсвяткові дні змащувались червоною глиною, а в кімнаті дерев’яні підлоги, вискоблені до первородного стану. Обов’язковим атрибутом українських «городских» світлиць були фікус, етажерка з різноманітним дріб’язком, такими як слоники, канарейка в клітці, у заможніших були дзеркальна шафа, канапа, абажур (часто саморобний).

За Польщі територія вздовж вулиці Луцької за Василівською церквою і майже до роздоріжжя на Зимно належала до саду Лісанського. На старому кладовищі зберігся його пам’ятник. У цьому саду був дитячий будинок, в якому я працював. Ми з учителями вирішили зробити баскетбольну площадку. Почали копати ями під стовпи і натрапили на людські кістки. У голові черепа був цвях, а сам кістяк був у сидячому положенні. Приїжджали якісь фахівці з Луцька, і вияснилось, що там було стародавнє кладовище. Пам`ятаю, як десь у 1948 році, це приблизно, місцина вздовж вулиці Соборної від управління міліції, минаючи каплицю та ощадбанк аж до пожежної охорони, почала провалюватися. Там тягнувся підземний хід, причому доволі високий і широкий, що кілька людей на повний зріст могли пройти. Також підземний хід було знайдено під час будівельних робіт біля Оваднівської школи.

Від польської колонії Станіславів, що примостилась під лісом поблизу села Ставки Турійського району, Володимир – найближче місто. До нього рушали, щоб продати продукти і купити щось найнеобхідніше. Якщо одежу шили у селі, то щоб узути дітвору, а в нашій сім’ї було три сестри і двоє братів, брали і нас до міста. Тато запрягав коней, на підводу мама садила і мене. 25 кілометрів дороги не видавалися довгими, так хотілося до міста. Коней лишали у будинку Березовських, де теперішній міськгаз, і пішки йшли на базар. Вздовж вулиці, яке тепер має ім’я Шевченка, рядком стояли магазини, в яких торгували переважно євреї. Ох і вміли вони закликати покупців. Угледівши, що до крамнички наближається жінка з малою дитиною, її власниця виходила і ще здалеку запрошувала: «Знайома, до мене, до мене, знайома». Посадить на стілець і починає приміряти пару за парою, аж поки не підбере найзручнішої». Питаю мами, звідки вона вас знає, а та лише усміхається, мовляв, вони до всіх так...

Я народився 1926 року, але записаний з 1928, на території Польщі в районі Рави-Руської.Десь приблизно з 1919 року в сквері коло ресторану «Дружба», під дубом, була могила невідомого «жовнежа». Точно не знаю чи був спочатку посаджений дуб, чи плиту могили поставили біля дуба вже пізніше. Була чорна мармурова плита з написом на польській мові. Літери, вирізані на мармурі. Розповідали, що цю могилу відвідував Пілсудський. В 1946 році плита була знищена, розбита, а шматки мармуру кудись вивезені. У сквері був пам’ятник Сталіну. Коли до влади прийшов Хрущов, пам’ятник прибрали.

У Володимирі проживаю з 1947 року. Мій чоловік капітан артилерист служив в Німеччині після Перемоги. Я під час евакуації була в Сибірі. Ми самі полтавчани. А одружились в Краматорську. Там же народилась наша дочка Аллочка. В Краматорську я вперше стала за вчительський стіл. У мене після війни була можливість гарно одягатися, бо багато було привезено з Німеччини. Я ходила в шляпці, а мала їх кілька, навіть з вуаллю. Я останні роки так не одягаюсь, як тоді. Інші вчителі скромніше вдягались. А старші вчителі теж в шляпках ходили. Шляпка старенька, але вичищена. Але більшість вчительок ходили в хустках. У класах були діти різного віку, багато переростків. А я була маленька, низенька. Спочатку діти сприйняли мене добре. Я пам’ятаю, був урок історії. У дітей були металічні ручки – з одного боку закладався олівець, а з іншого - перо. Вони повиймали пера, і з тих трубочок плювалися кульками з хліба. А я не звертала уваги, вела урок далі. Після уроку глянула на підлогу, але зауваження не зробила. Пішла в учительську. А завуч мені і каже: «Ідемо зі мною». І ми пішли назад у той клас. А поки я ходила в учительську, діти все прибрали – ніде нічого нема. Порядок. Вона засміялась, і каже:
- Ну что мне остаться читать им мораль? -
- Нет, позвольте я сама. –
- Умница!