dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Історія » «Сірожупанна дивізія» формувалася у Володимирі-Волинському
Інформація по новині
  • Переглядів: 493
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 6-03-2018, 11:09
6-03-2018, 11:09

«Сірожупанна дивізія» формувалася у Володимирі-Волинському

Категорія: Історія

«Сірожупанна дивізія» формувалася у
Володимирі-Волинському

У 1917 році Україна вступила в епоху відродження та національної боротьби. Це була новітня революційна доба, котра покликала за собою тисячі розумних, свідомих, хоробрих та по праву кращих громадян країни. Це була революція жовто-синіх прапорів та патріотичних лозунгів.
Революційні події були неминучими, адже соціальна напруга, що зростала під час Першої світової війни не могла лишитися без сліду. Першими променями українського пробудження саме на Волині стали Українські Січові Стрільці, які були приквартировані сюди у 1916 році. У той час Волинь являла собою, за словами Михайла Грушевського, руїну, якої Україна не знала від страшного «згону» 1670-х років. Російські війська мали наказ при відступі палити всі села і міста, нищити запаси будь-якої поживи, забирати з собою все населення. У багатьох місцевостях цей злочинний план було реалізовано. Майже половину населення було виселено, багато сіл понищено і розорено. Як писав Дмитро Вітовський, залишилися одні діди, баби і дівчата, молодих хлопців не було зовсім. У процентному відношенні найбільше виселенців дав Ковельський повіт, з котрого з 250 тисяч осіб було евакуйовано близько 180 тисяч. Із Володимир-Волинського повіту з 400 тисяч осіб виселили близько 250 тисяч.[3]
З цього часу почався відлік культурно-освітнього відродження волинських земель. Нацiональна свiдомiсть була тут ще на досить низькому рiвнi, що давало підстави україноненависникам стверджувати, що на Волині немає ніяких українців, а тільки — «Русен, Полєн унд Юден».[3]
Буремні події 1917-1921 років – це яскравий приклад того, як український народ вміє мужньо та відчайдушно кидатися в бій, при цьому згуртувавшись в єдине ціле вести боротьбу з будь-яким противником. Але й ті події чітко засвідчують і підтверджують одну болючу приказку «Де збирається п’ятеро українців, автоматично стає три гетьмана». Якщо «низи» реагують швидко і готові ціною власного життя відвойовувати шматочки рідної землі, то «верхи» в той час визначають хто з них головніший, витісняючи один одного з «київського престолу».
По праву можна сказати, що Волинь була активною частиною революційної машини. Але, на жаль, Волинь, звільнившись від російської чуми, одразу потрапила під польський саботаж.
Австро-німецький фронт зазнав краху і вже на початку 1918 року Українська Центральна Рада уклала з урядом Австро-Угорщини угоду щодо формування дивізії з полонених українців. Тоді в Австрії було два табори українських полонених: старшинський у Йозефштадті і стрілецький у Фрайштадті. Серед знаних полонених та активних діячів був Федір Шевченко, син Івана Шевченка, брата великого Тараса. У таборі видавався свій часопис українською, була споруджена трибанна церква, інтер’єр якої розписував Юрій Балицький та Микола Голубець. Діяв у таборі постійний український драматичний театр. Досить грунтовно описує життя та діяльність українців у таборі видана у Нью-Йорку 1979-го року книга «Союз Визволення України».[6]
У старшинському таборі не охоче зголошувались вступати до нового формування, бо й сама пропозиція звучала досить не привабливо: «Австрійське Військове Міністерство пропонує українським старшинам табору в Йосефові віддати себе до розпорядимости Міністерства для добра України». Та все ж таки 60 старшин знайшлося. І вже під кінець лютого прибули вони до міста Володимира-Волинського. Дана форма створення військової формації під егідою гавптотамана поляка Добржанського була не надійною. Формуватися ця частина мала в колишніх касарнях козацького Донського полку, що мав постій у Володимирі-Волинському за царських часів. Тепер ці касарні виглядали жалюгідно й потребували негайно направи. Віддаль від міста 2 км й непролазне болото між будинками. Ні печей, ні палива, повибивані вікна – воєнна «мерзлость запустіння».[1]
Група, яку очолював підполковник Іван Перлик одразу взялася до праці. Поприбирала в одній з касарень. Спершу малося на меті сформувати курінь. Але враховуючи те, що за два дні було пригнано лише нещасних обідранців із прифронтових робітничих команд. І як виявилося, що це були переважно москалі, які нічого про Україну не знали й знати не хотіли, тим то, розуміється, довелося відіслати їх туди, звідки вони прийшли.
І як би там українці не намагалися боротися на своїй землі за свою правду, поляки відверто саботували такі намагання. Кожного разу коли підполковник Перлик прохав, щоб йому надали полонених українського походження, отримував росіян. Та все ж таки українці знайшлися і був утворений перший зародок дивізії у Володимирі-Волинському.
Лише з приїздом до Володимира-Волинського капітана австрійського генерального штабу Кватерника формування дивізії набрало повного розмаху. Кватерник, як згадував очевидець, був середнього росту, із малою сивиною брюнет, хорват за походженням, щирий австрійський патріот, був типовим австрійським генерал-штаблером. Він дотримувався всіх форм австрійського традиційного стилю, був певний себе й умів дійти чого хотів. З ним приїхав і сотник УСС Іван Коссак, як його дорадник і ад'ютант. Кватерник не говорив по-українськи, але не зле володів російською мовою, якою звернувся до українських старшин в своїй першій розмові. Провідною думкою її, як і всіх наступних промов, було: «Хочете України – буде Україна, не хочете – не буде!» Від нього старшини довідались, що з полонених українського положення, які голоситимуться до українського війська, буде у Володимирі-Волинському формуватися дивізія.
Дивізія мала 4 піші полки 3-ох курінного складу, гарматний дивізіон, інженерну сотню, кінну сотню, валки, шпиталь та допоміжні майстерні, як шевська, збройна тощо, а також хлібопекарні.
Для вступу в дивізію потрібно було скласти заяву:

Заява
«До оголошення української держаної або військової присяги, роблю я слідуючу заяву з моїм підписом (або тричі перехрестившись) перед усією сотнею (батареєю, відділом) в присутності сотенного, курінного і полковника):
«Я даю моє слово, як чесний чоловік і як український патріот, що усіма засобами буду старатися бути добре здисциплінованим і безумовно слухняним козаком, ніколи не зганьблю і не заплямую дезертирством чести моєї вітчизни, але буду так довго держатись в рядах Першої Української стрілецько-козацької дивізії, поки не прибудуть молоді козаки, або поки мені не накажуть залишити дивізію. Я прошу теперішнього мого сотника дозволити подати йому руку в знак того, що здержу моє чесне слово і дивлюсь йому в очі, щоб він бачив, щоб як моє серце, так і мій мозок єдині одним бажанням при виконанні цього урочистого дійства.
Володимир-Волинський 1918 р.” [6]

Відразу ж, як прибув Кватерник, почався потрібний ремонт будинків, його провадили прислані австрійські технічні відділи. Незабаром касарні, подвір’я, палісадники, кущі, хідники змінилися до невпізнання. На головному будинку, де містився штаб дивізії, завішено великий синій шильд з плястичними золотими літерами – «Перша Українська Стрілецько-Козацька Дивізія», а над шильдом тризуб. Над будинком маяв національний прапор.
6 березня 1918 року прибув фрайштадтський курінь до Володимира-Волинського. Цей новоприбулий курінь свідомого козацтва, що з піснею на вустах, із своїм прапором промарширував через Володимир і приніс із собою правдиву основу майбутньої, свідомої своїх завдань, дисциплінованої високопатріотичної Сірої дивізії. Командиром майбутньої дивізії було призначено Івана Перлика.[1]
Активно розпочалась робота. Гасло Кватерника: «Не революція, а солідна будова армії на міцних підвалинах». Була створена комісія для вироблення уніформи, що подала свої проекти сірих жупанів з колосковими відзнаками пшениці. Довгі жупани були відкинуті, як непрактичні. Срібні колоски металеві – один, два чи три були відзнаками для підстаршин. Золоті – для старшин. Були теж вироблені спеціальні нашивки за родами зброї, які пришивалися на лівих рукавах: кінська голова для кіннотника, колесо для валковика, кулемет для кулеметчика і т.д. Крім жупанів був поданий проект кашкета для звичайного ношення і шапки з коротеньким пришитим шликом. Замовлені були й кокарди з тризубами та темляки. У піхоти були австрійські черевики з обмотками, кіннота й гарматчики – чоботи.
Навіть у Кватерника не обходилося без зовнішніх перешкод. Для злагодженої роботи всієї дивізії, звичайно, були потрібні відповідні матеріали. Шукаючи причин у вищих штабах, він все знаходив одну відповідь на свої питання – польський саботаж. Кватерник постійно повторював українським старшинам: «У поляках маєте страшних ворогів».
Час від часу з Києва до Володимира приїжджали різні представники уряду. Побували в Володимирі-Волинському представники Центральної Ради: сотник Сиротенко, отаман Пількевич, член ЦР Кость Мисевич, полковник Шаліга-Марковський.
Начальником дивізії був підполковник Іван Перлик. Командиром 1-го полку сотник Ганжа, командиром 2-го – полковник Тимошенко, 3-го - підполковник Александрович, 4-го – сотник Ткаченко.
Іван Перлик народився 18 січня 1869 року в батьківській садибі на хуторі Сметанна Лоза Коломацької волості Валківського повіту Харківської губернії. Він походив із дворян, предки були офіцерами. По закінченні реального училища вступив до Казанського піхотного юнкерського училища, з якого був випущений прапорщиком і направлений до одного з полків, що дислокувалися в Сибірі.
Подробиці військової служби Перлика невідомі: попри всі зусилля, в архівах Росії не вдалося відшукати його послужний список. Збереглася інформація лише про те, що під час російсько-японської війни він здійснив якийсь незвичайний подвиг, за що був нагороджений орденом Святого Георгія 4-го ступеня. Цим орденом за всю ту неуспішну для Російської імперії війну було відзначено небагатьох – трохи більше ніж 300 генералів та офіцерів. [5]
Коли навесні 1917-го в таборах військовополонених російської армії в Австро-Угорщині стали організовуватись українські культурно-просвітницькі гуртки, Іван Перлик одним із перших офіцерів пристав до національного руху. Як згадував потім один зі старшин: «З початком українського руху Перлик поставився до справи дуже ґрунтовно: наказав дати йому якнайбільше матеріалу з українознавства, замкнувся на кілька днів у кімнаті, а коли вийшов, то вже був добре національно обізнаним українцем». [5]
Дивізія міцніла, проявляла себе не тільки як злагоджена бойова одиниця, а навіть як патріотично-культурна формація. Між свідомими мешканцями Володимира-Волинського та дивізією був контакт. Польовий священик о. Голея (родом з Буковини) допоміг відкрити Володимирський собор і в ньому відбувалися регулярні служби Божі. Часто відвідував дивізію редактор «Свободи» д-р Лука Мишуга, професор Смаль-Стоцький.
Від ранку до вечора на величезному майдані касарень відбувалися вправи. Національний гімн, що співали його після молитви кожного вечора, став у Володимирі-Волинському знаним і популярним. Його співала вже й жидівська дітвора, що бавилася на вулицях у піску.
Уряд УНР не охоче дбав про Сіру дивізію, вірніше сказати він не перешкоджав її формуванню. А після гетьманського перевороту, як і після кожної зміни влади слід чекати на нововведення. І зміни не забарилися. Пилипенко так і лишився начальником штабу. Спеціальна комісія, що прибула з Києва, перебрала дивізію з австро-угорських рук під присягу на вірність гетьманові. Новим начальником дивізії було призначено генерала-хорунжого Сокиру-Яхонтова, колишнього інспектора Воронізького Кадетського Корпусу. Командиром 1-го полку призначено полковника Галятовського, 2-го полку – полковника Перлика, 3-го – полковника Троянова і 4-го – полковника Гудиму. [1]
Як виявилося пізніше новопреставлене командування мало яскраві більшовицькі сліди. Нове начальство себе показало не з кращої сторони. Як згадували очевидці того часу, Сокира-Яхонтів надовго в дивізії не затримався. Його заступник Пещанський у розмові з козаками в штабі згадав, що перед революцією Сокира-Яхонтів був просто Яхонтов, а Сокиру причепив собі спекулюючи на українстві. Вже пізніше був затриманий на шпигунській роботі в Варшаві. Сидів у в’язниці, а потім совєти обміняли його на польського шпигуна.
Заступник Яхонтіва теж особливо не відзначився. Полковник Пещанський просто пристосовувався до обставин. Командир першого полку Голятовський – ніхто інший, як уставлений полковник царських часів. Він або був більше п’яний, або менше. У такому самому стані був і командир 3-го полку Троянів. Виглядало так, що ці два командири просто хотіли дезорганізувати та привести до бунту дивізію. Їхній бойовий товариш Гудим – командир 4-го полку, був нейтральним. І. Перлика, єдиного українця, що командував 2-м полком, було усунено від посади. А все було досить просто – його зробили психічнохворим. Відправили його в відповідну лікарню зовсім таємно. Лише через кілька днів дивізія про це дізналась.
Нове командування, мабуть, мало на меті щось зовсім інше, аніж визвольну боротьбу за незалежність Україні. Або по іншому їм було байдуже як складеться доля держави. Свідоме козацтво, яке розуміло справжні наміри новопризначених потроху почало втікати. Це був своєрідний удар по дивізії. З’єднання прибуло в Українську Державу 27 серпня 1918 р. Тоді ж дивізію передали у розпорядження командування Збройних сил України. З цього моменту ставлення влади до підрозділу дещо змінюється. Лаштунки такої метаморфози піднімає сам П.Скоропадський у своїх спогадах. Ще до передачі формування під юрисдикцію України гетьман наперед був скептично налаштований щодо його плідності та доцільності.
1 вересня 1918 р. Сірожупанники взяли участь в урочистому огляді і військовому параді у Києві, який провів гетьман України Павло Скоропадський. [2]
В подальшому, не довіряючи цій військовій формації, гетьманський уряд вжив заходів до її скорочення.
Під час антигетьманського повстання сірожупанники виступили на боці Директорії УНР. Дивізія перебувала у стані розформування з погляду гетьманського командування як ненадійна. Загальна кількість вояків у той час не перевищувала 600 чол. У ніч на 18 листопада 1918 р. в дивізії стався переворот, в результаті якого офіцери-гетьманці були усунуті з посад, а дивізія перейшла на бік Директорії. Протягом двох тижнів частини дивізії під командою полковників А.Пузицького, М.Крата, сотників В.Палія, С.Морозевича та інших старшин встановили владу Директорії в Конотопському, Кролевецькому, Сосницькому повітах, Ніжині, Бахмачі, Глухові, Шостці. За цей час дивізія була поповнена добровольцями, у кожному її полку тепер нараховувалося близько 1,4 тис. вояків. У згоді з сірожупанниками діяв Курінь смерті, створений з місцевих селян отаманом Є.Ангелом. 10 грудня 3-й полк "сірих" без особливого опору зайняв Чернігів. Два місяці дивізія утримувала м. Конотоп із прилеглими районами у конфліктах із вірними Скоропадському силами, потім німцями, які відступили додому, і, нарешті, сформованою в північних районах Чернігівщини, Таращанською дивізією Миколи Щорса (вірною уряду Червоної України).
У той час командиром 1-ї Козацько-Стрілецької (Сірожупанної) дивізії військ Директорії був отаман Палій, з 19 листопада 1918 р. – підполковник Володимир Абаза, пізніше генерал Антін Пузицький. З 17 січня 1919 р. В.Абаза був помічником командира дивізії, а з 12 березня 1919 р. знову був її командиром. Начальником штабу Сірої дивізії наприкінці 1919 р. був хорунжий Михайло Гаврилко.
У грудні 1918 р., збільшивши кількість особового складу до 6 тис. бійців, дивізія брала участь у боях проти більшовицьких військ на Чернігівщині.
У січні 1919 р. Директорія УНР перекинула Сіру дивізію з м. Конотопа (замість неї захищати північно-східний кордон прибув Чорноморський Кіш) у м. Коростень, який з боку Білорусі наполегливо атакували більшовицькі частини.[4]
Отже, у державотворчих процесах України Сіра дивізія, як військова формація, вражала своєю масовістю та зорганізованістю. Провина за будь-які втрати лежить виключно на вищому керівництві. З Володимира-Волинського сірожупанники вийшли радикально та патріотично налаштовані. Націоналістично-свідомий військовий рух з честю боровся за незалежність України. І, навіть, після повного розформування дивізії, окремі її частини продовжували боротьбу проти більшовиків в підпіллі.


Список використаних джерел

1. Бутович М. Формування Сірої Дивізії У Володимирі-Волинському//За державність. Матеріали до історії війська Українського.-3б.11. – Торонто: Український воєнно-історичний інститут, 1966
2. Гай-Нижник П. Невідомий документ про «Сірожупанну» дивізію// Київська старовина. – 2008. - № 4
3. http://exlibris.org.ua/lazarovyc3/r03.html
4. http://narodna.pravda.com.ua/nation/4ee38cdeacaac/view_print/
5. http://tyzhden.ua/History/90742/PrintView
6. http://storinka.at/blogy/viden-istorychnyj/persha-ukrayinska-striletsko-kozatska-dyviziya-u-vidni/
«Сірожупанна дивізія» формувалася у  Володимирі-Волинському

Перлик Іван - командир 1-ї козацько-стрілецької (Сірої) дивізії
«Сірожупанна дивізія» формувалася у  Володимирі-Волинському

Служба Божа на відкритому полі, м. Володимир-Волинський
«Сірожупанна дивізія» формувалася у  Володимирі-Волинському

Старшини-організатори 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної дивізії) Армії УНР з австрійськими офіцерами, квітень 1918 року
«Сірожупанна дивізія» формувалася у  Володимирі-Волинському

Сірожупанники перед казармами
«Сірожупанна дивізія» формувалася у  Володимирі-Волинському


Почесна сотня Сірої дивізії. Перед сотнею стоїть група старшин посередині командир дивізії генерал-хорунжий В. Сокира-Яхонтов, біля нього (зліва) попередній командир дивізії – підполковник І. Перлик;

Орися Вознюк, науковий співробітник адм. ДІКЗ "Стародавній Володимир"

Фото - архів заповідника та Скальського Віталія, наукового співробітника Інституту історії України НАНУ
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Лютий 2019 (2)
Січень 2019 (5)
Грудень 2018 (4)
Листопад 2018 (5)
Жовтень 2018 (3)
Вересень 2018 (4)
^