dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Історія » Поховання князя Володимира Васильковича
Інформація по новині
  • Переглядів: 1497
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 16-04-2014, 11:24
16-04-2014, 11:24

Поховання князя Володимира Васильковича

Категорія: Історія

Поховання князя Володимира ВасильковичаЗ прийняттям християнства на Україні основним місцем поховання князя і його родини стають «отні храми». Знаючи звичай давньоруських князів будувати найважливіші храми поблизу своїх теремів, під захистом укріплень, можна припустити, що для побудови першого кафедрального храму у Володимирі не могли вибрати ніякого іншого місця окрім, як сусіднього пагорба, розміщеного в кількох кроках від городища. В будь якому випадку, якщо допустити, що у Володимирі колись був храм побудований князем Володимиром, або за часів його князювання, то місце де стояв цей храм треба шукати не за межами міста ( урочище Стара катедра), а в самому місті, яке судячи з топографічних умов, вже в найдавніші часи формувалося навколо двох високих пагорбів, що представляли собою природні укріплення, оскільки обидва знаходяться в трикутнику створеному р. Лугою та її притокою р. Смочею. Звичайно, цей перший храм міг бути дерев’яним, і тоді, до часів княжіння Мстислава ймовірно вже був досить старим. З іншого боку за сто п’ятдесят років, що пройшли з часу запровадження Володимирської єпископії, цей храм повинен був набути значення важливої місцевої святині. Тут же ймовірно була усипальниця володимирських князів , що закінчили свої дні у Володимирі. [1]
І досить імовірно, що перший літописний володимирський князь Всеволод Володимирович був похований тут, у Володимирі.

Кам’яне будівельне мистецтво з’являється на Русі разом з християнством і на початку лише в Києві, звідки дуже повільно розповсюджується по інших великих містах. В ХІ столітті кам’яних храмів було побудовано небагато і їх будівничими найчастіше були грецькі майстри. Очевидно в той час зведення кам’яного храму потребувало значних витрат, які не могли собі дозволити приватні особи, саме тому будівничими майже всіх кам’яних церков древньої Русі були князі і найчастіше представники тих княжих родів, які найбільш надійно утвердились на даній території.
Як правило древні князі-храмоздателі окрім релігійних спонукань керувалися ще бажанням створити для себе в побудованих храмах місце вічного спочинку та залишити по собі молитвенну пам'ять у потомків. Такі церкви перетворювалися у родову святиню, ставали так званими «отніми» храмами, якими опікувалися всі члени даного князівського роду і в яких в свою чергу знаходили останній спочинок.[8]
Після короткочасного княжіння Романа та Андрія Володимировичів, їх наслідує надзвичайно енергійний та талановитий їх племінник Ізяслав Мстиславич. Він настільки надійно утвердився на Волині, що і посівши київський стіл продовжував правити через своїх братів та синів, які займали невеликі князівські наділи і насправді були скоріше його намісниками чим самостійними князями. Під кінець життя йому вдалося зосередити Волинь в руках власної родини. Іще тісніше зв’язаний був з Волинню син його князь Мстислав Ізяславович. З його ім’ям пов’язане будівництво у Володимирі унікальної пам’ятки храмобудівного мистецтва – мурованого собору Успіня Богородиці, часто згадуваного в літературі як Мстиславів храм
Успенський собор був побудований між 1157 – 1160 роками на руїнах древнього кафедрального храму того ж імені, часів Володимира Великого.
Про його безпосередню причетність до спорудження цього величного храму свідчить опис погребальної церемонії в 1170 році. «…розболівся князь Мстислав Ізяславич у Володимирі, і недуга в нього була тяжка.… преставився князь Мстислав місяця серпня в дев’ятнадцятий день. І, опрятавши тіло його, з честю великою і зі співами гласохвальними положили тіло його у святій Богородиці, в єпископії, що її він сам був спорудив у Володимирі.» [9]
Самою характерною особливістю давньоруських церков, що мали відношення до відомого князівського роду, так званих «отніх» храмів було, облаштування князівських гробниць. Померлого князя клали в кам’яну труну, мармурову або з шиферних плит. Такі труниставили в підземеллях під серединою церкви, чи під ризницею, або замуровували в стінах храму. Наслідуючи древні християнські катакомби, а також заради збереження місця, ставили саркофаги в нішах, спеціально для цього влаштованих в стінах. Ці ніші знаходились або на рівні підлоги храму, або на кілька вершків (вершок – 4,4 см.) вище. Глибина і довжина була достатньою для розміщення кам’яної труни, приблизно 1,5 аршина (аршин - 0,711м., - 1м. 07 см.) в глибину, і трохи більше сажені (сажень – 3 аршина, або 2,134 м. ) в довжину. Верх ніші зводився півциркульною аркою, тобто використовувалась форма відома в катакомбах під назвою arcosolium. Аркосолії, зазвичай, влаштовували у внутрішній паперті в південній та північній стінах, ближче до західної стіни.
Про те, що Успенська церква з самого початку була задумана як «храм отній», тобто як головна усипальниця волинських князів, свідчили влаштовані в її стінах поховальні аркосолії: три – у північній стіні та два в південній. В основному вони були поруйновані та пограбовані. Лише в одній під ретельно виконаним цегляним муруванням було відкрито невелике заглиблення завдовжки приблизно 1,1 метра і завширшки 0,45 метра, в якому розміщувались рештки п’яти людських кістяків. Виразні сліди прижиттєвого захворювання на нижній щелепі одного з черепів дали підстави О. Левицькому висловити припущення, що то були знайдені останки волинського князя Володимира Васильковича. Запрошений з Києва для медичної експертизи професор Мінх підтвердив прижиттєве походження деструкції кісткової тканини черепа, а згадані в літописі симптоми захворювання охарактеризував як рак.[10]
Варто згадати, що невдовзі після храмоздателя тут, в 1195 році був похований син його Всеволод Мстиславич «…прийнявши монарший чин. І тоді, опрятавши тіло його, провели його до гробу єпископ володимирський, і всі ігумени, й попи, і положили його у святій Богородиці місяця квітня.»[11]
Цілком імовірно Мстиславів храм є місцем поховання Романа Мстиславовича, який загинув 19 червня 1205 року під Завихвостом. А в 1265 році «…преставилася велика княгиня [жона] Василькова, на ім’я Олена. І положили її у церкві святої Богородиці, в єпископії володимирській.» [12]. Її чоловік, великий князь володимирський Василько, помер у 1271 році «…преставився благовірний і христолюбивий великий князь володимирський, на імя Василько, син великого князя Романа (Мстиславича). І положили тіло його в церкві святої Богородиці, в єпископії володимирській.[13]
Як ми бачимо опис смерті і поховання досить стандартизований, без деталей. Про чин поховання відомо небагато. Тіло покійного князя, хоч би де він помер «опрятавши», перевозили до церкви , як правило, саньми незалежно від пори року, що неодноразово відображає «Руський літопис».(Ця особливість обряду похорону збереглася з язичеських часів, її дотримувалися довгий час після утвердження християнства.) У церкві за участю духовенства, і зокрема місцевого єпископа, над тілом виконували відповідні ритуали й проказували молитви, і потому тіло ховали в підготовленому місці. Досить детальний опис князівського похорону подано у записі про смерть володимирського князя Володимира Васильковича: « А коли світала п’ятниця, то тоді преставився благовірний і христолюбивий великий князь Володимир, син Васильків, онук Романів, княживши після отця двадцять літ. Преставився він у Любомлі-городі у рік 1289, місяця грудня в десятий день… Княгиня ж його [Ольга] зі слугами двірськими обмила його, і обвили його оксамитом із мереживом, як ото достоїть кесарям, і положили його на сани, і повезли його до [города] Володимира… Коли ж привезли його у Володимир, в єпископію, до святої Богородиці, то поставили тоді його на санях у церкві, тому що було пізно… А на другий день, як одспівали заутреню, прийшла княгиня його [Ольга], і сестра його Ольга, і княгиня Олена, черниця. З плачем великим прийшли вони, і весь город зійшовся, і бояри всі, старі і молодії, плакали над ним.
Єпископ же володимирський Євсигній, і всі ігумени, і Огапіт, печерський ігумен, і попи всього города, співавши над ним узвичаєні співи, провели його з благохвальними піснями і [з] кадилами запахущими і положили тіло його в отчій гробниці. І, останню службу оправивши йому, опрятавши тіло його, вложили його в гроб…» [14]
Князів здебільшого ховали в мармурових або шиферних (профілітових) саркофагах. У літописних текстах їх називають словом «рака», що походить від латинського « arca»– «скриня». На означення інших типів трун уживали слова «гроб», «корст» або «крст»
Мармурові саркофаги на Русі не виробляли, їх привозили з інших країн, переважно з Греції, властиво з Малої Азії, де були значні поклади мармуру й добре розвинуте ремесло, пов’язане з його обробкою. Особливо славився цим острів Проконес, нині острів Мармара в Мармуровому морі. Зрозуміло, що такі замовлення робили заздалегідь.
Проте саркофаги потрапляли на Русь й інакше. Так, саркофаг Ярослава Мудрого в Софії Київській перед тим, як стати останнім притулком для князя уже був використаний для поховання іншої людини…Є припущення, що колись в ньому лежали мощі святого Климентія в Десятинній церкві. [15]
В літописі разом з церковними співами згадуються плачі – жанр, який сягає глибин народної творчості. Це яскравий приклад пристосування церковного мистецтва до традиційного народного. «Княгиня ж його безперестану плакала, стоячи перед гробом, сльози свої проливаючи, як воду, так голосячи [і] примовляючи: «Цесарю мій благий, кроткий, смиренний, справедливий! По правді наречено тебе було Іван. Всею доброчесністю подобен ти єсь йому. Багато обид зазнав ти од своїх родичів, [та] не бачила я тебе, господине мій, ніколи ж, щоб ти за їх зло яким злом воздавав, а, на бога покладаючи, ти все переносив… Плакали по ньому ліпші мужі володимирські кажучи: «Добре б нам, господине, з тобою вмерти! Дав бо ти таку свободу, як ото й дід твій Роман. Він ізбавив був [нас] од усіх обид, а ти, господине, ревно наслідував був його і пішов по путі діда свойого. А нині, господине, ми вже більше не зможемо тебе бачити, уже бо сонце наше зайшло для нас, і в обиді всі ми зосталися»
І плакало тоді над ним усе множество володимирців — мужі, і жони, і діти; німці, і сурожці, і новгородці; і жиди плакали, немов при взятті | Єрусалима, коли вели їх у полон вавілонський; і нищі, і вбогі, і чорноризці, і черниці: був бо милостив він до всіх убогих. [16]
Всі згадані «плачі» були музично-драматичними речитативними голосіннями, близькими до народних плачів. [17]
Далі літописець розповідає якою гідною людиною був князь: «Сей же благовірний князь Володимир на зріст був високий, у плечах великий, з лиця гарний, волосся мав жовте кучеряве, бороду стриг, і руки мав гарні, і ноги. Голос же в нього був низький і нижня губа дебела. Говорив він ясно [словами] зі [Святих] книг, тому що був філософ великий. І ловець він [був] умілий і хоробрий. [Був] він кроткий, смиренний, незлобивий, справедливий, не загребущий, не лживий, злодійство ненавидів, а пиття не пив [хмільного] зроду. Приязнь же він мав до всіх, а особливо ж до братів своїх….. Особливо ж старався він про милостиню… , і монастирі многі він спорудив. ..... Мужність і розум у ньому жили, правда й істина з ним у парі ходили…. Гордості ж у ньому не було,— тому що мерзенна є гордість перед богом і людьми…» [18]

Варто сказати, що ідея милостині мала не лише релігійно-етичне, а й соціальне значення. В умовах воєнної та політичної нестабільності, коли населення Волинської держави зазнавало постійних розорень (від татар, литовців, поляків, ятвягів), роздача князем милостині покращувала становище простих людей, давала можливість їм виживати в непростих умовах. І як наслідок, сприяла стабільності в державі.
Гуманно ставиться Володимир Василькович навіть до ворогів. Коли у 1279 р. до нього прийшли ятвяги, в яких був голод, і почали просити, щоб князь продав їм хліба, він не відмовив [21]. На фоні тогочасних жорстких відносин, які існували між русичами й ятвягами, цей вчинок видається незвичним і воістину людяним.
Проте, часом він міг бут доволі рішучим та невблаганним. Що проявилося в ставленні до двоюрідного брата Лева. Князь, вважав, що ця людина піддається спокусам диявола й чинить зло. Саме в такому сенсі потрактоване в Галицько-Волинському літописі вбивство Левом Войшелка. Володимир Василькович також говорить про гордість Лева та його сина Юрія [22]. А гордість, гординя в системі християнських цінностей сприймалися негативно. Тому Володимир Василькович передає своє князівство Мстиславу, очевидно, вважаючи, що його вчинки більш відповідають християнській моралі.
Літописець розповідає, що стараннями князя у Володимирі був розписаний храм святого Дмитрія Солунського. Ним же було подароване срібне начиння, ікона пресвятої Богородиці окована сріблом, з дорогим камінням та завіси шиті золотом. «образ Спаса, окований золотом, з дорогим камінням, поставив він у святій Богородиці на пам’ять про себе.» Багато розповідається у літописі про будівництво князем міст, церков і монастирів, прикрашання їх іконами, дорогоцінним посудом і книжками. Володимир Василькович, за словами літописця, книжник і філософ. Він не тільки замовляє і купує книжки, він переписує їх сам.
У ті часи, переписування книжок вважалося богоугодною і спасенною справою. Можливо, Володимир Василькович, що важко хворів, взявшись переписувати книги, сподівався на відпущення гріхів й спасіння. Бо ж свою хворобу вважав карою за гріхи. Чи, може, сподівався, що ця богоугодна справа полегшить його страждання. Хто знає. Як би там не було, у той час можновладці переписуванням книжок не займалися. Принаймні ні в давньоруських літописах, ні в середньовічних європейських хроніках подібних повідомлень не знайдемо. За часу князювання Володимира Васильковича, у Володимирі, при князівському дворі діяв скрипторій, де переписувалися й оздоблювалися мініатюрами книги. Оправи їх прикрашалися коштовним камінням, перлами. [20] Деякі книги із скрипторія князя Володимира Васильковича збереглися до наших днів. Ймовірно, це Євангеліє-апракос (Галицьке), оздоблене мініатюрами євангелістів, заставкою та ініціалами. (Зберігається у Третьяковській галереї); Євангеліє-апракос (у Російській національній бібліотеці, м. Санкт-Петербург); Євангеліє-апракос короткий (у Російській державній бібліотеці, м. Москва); Холмське євангеліє (там само). [23]
Володимир Василькович прожив непросте життя. Більша частина його князювання пройшла у боротьбі з тяжкою недугою. До останнього подиху Володимир Василькович опікувався справами свого князівства, підтримував дипломатичні стосунки з сусідами. І зворушливо дбав про те, щоб після його смерті був забезпечений добробут дружини і названої дочки Ізяслави.

Зворушливо закінчує свою розповідь літописець: «І багато інших добрих діянь учинив він за живоття свого, які славляться по всіх землях.» [24]
Останній запис, що стосується Володимира Васильковича датований шостим квітня 1289 року.
«А тута ми положимо кінець Володимировому княжінню. Коли ж сього благовірного князя Володимира, нареченого у святім хрещенні Іваном, сина Василькового, покладено в гроб і лежало в гробі тіло його незапечатане від одинадцятого дня місяця грудня до шостого дня місяця квітня, то княгиня його не могла заспокоїтися. І от, прийшовши з єпископом Євсигнієм і з усім крилосом [і] одкривши гроб, побачили вони тіло його цілим і білим, і пахощі од гробу були, і запах, подобен до ароматів многоцінних. Таке ото чудо побачили вони, а побачивши, прославили бога і опечатали гроб його місяця квітня в шостий день, у середу страсної неділі.»[25]

Література:
1. Левицький О.И. Историческое описаніе Владиміро-Волынскаго Успенскаго храма, построеннаго в половине ХІІ в. Мстиславомъ Изяславичемъ. Киев, 1892. с. 28-31, Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004 – С. 247.
2. Теодорович Н.И. Город Владимир Волынской губернии в связи с историей Волынской иерархии. Исторический очерк. – Почаев: Типография Почаевско-Успенской Лавры, 1893. – с. 6-7
3. Левицький О.И. Историческое описаніе Владиміро-Волынскаго Успенскаго храма, построеннаго в половине ХІІ в. Мстиславомъ Изяславичемъ. Киев, 1892. С. 28-31, Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004 – с. 310
4. Літопис Руський /переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця/– Київ: Дніпро, 1989. – c. 178
5. Літопис Руський /переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця/– Київ: Дніпро, 1989. – c.94
6. Цинкаловський О.Матеріали до археології Володимирського повіту. Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 1937. Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004 – с.188
7. Левицький О.И. Историческое описаніе Владиміро-Волынскаго Успенскаго храма, построеннаго в половине ХІІ в. Мстиславомъ Изяславичемъ. Киев, 1892. c. 28-31, Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004 – с.307
8. Там само. с.302
9. Літопис Руський/переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989.- с.302-303
10. Возстановленіе древній православной святыни во Владимире-Волынскомъ. Санктпетербургъ, 1896, Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004 – с.285
11. Літопис Руський/переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989.- с.355
12. Там само с.368
13. Там само с.428
14. Там само с.444-445
15. Олександр Кучерук. Десятинна церква: історія князівських поховань у джерелах і традиції.Пам’ятки України 03. 2007 c.22
16. Літопис Руський/переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989.- с.444-445
17. Історія української культури т.1, Київ-2003, с.835
18. Літопис Руський/переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989.- с.446
19. Там само с.439
20. Там само с.448
21. Там само с.431
22. Там само с.438
23. Див.: Запаско Яким. Скрипторій волинського князя Володимира Васильковича // Записки Наукового товариства ім. Шевченка / Праці історично-філософської секції.— Львів, 1993. — Т. 225. — С. 185-193 ).
24. Літопис Руський/переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989.- с.448
25. Там само с.449
Світлана Федосєєва
Завідуюча відділом обліку паспортизації
та наукових досліджень
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Липень 2018 (4)
Червень 2018 (5)
Травень 2018 (4)
Квітень 2018 (5)
Березень 2018 (3)
Лютий 2018 (7)
^