dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Історія » Ритму старому Володимиру задавали інтелігентні міщани. Частина шоста
Інформація по новині
  • Переглядів: 208
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 2-09-2020, 12:39
2-09-2020, 12:39

Ритму старому Володимиру задавали інтелігентні міщани. Частина шоста

Категорія: Історія

Вулиці, наче маленькі струмочки міської забудови, поховалися за розкішними кронами величних дерев. Де вони, ті Трактати Легіонів, вулиці Городецькі, Криволуцькі, Домініканські, Шинкарські… Де ті міщани, що походжали між чепурними будинками, запрошували до себе гостей, відвідували вистави та різноманітні клуби? Де ті дерева, що берегли в собі згадку минулих віків? Роки, що пролетіли з вихором війн, незгод, голоду та болю, нещадно стерли старе обличчя міста, принісши натомість чужу пропаганду, ворожу владу і розпач. А за цією бідою ще одна – жорстока війна, котра перемолола чи не все населення міста. Хтось вижив, а хтось навіки лишився у величезній ямі далеко на околиці міста. Сусідні будинки порожніли… товарні вагони везли лікарів, вчителів, господарів у жорстоку даль, щоденні розстріли обривали чиюсь молоду неписану долю, а натомість їхні будинки наповнювалися чужими речами, чужими людьми… Тож шоста наша розповідь, про міщан, які покинули рідний Володимир, чи то в пошуках кращої долі, чи загинули від рук тоталітарних режимів.

Тяжка доля сім’ї Річинських

Ритму старому Володимиру задавали інтелігентні міщани. Частина шоста

Ритму старому Володимиру задавали інтелігентні міщани. Частина шоста

Зима 1939 року. Ніна Павлівна Річинська – українка, союзянка, інтелігентна та мудра жінка йшла на роботу. Чи чуло її серце небезпеку - невідомо? Але думки про чоловіка не давали спокою. Він відбував заслання, як тоді казали, бо «буржуазний націоналіст». І лише його професія лікаря давала надію, що йому трохи легше, бо лікарі потрібні всюди, навіть у тих страшних таборах.
А вже ввечері прийшли й за нею. Речі, які зібрала в дорогу собі і донькам забрали зі словами: «Все равно подохнешь». Телячі вагони везли в невідомість…десь у казахські степи… Вижила, повернулася. Але без нього…
Її чоловіка добре знали у Володимирі, хоч і не народився тут, лише в молоді роки доля привела їх сюди на роботу. Працював головним лікарем у місцевій лікарні. Був добрим спеціалістом. Але польська влада не розділяла його патріотичні погляди, його прагнень бачити Україну самостійною. Все своє життя Арсен поклав на боротьбу за незалежність. Його палкі промови, статті які він писав, організації, які він очолював – відроджували український дух.
Лікар, ОУНівець, організатор Пласту та «Просвіти» у Володимирі-Волинському, церковний та громадський діяч – Арсен Річинський, був двічі ув’язнений поляками. Відбував покарання в Березі Картузькій. При чому конкретних звинувачень польська влада йому не висувала, лише підозрювала в приналежності до ОУН.
При окупаційній радянській владі був заарештований та позбавлений волі на 10 років. Покарання відбував в Казахстані. Права на повернення в Україну не мав. Помер 13 квітня 1956 року. 14 жовтня 2006 року ексгумовані останки Арсена Річинського було перевезено до м. Тернополя і перепоховано на міському кладовищі біля с. Підгороднє.
Ніні Річинській судилося побачити незалежну Україну. Вона прожила 93 роки.

Кав’ярня Рейтера і смачне морозиво
Ритму старому Володимиру задавали інтелігентні міщани. Частина шоста

Мабуть, морозивом і кавою нині нікого не здивуєш. Це такі повсякденні речі над якими ми не замислюємося. Горнятко запашної кави зранку та морозиво в спекотний день – це наші звичайні будні. Але у 1920-30-х роках – це були малодоступні «скарби» для більш вишуканого панства. Морозиво – лише на свята, а кава для особливих випадків чи гостей. Тай не так багато кав’ярень було у Володимирі. На початок 1930-х років їх налічувалося всього сім.
Одним з найулюбленіших закладів була кав’ярня Янкеля Рейтера, що розміщувалася на головній тоді вулиці міста Фарній, а саме, у будівлі нинішнього ресторану «Дружба». (Ресторан теж був, але не займав все приміщення). Це була невеличка кав’ярня в якій окрім кави продавали смачненькі тістечка власного виробництва. Наталя Назарівна Грабарчук, розповідала, що саме в Рейтера були найсмачніші тістечка. Вона любила разом з батьками відвідувати цей заклад. Там завжди пахло випічкою і кавою. Це було особливе місце, адже воно запам’яталося пані Наталі зовсім з малечих літ.
Окрім кав’ярні, підприємлевий Рейтер мав і магазинчик з морозивом. А знаходився він на вулиці Колейовій (нині Шевченка) в старих торгових крамницях, побудованих у 18 ст. Йому належав перший магазинчик. Окрім морозива, яке було кількох видів, торгували й солодкою водою. У літній період Рейтер виставляв біля свого магазину кілька столів з стільцями, де можна було з повна насолодитися холодним смаколиком.
Янкель Рейтер був одруженим. Мав доньку. Як склалася його доля нам невідомо. Його доньку разом з онукою під час польсько-українського конфлікту поляки вбили та вкинули в колодязь.
Ритму старому Володимиру задавали інтелігентні міщани. Частина шоста


Батько викладав іврит, а син був директором «Універмагу»
Ритму старому Володимиру задавали інтелігентні міщани. Частина шоста


Елі та Злата Бас проживали в Володимирі-Волинському на вулиці Сукеннича. Вулиця знаходилася в районі сучаснх вулиць Соборної та Підзамче. В сім’ї було четверо дітей – Мотл (Михайло), Шуламіт, Песл і Сара. Батько Елі викладав іврит в Талмуд-Торі – єврейському релігійному навчальному закладі для хлопчиків з малозабезпечених сімей для підготовки до вступу в єшиву (єврейський вищий релігійний заклад). Мама була домогосподаркою.
Під час Другої світової війни родина була розстріляна нацистами. Розстріляли батька, матір та сестру Сару. Сестри Шуламіт і Песл втекли. Їм дивом вдалося вижити. Мотл (Михайло) Бас втік в село. Переховувався в польській колонії на Білозівщині. Потрапив до польських партизанів. Видавав себе за поляка.
У 1944 році Михайло Бас був мобілізований у радянську армію. Дійшов до Праги і разом зі своєю військовою частиною брав участь у війні з Янонією.
У 1948 році повернувся в Володимир-Волинський. Багато років був директором «Універмагу». У грудні 1994 році виїхав в Ізраїль.

Згасла гілка роду Дверницьких
Ритму старому Володимиру задавали інтелігентні міщани. Частина шоста

Родина Дверницьких має давнє коріння, адже Дверницькі занесені до «Родословнои книги дворян Волынской губернии». Та не дивлячись на такі привілеї, історія роду має безліч білих плям. Родовим гніздом Дверницьких було село Будятичі (Іваничівський район). Землі належали Емілії Дверницькій, очевидно вона була дружиною відомого нам Омеляна Дверницького.
Дверницький Омелян Миколайович (1834-1907) - дворянин, мировий суддя, краєзнавенць. Випускник Київського університету імені Святого Володимира. Був дуже активним чоловіком. Свій маєток у Будятичах перетворив на справжній музей, бо його улюблена справа - археологія стала невід’ємною частиною життя. У 1887 р. Омелян Миколайович створив у Володимирі-Волинському православне Братство Святого Володимира та Давньосховище при ньому – одну з найдавніших збірок старожитностей на Волині, де зберігалося понад 100 рукописів та 500 стародруків. Був ініціатором відбудови Успенського собору. Автор краєзнавчих праць про пам'ятки архітектури Володимира-Волинського. Перший почесний громадянин Володимра–Волинського. Похований біля північної стіни Успенського собору.
Омелян Миколайович мав одного сина Василя, який був одружений з Наталією Чапліною, що мала маєток та землі у селі Мишів (Іваничівського району). На жаль, Наталя рано овдовіла. Її чоловік Василь був вбитий будьонівцями у Польщі. Дітей вони не мали.
Людмила Патлашинська у своїй книзі «Незабутнє, припорошене віддалю років» згадує Наталю Чапліну: «Вона часто гуляла в садку, а, ми, діти, підглядали через шпарину у паркані і співчували їй, бо вона завжди була в довгій темній одежі і завжди сама. Здавалось, що ця людина ніколи не усміхалася, що смуток і печаль – це її нерозлучні друзі». Під час Другої світової війни Наталія змушена була покинути маєток і тікати до Володимира-Волинського. Тут вона проживала в родині художника Мирослава Зубінського. Померла у 1958 році. Похована на Ладомирському кладовищі.
Ритму старому Володимиру задавали інтелігентні міщани. Частина шоста


Орися Вознюк
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Вересень 2020 (4)
Серпень 2020 (3)
Липень 2020 (4)
Червень 2020 (4)
Травень 2020 (3)
Березень 2020 (1)
^