dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 916
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 21-08-2014, 11:01
21-08-2014, 11:01

Бузкове місто Євдокії Дудко

Категорія: Історія

Сиреневый городок

Уже прошел исторический срок.
Теперь он рядом, недалек – Сиреневый городок
Так называли мы наш Владимир тогда,
Когда из Германии возвращались наши войска.
Так красиво смотрелись аллеи сирени,
Кусты жасмина и барбариса краснели.
Весенней порой в них соловьи пели.
А вокруг - дома с разбитыми окнами
На все это глядели.
Ямы, провалы от бомб нас пугали.
Жители города даже по воскресеньям
Успешно завалы разбирали.
Дружно, с энтузиазмом все работы выполняли.
Красивого обновленного города с нетерпеньем ждали.

Бузкове місто Євдокії Дудко У Володимирі проживаю з 1947 року. Мій чоловік капітан артилерист служив в Німеччині після Перемоги. Я під час евакуації була в Сибірі. Ми самі полтавчани. А одружились в Краматорську. Там же народилась наша дочка Аллочка. В Краматорську я вперше стала за вчительський стіл. У мене після війни була можливість гарно одягатися, бо багато було привезено з Німеччини. Я ходила в шляпці, а мала їх кілька, навіть з вуаллю. Я останні роки так не одягаюсь, як тоді. Інші вчителі скромніше вдягались. А старші вчителі теж в шляпках ходили. Шляпка старенька, але вичищена. Але більшість вчительок ходили в хустках. У класах були діти різного віку, багато переростків. А я була маленька, низенька. Спочатку діти сприйняли мене добре. Я пам’ятаю, був урок історії. У дітей були металічні ручки – з одного боку закладався олівець, а з іншого - перо. Вони повиймали пера, і з тих трубочок плювалися кульками з хліба. А я не звертала уваги, вела урок далі. Після уроку глянула на підлогу, але зауваження не зробила. Пішла в учительську. А завуч мені і каже: «Ідемо зі мною». І ми пішли назад у той клас. А поки я ходила в учительську, діти все прибрали – ніде нічого нема. Порядок. Вона засміялась, і каже:
- Ну что мне остаться читать им мораль? -
- Нет, позвольте я сама. –
- Умница!
Їй сподобалось, що я так відповіла. А з учнями я якось поладила. І після того ніяких порушень більше не було. Вчилася я у Слов’янському педучилищі. І до війни закінчила 2 курси фізмату педагогічного інституту. Останній екзамен був у суботу, і я їхала зі Слов`янська в Краматорськ додому. Там мене Андрюша зустрічав. Такий радий був, що я вже третьокурсниця. Він працював інспектором шкіл. Закінчив Київський учительський інститут. А там повно бранців. І всі такі красені. «Зайшли ми в садочок, забрали нашу Аллочку. Пішли додому. У нас квартирка була невеличка: кімнатка і кухонька. Біля порога були насаджені квіти, так гарненько було. Повечеряли, поговорили та й полягали спати. А в 5-й годині ранку постукали тричі у двері. Андрюша злякався, схопився. Що ж за стук такий? Відкриває двері, а звідти : «Спите? Війна! Негайно треба з’явитися у військкомат». Ми вийшли на вулицю. А там вже повно людей. Всі плачуть. Всі в такому розпачі страшному були. Відчували, що то біда велика буде. Пішли ми з Андрюшею у військкомат:
-Іди, - сказав Андрюша, – бо Аллочка проснеться.
Бузкове місто Євдокії ДудкоІ я пішла. Проводжати їх ми прийшли на другий день. Ми з Аллочкою поснідали. І вирішили татові понести сніданок. Я наготувала канапок. Приходимо, а їх уже зібрали в будинку культури, нас не пускають. А я кажу: «Ми снідання принесли». А вартовий: «Какой завтрак? Они все уже в столовую пошли». Моментально все переключилось на військовий лад. Всередині дня їх вишикували на площі перед будинком культури. Всі хлопці як дуби - такі високі, такі красиві. Центральною дорогою міста їх повели до вокзалу. Прийшли на вокзал. Стоїмо, дивимось один на одного, щоб хоч надивитись, бо хто його знає як далі буде. Аж тут біжать до нього троє чоловіків, кричать: «Андрію! Андрію!». Це його знайомі вчителі з Костянтинівки, яких мобілізували раніше. Раїса Георгіївна, завідуюча міськвно, познайомилася з усіма жінками чоловіків, яких забрали на фронт. Всіх нас евакуювали в Сибір у Західносибірський край, місто Прокоп’євськ. Всіх тоді евакуювали: заводи, дитячий будинок. А з Західної України найбільше їхало євреїв зі скринями грошей. Коли звільнили Полтаву, я приїхала до Андрюшиної мами в Лохвицю. А коли закінчилась війна у 1945 році, Андрюша теж приїхав до мами. Застав мене в лікарні в тубдиспансері. На легенях було дві коверни. Жінки в палаті сміялися з мене: «Не видать тебе больше твоего офицерика. Кому нужен такой котенок?». А він приїхав та й каже: «Ну, моя маленька голубочко, поїдемо за кордон лікуватись». Повернувшись у Німеччину, він взяв дозвіл на ввіз сім’ї. І згодом забрав нас до себе в Німеччину, в місто Галлі. А в Магдебурзі спочатку німецькі війська стояли, а потім - наші. Андрюша там ще півтора року служив. Вся Німеччина була набита нашими військами. Як по місту ми з Аллочкою гуляли, то самі російські солдати зустрічались. У військовій частині було тільки дві сім’ї – наша та полковника Ніколаєнка – командира полку. Жили ми на квартирі. Лікували мене радянські лікарі з нашого госпіталю. Відразу нас прийшов провідати полковник Ніколаєнко. Призначив мені офіцерську столову, офіцерський пайок. Три рази на день солдат носив нам з офіцерської столової їжу: сніданок, обід і вечерю. З госпіталю за мною була закріплена медсестра, і лікар приходив кожний день. Андрюша познайомився з пекарем, який робив торти. І кожний день мені приносили отакенний торт. А ще в Німеччині виготовляли темне пиво «шварц» - жіноче пиво, воно мало градусів мало. Лікар сказав Андрюші, щоб я обов’язково те пиво пила. Спочатку я погано їла, ослаблена була. А вже коли почала пити пиво, - з’явився апетит. Цього пива і потім хотілося в Україні. Андрюша один раз приніс, другий, а воно накачане з бочки, зовсім не таке. У Німеччині я дуже добре відпочила. На дванадцять кілограм поправилась. Там було дуже добре харчування. Рани на легенях заросли. Після війни наші війська поступово поверталися додому. Бузкове місто Євдокії Дудко У Володимир ми приїхали з 217-им полком артилеристів. Місто було розбите. Саме каміння і шурфи. Місто було, як пересилочний пункт, наповнене військовими. Цивільних було мало. На вокзалі відразу реєстрували, хто і звідки приїхав. Під’їхав старенький дідусь з конячкою, ми погрузили наші речі на воза і по вулиці Леніна нас привезли під військовий готель (біля «Троянди). Два солдати допомогли нам занести речі на другий поверх. У кімнаті стояло три солдатські ліжка. Ми з Аллочкою сіли на ліжко, та й сидимо. Солдати розмовляли між собою, і я почула прізвище Аксенчик.
- Так це ж чоловік моєї сестри! Як його звуть?
- Володимир Павлович!
- А жінку його як звати?
- Ольга Якимівна!
- То це ж моя сестра!
Моя сестра - фармацевт. Була на фронті. Вийшла заміж. Сидимо з Аллочкою, чекаємо, може, Аксенчик прийде. Коли через деякий час приходить моя друга сестра Надя. Скільки то було радості. Скільки років ми не бачились. Я ж не знала, що вона тут. Під час евакуації вона теж була в Сибірі. І, коли Оля сюди приїхала, то послала двох солдат до Сибіру за Надею. І так вона опинилась у Володимирі. Вийшла заміж за майора Петровського. Бузкове місто Євдокії ДудкоЧерез трохи прийшов полковник Аксенчик. Схопив мене на руки. Ви не можете уявити, що то була за зустріч. Пережити таку страшну війну і потім зустрітись. Знову наші речі погрузили на машину і відвезли на Аксенчикову квартиру на Устилузькій у казармах. Потім нам дали свою квартиру. Навпроти червоної школи, там, де зараз редакція «Слово Правди», був м’ясокомбінат. А далі був стадіон. За стадіоном була вулиця Спортова. І коли Андрюша демобілізувався, там нам дали квартиру. І весь час доводилось ходити через жидівське кладовище. Там лежало дуже багато надгробків. Другу школу чомусь побудували на цьому кладовищі. Коли копали котлован, то там повно лежало білих черепів. Це було варварство. Хіба не було іншого місця для школи, що необхідно було її ставити на тому кладовищі? Танцювальна площадка теж була на кладовищі. На місці автостанції та універмагу була базарна площа. Як тільки була неділя, скільки туди із сіл заїжджало людей! А які люди були добрі! Але які вони були нещасні. Ото колись я тільки читала, що були постоли, домоткані свити. А тут я їх бачила. Вони приїжджали зі своїм товаром. Продавали кури, яйця, молоко. А тоді чомусь не було модно привозити овочі - огірки чи щось інше. А може їх не вирощували. Капусту продавали. Але возів було стільки, що та продукція нічого не коштувала. По 5 копійок десяток яєць можна було купити. Так дешево все було. А які люди були милі! Які добрі! Я їх і зараз бачу. Згорьовані. Що мали, те привозили. А вже курей було, індиків у кожного на возі. А вдягнутись і взутись ніде було після війни. Була «барахолка», куди виносили, хто що мав лишнє. Можна було дещо пошити. Лишилось декілька приватних магазинчиків, у яких продавали те, що лишилось від Польщі. На Заріччі був маленький приватний ресторанчик. Його власники жили у Володимирі. Ми колись ходили за місто до річки. І зайшли у цей ресторанчик. Там нас вгощали тушкованою рибою в соусі. На місці офісу Ковальчука була побудована 2-га школа. А до цього там були єврейські мазанини з підвалами. При будівництві школи будівельники не врахували наявності підвалів і тому школа виявилась аварійною. Серед тих руїн була вціліла будівля. Пізніше там був кінотеатр. Але казали, що то була конюшня, побудована австрійцями. Біля кінотеатру була танцювальна площадка. Ми ходили туди на танці . Зараз там росте дві ялини. На вулиці Ковельській був діючий костел. Навколо нього прибудовано було багато будівель. Там жили монахи, ксьондз і його обслуга. Чоловік моєї сестри Наді загинув на навчаннях. Сам він був білорус. І його мама просила замовити панахиду в костелі. Ксьондз був такий поважний, красивий. Біля нього завжди було багато жінок. Всі такі красиві…Ми з Надею дивувалися з цього. Бузкове місто Євдокії ДудкоНа місці площі теж було саме каміння і ями. І нам це все доводилось розбирати. Ми з учнями по вихідних ходили розбирати завали. На розі Ковельської і Леніна стояла велика синагога, теж розбита. По Ковельській за костелом були ті самі будинки, що і зараз стоять. Тільки вони були дуже побиті. Тоді основна лікарня була біла. А поліклініка була, там, де бараки, за ними, у будинку, що стоїть торцем до Ковельської вулиці. У цьому будинку зараз люди живуть. А в бараках були терапевтичне, інфекційне відділення і інші відділення окремі. А хірургія і травматологія були у білій лікарні. Міська рада розміщувалась у теперішньому чоловічому монастирі біля Кірхи. П’ять чоловік там працювало. А потім її перенесли у приміщення теперішнього музею. У кірхі був клуб. Ми туди на танці ходили. І у військовій церкві, що за путями, був клуб офіцерський. Там був такий величезний зал! Танцювати було чудово. Там, де зараз кінотеатр Шевченка, був дуже красивий скверик. Там було багато всяких сортів бузку та лавочки, і ми ходили туди відпочивати. Було дуже гарно. Молитись ходили в Успенський собор. Капличка також завжди була відчинена. Діючою була і Василівська церква. Митрополит Герштанський там служив. Багато років там були Герштанські. Вона ніби передавалась з рук в руки. У валах городища була тюрма. Туди нікого не пускали. Я ніколи там не була. Але в день смерті моєї мами 26 вересня ми з Андрюшею носили під ворота величезні каструлі. Варили борщ, тушили картоплю, готували відро компоту. І все це передавали через контроль в тюрму, і просили, щоб кормили тих, хто не отримував передач з дому. А самі сиділи ззовні, чекали. Потім нам віддали помиті каструлі. Це ми робили кожний рік, поки була тюрма. Пам’ятаю той час, як помер Сталін. Я в 4-ій школі працювала тоді. То плакав весь народ. От патріотизм який був. Як можна було виховати такий патріотизм у нас? Всі плакали. Пам’ятник Сталіну стояв у трикутному скверику (навпроти райдержадміністрації), а пам’ятник Леніну - перед вулицею Леніна, на перехресті. Бузкове місто Євдокії ДудкоНа третій день нашого приїзду у Володимир, мені принесли записку з проханням прийти в міськвно. Тоді не вистачало ні вчителів, ні лікарів. У цей час нам доводилось дуже багато працювати. Я відразу пішла працювати у школу. Місцевих вчителів можна було перерахувати на пальцях, все приїжджі були. По нинішній вулиці Драгоманова була червона двоповерхова – це була 2-га школа, а поряд стояла біла одноповерхова – восьмирічна. Директором був у ній Смикалюк. Він викладав німецьку мову. До нього я і попала працювати. Школа була чоловіча. Червона школа, двоповерхова, і біла, що коло неї, одноповерхова, були чоловічими школами. А перша школа, що на Заріччі – жіноча. Жіночою була і 5-та школа, російська, біля базару. Зараз там пенсійний фонд. Шоста школа була чоловіча, теж російська. 4-та школа, що на Острівку, була жіноча, українська, а зараз гімназія. А я попала в ту білу школу, що на розі вулиць Драгоманова і Франка. Директор саме був у відпустці. Але його заміщала вчителька. Я показала їй призначення, і мені дали перший клас. Вчителів не вистачало. Набирали класи дуже великі. У мене відразу було 47 хлопчиків у класі. Журнал був на 45 учнів і я ще двох дописувала. Протягом навчання двоє вибуло по хворобі. Діти були кволі, нещасні. Я їх до цього часу бачу і пам’ятаю. Плакати хочеться. Біда була чорна. У класах були грубки, отоплювались торфом. Дітки були одягнені погано. От і зараз бачу хлопчиків. Сорочечка зверху на один ґудзичок защипнута. А тут і тілечко видно. Так мені і хотілось кожному те тілечко закрити. А які завшивлені були. Трудно розказати, що то було. Все одно я їх дуже любила. Буфету не було, ніхто дітей не кормив. Але кип`яточок давали. Заварювали чай з вишневих гілочок. Кожен учень отримував склянку чаю і подушечку-цукерку. Гарячий чай трошечки зігрівав. Я теж брала чай, але подушечки мені не було. Діти помітили, що я п’ю чай без подушечки. Коли на другий день дивлюся, то один шматочок надкусить, то другий, а мені другу половинку несуть. А я тоді кажу: «Дякую, дітки. Але я взагалі п’ю чай без цукру». А на другий день вони вигадали таке: два хлопчики беруть одну цукерку пополам, а цілу мені несуть. Вони вже зрозуміли, що половинку Євдокія Якимівна не бере, треба цілу їй дати. А я їм знову повторюю, що я п’ю чай не солодкий, без цукру. Які милі дітки були… Вчила я їх чотири роки. Поки дійшли до четвертого класу, лишилося їх 42. Тоді четверті класи здавали шість екзаменів. І ото мені самій треба було виготовляти білети. Математика, українська мова – письмова і усна, російська мова – письмова і усна. Але з якими вони знаннями виходили!.. На початку четвертого року, десь на початку року, здається, у жовтні, приїхала до нас комісія з Києва. Чоловік шість чи сім було. В нашій школі просиділи місяць. Але вони нас так вимучили. До мене із комісії, може, зо три чоловіки приходило на кілька уроків. Так до мене унадився директор другої школи – Пальцун. Мій директор Смикалюк коли не коли приходив на уроки, а той щодня приходив цілий місяць. Я вже так намучилась. Це ж четвертий клас. Тут уже серйозні предмети: географія, ботаніка, історія, російська та українська література…Всього 12 дисциплін. Вчителі, які працювали у ті роки, були аси. Тягнеться місяць… Я думаю: «Ну що ж треба цьому Артему Лукичу?» Він сам полковник. Фронт пройшов. Ходив на уроки у військовій формі, тільки без погон. Я його боялася. Молода ще була. Аж кажуть, що завтра педрада, підсумки будуть, перевіряти більше не будуть. Після уроку приходить він у клас до мене і каже: «Ходім до мене в кабінет». І повів мене у свою школу – червону. Там у нього на другому поверсі кабінет був. Привів мене. «Сідайте! Сідайте!» - каже. Такий веселий! Так гарно став до мене говорити, що мені стало дуже приємно, і я перестала його боятись. І кажу тоді:
- Артем Лукич! Ну скажіть, будь ласка, чого Ви до мене внадились? Що вам у мене сподобалось у класі ? Може, мої 42 хлопчики? Він каже: - А хлопчики Ваші гарні, дисципліновані. - Та як же. Як Ви прийдете, вони боялись і поворухнутись. - Та ні, вони не боялись мене. Я знаю. Просто вони дуже хороші хлопчики, виховані. А де ви брали той матеріал, що Ви ото дітям говорили на кожному уроці, особливо на уроках географії, ботаніки, історії? Де Ви брали той матеріал, що так прекрасно інформували дітей. Я був у захопленні! Я нічого подібного раніше не чув. - То того Ви до мене ходили? - Я ходив до Вас вчитися. Вже тоді мені легше стало. А на педраді як мене хвалив перед комісією! І в тому році мені присвоїли звання Відмінника народної освіти. Завідуючий міськвно викликав мене, вручив мені нагороду, та й каже: «Ви такая маленькая, такая худенькая! Вам трудно с мальчиками. Я Вас пошлю к девочкам». Так я попала в 4-у школу. І відпрацювала там 12 років. Директором там був Слободян Павло Степанович. А з дівчатами було далеко гірше працювати, ніж з хлопчиками. Дівчата більш капризні. У цей час кожну суботу для учнів робили вечори. Вчителі мусили чергувати, а учні у спортзалі вальсували, бальні танці були. В актовому залі тематичні вечори були. Бузкове місто Євдокії Дудко Місцевих вчителів було дуже мало. Але то була така інтелігенція! Одяг скромний, чистий. А сама поведінка яка у вчителів була! Коли вчитель з журналом ішов в клас, то не можна було налюбуватись. Я пропрацювала 53 роки вчителькою, і ні разу, ні одного учня не залишила на другий рік. А з харчуванням важко тоді було. Цукру, як такого, взагалі не було. Ми з Андрюшою цукрові буряки терли, смажили і з цим пили чай. Навіть гостей пригощали. У нас сусіди були Цинкаловські. Брат знаменитого Олександра Цинкаловського - Олексій Миколайович. Він сам також мав вчительську освіту. Закінчив реальне училище. Але не вчителював, а працював робочим. Його дружина Валентина Володимирівна закінчила гімназію. А гімназія тоді була там, де педучилище тепер. Нам дуже повезло з сусідами. Які ми вечори влаштовували! Я насмажу тих бурячків, калиною прикрашу, як торт. А в них самовар був. Як ото субота, то ми сходилися разом. І ото ми ставимо на стіл самовар і цей «торт», і чаюємо, і співаємо, і веселимось. Олексій Миколайович прекрасно грав на гітарі. І я грала. Мій Андрій Іванович знав багато анекдотів, віршів. Було дуже весело. А Валентина Володимирівна була дочкою волинського князя з Білина – Корбіна. У них прекрасна була бібліотека. Одна кімната повністю була заставлена стелажами з книжками. Я там таку літературу прочитала, яку б не змогла знайти в жодній бібліотеці. Їхній будинок і досі стоїть – Спортова, 10. Моя мама була з князівського роду – Оксана Петрівна Ніколаєнко, а дід - Петро Нестерович Ніколаєнко. Жили вони у селі Золотий колодязь Добропільського району.

Спогади записали:
Кучерява Р.І., Гринчук П.Г.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

^