dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 854
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 11-09-2014, 14:23
11-09-2014, 14:23

Спогади Юрія Олександровича

Категорія: Історія

За Польщі територія вздовж вулиці Луцької за Василівською церквою і майже до роздоріжжя на Зимно належала до саду Лісанського. На старому кладовищі зберігся його пам’ятник. У цьому саду був дитячий будинок, в якому я працював. Ми з учителями вирішили зробити баскетбольну площадку. Почали копати ями під стовпи і натрапили на людські кістки. У голові черепа був цвях, а сам кістяк був у сидячому положенні. Приїжджали якісь фахівці з Луцька, і вияснилось, що там було стародавнє кладовище. Пам`ятаю, як десь у 1948 році, це приблизно, місцина вздовж вулиці Соборної від управління міліції, минаючи каплицю та ощадбанк аж до пожежної охорони, почала провалюватися. Там тягнувся підземний хід, причому доволі високий і широкий, що кілька людей на повний зріст могли пройти. Також підземний хід було знайдено під час будівельних робіт біля Оваднівської школи. Між Вербою і казармами, що на вулиці Ковельській, було стародавнє кладовище. Там зараз полігон, а дорога прокладена якраз через кладовище і тому там часто бувають аварії. Місцевість, де вулиця Шухевича та Шевченка, забудована відносно недавно. Я пам’ятаю, що до річки тягнувся рів, в ньому можна було ловити рибу. Далі були болота. У місті донедавна було кілька старих дубів. Один із них зберігся у скверику навпроти ресторану «Дружба». За Польщі біля того дуба стояв пам’ятник «Невідомому солдату». Третього травня відзначали день польської армії. Завжди був військовий оркестр. У Володимирі була школа підхорунжих, з якої випускалися офіцери Польської армії. Там вчилися хлопці з Німеччини, з Америки, з Чехії і з Англії, з багатих родин. У цій школі працював мій батько. Він працював спочатку машиністом на паровозі. З часом він з працівниками зробив парове опалення у казармах, бані. Батька намовляли переходити у католицьку віру. Він ніяк не погоджувався. Тому його переводили з міста у місто, то в Ковель, то під Луцьк. Так дійшов майже до самого кордону. Мусив покинути роботу машиніста, а в цей час це була дуже поважна професія, і повернувся додому. Його запросили на роботу до пана на цукровий завод у Стрижеві, оскільки він розбирався у парових двигунах. Перед самою війною працював машиністом на паровозі, а через півроку його призначили майстром депо. У 1941 році на залізниці стався прикрий випадок. О четвертій годині ранку ешелон з зерном мав перетнути кордон. А в паровозі поламались колісники. Це певні деталі з печі, куди засипають вугілля. Піч гаряча, збоку горить вугілля. Треба чекати, поки це все вистигне і тоді ремонтувати. Передзвонили у Ковель, щоб приїхав інший паровоз. Але не вистачало часу. Тоді серед ночі викликали майстрів і мого батька. З міліції і з КДБ приїхали. Вирішують, що робити, щоб ешелон вчасно перетнув кордон. Щоб охолодити котел, потрібно багато часу, а його нема. І батько визвався залізти у гарячу піч. Натягнули на нього багато одягу, відсунули трохи вугілля і він поліз. На пам’ять знав, де яка деталь. Якось замінив ті золотники на нові. А щоб не зварився там, на нього зверху поливали воду потроху зі шланга. Два рази вискакував звідти, щоб хоч трохи охолонути. І таки встигли розігріти воду, зібрати багато пари і машиніст таки вчасно вирушив. В газеті була опублікована велика стаття і батькові дали винагороду. Коли вже німці орудували в місті, хтось із місцевих показав їм статтю. Батька розстріляли. Мати бігла за офіцерами з іконою, просила відпустити чоловіка. Їй прострілили ногу, але залишили живою. Теперішня вулиця Шухевича колись називалася Гнійна і вела до Льотничого, а далі до села Гнійного. На цій вулиці у господарів було по кілька коней, 2-3 корови. Гній вони вивозили у село Гнійне. Оскільки місцевість була болотиста, то дорогу вимостили з дерев – з цілих кругляків. Перед 1939 роком поляки побудували аеродром. Ще один починали будувати у П`ятиднях (там, де розстріляні євреї) туди навезли піску, і ще один – на вулиці Луцькій, де був технікум механізації. Звідси і назва села – Льотниче. І вулиця раніше називалась Льотнича. Потім її перейменували на Костюшко, потім на Осипенко – на честь української льотчиці, що літала до Америки через океан, а вже потім – Шухевича. В 1939 році поляки почали робити шосейну дорогу до свого летовища. Під час війни танками це все було знищене. Пам`ятаю один цікавий випадок. По вулиці Ковельській стояла єврейська хата, вкрита гонтою. Літаки на той час були сконструйовані з фанери і називалися «двокрилки». Один із таких польських літаків приземлився на цю хату. Льотчики повтікали. А вже потім його з тої хати знімали. Певний час працював в школі-інтернаті. Дуже важка школа була. На моєму місці за 10 років пропрацювало 12 чоловік. Не витримували. Були діти сироти, діти, в яких батьки сиділи по тюрмах. З ними було важко. Я сам виховувався без батька, і тому багато в чому їх розумів. Крім шкільного матеріалу, старався розказати щось цікаве. І потроху між нами відносини налагодились. Я любив цих дітей і вони мене поважали.

Спогади записала Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.