Народилася я у Володимирі в 1932 році. Батька свого не пам`ятаю, хоча знаю, що він мав інженерну освіту. Захищав диплом у Франції. Знався на тонкощах будівництва карет. Сім’я наша жила досить бідно. Пам'ять зберегла трохи підліткових спогадів. У місті був дитячий будинок для сиріт та дітей з малозабезпечених сімей по вул. Киселинській. Діти там харчувалися та робили домашні завдання. Ішли до школи, а потім у цьому дитячому будинку обідали, робили уроки, вечеряли та йшли додому. Цей заклад фінансувався військовими з школи підхорунжих артилерії запасу. Молодший брат відвідував цей будинок. Дітей забезпечували усім необхідним – від білизни до верхнього одягу. Там де зараз площа, була вулиця Фарна з багатьма будиночками та магазинами. Пам’ятаю магазин єврея Вакса, де продавалися шуби і пальта. В 1941 році у понеділок раненько бомбили місто. На місці готелю був трирівневий підвал. І там загинуло більше 120 чоловік – люди з навколишніх будиночків, що хотіли врятуватися у цьому підвалі. Взагалі на площі було багато єврейських будинків. На перших поверхах були магазини, зверху - жили, а підвали використовували для зберігання продуктів, як склади. Після бомбардування все було розгромлене, лишились тільки будівля швейної фабрики, кілька житлових будиночків і синагога. Вона була круглої форми. Єврейська тора була не така як Біблія, це були сувої з пергаменту. Синагога мала такий приблизно статус, як собор, а ще були божниці. Будівля однієї із них залишилась – це автоклас ВПУ. На той час у місті було 70% євреїв.

Буремні події в нашій країні, боротьба за свободу, за свою землю, за честь та незалежність, якось не опосередковано, але ніби з невеличкими розбіжностями нагадує князівські міжусобиці. 750 років тому назад з тою ж самою проблемою зіткнувся молодий юнак – наш славнозвісний Данило Галицький. Наш мудрий князь, слава про якого розійшлась по всьому світу. Він зумів об’єднати Галицько-Волинські землі свого батька в єдину могутню державу. І ми зуміємо зібрати свою Україну, відкидаючи та знищуючи всіх ворогів. В нас є хороший приклад в історії. Саме цього року виповнюється річниця від дня смерті короля Данила Романовича. І, ніби, символічно, саме цього року в нас та сама боротьба. От тільки бояри, мають сильнішу зброю… і не розуміють того, що князями не стають – ними народжуються.

Після першої світової кривавої бійні мешканці Володимира підіймали своє місто з руїн. Чимало з них, займаючись сільським господарством, рятували своїх земляків від голоду, наприклад Березовські, Балицькі, Панасевичі, Антонюки та інші. Показовою в цьому відношенні була вулиця Гноїнська (нині Шухевича). Вулиця відома своїми статечними господарями. Цікавим було поєднання ознак сільського побуту і тяжіння до городської культури. Одно було незмінно притаманне українцям: образи у вишитих рушниках, Біблія та Кобзар - на полиці етажерки, а в скрині - вишита сорочка, смушева шапка та крайка – символічний відгомін козацької вольності. Часто-густо будинки були вкриті акуратно підстриженими снопками, оточені загатами, сіни з земляними долівками, що у передсвяткові дні змащувались червоною глиною, а в кімнаті дерев’яні підлоги, вискоблені до первородного стану. Обов’язковим атрибутом українських «городских» світлиць були фікус, етажерка з різноманітним дріб’язком, такими як слоники, канарейка в клітці, у заможніших були дзеркальна шафа, канапа, абажур (часто саморобний).

За Польщі територія вздовж вулиці Луцької за Василівською церквою і майже до роздоріжжя на Зимно належала до саду Лісанського. На старому кладовищі зберігся його пам’ятник. У цьому саду був дитячий будинок, в якому я працював. Ми з учителями вирішили зробити баскетбольну площадку. Почали копати ями під стовпи і натрапили на людські кістки. У голові черепа був цвях, а сам кістяк був у сидячому положенні. Приїжджали якісь фахівці з Луцька, і вияснилось, що там було стародавнє кладовище. Пам`ятаю, як десь у 1948 році, це приблизно, місцина вздовж вулиці Соборної від управління міліції, минаючи каплицю та ощадбанк аж до пожежної охорони, почала провалюватися. Там тягнувся підземний хід, причому доволі високий і широкий, що кілька людей на повний зріст могли пройти. Також підземний хід було знайдено під час будівельних робіт біля Оваднівської школи.

Від польської колонії Станіславів, що примостилась під лісом поблизу села Ставки Турійського району, Володимир – найближче місто. До нього рушали, щоб продати продукти і купити щось найнеобхідніше. Якщо одежу шили у селі, то щоб узути дітвору, а в нашій сім’ї було три сестри і двоє братів, брали і нас до міста. Тато запрягав коней, на підводу мама садила і мене. 25 кілометрів дороги не видавалися довгими, так хотілося до міста. Коней лишали у будинку Березовських, де теперішній міськгаз, і пішки йшли на базар. Вздовж вулиці, яке тепер має ім’я Шевченка, рядком стояли магазини, в яких торгували переважно євреї. Ох і вміли вони закликати покупців. Угледівши, що до крамнички наближається жінка з малою дитиною, її власниця виходила і ще здалеку запрошувала: «Знайома, до мене, до мене, знайома». Посадить на стілець і починає приміряти пару за парою, аж поки не підбере найзручнішої». Питаю мами, звідки вона вас знає, а та лише усміхається, мовляв, вони до всіх так...

Я народився 1926 року, але записаний з 1928, на території Польщі в районі Рави-Руської.Десь приблизно з 1919 року в сквері коло ресторану «Дружба», під дубом, була могила невідомого «жовнежа». Точно не знаю чи був спочатку посаджений дуб, чи плиту могили поставили біля дуба вже пізніше. Була чорна мармурова плита з написом на польській мові. Літери, вирізані на мармурі. Розповідали, що цю могилу відвідував Пілсудський. В 1946 році плита була знищена, розбита, а шматки мармуру кудись вивезені. У сквері був пам’ятник Сталіну. Коли до влади прийшов Хрущов, пам’ятник прибрали.

У Володимирі проживаю з 1947 року. Мій чоловік капітан артилерист служив в Німеччині після Перемоги. Я під час евакуації була в Сибірі. Ми самі полтавчани. А одружились в Краматорську. Там же народилась наша дочка Аллочка. В Краматорську я вперше стала за вчительський стіл. У мене після війни була можливість гарно одягатися, бо багато було привезено з Німеччини. Я ходила в шляпці, а мала їх кілька, навіть з вуаллю. Я останні роки так не одягаюсь, як тоді. Інші вчителі скромніше вдягались. А старші вчителі теж в шляпках ходили. Шляпка старенька, але вичищена. Але більшість вчительок ходили в хустках. У класах були діти різного віку, багато переростків. А я була маленька, низенька. Спочатку діти сприйняли мене добре. Я пам’ятаю, був урок історії. У дітей були металічні ручки – з одного боку закладався олівець, а з іншого - перо. Вони повиймали пера, і з тих трубочок плювалися кульками з хліба. А я не звертала уваги, вела урок далі. Після уроку глянула на підлогу, але зауваження не зробила. Пішла в учительську. А завуч мені і каже: «Ідемо зі мною». І ми пішли назад у той клас. А поки я ходила в учительську, діти все прибрали – ніде нічого нема. Порядок. Вона засміялась, і каже:
- Ну что мне остаться читать им мораль? -
- Нет, позвольте я сама. –
- Умница!

Власник маєтку у Будятичах. На той час село стало осередком з вивчення Волині. Археолог, голова братства св. Володимира у Володимирі-Волинському, перший голова Ради братства і хранитель давньосховища[22] О. Дверницький підготував «Краткую опись» пам'яток давньосховища. Є автором публікацій з історії та археології Волині:
Дверницкий Е. Н. Краткая опись предметов, находящихся в Древлехранилище православного Свято-Владимирского братства в г. Владимире-Волынском.- Киев, 1892.
Дверницкий Е. Н. Археологические исследования в г. Владимире- Волынском и его окрестностях.- Киевская старина, 1887. № 1. с.36-50.
Дверницкий Е. Н. Памятники древнего православия в г. Владимире-Волынском.- Киев, 1889.65с.[23]
Був ініціатором відбудови Успенського собору. Перший почесний громадянин Володимра–Волинського. Похований біля північної стіни Успенського собору.

З прийняттям християнства на Україні основним місцем поховання князя і його родини стають «отні храми». Знаючи звичай давньоруських князів будувати найважливіші храми поблизу своїх теремів, під захистом укріплень, можна припустити, що для побудови першого кафедрального храму у Володимирі не могли вибрати ніякого іншого місця окрім, як сусіднього пагорба, розміщеного в кількох кроках від городища. В будь якому випадку, якщо допустити, що у Володимирі колись був храм побудований князем Володимиром, або за часів його князювання, то місце де стояв цей храм треба шукати не за межами міста ( урочище Стара катедра), а в самому місті, яке судячи з топографічних умов, вже в найдавніші часи формувалося навколо двох високих пагорбів, що представляли собою природні укріплення, оскільки обидва знаходяться в трикутнику створеному р. Лугою та її притокою р. Смочею. Звичайно, цей перший храм міг бути дерев’яним, і тоді, до часів княжіння Мстислава ймовірно вже був досить старим. З іншого боку за сто п’ятдесят років, що пройшли з часу запровадження Володимирської єпископії, цей храм повинен був набути значення важливої місцевої святині. Тут же ймовірно була усипальниця володимирських князів , що закінчили свої дні у Володимирі. [1]

В жовтні – листопаді місто заполонили єврейські біженці, одні повернулися з колишнього радянського кордону, що так і не відкрився для них, інші нелегально проникли з окупованої німцями території. Новий радянсько-німецький кордон проходив вздовж Бугу, за дванадцять кілометрів від Володимира-Волинського. В першу неділю грудня в місті було встановлено комендантський час. На залізниці з’явилися так звані «телячі поїзди». З кожним днем їх ставало все більше і більше. Врешті ними були заставлені всі під’їзні шляхи. Розпочалася депортація «ворогів народу». В першу чергу це було пов’язано з ліквідацією польської системи управління. Без врахування політичних поглядів підлягали виселенню службовці колишнього державного апарату, судової влади, прокуратури, поліції, армії. Репресивні заходи вживалися і щодо членів їхніх сімей. Що стосується «осадників», то радянською владою вони були оголошені «злісними ворогами трудового народу». По місту ходили чутки про брутальне ставлення до населення під час нічних обшуків та арештів.
5 грудня 1939 року були проведені масові арешти та депортація.