Розповів мій дідусь Кікінчук Федір Федорович.
«Готуючись відзначати знаменну дату 1000-ліття Володимира-Волинського міська влада поставила перед собою ряд завдань щодо святкування ювілею. На той час у місті планували проводити багато заходів, виставок і святкових концертів.
17-18 вересня 1988 року у центрі Володимира-Волинського,на автостанції (яку на святкування перенесли до старих корпусів технікуму) під валами старого городища проводили Володимирський ярмарок. Я був головою Управління торгівлі міста, тому організація ярмарку лягала на мої плечі й голову райспоживспілки району.
Щоб показати і продати свою продукцію з'їхалися жителі не тільки міста і району, а й ремесляни з різних куточків України. Вони привезли гуцульську кераміку, вироби з дерева, одяг, взуття, продукти харчування.
Сьогодні торговий центр «Роксолана» прикрашає чудове панно Галицько-Волинського князівства. А тоді у 1987-1988 роках, коли добудували складське приміщення універмагу, то ця будова дала тріщину. Тому на Львівській кераміко-скульптурній фабриці зробили панно, яке б закривало цю тріщину.
Роботу виконували декілька років, і тільки в теплу і хорошу погоду. А змен-шений зразок зробили на керамічних сувенірних тарілках, які вішали на стіну. Їх і продавали на ярмарку, як згадку про 1000-ліття Володимира!»

багато міст відіграли таку помітну роль в історії України та Східної Європи за доби середньовіччя, як Володимир – давній центр Західного Побужжя, перша княжа столиця Волинського краю. Місто пройшло тривалий шлях розвитку від удільного князівського столу до столиці – Галицько-Волинської держави. Столиця Волинської землі, з 988 і по 1336 роки - Володимир-Волинський по праву носить титул найстаровиннішого міста Волині.
Звичайно, що на час першої писемної згадки про Володимир у 988 році, пов’язаної з його передачею київським князем Володимиром Святославовичем своїм синам – спочатку Борису, згодом - Всеволоду, місто вже існувало. Передача влади синам була свого роду адміністративною реформою яка сприяли послабленню впливу місцевої знаті та посиленню слов’янської держави.
В період свого найбільшого розквіту Володимир був одним із найбільших міст на території Київської Русі. На початку ХІІ ст. у місті налічувалося понад 20 тис. жителів. Піклування про місто князівської верхівки сприяло формуванню у Володимирі на початку ХІІ ст. власної архітектурно-мистецької школи. У ХІІІ ст. в місті було вісім кам’яних храмів. До найзначніших пам’яток архітектури князівської доби можна віднести Мстиславів храм, церкву св. Дмитра, що знаходилася в урочищі «Стара катедра», Василівську церкву. Поступово місто ставало не лише політичним і адміністративним центром, але й торгівельним осередком. На той час це було велике, багате, торгове місто, про що можна судити по кількості колоній чужоземців, про які згадується в літописах ХІІІ ст. Про значний культурний розвиток міста свідчать і відомості про перебування в ньому літописця Нестора, письменника Клима Смолятича. У Володимирі писався Галицько-Волинський літопис, в якому описані події з 1201 по 1291 рік.

Інформація про бабусю, яка поділилася спогадами.
Татарчук Галина Степанівна. Народилася 12 березня 1944 року . Проживає в Володимирі-Волинському з 1988р. Є дружиною Татарчука Леоніда Івановича.
Леонід Татарчук – самобутній художник, написав сотні картин і портретів, що перебувають у багатьох колекціях в Україні і на Далекому Сході – у Магадані та Хабаровську.

Хто такі словяни? Звідки прийшов народ, що заселив величезні території Європи і Азії. Хто вони наші пращури: арії, сармати, скіфи, осетини, гуни, чи тюрки? Існує безліч теорій походження народу до якого ми з вами належимо. Ми словяни. Дуліби. Бужани. Волиняни.

Існує кілька поглядів щодо згадки в літописі даних племен, а саме – чи йдеться про три різні племені чи про зміну назви одного й того ж. Представники першого – І. Крип’якевич М. Кучінко вважали і вважають, що йдеться про одне плем’я, назви якого змінювалися в такій послідовності: дуліби – бужани – волиняни. Друга точка зору полягає в тому, що дуліби розглядаються як предки двох окремих племен – бужан і волинян. Його дотримувались М. Грушевський та Л. Нідерле. Третій належить українському археологові В. Ауліху, який вважав, що на Волині в ранньому середньовіччі проходила не зміна назв одного племені, а почергове переселення племен: дулібів, бужан і волинян. Попри різницю в поглядах, названі дослідники не заперечують існування на Волині даних племен.
Отже, в ранньому середньовіччі на Волині проживало східнослов’янське населення, відоме в різний час під назвами дуліби, бужани і волиняни. Логічно було б вважати, що це не були різні племена. Інакше незрозумілим є безслідне зникнення дулібів, що мали бути численними, бо навіть утворили свій могутній племінний союз. І куди поділися бужани, що нібито змінили їх, а згодом самі поступилися місцем волинянам? Очевидно, потрібно трактувати їх як три послідовні назви одного й того ж племени на різних етапах його історичного та суспільно-політичного розвитку.

Наші далеки предки: дуліби, бужани, волиняни - жили в світі насиченому магією. Боги були їхніми дідами і прадідами, а духи, добрі і злі, супроводжували їх в повсякденному житті. Нам сьогоднішнім важко зрозуміти їхні ритуали та містерії, ми надто віддалилися від матінки природи. Проте віра наших далеких предків, яку багато хто вважає забутою й до сьогодні живе в наших повсякденних звичаях. Давайте запитаємо себе: "Чому не можна передавати будь які речі через поріг, чому на весіллі розбивають тарілку, а переселяючись в новий будинок першим пускають туди кота?" Ми все ще багато пам’ятаємо, але самі не знаємо звідки ця пам'ять, і про що вона нагадує. Народні дохристиянські вірування або язичництво — це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть. Весь космос для древніх слов'ян був таким же живим, як і люди, і кожен елемент всесвіту оживлюється: небесні світила, каміння, річки, дерева. Основним законом життя для древніх слов'ян була істина: "світ так ставиться до тебе, як ти ставишся до кожної його частинки". Унікальність віри слов'ян полягала в тому, що усе у світі єдино — боги, природа і люди, які називали себе онуками, але ніяк не рабами богів. Тобто люди і боги були кровними родичами, а не чужими один одному створіннями. Простір і час були оповиті тьмою, аж доки не з'явилося Око (Деміург) — творець Вирію, Всесвіту, Землі й всього сущого на ній.

В цьому році нашому місту виповнюється 1025 років. Тоді у далекому 988 році князь Володимир, ім’ям якого названо наше місто, віддав його в уділ своєму синові Всеволоду. З короткого повідомлення древнього літописця нам достеменно відомо, що в 988 році тут, на широких заплавах річки Луги, вже існувало не просто поселення, а місто зі своєю інфраструктурою, не просто місто, а столиця Володимирського князівства, політичний, економічний, військовий та культурний територіальний центр. І розпочнемо з далеких-далеких часів, коли з земель на яких ми нині живемо почали сходити льодовики. Вони почали танути приблизно 20 тисяч років тому, відходячи все далі, змінюючи ландшафти та залишаючи за собою кам’яну пустелю. Поступово багата на річки та болота земля перетворилася на тундру. В ті далекі часи зникли неандертальці, які протягом десятків тисяч років мандрували землями Європи. Просторами лісотундри бродили незліченні стада мамонтів. О. Цинкаловський писав, що в місті Володимирі та в урочищі Білі Береги знайдені кістки та зуби мамонта. Випасалися багатотисячні стада північних оленів. Первісні мисливці-збирачі та рибалки поступово обживали місця по берегах річки Луги, в тому числі і ті, де нині розташований Володимир-Волинський. Люди, які жили тут у ті прадавні часи, освоїли вогонь, будівництво теплого та міцного житла з дерева, кісток та шкіри тварин. З шкір упольованих тварин вони шили і одяг. Цікаво, що чоловічий та жіночий одяг мало чим різнився. Це були сорочки без розрізу спереду, що одягалися через голову. Використовували легке взуття типу мокасин. Зшивали шкіри кістяними голками, за нитки слугували сухожилля впольованих тварин. Вони навчилися обробляти дерево, кістки та каміння, виготовляти знаряддя праці: скребки, різці, ножі, шила, голки, лощила, кайла, гарпуни, наконечники для дротиків та списів.

Устилуг – місто розташоване на правому березі Західного Бугу, біля гирла річки Луги (звідки і походить назва міста, гирло –«устья»). Найдавніше поселення на території Устилуга існувало в епоху міді (ІІІ тис. до н.е.). В 30-х рр.минулого століття О. Цинкаловським було виявлено залишки поселення культури лійчастого посуду на правому березі річки Західний Буг. В 1973 р І.Р. Михальчишин досліджував поселення стжижовської та тшинецько–комарівської культури в західній околиці міста над лівим берегом річки Луги.Над самою річкою Буг здіймається укріплення старого городища Х ст. з періоду т.зв. Червенських городів і наступних ХІ – ХІІІ століть, коли Устилуг належав до Галицько- Волинської держави і Володимирського князівства. Це городище мисового типу. Високий берег річки Західний Буг, насипні земляні вали, зверху дерев’яні стіни стовпової конструкції. Навкруги городища були викопані рови. Поблизу знаходився могильник з 29 курганів, три з яких у 1897 р розкопав М.Ф.Біляшевський. Підкурганні поховання з тілопокладаннями, як стверджує М.М.Кучінко, поза всяким сумнівом, належали східним слов’янам. Перша згадка про Устилуг в руських літописах належить до 1150 року, коли великий князь Ізяслав Мстиславович під час міжусобної боротьби послав в Устилуг «на покорм» своїх союзників угорців. Пізніше місто згадується в документах, як Устилугов (1545), Усчилуг (1576),Усцилуг (1577) Ружиямполь (польська назва, 1765 р.). Остання назва не прижилась, і з кінця XVIII ст. місто знову почали називати Устилугом. В ХІ – ХІІІ ст. Устилуг мав велике торгівельне і політичне значення, як один із найбільших і найбагатших портів Волині.

Ви любите мандрувати. Вас вабить історія і таємничі загадки минулого. Неодмінно приїжджайте до Володимира-Волинського. Це особливо привабливе місце для любителів давнини. Місто над Лугою, Ладомир, Володимир, Володимир – Волинський… Назви, наче віхи історії, що ховаються у темряві тисячоліть. Достеменно невідомо коли саме з’явився Володимир як постійне міське поселення. Археологічні дослідження переконливо свідчать про заселення цих земель слов’янськими племенами, зокрема дулібами бужанами та волинянами вже з середини першого тисячоліття. Древній Ладомир таїть в собі більше загадок, ніж відгадок до них. Досі невідомо, чому невеликий за розмірами дитинець, об’єднавши величезну територію, не розростався, як в Галичині чи Києві, а став серцевиною формування міста-столиці. Археологи і досі не можуть відшукати залишки князівського палацу. А пошуки королівських клейнодів, що, за переказами, заховані в костелі Іоакима та Анни, тривають вже не одну сотню літ. Невідоме і місцезнаходження багатьох літописних храмів та монастирів. А їх у Володимирі було побудовано чимало, загалом 20 храмів і 6 монастирів.Перша літописна згадка про місто належить до 988 року. Вона пов’язана з поділом земель між синами Великого київського князя Володимира: « І посадив він… Всеволода у Володимирі…». Відтоді місто стає столицею Волинського, а з 1199 року Галицько – Волинського князівства, державним, адміністративним, торгівельним і культурним центром. Географічне положення міста робило його важливими воротами між Заходом і Сходом Європи в усі часи. Далеко за межами Волині місто вважають таким, що завжди було у вирі політичних подій, сприяло формуванню витоків української нації, зробило помітний внесок у розвиток національної та світової культури. З тих часів збереглась центральна частина укріплень Володимира – городище, так званого «волинського типу».Земляні вали мають конфігурацію неправильного чотирикутника висотою від чотирьох до шести метрів. В княжі часи це було замчище з потужними дерев’яними стінами та вежами. Навколо замчища чи, як його ще називають дитинця, був пропущений один із рукавів річки Смочі. В дитинці ймовірно знаходився князівський терем та церква Іоакима та Анни, яка згадується в Іпатіївському літописі під 1291 роком. Храми, монастирі та житлові будинки розташовувались на території окольного міста, яке було оточене лінією валів та ровів. Окольне місто мало форму півкола, чому сприяла радіально кільцева забудова вулиць. В місті було троє воріт: Київські, П’ятницькі та Гришині...

Князі Острозькі – хранителі православ’я.

Історія меценатства – то одна з найцікавіших сторінок минулого, тому що приховує в собі чимало загадкових, а подекуди драматичних людських доль. Нажаль, так історично склалося, що наша земля в епоху своєї бездержавності, ставала «ласим шматком» для інших, більш могутніших держав, котрі насаджували свої права, закони, звичаї та релігію.
Ревними боронителями православної віри та української культури були князі Острозькі. Це одна з найвідоміших родин в українській історії XIV –XVI ст., що займала високі адміністративні та військові посади в Польсько-Литовській державі. Протягом століть рід Острозьких був символом окремої України-Русі, що відстоював національну самобутність. Щодо походження князівського роду є певна дискусія. Львівський історик Ю. Пузина висунув гіпотезу походження Острозьких від литовських князів Гедиміновичів. На його думку, перший історично зафіксований в 1340 р. Острозький князь Данило (якого традиційно вважають засновником роду) був онуком князя Наримунта Гедиміновича. Натомість інший львівський історик Левко Войтович, знайшов документальні докази спорідненості Острозьких з князями галицької гілки Рюриковичів.
Князь Костянтин Острозький був дивовижно багатою людиною, але прославився він як захисник православної віри. Був людиною скромною і дуже побожною, будував храми і давав на них пожертви. Костянтин Іванович прожив 70 років, помер у 1530 р. Поховали його в Києво-Печерський Лаврі, в північно-західному куті Успенського собору...

Волинезнавець, який дослідив історію Володимира

Видатний волинський історик, краєзнавець, громадський та церковний діяч Микола Теодорович народився 1856 року в сім'ї православного священика губернського міста Гродно су¬сідньої Білорусі. Вчився у Петер¬бурзькій духовній академії, був інспектором шкіл у місті Седльцях (Підляшшя), викладачем Волинської духовної семінарії у Кременці. 1899 року Микола Теодорович брав участь у IX археологічному з їзді в Києві, присвяченому питанням волинської старовини. На той час він уже працював ін¬спектором Калішської дирекції народних училищ з резиденцією в Туреку, звідки перейшов на ана¬логічну посаду в м. Біла на Підляшші. Найвідоміші праці дослідни¬ка - «Историко-статистическое описание церквей и лриходов Волынской епархии» (1888 -1899), «Учение тридентского собора о первородном грехе и оправданий в связи с православним и протестантским учением о том же предмете» (Почаїв, 1886), «Город Владимир-Вольынский» (1893), «Вольынская духовная семинария» (історич¬ний нарис, Почаїв, 1901). Ця його історико-краєзнавча спадщина не має аналогів...