Багато років тому я тримала в руках дуже цікавий документ – легенду про володимирського Змія. Текст був набраний на друкарській машинці на стандартному листі паперу формату А4 і займав приблизно третину листка. У тексті було вказано, що легенда записана зі слів жительки Володимира-Волинського.
У давні-прадавні часи посеред родючих заплав річки Луги жили працьовиті та привітні люди. Вони орали землю, випасали худобу, ростили дітей. І все було би добре… Та оселився поблизу селища Змій, який почав викрадати дівчат. Дуже швидко в селищі залишилась тільки князівська донька.
І тоді прийшов лицар. І зійшовся в двобої з ненажерливим Змієм. Довго вони билися. Вдалося знайти лицарю єдине вразливе місце Змія - пащеку. З останніх сил він всадив свій спис в пащу Змія.
Довго ще вмирав той Змій. І стільки в нього ще було сили, що лапами та хвостом вирив глибокий рів. Той рів наповнився водою і став річкою. Назвали її Риловиця.

Якщо уявити собі, як виглядала чи виглядає відьма, то в нашій уяві, звичайно, постане стара, згорблена бабуся з горбатим носом і скуйовдженим волоссям. Чи, можливо, наша уява видасть нам чорноволосу красуню з карими очима, гострими нігтиками та химерними атрибутами. Тож образ чарівниці залежить від нашої фантазії, адже зараз нам важко збагнути, що відьмою кілька сотень літ тому, могла бути навіть проста синьоока красуня з маленького села чи навіть власна зрадлива дружина. Звинуватити у чародійстві можна було будь-кого, головне знайти більш-менш потрібні докази і вже небавом ваша «затята суперниця» відьма!

Завдяки старанням Українських Січових Стрільців, населення збіднілої Волині, розореної війною і владою, отримало можливість знову відчути себе українцями. А, щоб почуватися господарем власної землі, для початку треба мати освіту. Бідне українське селянство не тільки не мало змоги оплатити навчання своїм дітям, а щей зазнавало утисків від так званих «національних меншин», котрі були більш освіченішими. Активну пропаганду серед міського і сільського населення проводили Українські Січові Стрільці. Пожертви на функціонування волинських шкіл отримували з різних куточків Галичини, і навіть з самого Відня. У часописі «Діло» за 3 березня 1917 року зустрічаємо детальний звіт про використання коштів:

У 1917 році Україна вступила в епоху відродження та національної боротьби. Це була новітня революційна доба, котра покликала за собою тисячі розумних, свідомих, хоробрих та по праву кращих громадян країни. Це була революція жовто-синіх прапорів та патріотичних лозунгів.
Революційні події були неминучими, адже соціальна напруга, що зростала під час Першої світової війни не могла лишитися без сліду. Першими променями українського пробудження саме на Волині стали Українські Січові Стрільці, які були приквартировані сюди у 1916 році. У той час Волинь являла собою, за словами Михайла Грушевського, руїну, якої Україна не знала від страшного «згону» 1670-х років. Російські війська мали наказ при відступі палити всі села і міста, нищити запаси будь-якої поживи, забирати з собою все населення. У багатьох місцевостях цей злочинний план було реалізовано. Майже половину населення було виселено, багато сіл понищено і розорено. Як писав Дмитро Вітовський, залишилися одні діди, баби і дівчата, молодих хлопців не було зовсім. У процентному відношенні найбільше виселенців дав Ковельський повіт, з котрого з 250 тисяч осіб було евакуйовано близько 180 тисяч. Із Володимир-Волинського повіту з 400 тисяч осіб виселили близько 250 тисяч.[3]

Про непростий життєвий шлях Олександра Миколайовича Цинкаловського написано багато статей та повідомлень. Публікуються його праці, епістолярна спадщина, спогади людей які його знали, поважали та любили. Хай і не за життя історика, археолога, етнографа, краєзнавця, дослідника Волині та була видана і перевидана найбільша праця його життя – Краєзнавчий словник «Стара Волинь та Волинське Полісся». Його дослідження були продовжені сучасними українськими істориками. В січні 1998 року була проведена наукова історико-краєзнавча конференція Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і Волинь». В 2007 році у Луцьку побачила світ чудова книга, створена непересічним авторським колективом волинських науковців «Олександр Цинкаловський та праісторія Волині». Мені ж захотілося просто подивитись на Володимир-Волинський очима нашого видатного земляка. Розмовляючи з Наталією Назарівною Грабарчук, племінницею Олександра Миколайовича, роздивляючись світлини минулого століття, читаючи його книгу «Княжий город Володимир» я старалася уявити місто яким, прогулювався разом з батьками маленький Сашко. Місто, яке зустріло його по довгій мандрівці дорогами розореної війною країни. Місто окуповане німецькими загарбниками. Все це був його Володимир, такий різний і такий рідний.

Кохання – то почуття шляхетне й благородне, воно виникає з першого погляду і затягує у свої тенета дедалі сильніше і сильніше. Кохання дарує крила, а інколи безжально їх ламає. Кохання – це радість і розпач, кохання – це мрії і сльози, кохання – це життя і смерть…
В силу рухливого, прогресивного ХХІ ст. – кохання теж видозмінилося. Воно стало віртуальним, швидким і нетривалим. Вже не пишуть дівчата листів до молодого солдата і не чекають від нього мелодійної відповіді. Всього лише кілька секунд і ваша смска вже на іншому кінці планети. А як воно було колись, виходити заміж із примусу, жити з нелюбом, навіть якщо ти князівна чи герцогиня і маєш все – окрім вибору чоловіка? Тебе видали заміж за знатного багатія не з доброї волі, а лише з вигодою, щоб врятувати сім’ю від банкрутства. Бо десь там з вини батька, чи братів - твоя родина повисла в боргах, бо вони просто програли власний маєток у карти. І тоді, швидкими темпами, ще зовсім молоду доньку видавали заміж за багатого шляхтича. Та хто не мріяв ще кілька сотень літ назад поріднитися з Острозькими, Радзивіллами, Корецькими, Потоцькими…

Волинь, яка входила до складу Російської імперії на початку ХХ ст. була найвідсталішим регіоном, не тільки економічно, але й культурно. До Першої світової війни українці Волині не мали жодної школи з українською мовою викладання. Та все ж деякі проблиски українського світла мали місце і в шовіністичній Російській імперії, яка забороняла свободу національного розвитку, і в польській державі, яка теж не відставала з утисками. І якби швидко не змінювалася політична карта, свідомі українці прагнули відродити свою державу, адже потяг нашого народу до свободи був надзвичайно сильним. Проблиском світла в суцільній експансії була «Просвіта», як організація культурно-освітнього спрямування.

«Кобзар був на Волині, а Гоголь – українець». Ці сталі постулати відомі кожному українцеві та волинянину зокрема. А ще якихось кілька десятків років тому цього ніхто не знав. Першовідкривачем цих історичних фактів став уродженець нашого міста Олександр Миколайович Цинкаловський, 120- річниця від дня народження якого минула 9 січня. Про цю людину написано та сказано чимало. Його ім’я буквально повернули із забуття і зараз ставлять в один ряд з такими вченими як М. Грушевський та Н. Полонська-Василенко. Та якою б відомою людина не була, вона в першу чергу залишається частиною родини, з якою її пов’язало саме життя. Так вже склалося, що Олександр Миколайович не мав власних дітей, а єдиною близькою йому ріднею в наш час є Наталя Назарівна Грабарчук-Цинкаловська, котра доводиться йому племінницею. Найбільше пані Наталя любить розповідати про нелегку життєву долю Олександра Цинкаловського.

З часу утверження міста Володимира, як західного форпосту Київської Русі до нашого часу не дійшло майже ніякої інформації. Загальноісторичні факти стверджують, що в 988 році князь Володимир Святославович заснував град на землях волинян і бужан і нарік його своїм іменем – Володимир. Великий князь Київський віддав місто в уділ своєму сину Всеволоду. Про це в літописі під 988 роком читаємо: «Володимир, отож, просвітився сам, і сини його, і земля його. А було в нього синів дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк і Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. І посадив він Вишеслава в Новгороді, а Ізяслава в Полоцьку, а Святополка в Турові, [а] Ярослава в Ростові. І коли помер найстарший, Вишеслав, у Новгороді, то посадив він Ярослава в Новгороді, а Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Деревлянах, Всеволода у Володимирі, Мстислава в Тмуторокані.…»

Перший костел Іоакима і Анни був дерев’яним. Збудований орієнтовно в 1554 році. Кошти для побудови дала княгиня Анна Збаразька - представниця українського (спольщеного) князівського і магнатського роду. Швидше за все меценатка народилася у Києві, адже її батько був одним із тодішніх київських «чиновників». Анна відмовилася виходити заміж. Причини цього невідомі. Прийняла католицизм та довгий час була під опікою своїх небожів Криштофора та Юрія Збаразьких. Мала великі земельні володіння на Волині, в тому числі і в Володимирі. Під час повстання під проводом Богдана Хмельницького, вимушена була залишити свої володіння на Волині. Померла, ймовірно після 1652 року, адже подальших відомостей про княжну не має.