dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Історія » «Мимо острова Буяна…» Або роздуми про те, як володимирські купці Микола та Бертрам Русини свій крам рятували.
Інформація по новині
  • Переглядів: 696
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 30-11-2016, 10:49
30-11-2016, 10:49

«Мимо острова Буяна…» Або роздуми про те, як володимирські купці Микола та Бертрам Русини свій крам рятували.

Категорія: Історія

«Шановним мужам і визначним панам радникам і громаді у Штральзунді – радники і громада міста Володимира [засвідчують] свою вірність, а також схильність до всього та готовність.
Хай буде відомо вам, у нашій присутності було висловлено протест [у тому], що Бертрам Русин і Микола, пред’явник даного документа, наші брати і співгромадяни, мали на судні, що недавно через загрозу льоду, затонуло у межах володаря Ругії, 34[сувої] сукна, серед них 14 іпренських, інші дорненські та попренські. Їх придбав собі цей же Микола у Фландрії і склав на згаданому судні, щоб перевести поклавшись на свою долю та успіх. Ці сукна були їхніми і нічиїми іншими як тоді так і тепер; до того ж ці ж Бертрам і Микола тоді були, як і тепер є, нашими найвидатнішими громадянами. Крім них ви і до нас повинні мати непохитну і певну повагу.
Для засвідчення цієї справи до теперішнього[документа] підвішено нашу печатку.
Гаряче просимо, з огляду на справедливість і з поваги до нашої постійної прихильності, щоб зволили розпорядитися [та] згадані сукна були безперешкодно і в цілості повернені до рук того ж Миколи та його названого брата. Це й бажаємо з усією відданістю та вдячністю у вас та у[всіх] ваших, - якщо буде така потреба, - з особливою [до вас] прихильністю.
Дано року Божого 1324, в Обрітення святого Хреста.» [1, 166]
Лист написаний на пергаменті розміром 12 х 29см., латинською мовою. Текст є лише на лицевому боці. На зламі праворуч почерком ХІХ століття написана цифра «1324». Разом з документом збереглася печатка міста Володимира. Вона знаходилася ззовні документа, служачи засобом для опечатування грамоти. Три прорізи на пергаментному аркуші свідчать, що документ, який складався лицевим боком усередину і творив своєрідний конверт, зверху зав’язувався пергаментним пояском. До нього, щоб забезпечувати збереження і непорушність документа, була прикріплення печатка. Печатка відтиснута у восковій кустоді натурального кольору, округла (діаметр близько 6 см.), має однобічне зображення. Зображення святого Юрія на коні (повернутий по-геральдичному вправо), який списом убиває змія. На сьогоднішній день зберігся лише фрагмент печатки. Лист містить усі елементи повної дати – число дня, назву місяця і рік. Віднайдення (Обрітення) святого Христа припадає, згідно з латинським календарем, на 3 травня. [2, 162-163]
Про цей лист дуже часто згадують у наукових працях. І не важливо який із аспектів середньовічної історії України розглядається – правовий, економічний чи культурологічний. Невелика за об’ємом грамота є безцінним джерелом інформації про життя середньовічного міста загалом та Володимира, зокрема.
Мене ж зацікавила можливість вирушити у мандри середньовічною Європою разом з Миколою та Бертрамом Русинами.
Навіть за сьогоднішніми мірками Фландрія, частина сучасної Бельгії, неблизький світ. Щоб дістатися до міста Брюгге потрібно кілька діб провести в автобусі, потязі, чи автомобілі. А скільки потрібно було часу щоб подолати цей шлях у чотирнадцятому столітті? Доріг, як таких, що ми звикли бачити сьогодні просто не існувало. У місті це могла бути добре утрамбована ґрунтова дорога, а в лісі, в кращому випадку,- ледь помітні колії, а то й просто стежка. Торгові шляхи, про які ми зараз говоримо, тоді просто визначали напрямок руху та населені пункти через вони проходили. Додамо до цього багаточисленні митні збори, напади розбійників, погодні умови. Кожне місто, кожен феодал хотіли мати зиск з дороги, що проходила їхньою територією, чи володіннями. За день тяжка валка зробить добре як тридцять п’ять - сорок кілометрів. А далі треба розпрягати, годувати та напувати худобу, розпалювати вогнище, готувати вечерю, виставляти варту. Зранку знову в дорогу, і так багато днів поспіль. Сухопутними шляхами користувалися лише тоді, як їхати недалеко, чи крам цінній і невеликий за об’ємом та вміщався у в’юках, що кріпилися на спині коня. Торгові люди добре знали, що далеку дорогу краще міряти разом з швидкою течією повноводної річки. Луга, так само як і Західний Буг, що стають найбільш повноводні та швидкі після того, як сходить сніг та розтане лід. Тоді на холодну темну воду можна спустити дерев’яні струги чи комяги з крамом та необхідними в дорозі пожитками. Тут і важкі міхи із запашним збіжжям, і круги воску, і хутро білок. Зв’язані по шість десятків шкірки дбайливо складені в провощені мішки. У невеликій сумі срібло та прикраси, виготовлені вмілими київськими майстрами. Таких кораблів збирається чимало на пристанях в селі Зимному, та у Володимирі, а далі – в Устилузі до них приєднаються інші торгові гості. Досвідчений кормчий виведе струг на широку воду і попливе торговий караван широкою повноводною річкою, полине аж до самого синього моря.
Територією Волині пролягали зручні водні торговельні шляхи. Один із них через - Дніпро та Прип’ять, а далі – Гданськ, з’єднував міста Сходу з Європою. З такого великого морського порту, як Гданськ, можна було дістатися до будь-якого порту північного узбережжя Європи. Цей шлях в околицях Берестя і Дорогичина з’єднувався із Західним Бугом та Віслою. Інший водний шлях пролягав Західним Бугом. Він проходив
через Володимир-Волинський і вів у Литву та Північну Польщу, а вже звідти - до прибалтійських ганзейських міст та Магдебургу. І хоч офіційно Володимир не належав до Ганзи, володимирські купці брали участь у торгівлі на Балтиці. [3,189] Володимирчани з давніх часів їздили далеко на захід у німецькі краї, про що згадує німецька митна постанова з 904 року. [4, 165] З міських актів Кельна дізнаємося про арешт купця іудея Беньяміна Ханадіба з Володимира. Його було затримано на торгу через помилкове звинувачення. Подія трапилася 1171 р. [5, 189] Свідченням активної зовнішньої торгівлі Володимира з балтійським регіоном є також літописні повідомлення. Так, під 1279 р. у Руському літописі говориться: «Прислали ятвяги послів своїх до Володимира, так кажучи: «Господине, княже Володимире! Приїхали ми єсмо до тебе одо всіх ятвяг, надіючись на бога і на твоє благополуччя. Господине, не помори нас, а покорми на собі. Пошли господине, до нас хліб свій продавать, а ми радо купимо. Чого ти хочеш – чи воску, чи білі, чи бобрів, чи чорних куниць, чи серебра, - ми радо дамо». [6, 82]
На Лузі та Західному Бузі розвивалося будівництво річкових суден. Для перевезення товарів на території України використовувалися різноманітні типи суден: «струги», «ком'яги», «шкути», «берлини», «байдаки», «барки». Вони різнилися не стільки конструкцією, як розмірами, тоннажем, зовнішніми формами та деяким спорядженням. Зокрема, «берлина» мала заокруглений ніс і прямовисну корму, «байдак» — загострені носову частину і корму, трохи розширені борти, «барка» — заокруглені ніс і корму та дещо нахилені борти. «Ком'яга» була найпоширенішим типом сплавного безщоглового судна на ріках басейну Західного Бугу . Судно мало прямокутну форму (довжина 17—24 м і ширина - до 10 м), неглибоку посадку і служило для одноразового використання. Обслуговувало «ком'ягу» 7—12 веслярів. [7]
У Володимирі на річці Луга існували спеціально обладнані для прийому товарів пристані. Формування ринкового майдану розпочалося близько рубежу Х –ХІ ст., на понижених ділянках правого берега р. Смочі. Остаточно він сформувався у ХІІ – ХІV ст.. [8, 82] Економічним серцем міста, поряд з ринком. була понижена ділянка берега при усті р.Смочі (тепер це парк «Словянський»). Цей своєрідний володимирський поділ об’єднував право - та лівобережну частину міста. Він, судячи з випадкових знахідок під час земляних робіт 1960 – 1980-х рр., охоплював усю долину та береги р. Смочі біля її гирла та правий берег заплави річки Луги. Тут, очевидно, була і внутрішня міська гавань. [9, 83] Недалеко Володимира на Шихторських хуторах, проти села Зимна, там, де річка Луг найближче підходить до високого берега, є т. з. «Товарна гора». Багато череп’я, вугілля вкриває е й досі це урочище і свідчить про те, що тут саме й був такий склад товарів. [10, 166] Урочища з промовистими назвами «Товарна гора» та «Пристань» знаходяться на протилежних від монастиря берегах р. Луга. [11, 107] Річковим портом Володимира в княжій добі був і Устилуг, розташований на відстані 12 км. від стольного града при впадінні р. Луга в Західний Буг. Там знаходиться городище з археологічним матеріалом Х – ХІV ст. [12, 82]
У XIII — XV ст. професійні купці вже становили окрему групу верхівки міського населення. Вони почали зосереджувати в своїх руках гуртову торгівлю основними товарами експорту та імпорту, залишаючи дрібну торгівлю ремісникам та крамарям — перекупникам. Небезпека від розбійників, які чатували на шляхах, з одного боку, і бажання звільнитися з-під опіки княжого скарбу, з другого, змушували "гостей" об’єднуватися в своєрідні гільдії, що носили назву "сотня". Найдавніша купецька корпорація, відомості про яку збереглися, — "іванівське сто", була організована при церкві Іоанна Предтечі на Опоках в Новгороді і отримала статут, затверджений князем Всеволодом Мстиславичем до 1136 р.. Ця гільдія займалася експортом воску в Західну Європу, імпортуючи звідтіля сукно. Для управління нею обиралися два старости від купців, які разом з тисяцьким вершили і суд у торгових справах. [13, 93] Інформації про будь яке подібне утворення у місті Володимирі на жаль не збереглося, чи не знайдено.
По річці часто можна пливти тільки вдень, вночі в темряві небезпечно, можна розбитися. Тому на ніч треба знайти зручну затоку, де можна і струги припнути і відпочити після виснажливого дня. Звичайно за часті подорожі всі зручні місця для ночівлі кормчий із закритими очима знайде, але ще треба пам’ятати, що повсюди чатує небезпека натрапити на розбійників. Тому і вирушають у далеку дорогу караваном і добру варту наймають.
Отже вирушаємо. Щемливо збережемо в серці рідні, хоч і такі сумні в цей час розлуки, обличчя. Проведемо поглядом виблискуючі на сонці куполи Собору Успіня пресвятої Богородиці та округлі білі стіни Василівської церкви, перехрестимося та обов’язково зіжмемо в руці громове колесо, хай допоможе Велес в торгових оборудках, хай бережуть Род та Рожаниці затишну рідну домівку зі всіма чадами та домочадцями. Та не забудемо помолитись Святому Миколаю, який збереже у далекій мандрівці …

За різними свідченнями день шляху коливав¬ся між легким (31—37 км) і важким (близько 46 км). В даному випадку щоденний перехід слід встановлювати (звичайно, в середньому) в межах близько 35 км. Найбільш вірогідно, що «зупинка» траплялася через два дні пере-сування, тобто через 70 км. Сам відпочинок, разом з проведенням торговельних операцій, продовжувався одну добу (Рыбаков 1969).Такі розрахунки стало можливо перевіри¬ти під час археологічних досліджень 1989— 1991 рр. співробітниками Інституту археології НАН України та Інституту мови, літератури і історії ім. Г. Ібрагімова АН Татарстану, коли від Булгара до Києва було подолано відстань по¬над 2500 км. Подолання відстані загалом було розрахова¬но на два місяці подорожі, з яких 40 діб припа¬дало на переходи і 20 — на відпочинок і веден¬ня торговельних операцій (в кінцевих пунктах, звичайно, вони тривали довше). …до 70 км за день у ситуації «форс-мажор»; а «екстремальний» рівень переміщення дося¬гав 140 км за день. Важче зробити підрахунки для варіанту пе¬ресування водою. Але все ж можна говорити про те, що спуск річкою відбувався в серед¬ньому втричі швидше, ніж підйом, а маршрут у 2,0—2,5 тис. км у режимі «туди й назад» дав¬ньоруські лодії могли здійснювати щороку, зви¬чайно, якщо конкретні обставини не вимагали прискореного переміщення судна. Не враховую¬чи екстрених випадків, можна говорити, що ку¬пець і водним, і сухопутним шляхом у ті часи міг планувати одну тривалу мандрівку кожного року. [14]
За день-два будемо у Бересті - великому місті на роздоріжжі торгових шляхів, що поєднують захід і схід, північ і південь. Зупинимось тут на ніч, поповнимо запаси харчів. Але спочатку сплатимо мито за перевіз товарів. По Бугу маємо дійти до річки Нарев, притоки Вісли. Шлях неблизький, річка закручується, звивається серед лісів та боліт, наче змія.
Гідронім Західний Буг (Бугъ, Богъ) — індоєвропейського походження; вперше з'являється на сторінках літопису поряд з етнонімом «бужани». Назва походить від індоєвропейського кореня *bheug(h) — «гнути, згинати», етимологічно споріднене з праслов'янським інфінітивом *bъgati — «вигинати, закручувати» та з праслов'янським коренем *bag- // *bog- // *bug- із реконструйованим значенням «затоплене місце; течія, потік», споріднене з праслов'янським іменником *bag-no — «багно, болото». Назва вказує на особливості гідро ландшафту ріки з великою кількістю закрутів та заболочених місць.
Зрідка вирине людське житло на високому мисі. Але ріка зовсім не безлюдна. Пропливають тяжкі завантажені товаром комяги, барки, берлини.Часто-густо сновигають невеликі човники з рибалками. Вони вибирають рибу з сітей і кидають її на дно човна, риба тріпочеться і срібна луска виблискує на щедрому весняному сонці.
Вчора зустріли знайомих купців з града Києва. Разом зупинилися в широкій затоці з невеликим серпом піщаного берега. Всім треба перепочинок, не перший день в дорозі. Мало не до ранку просиділи біля багаття: так багато новин треба було розповісти, обговорити. Про те, що Юрій Данилович князь московський поїхав в орду. Про те, як легко забрав під своє княжіння Берестейську землю Гедимін , князь литовський, а тепер пішов воювати Київ. Що Владислав, польський король на зріст невеликий, але владу в руках добре тримає. Що монголи зруйнували Судак, багату фортецю, і захопили Таврію, зробили її своїм улусом, обклали великою даниною. А генуезькі купці отримали від ординського хана дозвіл на торгівлю і тепер будують свої фортеці. Швидко минає ніч. І темна вода несе струги до повноводної Вісли. Варшава, Плоцк, Торунь, Бидгощ. У Бидгощі торгують збіжжям. Тут і склади побудовані, і пристань, куди з усіх усюд припливають тяжкі баржі з зерном. Та наш шлях лежить далі, до Гданська – Данцигу.

У літописах Гданськ вперше згадується в 997 році. Найбільшого процвітання місто досягло в XIV столітті, будучи членом Ганзейського союзу – найбільшого об’єднання торгових міст Північної Європи. В цей же час воно було перейменоване в Данциг. Економічним розквітом у XVI—XVII ст. Гданськ завдячує фактично монопольному становищу в польській торгівлі. Жоден мішок збіжжя не вивозився з країни без того, щоб на цьому не заробили гданські купці.
Гадюкою купецький караван впливає до найбільшого порту Польщі. Пропливають комяги повз величезну браму, в яку вмонтований великий кран що день за днем завантажує та розвантажує кораблі, які припливають сюди з усіх усюд. Падають на грунт якорі, віддаються швартові. Тепер великий торговий караван розпадеться. Частина купців залишиться у Гданську, де подібно до інших європейських міст проходять ярмарки. Тут вони спродадуть свій крам.
У митному тарифі Вроцлава 1327 p. є перелік продуктів галицького й волинського експорту: хутра, мед, віск, воли, шкіри. Вивозили за межі краю хутра білок, горностаю, куниць, ласок, лисиць, бобрів і зайців, шкури кіз, віск і мед, риб’ячий клей, бобровий жир, янтар, лісові горіхи, сіль, соколів, ювелірні вироби, баранів і волів, а також рибу. Вивозили ся в західні землі товари, що приходили до Києва й на Русь, взагалі, зі Сходу і з Візантії — шовк, коріннє, фабрікати; могли йти також і деякі руські фабрікати , наприклад вироби руського золотництва XI-XII ст. [15, 2]
У дні ярмарків під стінами міста виникали цілі купецькі табори. Десятки крамниць торгували на ринках великого міста. У містах ставили гостині двори (караван-сараї) для купецьких караванів. В цей час зростала кількість корчмів для подорожників.
Продавши свої товари за кордоном, купці закуповували товари, які можна було вигідно продати вдома. З Ґданська тим же шляхом по Віслі, Західному Бугу привозили предмети імпорту — металеві вироби, сукна, тканини, папір. Ці шляхи були найбезпечнішими і обсяги торгівлі через них невпинно зростали. Вдома купці збували на ярмарках або торгах оптові партії перекупникам, що вели роздрібну торгівлю. [16, 93]
Частина суден з каравану поверталася з ґданськими товарами, а інші — продавали на дерево. На дерево (для експорту) продавали і плоти, якими сплавляли зерно. [17]
Звичайно, торгівля в таких масштабах потребує еквіваленту товару у вигляді монет. Період ХІІ – перша половина XІV ст. дослідники часто називають «безмонетним», апелюючи до надзвичайно малої кількості знахідок. Для Східної Європи вихід із нього пов’язується з празькими грошами – великими срібними високоякісними монетами, карбованими в 1300–1547 рр.. Вони належать до найбільш поширених знахідок XIV–XV ст. на теренах України. Грошова одиниця Галицько-Волинського князівства була адекватною періоду Київської держави. У літописах зустрічаються назва грив-ня-кун і відомості, що грошові знаки виготовлялися на Волині. В грамоті Андрія Юрійовича називалися такі одиниці: монета, гроші й денарій — розмінні частини гривні. У XIV ст. гривня дорівнювала 48 грошам або 240 денаріям. Ці дрібні монети карбувалися у сусідніх державах — Чехії, Польщі і Угорщині. [18]
У XIII—XIV ст. починається чеканка європейської золотої монети: в Італії — флорини (Флоренція), дженовини (Генуя), дукати (Венеція); в Франції — экю, флорины та ін.; в Германії — гульдени. Ці золоті гроші з самого початку стають фактично інтернаціональними засобами платежу, отримавши широке розповсюдження в багатьох країнах.
Як і все в тодішньому житті, так і участь в торгівлі супроводжувалася певними звичаями, ритуалами. Звичаєвим правом передбачалося скріплення угод могоричем, який інакше називали ще літкупом (з німецької). Зрозуміло, що торги, ярмарки, гостині двори, спільний шлях у караванах були місцем зустрічі різних культур, світоглядів, місцевості, через які пролягали найважливіші торговельні шляхи, ставали містком не лише між краями, але й між цивілізаціями. Ці контакти мали вплив на всі сторони життя — від запозичення і впровадження нових технологій ремесла до формування ментальності людей.
Все щедріше пригріває весняне сонце. Пахне рибою та водоростями. Холодна вода темно сіра, аж чорна викликає тривогу. Навіть чайки кричать тривожно, ніби накликають нещастя. І море, воно зовсім поруч, холодне північне море, на якому повсюди чатує небезпека, де шторми та пірати загрожують торговим гостям біля кожного берега. Тепле сонце відганяє тривожну примару, і ось ми вже милуємося обрисами ганзейських коггів, яких тут чимало на причалі.
До кінця XIII ст. Ганза охопила своєю посередницькою торгівлею весь Балтійсько-Північноморський регіон: від Новгорода до Лондона і від Бергена до Брюгге. Не останню роль у такому успішному оволодінні морською торгівлею відігравало те, що ганзейські купці ввели в обіг когг - найбільш містке і стійке, як на ті часи морське судно. Він міг вмістити, крім екіпажу, 100 озброєних воїнів, 20 коней і одне стінобитне знаряддя. За вантажопідйомністю когг в два-три рази перевершував показники всіх тогочасних суден і чудово відповідав потребам оптової торгівлі на далекі відстані. Магістральним напрямом ганзейської торгівлі був шлях, що з'єднував Новгород із Західною Європою. Головним перевалочним пунктом був Любек. [19, 94]
Купці з Пскова пригнали шкуту з великою партією воску. Золотисті круги акуратно складені на палубі і дбайливо прикриті солом’яними матами.
«Шкута» була найбільшим парусним судном басейну Балтійського моря. Вона мала зпереду звужену форму, а носову верхню частину дещо заокруглену. Ззаду знаходилась буда — невелика кімната, де зберігали різні знаряддя та продукти. Посеред «шкути» розміщувався дерев'яний «стіл», в який вставлялася щогла. По обидва боки цього «столу» було місце для вантажу, який накривали солом'яними матами. [20]
Віск - цінний крам, бажаючих його купити буде чимало. Якось один знайомий купець, трохи на підпитку, поділився секретами торгівлі воском. Ціна на віск залежить від його чистоти. Купивши неякісний товар можна втратити чимало прибутків. Щоб перевірити треба перетопити та відділити домішки. Тому покупцеві дозволено відколупати від кожного кружала чи бруска воску шматок для перевірки якості. За ці «відколупані» шматки власникові воску не платять і назад їх вже не повертають. Тому і стараються відколупати якомога більше, а з цілої барки це ж скільки дармового воску виходить. А ще жалівся купець що псковитяни не гребують навіть товчені жолуді в віск підмішувати. Жах! Але найбільший секрет він залишив наостанок. Різні стандарти ваги. Віск, як і багато інших товарів, продавали на вагу в «шиффунтах». На брусках та кругах воску ставили печатку, котра вказувала вагу в «шиффунтах», але в Новгороді та Пскові «шиффунт» дорівнював 480 фунтам, а в Любеку тільки 320. Таким чином можна отримати близько 20% прибутку тільки на різниці ваги. Ось і виходить, купив купець у Пскові 10 «шифунтів» воску. У фінансових книгах записав, що куплено 3 200 фунтів воску, а реально він купив 4 800 фунтів. 1 600 фунтів ніде не враховуються, і можна продати їх не платячи податків.
Торгові книги є дуже цінним джерелом для вивчення історії середньовічної торгівлі. Так книги Гільдебранда Фекингузена розповідають, що він купляє сукно, вино та прянощі у Фландрії та відправляє його в східну Балтику, а звідти Гільдебранд Фекингузен отримує та продає у Фандрії хутро та віск. [21]
І наш шлях лежить у Фландрію. Відвідавши контору знайомого купця, та того самого, що ділився восковими таємницями, дізнаємося, що можна винайняти місце на «Північній красуні». Шкіпер вчора в корчмі бідкався, що доведеться вирушати напівпорожнім , бо караван відходить за два дні, а відмовитись ніяк - контракти на перевезення оформлені в магістраті, і гроші отримав, при свідках. Та й з адміралом вже по руках вдарили.
Швидко домовившись з капітаном «Північній красуні» і оформивши в магістраті договір починаємо вантажити товар.

Починаючи з ХІІІ ст. на півночі Європи в приморських містах Германії будувалися прості але міцні плоскодонні судна з високими бортами – когги. Найбільша довжина судна - 30 м., ширина - 7,3 м., осадка – 3 м., тонаж до 200 т. В трюмах коггів перевозили сіль, бочки з напоями, мед, віск, та інші товари. Особливістю коггів було пласке дно. Для морських переходів це дуже добре, проте заходити в ріки, на таких кораблях було дуже зручно, і що дуже важливо, товари можна було доставити до місця призначення без перевантаження. [22] Не маючи косих парусів ганзейські купці навчилися ходити на коггах під кутом, використовуючи киль, яким оснащували кораблі та замінивши рульові весла лопастю. На рубежі ХІV – ХV ст. північні мореплавці окрім основного вітрила(грота) почали ставили вітрило меншого розміру – марсель. Це дозволило їм підвищити швидкість вітрильників до 15 – 18 км/г та дало можливість рухатись під гострим кутом до вітру і навіть проти вітру. В ХІІІ-XIV ст. європейські моряки почали користуватися компасом. Це забезпечувало повернення кораблів додому, перед безцільною блуканиною по безкраїх морях, що давніше часто траплялося. Поліпшено також географічні карти так, що моряк міг використати досвід давніших поколінь. Було винайдено також прилад для визначення місцезнаходження корабля – астролябію. [23, 6]
В 1969 році в водах річки Везера (північно-західна Німеччина.) був знайдений когг. Грузове судно з високою палубною надбудовою, з одною щоглою та квадратним вітрилом. Палубні надбудови, розміщувались у вигляді естакади на кормі корабля. Дубове дерево, з якого він був виготовлений, чудово збереглося. Заскочений несподіваним шквалом, з тяжким вантажем на борту корабель, вірогідно, дуже швидко пішов на дно, тягнучи за собою все, що на ньому знаходилося – і людей, і тварин. Водолази знайшли тут скелети свиней та овець, які були колись живим провіантом, яким запаслися в далеку дорогу. [24]
Морський транспорт був найбільш дешевим. За підрахунками сучасних дослідників транспортування тканин становило 2% від вартості вантажу (по суші — 15-20%). Оскільки на один корабель можна було завантажити велику кількість товарів, перевезення морем вимагало набагато меншу чисельність людей, а ніж при сухопутних перевезеннях. Крім того, морем можна було здійснювати довготривалі рейси без оплати будь яких поборів за перевезення товарів. Все це різко знижувало ціну транспорту.
Та на жаль, умови навігації були дуже обмеженими. Навіть в Середземному морі вона до XIV ст. носила сезонний характер — весною та літом. В інший час кораблі стояли на приколі. В багатьох портах до середини XV ст. навіть законодавчо заборонялося відправлятися в далекі рейси в зимовий час, з кінця жовтня і до квітня. До широкого розповсюдження компаса, який з’явився тільки в XII ст., кораблі взагалі не наважувалися виходити у відкрите море. Навіть пізніше корабели надавали перевагу плаванню вздовж берега або від острова до острова, дві третини часу проводячи на стоянках. В результаті корабель, як правило, виконував не більше одного рейсу в рік. [25, 711]
Перевезення товарів морським шляхом мало ряд серйозних перешкод. Загибель суден підчас шторму, берегове право, піратство. Хроніки того часу розповідають про кораблі та цілі купецькі флотилії, які були захоплені в полон, пограбовані, затоплені, або спалені, і не тільки у відкритому морі, але і в гавані. Всі ці небезпеки, так само як і відсутність надійних навігаційних приладів, змушували мореплавців мандрувати лише вдень, та зупинятись на ніч в безпечній гавані. Тому і старалися триматися ближче берега. Навіть, коли після винайдення компасу стала можливою навігація у відкритому морі і більш довгі маршрути, небезпека нападів піратів змушувала купців, особливо в чужих морях, об’єднуватися у каравани, які виходили під супроводом військових кораблів, або озброєних торгових суден, особливо в тому випадку, коли перевозилися особливо цінні товари. Добре захищені морські порти мали важливе стратегічне значення для морської торгівлі – саме там формувалися каравани торгових кораблів. [26, 703]
Перед тим як вийти в море корабели присягали, що нізащо не залишать інші кораблі, не відійдуть від ескадри, та коритимуться ватажку (адміралу) каравану. Каравани були великими, не менше 20 суден. Наприклад, так звані соляні флотилії, що приходили в Данциг, складалися з 50-и і більше кораблів. Каравани виходили в певну пору року. На шляху вони залишали частину суден в тій чи іншій гавані. На зворотному шляху флотилія збирала кораблі, що чекали її в різних гаванях і в повному складі поверталася назад. [27]
Перевозились товари на власному або ви найнятому кораблі індивідуально або групою торгівців. Кораблем керував шкіпер, який міг бути і власником корабля. Орендували корабель на сезон або поїздку.
Зазвичай, це були разові перевезення, які оплачувалися по контракту. Ціна залежала від маршруту габаритів та характеру вантажу.
Контракт чи замовлення на перевезення оформлявся в магістраті. І там же засвідчувалась оплата. Документи свідчать, якщо корабель наймала група купців, то кожний платив шкіперу відповідно долі товару, який перевозився. На одному кораблі міг перевозитись вантаж двадцяти і більше купців, які часто самі цей же товар супроводжували. Транзитна торгівля таїла в собі багато небезпек втрати товару. Кораблі тонули, їх грабували пірати та феодали-пірати, арештовували суперники. При втраті вантажу торгівці зазнавали втрат, інколи непоправних. [28, 714-716]
Вже не перший день ми йдемо повздовж берега, прямуючи на захід. Далі повернемо на північ, пройдемо навколо Ютландії через Малий і Великий Бельт та Зундску протоку.
Пропливають повз корабель зелені рівнини та білі піщані дюни .Шлях довгий та небезпечний, чимало штормів чигає на мандрівника. За кожним островом, за кожною скелею можуть чатувати пірати. А островів тут чимало, вони розтягнулися уздовж південно-західного узбережжя Ютландії.
Тепла течія невпинно підігріває холодні води північного моря. Та ночі ще дуже холодні. Всі кутаються в теплі вовняні плащі та хутра.

Зараз немає потреби іти морем навколо півострова. Канал Ельба-Любек у федеральній землі Шлезвіґ-Гольштайн (Німеччина) з'єднує річки Ельба і Траве і є водним шляхом з Ельби у Балтійське море. Довжина — 67 км; північний кінцевий пункт — Любек. Його попередник - Стекнітц канал, побудований у 1390 — 1398рр. Канал був частиною Старого Соляного шляху, мав глибину — 85 см, ширину — 7,50 м довжину — 94 км. Він є однією з найстаріших штучних водних артерій Європи. [29]
Вже багато днів ми в морі. Потрапили в шторм. Караван розметало в різні боки, ледве зібрались всі разом. Один корабель так і не з’явився. Два дні ми стояли на рейді біля Хьосдейнена, чекали на «Стрімкого вовка», та даремне.
Дні протікають за днями, наче пісок сиплеться крізь пальці. Корабель весь час тримається берега, миля за милею наближаючись Брюгге - одного з найбільших міст у Фландрії, його ще називають «Північною Венецією».
Добре, що «Північна красуня» має пласке дно і тому вільно проходить каналами до самого міста Брюгге. Це дуже зручно, не має потреби раз за разом платити за те, що товар буде вивантажено з одного корабля та завантажено на інший.

Сьогодні Брюгге — місто в Бельгії, столиця провінції Західна Фландрія. Брюгге лежить за 16 км від морського берега, на родючій рівнині. У місті з'єднуються три канали — Гентський, Сльойський і Остендський. Ці канали такі глибокі, що по них можуть плисти великі морські кораблі. Історію Брюгге можна спостерегти до III століття, коли св. Хризоліт проповідував Євангеліє його мешканцям. У VII столітті Брюгге став головним містом свого округу, що називався Фландрія. У XIV столітті Брюгге був центром торгівлі сукном не тільки Фландрії але і всієї Північної Європи. [30]
В ХІV ст. Брюгге був найбільшим центром виробництва і торгівлі вовняними сукнами у Фландрії. Сировиною для їх виготовлення була привізна – англійська вовна. Хоча певну роль відігравало і місцеве скотарство, особливо на польдерах та в Південній Фландрії. Окрім Брюгге виробництво сукна було поширене в інших фландрских містах, таких як Гент, Лілль, Іпр, Аррас, Дуе, а також у сусідніх французьких та Брабантських землях. В XI—XIII ст. головна роль відводилась виробництву дорогого тонкого сукна, починаючи з XIV і до XV ст. збільшується виробництво простих та дешевих тканин. Тонке сукно, яке вироблялось у Фландрії спочатку відправлялося до Італії для подальшої обробки та фарбування. Проте, дуже швидко фландрські виробники сукна освоїли і фарбування тканин. У Фландрію широким потоком ринули барвники: вайда - з Нормандії, Пікардії і Лангедоку, грена - з Іспанії, галун - з Генуї. Фландрські міста стали спеціалізуватися на випуску тканини свого специфічного забарвлення: Лілль і Дуе -Блакитний, Іпр і Гент - чорний.
У ХІV ст. Брюгге став найбільшим складським центром Фландрії. Розташований в стороні від моря, він мав свої порти, пов'язані з ним каналами (спочатку Дамм, потім Слейс). [31, 136]
Значну роль в торгівлі Брюгге відігравали зв’язки зі Східною Європою через Ганзейський союз. В цій торгівлі брали участь і інші міста Фландрії - Гент, Іпр, Дуе, Валансьєн, Лілль. Свого флоту фландрські міста не мали. Основна маса товарів перевозилась на венеційських и генуезьких галерах, іспанських і португальських нефах та ганзейських коггах. [32, 136]
Іноземці могли вільно торгувати в Брюгге, володіти будинками, об’єднуватися з бюргерами для торгових цілей. Іноземним купцям заборонялася лише роздрібна торгівля. Характерно, що заможні купці Брюгге, так само як і з інших міст Фландрії, продавали сукно в основному іноземцям. У Фландрії щорічно проводилося п’ять ярмарок. В третій понеділок після Великодня починалася ярмарка в Брюгге. [33]
Прибувши на місце призначення в іншу країну, купці зберігали певну солідарність, створюючи в далеких від батьківщини містах поселення – факторії. Це могла бути певна територія, вулиця, і навіть квартал, укріплений стіною. Всередині факторії знаходився гостинний двір, де жили купці, та зберігалися їх товари. В XIV ст. в м. Брюгге було багато іноземних факторій. Невипадково в торговій практиці Брюгге з кінця ХІІІ ст. з’явилися векселі. [34] Кредитно-позичкові операції набули значного розмаху, особливо у сфері транзиту й оптових операцій. Ділові люди могли отримати гроші від агентів міняйла, які були там, де пролягали торгові шляхи, пред'явивши розписку (вексель), завірену спеціальною особою — нотаріусом. [35]
По приїзді одразу поспішаємо до гостинного двору, де зупиняються торгові гості з Володимира, Галича та Києва. Тут можна домовитися з хазяїном про місце на складі, а з маклерами про розвантаження товару та перевезення його на склад. Маклери так і в’ються навколо східних гостей. Вже знають і про чудове хутро білок та куниць, і про дзбани запашного меду, дбайливо запечатані воском, і про золотисті кружала воску. А може і про срібні вироби київський майстрів, щедро прикрашених емалями та черненням. Намиста, сережки, колти, хрести, гривни, різноманітні ланцюжки, все це надійно сховано в спеціальній сумі, під одежею. Цікаво, чи у маклерів на всіх кораблях є свої люди. Мабуть що так. Від цього залежить їх прибуток.
При торгових дворах та під час ярмарок навколо торговців було багато маклерів (посередників), різної спеціалізації: по продажу вина, коней, по вимірюванні сукна, по перевезенню товарів, корабельні маклери. У Брюгге корпорація маклерів займала друге місце, серед міських корпорацій (перше – цех ткачів), а на початку XIY ст. – навіть перше. При цьому, вони об’єднувались з власниками постоялих дворів та складських приміщень в порту. [36, 493]
Скоро ярмарка, вже прибуло чимало гостей і з кожним днем їх стає все більше. Вже і місце, де буде ярмарка, обнесли парканом...
Ось як проходила одна з найбільших ярмарок в середньовічній Англії. «Зранку 31 серпня «судді єпископського павільйону» з вершини пагорба проголошували початок ярмарки. Проїжджали верхи по місту, біля воріт приймали ключі від міста… Пагорб весь покритий рядами дерев’яних яток. Тут торгують фламандські купці, а там купці з Каєна та інших нормандських міст. Тут в ряд розмістились ювеліри, там – торгівці сукном. Вся ярмарка обнесена дерев’яною огорожею, біля виходів завжди стояла сторожа – засторога, яка не завжди запобігала спробам ухилитися від сплати податків. [37, 520]
Ярмарки тривали певний час – місяць, сорок днів, шість неділь, після чого купці повинні були покинути дану місцевість. Спочатку купці приїжджали, розпаковували товари, далі були певні дні для торгівлі тими чи іншими речами. І в кінці ярмарки наступали розрахункові дні.
На великих міжнародних ярмарках діяв своєрідний кодекс торгового права. На ярмарці нікого не можна було переслідувати за дії здійснені поза межами ярмарки, затримувати боржника, захоплювати його товари. Купці, що приїжджали на ярмарку не відповідали за борги, чи будь які злочини співвітчизників поза ярмаркою, а лише на самій ярмарці. [38, 480]
Швидко летить час. Ось вже і свій товар спродали. І купили 34 сувої чудового фландрського сукна. З них 14 сувоїв – іпренських, гарного чорного кольору.
У торгівлі використовувалися такі одиниці, як "постав сукна" (30 — 36 ліктів), "штука полотна" (48 ліктів), "штука інших тканин" (30 — 79 ліктів). У різних землях та містах міри відрізнялися одна від одної. Їхні еталони зберігались у церквах купецьких корпорацій, а пізніше — при ратушах. Спеціальні службовці стежили за дотриманням мір при торгівлі. [39]
Пощастило. Додому повертаємося на «Північній красуні». За довгу дорогу встигли і познайомитися зі шкіпером, і зрозуміти, що чесний моряк нам трапився. Може і лається забагато, та справу свою добре знає, і екіпаж йому кориться. Вже і Ютландія позаду, ще трохи і будемо в Гданську, а там уже і додому недалеко.
Темп ведення торгових справ був дуже повільним. Для перевезення тюка з сукном із Фландрії у Флоренцію потрібно було в середньому чотири місяці. Лист відправлений з Венеції зі спеціальним кур’єром, приходив в Брюгге не раніше, а ніж за вісім днів, це вважалося чудом швидкості. Цей темп в тій чи іншій мірі зберігався до моменту появи залізничних шляхів та телеграфу. Оскільки товари йшли дуже повільно, а попереду була довга дорога, то нерідко між початком торгової операції і її завершенням проходили місяці, а то і роки. [40]
<
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.