dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Історія » Діяльність Омеляна Дверницького як мирового судді
Інформація по новині
  • Переглядів: 1501
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 27-06-2014, 09:07
27-06-2014, 09:07

Діяльність Омеляна Дверницького як мирового судді

Категорія: Історія

Діяльність Омеляна Дверницького як мирового суддіДверницький Омелян Миколайович (1838 — 1906).
Власник маєтку у Будятичах. На той час село стало осередком з вивчення Волині. Археолог, голова братства св. Володимира у Володимирі-Волинському, перший голова Ради братства і хранитель давньосховища[22] О. Дверницький підготував «Краткую опись» пам'яток давньосховища. Є автором публікацій з історії та археології Волині:
Дверницкий Е. Н. Краткая опись предметов, находящихся в Древлехранилище православного Свято-Владимирского братства в г. Владимире-Волынском.- Киев, 1892.
Дверницкий Е. Н. Археологические исследования в г. Владимире- Волынском и его окрестностях.- Киевская старина, 1887. № 1. с.36-50.
Дверницкий Е. Н. Памятники древнего православия в г. Владимире-Волынском.- Киев, 1889.65с.[23]
Був ініціатором відбудови Успенського собору. Перший почесний громадянин Володимра–Волинського. Похований біля північної стіни Успенського собору.
В матеріалах 14-ї Волинської наукової історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 13-й річниці Незалежності України та 680-й річниці надання Володимир-Волинському Магдебурзького права, (Луцьк, 2004 р.) надрукована стаття Г. К. Богуславського, присвячена пам’яті Омеляна Миколайовича Дверницького. Вперше, зазначили автори статті «Забута стаття про О. М.Дверницького», вона була надрукована у виданні Московського археологічного товариства у 1909 році. Як на мій погляд, ця стаття найбільш повно розповідає про життєвий шлях Омеляна Миколайовича.
Г.К. Богуславський повідомляє, що 2 липня 1906 року у Києві помер Омелян Миколайович Дверницький, почесний мировий суддя володимиро-волинського судового округу, який походив з давньої православної сім’ї потомків «старих» землевласників Волині. Він розповідає, що народився Омелян Миколайович у 1838 році, але не вказує місце народження. Як нам відомо, це село Будятичі Володимир-Волинського повіту.
У документах згадуються Бутетичі, Бутгатичі, Будятичі. 1452 р. село належало до землянина Митки ( або Мишка). Наприкінці 17-го століття Будятичі стало власністю князів Чарторийських. Потім купив ці землі Чацький. Його змінили Пашкевичі. Згодом село стало власністю Омеляна Дверницького, за часів якого збудовано Свято – Миколаївську церкву. Ця церква постала на місці старої, з якої залишилися рукописне Євангеліє (15 – 16 ст. ) і каплиця з джерелом у полі. За переказами, там знайшлася ікона Божої Матері.
Початкову освіту Омелян Дверницький здобув у Луцькому Дворянському училищі. Як зазначає Богуславський, це була хороша школа, найкраща на західній Волині, що дала освіту багатьом «поважним діячам нашого краю». Згодом навчався у 1-й Київській гімназії, а в 60-х роках ХІХ ст. закінчив юридичний факультет Київського університету імені Святого Володимира.
На той час уже скінчилося польське повстання, - розповідає Богуславський. Уряд почав перебудову існуючого ладу і стилю життя. Далі, не уточняючи які саме зміни відбулися на наших теренах, зазначає тільки, що уряд взявся за селянську реформу.
Цілком зрозуміло, що після опублікування Маніфесту про звільнення селян припинялося право поміщика розпоряджатися особистістю селянина: продавати, купувати, дарувати як річ, насильно женити і видавати заміж, переселяти з місця на місце, віддавати в служіння й в роботи, карати за своїм розсудом. Селяни одержали особисті і майнові права. Такі зміни потребували судової реформи.
У жовтні 1861 р. за згодою Олександра ІІ була створена комісія, результатом роботи якої стали „Основні положення реформи судової частини в Росії”, які 29 вересня 1862 р. були передані імператору для опублікування. На підставі положень були підготовлені Статут кримінального судочинства і Устав про покарання, що накладаються мировими суддями, які були затверджені імператором Олександром ІІ 20 листопада 1864 р.
В цих документах проголошувалось відокремлення суду від адміністрації, яке забезпечувалось незамінністю суддів та судових слідчих; створення всестанових судових органів; рівність всіх перед судом; засновувався суд присяжних; встановлювались виборність мирових суддів, прокурорський нагляд за законністю судочинства. Це була одна з найпослідовніших реформ 2-ї половини ХІХ ст. Колишній становий, залежний від адміністрації суд, замінювався судом, який базувався на демократичних принципах (змагальності, гласності, рівності усіх перед законом, права звинуваченого на захист та ін.).
Реформа 1864 p. створила подвійну систему судів: мирові суди - одноособовий мировий суддя, повітовий з'їзд мирових суддів і Сенат та загальні суди - окружні суди, судові палати і Сенат.
Рішення уряду відділити суд від поліції зумовлювалося необхідністю привести до порядку відносини між поміщиками та селянами, що виходили з кріпосної залежності. А також для розгляду незначних справ, що виникали між селянами. Інститут мирової юстиції був розділений на два: мирових посередників - для вирішення спірних питань між поміщиками та селянами, та мирових суддів - як судебний орган для вирішення маловажливих справ. Для впровадження в життя нової судової реформи були потрібні нові досвідчені люди. Омелян Миколайович разом з групою молоді відгукнувся на заклик уряду і невдовзі був призначений мировим посередником.
Мирови́й посере́дник - перша ланка в системі установ, на які покладалося проведення судової реформи. Правовий статус посередника визначався Положенням про губернські у селянських справах установи від 19 лютого 1861 року[1]. За цим Положенням він обирався на 3 роки, але фактично призначався Сенатом за поданням губернатора при узгодженні кандидатури мирового посередника з місцевими предводителями дворянства. Кандидатами на посаду мирового посередника могли бути місцеві потомственні дворяни-землевласники, які мали відповідати встановленим становим, майновим та освітнім цензам. Дія інституту мирових посередників поширювалася на 43 губернії Європейської Росії. Напочатку 60-х років XIX ст. в системі налічувалося понад 1700 посередників[2]. З них в Україні, починаючи з червня 1861 року, почали діяти 428 мирових посередників.
До компетенції мирового посередника входило[3]:розгляд скарг, суперечок і непорозумінь між поміщиками та їх звільненими від кріпацтва селянами; регулювання відносин між ними (укладання угод про наділи землі, склад повинностей та переведення на викуп, затвердження, а іноді й самостійне складання уставних грамот, обмін земельних угідь, посвідчення викупних актів та контроль за виконанням селянами повинностей і викупних платежів); нагляд за діями органів місцевого самоврядування; судовий розгляд дрібних справ щодо найму робітників, оренди землі, потрав і порубок лісів, якщо ціна позову не перевищувала 30 рублів.
Мирові посередники разом із селянами брали безпосередню участь в організації їх життєдіяльності — організовували общини, волості, самоврядування на цих рівнях; затверджували на посаді та приводили до присяги волосних старшин. Під контролем мирових посередників виявились усі виборні селянські органи, всі справи по судово-поліцейському розгляду. Таким чином, у їх руках була зосереджена вся реальна адміністративно-поліцейська влада в повіті.
При незгоді з діями мирового посередника його рішення оскаржувались у апеляційних інстанціях — повітових та губернських мирових з'їздах . Вищий нагляд за діяльністю цих установ і взагалі за проведенням селянської реформи покладався на відповідний Головний комітет при Державній раді Російської імперії.
Не зважаючи на молодість, Дверницький невдовзі був назначений головою з’їзду мирових посередників в Подільській губернії. Знання краю та людей, отримане ним чудове виховання, а головне природний такт полегшували йому працю. А любов до народу та правди надихали його в діяльності,- пише Богуславський. Не дивлячись на те, що це була зовсім нова для нього справа на доволі гострі відносини, притаманні в ті часи південно-західному краю, діяльність Омеляна Миколайовича по улаштуванню селян та упорядкуванню земельних відносин в Подільській губернії пройшла цілком благополучно, без всіляких конфліктів. Його діяльність мала благотворний вплив і на його товаришів по службі.
Проте на початку 70-х років ХІХ століття діяльність мирових посередників, завдяки різним впливам, почала приймати новий напрямок, досить несимпатичний, паперовий та неділовий, зазначає Богуславський. Омеляну Миколайовичу була не до вподоби така діяльність, він став тяготитися нею. Тому коли для закріплення результатів діяльності мирових посередників першого призову та наведенню порядку і правди в південно-західних губерніях був введений інститут мирових суддей, Дверницький разом зі своїми товаришами по службі та найближчими співробітниками перейшов в мирові судді Проскуровського і був призначений головою з’їзду. Місцем свого проживання Омелян Миколайович вибрав Межибож, військовий центр Подільської губернії.
З посиленням урядової реакції у 1863 році, зі створенням нових земських та судових установ, склад мирових посередників різко змінився, а компетенція їх звузилась. У 1874 році в Лівобережній і Південній Україні ці посади взагалі були ліквідовані. Законом від 27 червня 1874 року мирових посередників у губерніях було замінено повітовими в селянських справах присутностями, стосовно яких губернські в селянських справах присутності виступали в якості апеляційних інстанцій. У Правобережній Україні інститут мирових посередників проіснував до 1917 року.
Мирові суди створювалися для розгляду дрібних кримінальних та цивільних справ. Першою інстанцією мирових судів був одноособовий суд дільничного мирового судді або суд почесного (що працював безоплатно) мирового судді. Мирові судді обиралися на три роки земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали вищу та середню освіту, відповідний віковий і службовий ценз. Установлювався також високий майновий ценз (15 тис. крб.), винятками були тільки відставні офіцери. Чинність мирового судді поширювалася на округ, який складався із кількох дільниць у повіті або місті, а до його компетенції належали кримінальні та цивільні порушення, грошовий еквівалент яких становив розмір штрафу: від 300 до 500 руб.
Крім дільничних мирових суддів, що одержували за свою працю винагороду, вводилися посади так званих почесних мирових суддів, які не мали своєї визначеної дільниці. Вони чинили “суд та розправу”, коли обидві сторони просили про це. Безплатність цієї посади призводила до того, що почесними мировими суддями були, як правило, повітові та губернські предводителі дворянства, великі землевласники, відставні військові та статські урядовці тощо. Збори почесних та дільничних суддів повіту або міста складали вищу інстанцію — з’їзд мирових суддів, в якому головував один із суддів, обраний ними із свого середовища. На з’їздах мирових суддей розглядалися апеляції на рішення мирових суддів, якщо і апеляція не влаштовувала, вирок можна було оскаржити в касаційному порядку в Сенаті.
Селяни ставали активними учасниками цивільних правовідносин. Вони могли купувати і продавати, а також укладати інші угоди. У нормах цивільного права приділялася значна увага регулюванню різних відносин, пов’язаних з дальшим розвитком промисловості й торгівлі. З’явилося чимало нових нормативних актів, що регулювали правове положення приватних підприємств.

Дільничні судді користувалися авторитетом у населення. У перші роки після введення судових установ серед почесних мирових суддів було багато відданих справі, чутливих, порядних людей. Як розповідає Богуславський, Дверницький, в якості мирового судді і голови з’їзду, залишився таким же коректним та безпристрасним діячем, як і на посаді мирового посередника.
Хвороба батька та любов до своєї батьківщини стали причиною переїзду Омеляна Миколайовича на Волинь. В 1878 – 1879 році йому вдалося здійснити своє бажання. Він був переведений мировим суддею Володимир-Волинського округу та назначений головою з’їзду. Слід зазначити, що мирові судді в Київській, Волинській, Подільській губерніях не обиралися, а призначалися міністром юстиції.
За часів Російської імперії Волинська губернія була поділена на судово-мирові округи. В обласному державному архіві зберігаються документи, що свідчать про роботу з 1869 року по 1919 рік Луцького та Володимир-Волинського судово-мирових округів, які складались з дільниць, на території яких працювали мирові судді. Луцький судово-мировий округ налічував 14 дільниць, Володимир-Волинський - 8 дільниць.
Мирові судді були нижчими інстанціями судово-мирових округів і розглядали цивільні справи за позовами на суму до 500 рублів (пізніше до 1000 рублів), а також дрібні кримінальні справи та справи про реєстрацію різних товариств, об’єднань.
Апеляційною інстанцією на рішення мирових суддів в ці роки були з’їзди мирових суддів. В архіві області зберігаються документи Володимир-Волинського з’їзду мирових суддів Володимир-Волинського судово-мирового округу
м. Володимир-Волинська, Володимир-Волинського повіту та Луцького з’їзду мирових суддів, Луцького судово-мирового округу м. Луцьк Луцького повіту Волинської губернії.
З’їзди мирових суддів розглядали скарги сторін на вироки і рішення мирових суддів.
Одним із найбільших судів у період з 1880 по 1919 рік був Луцький окружний суд, як суд першої інстанції і його компетенція поширювалася на Володимир-Волинський, Дубенський, Ковельський, Кременецький, Луцький, Ровенський повіти Волинської губернії, а з 1918р. – і на Пінський та Острозький повіти. Суд мав відділи: кримінальний, цивільний, реєстраційний та канцелярію.
Підпорядковувався цей суд Київській судовій палаті.
Припинив свою діяльність у 1919 році після окупації Волині Польщею.
На відміну від інших російських губерній, де мирові суди було скасовано ще в 1889 році з заміною їх міськими судами, а в селах — земськими начальниками.
Посаду голови з’їзду мирових суддей Омелян Миколайович Дверницький займав до виходу на пенсію і далі в якості почесного мирового судді до свого переїзду в Київ. Як зазначає Богуславський, і в Володимир-Волинському окрузі він був таким само безпристрасним, коректним, та діяльним, як і на початку своєї діяльності. Ні роки, ні хвороби не мали на нього в цьому відношенні ніякого впливу

Світлана Федосеєва,
завідувач відділу обліку, паспортизації і наукових досліджень
ДІКЗ "Стародавній Володимир"
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

^