dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Історія » До 100-річчя першої володимир-волинської української школи ім. Т.Г. Шевченка
Інформація по новині
  • Переглядів: 1303
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 17-11-2016, 11:59
17-11-2016, 11:59

До 100-річчя першої володимир-волинської української школи ім. Т.Г. Шевченка

Категорія: Історія

До 100-річчя першої володимир-волинської української школи ім. Т.Г. Шевченка
Ми й досі плачемо на ріках вавилонських,
Сумуємо серед непривітних сторін;
Що хвилі згадуєм красу палат сіонський,
І рвемося душею до своїх руїн.
Ф. Невестюк
Перша світова війна, попри величезну трагедію стала поштовхом до піднесення національної свідомості українців. Перебуваючи під впливом Литви, Польщі, Росії українське населення за всі роки окупацій збідніло і вороже ставилось до будь-чиїх намірів знову перерозподілити владу. Коли світова війна прорвала сокальський кордон, то у галичан, зародилася думка використати добру нагоду й навязати взаємні стосунки з українським населенням Волині, збудити в нього національну свідомість та подати йому помічну руку в час воєнних злиднів під окупацією чужинецької армії. Нова австрійська влада теж особливо не хотіла займатися проблемами простого люду але хотіла утвердитись і мати підтримку у місцевих. Розуміючи всю складність ситуації, військове командування вирішило розмістити на Волині окремі підрозділи Українських Січових Стрільців.
Стрільці могли виїхати на Волинь лише за дозволом команди австрійської армії, а потребу такого виїзду треба було умовити користю для неї. В цій цілі поставлено команді армії проект вислати на Волинь кількох старшин УСС для вербування між українським населенням Волині охотників до легіону УСС.[11] У грудні групу старшин (16 чоловік) було направлено на Волинь і поділено на три частини. Перша – на чолі з сотником Вітовським заснувала Комісаріат у Ковелі, друга з четарем М. Саєвичем – у Володимирі-Волинському, третя з четарем М. Гаврилюком – у Луцьку. Головною ідеєю для стрільців було понести у маси національну визвольну ідею. Вербункова акція була лише засобом до цілі, яку мали стрільці на Волині. А головною метою УСС на Волинь було вести між волинянами культурно-освітню працю, бо українське населення Волині не було національно свідоме, ані підготовлене до того, щоби зрозуміти ідею визвольних змагаль стрілецтва. Тому вербункова акція була мінімальною. Зате культурно-освітня праця увінчалася великим успіхом.[11] У той час Волинь являла собою, за словами Михайла Грушевського, руїну, якої Україна не знала від страшного «згону» 1670-х років. Російські війська мали наказ при відступі палити всі села і міста, нищити запаси будь-якої поживи, забирати з собою все населення. У багатьох місцевостях цей злочинний план було реалізовано. Майже половину населення було виселено, багато сіл понищено і розорено. Як писав Дмитро Вітовський, залишилися одні діди, баби і дівчата, молодих хлопців не було зовсім. У процентному відношенні найбільше виселенців дав Ковельський повіт, з котрого з 250 тисяч осіб було евакуйовано близько 180 тисяч. Із Володимир-Волинського повіту з 400 тисяч осіб виселили близько 250 тисяч.[16]
Перше враження про місто Володимир читаємо зі слів записаних доктором Осипом Назарчуком спогадів десятника Українських Січових Стрільцїв Антона Володимира Кузьмича: «Місто Володимир знищене тільки в ринку й то частиною, а саме в найкращім місцї. Спалили ту часть козаки. Були-б і решту спалили, але люде, як оповідали нам жиди, викупили ся готівкою. В містї рух значний, освітленнє добре, газове. В місті є такі церкви: Успенська (катедральна), основана ще в 1160 р., дуже гарна й велика, її хрест звернений в напрямі на Київ, монастир Василіян з приходською церквою (де тепер мають помістити польську школу), церква Василівська, основана, як нас інформували, на спомин осліпленого теребовельського князя Василька, та церква св. Миколая. З духовенства лишився тільки батюшка Мойсеєвич. Вулицї широкі, є готелі й цукорні, один готель ("Брістоль") цїлком порядний. Населеннє говорить по-українськи, навіть жиди знають дуже добре нашу мову й дивувалися тільки, що ми, інтеліґенти, говоримо "простою мовою". Чути також мову жидівську, а декуди московську й польську. Ми переночували в кватирунковім уряді. В етапній команді були вже поінформовані про наш приїзд і заявили, що дістали припорученнє помагати нам, і розглядаються вже за більшим приміщеннєм для новобранців УСС Офіцери Поляки. Ми при помочи їх уряду вишукали кватиру з 4 більших покоїв у домі якогось чиновника Новака, при вул. Лубенській (чисел на домах звичайно нема, зате є ім’я властителя). Дім був цілком порожній, уладженнє одержали ми від кватерункового уряду. Першого дня відвідали ми бурмістра м. Володимира, галицького Українця, гімн. учителя з Рогатина, д. Гната Мартинця; надпоручника армії. Він прийняв нас у себе вдома дуже чемно й радо та поінформував нас про місцеві обставини. Увечері того самого дня прийшов до нас галицький Українець др. Пеленський, автор відомої працї про старинний Галич. Про наш приїзд довідався він від тамошнього жида Якова Ґольдфарба, бухгальтера, котрого ми передтим зустріли коло магістрату з "Українським Словом", яке він розпродував. Ґольдфарб зараз звернув нам увагу, що є вже оповіщеннє магістрату в українській мові. Др. Пеленський поінформував нас, що в місті є тамошні дуже свідомі міщане, багатші люде, котрі дуже цікавляться українськими справами. Ми пішли з ним до одного такого міщанина (назвищ навмисне не подаю) та застали в нього українські книжки галицьких видань, часописи й загалом усе, що тепер у нас виходить, як також готове поданнє в справі основання української школи; на се поданнє зібрано опісля багато підписів; дозвіл на відкриттє школи вже прийшов; школа буде на передмістю Риловичі (але дуже близько ринку). Як ми ще сиділи в того поважного міщанина, котрий приймав нас гарно, ввійшли в хату дві інтелігентні жінки й один мущина, також інтеліґент, уже сивий, і привитали нас з порога словами: "Ще не вмерла Україна!" Розмова йшла виключно про українські справи, особливо інтересувалися вони Українськими Сїчовими Стрільцями. "Не думайте, що наш нарід тут спить, казали вони, дайте йому надію, що москалі не вернуть, то до Січових Стрільців зголосяться зараз сотки».[14]
Нацiональна свiдомiсть залишалася тут також ще на досить низькому рiвнi, що давало підстави україноненависникам стверджувати, що на Волині немає ніяких українців, а тільки — «Русен, Полєн унд Юден».[16] Дмитро Вітовський скаржився з цього приводу Никифору Гірняку в своєму листі з Ковеля від 10 лютого 1916 р.: «Щоб хтось назвав себе вже не українцем, але хохлом, то була би рідкість, яка досі ще не лучилася». На запитання: «Хто ви є?» - волинське населення в основному відповідало: «християни», «православні християни», «мужики», «руські», рідше — «малорусини» та «хохли». Тільки в деяких місцевостях траплялися українці, що дещо знали про українську історію, зокрема про Володимира Великого, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Тараса Шевченка - але це була рідкість. Характерним для Волині того часу є лист, який надійшов звідти до редакції «Вістей Центральної Ради» в 1917 р.: «Прийшов до нас якийсь чоловік, який каже, що він українець. Що це таке? Ми його тим часом замкнули...»
Справа не в тому, що на Волині жило мало українців, навпаки їх було багато. А справа в тому, що перебуваючи постійно під владою чужих держав дійшло до того, що українці вже просто боялися визнавати свою національність. Особливо селяни не розуміли чому «австріяки» розмовляють їхньою мовою, бо вважали, що їх знову хочуть обдурити і вчинити якусь лиху справу.
Здобуваючи прихильність у місцевого населення, побачивши його нужденнє існування Стрільці по-трохи почали втілювати свої ідеї в життя. У 1915 року до Володимира прибуває на пост коменданта Гнат Мартинець – вчитель з Рогатина. Досить швидко тут зосередились одні з кращих представників української інтелігенції, які прибували сюди на роботу. Згодом з Коша УСС до Володимира прибули досвідчені городські діячі – доктор Лука Мишуга, доктор Осип Назарук, підхорунжий Микола Угрин. Впровадження культурно-освітніх ідей – це не легка справа але з великим інтузіазмом зустріли стрільці дозвіл на відкриття на Волині українських шкіл, який був взятий аж у Відні (Австрія). Дозвіл на відчинення школи прийшов на руки місцевого учителя п. Євгена Чиранівського; підписав дозвіл п. Брікнер в заступстві неприсутного полковника, ц. і к. команданта Володимира-Волинського.
Ще кілька днїв раніше навіть не сподівалися володимирські українці на швидке відкриття школи. Хто мав дітей шкільного віку і не хотів їх лишати без шкільної освіти, той звертався навіть до присланих у Володимир польських монахинь з проханням, аби в своїй школі дозволили також навчання українською мовою. Відповідь була ясна і коротка: "Może jeszcze chcecie, żeby i po rosyjsku?!" А три дні пізніше містяни тішилися, що вже є дозвіл на українську школу.[15]
Це стало величезним кроком до зближення з місцевим населенням. «Австріяки» фактично дали те, про що волиняни боялися в голос говорити. Усуси дали їм українську школу. На той час освітній рівень населення за даними часопису «Вісник Союза визволення України», був досить низьким: грамотність у Володимир-Волинському повіті становила 15,2 %, а в самому місті – 49,8%.[2] Зважаючи на те, що вся місцева адміністрація була в руках поляків, які вороже ставилися до українського шкільництва, не допомагали в його розвитку, а навпаки – заважали, то січові стрільці зробили неможливе можливим. Не маючи фінансової підтримки, учителів, приміщень для шкіл, підручників та ще й фактично в умовах війни, стрільцям вдалося зробити все, що в їх силах. Сотник Вітовський зазначав: «Бодай тих кільканадцять сіл, де будуть школи, будуть на стільки щасливі що отворяться їм очі, хто вони, чиї сини, яких батьків. Бодай тих кільканадцять сіл, пізнає, що вони також люди... Таж той дядько поки добрий, такий щирий, тільки треба його зрозуміти, треба йому сказати, хто він. Отворити йому очі, щоби вже раз встав, та не спав в тій темноті».
У Володимирі-Волинському була утворена Українська шкільна рада з 10 осіб, яка розв’язувала широке коло питань: підбір вчителів, збирання та розподіл пожертвувань між школами округу, організовувала роботу шкіл. Головою ради був володимир-волинець Євген Чиранівський. До роботи залучалися також волинська інтелігенція. У Володимирі-Волинському були організовані підготовчі курси для вчителів. Літнє навчання, до програми якої входили українська мова, історія та географія України тривали з 15 червня до 15 серпня 1916 р. [18]
Iстотна допомога волинському шкiльництву надходила й з Галичини від «Бюра Культурної Помочі», яке очолював Іван Крип’якевич, Союзу Визволення України, леґіону УСС, молоді, окремих громадян. Майже в кожному номері тодішніх західноукраїнських газет за 1916–1918 рр. публікувалися списки жертводавців на волинські школи. Пожертви йшли як у вигляді грошей, так і підручників, навчального приладдя, особистих зголошень до праці на Волині. Тільки від 1 лютого до 31 грудня 1916 р. в Галичині було зібрано понад 32 000 крон для відкриття шкіл на Волині. За перших півроку туди було відправлено більше 3000 підручників і близько 1000 книг для бібліотек. Таким чином західноукраїнське суспільство прагнуло допомогти національно-культурному відродженню Волині. Один із чільних діячів СВУ Андрій Жук у листі до четаря Миколи Саєвича від 1 травня 1916 р. писав із цього приводу: «З тим більшим завзяттям маємо в тім напрямі працювати і тут ваша робота, коли й далі йтиме як дотепер, найдеться серед найкращих сторінок літопису наших спільних змагань в ім’я визволення України. Передайте поклін всім браттям-волинянам, що йдуть Вам на руку і тим галичанам, що Вам помагають, а Союз все стояв і стоїть до помочі, що є в його силі і змозі».[16]
Пожертви на функціонування волинських шкіл отримували з різних куточків Галичини, навіть з самого Відня. Майже у кожному номері часопису «Діло» за 1917 рік розміщено імена жертводавців: «На необхідну потребу удержання 25 українських шкіл на Волині, які супроти останніх подій тим дорощі і важливіші для української справи, конечні як найскоріші і найобильніші жертви: Братство церковне Камінка Нова і Камінка Волоська повіт Рава-Руська 50 к (крон); Братства церковні: в Камінці Лісній, в Камінці Липинку, в Камінці Старе Село, в Руді Монастирській і в Руді Лісній. Село Хмелівка 60 к. Ірина Домбцевська Фрайнштадт 5 к; Варвару Літинську Відень, Софію Ракову Горуцко, д-ра Луку Сафіяна і д-ра Юлія Гірняка Львів 5 к; Маріян Чучман Рогатин 10 к»...
У часописі «Діло» за 3 березня 1917 року зустрічаємо детальний звіт про використання коштів
До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка



Про основання комісаріату УСС у Володимирі-Волинському довідався скоро перебуваючи там, як австрійський вояк, знаний археолог і історик мистецтва д-р Йосиф Пеленський, і хоч не мав обов’язку ані дозволу своєї команди, то мимо того увійшов і тісний контакт з комісаріатом, відвідував його майже щодня і разом з членами комісаріату працював над національним освідомленням українського населення Волині. Як «апостол правди і науки» мандрував він зі стрільцями піхотою від села до села в голоді і холоді, сповняючи дуже ревне свою ідейну працю. [11]
Не було такого населеного пункту де б січові стрільці не провели роз’яснювальну роботу між населенням. Про це неодноразово писав доктор Осип Назарчук, записуючи спогади січових стрільців. «Дня 22 лютого виїхали ми до Калусова й околиці. Ся околиця під українським національним оглядом значно свідомійша. Тут мужики уживають навіть слова "Українцї", "Україна". Лучаються дуже свідомі місцеві інтелїґенти. Мають українські книжки, на пам’ять знають дещо з Шевченка, інтересуються цілим українським рухом, інтелїгентнійші очікують визволення України зпід російської кормиги. Одначе думають, що в Галичинї Українцї мають меншу волю ніж у Росії та, що тут нема українського руху, а є тільки в Полтавщині й Харківщині. Дивуються, коли їм сказати про український рух у Галичинї. Знають там співати "Ще не вмерла Україна". В сій околицї були ми в селах: Будятичі, Лішня Стара й Нова; в Новій є галицькі мужики зі Сокальщини, що зайшли там перед 25 літами; добре їм там поводиться; вони дуже цікавилися нашими оповіданнями про Галичину й дуже кепсько згадували "правибори" та тішилися, що правибори вже скасовані. Цікавилися й самі запитували про права української мови в Галичинї, навіть жінки. Коло Калусова є також польські кольоністи, а чеські мужики віднедавна. Дальше були ми в Черняхові, Осмиловичах, Морозовичах, Русовичах і Литовижі (вже на границї Галичини), Молникові, Божанцї, Верхневі, Руснові і Бискупичах Шляхотських. В тих селах земля гарна й добра, люде заможні. В деяких селах казали люде: «Коли б прийшли наші війська з вашого боку й з нашого тай разом зійшлися, то ми дали-б собі раду».[14]
Серед новозаснованих шкіл найбільш відомою стала приватна школа у Володимирі-Волинському, заснована місцевим Комісаріатом Січових Стрільців на чолі з чотарем Миколою Саєвичем, яку згодом назвали ім’ям Тараса Шевченка. Керівництво цією школою Стрілецька Рада довірила молодій але досвітченій вчительці зі Львова Савині Сидорович. Ось як пізніше згадували стрільці про цю подію: «Зараз ми внесли подання до окружної команди на видачу подорожньої карти для управительки цієї школи Савини Сидорович, котра приїхала до Володимира-Волинського 2 квітня 1916 року. Небавом приїхали ще вчительки Ангелина Гайдучківна, Ада Бігунівна, Теодора Лещинська і дня 20 травня 1916 року відбулось торжествене отворення школи». Викладали тут, в основному вчителі-галичани, але між ними працювали вже двоє місцевих. Це були Надія Мосюк і Антоніна Савич.[9]
Урочисте відкриття школи висвітлювали тогочасні засоби масової інформації. Ось як писав про цю подію «Вісник Союза визволення України»: «Будинок прикрашено наверх українськими, австрійськими й угорськими стягами. Шкільну залю та гостинну кімнату, яку призначено для запрошених гостей і родичів дітей, прибрано килимами та зеленю. На стінах висіли портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, Бориса Грінченка й образи: В’їзд Б. Хмельницького до Києва і Гість з Запорожа. Портрет Шевченка прибрано рушниками, вишивками та білим бозом … Свято викликало в гостей і в самих дітей надзвичайно миле та гарне вражінє та зостане для них одним з найяскравіших днів, які їм довелося пережити за час сеї грізної світової завірюхи». [10]
На початковому етапі шкільної роботи були великі труднощі, бо не було навіть крейди та паперу. І тут одразу можна відзначити організаційний хист Савини Сидорович. Вона швидко навела порядок в приміщенні, разом з батьками організувала спільну роботу. Ставши директором володимир-волинської школи в молодому віці, активно підтримувала вчительок, що лякались труднощів. [12] І попри ці труднощі класи були переповнені. Про це свідчить запис учнів за класами: 1-А – 60 уч.; 1-Б – 56 уч.; 2-А – 59 уч.; 2-Б – 58 уч.; 3 – 68.
До загального переліку предметів які вивчалися в школі ім. Т.Г. Шевченка увійшли: письмо, читання, українська мова, Закон Божий, математика, співи, руханка (фізкультура), історія України, ручна праця, німецька мова, малювання, каліграфія. Для дітей з бідних сімей в школі було організоване харчування та надавалася допомога у вигляді одягу та взуття. Всі прибутки і витрати підлягали чіткому обліку та звітності. Вже напрікінці 1916 р. у Володимирі-Волинському з друку вийшов буквар та читанка «Матірнє слово» з матеріалами та ілюстраціямі на волинську тематику. Автором Українського букваря (1916, 1917), «Читаночки для волинських дітей», «Читаночка для чемних діточок» (1917) був Богдан Заклінській. Аналіз цих навчальних посібніків свідчіть, що їх метою було донести до дітей ідею національної єдності, дати елементарні знання про українську культурну спадщину.
Доктор Лука Мишуга в часописі «Діло» за 1917 рік подає детальний звіт про новоутворені школи. В річниці існування комісаріату в Володимирі організовано понад 40 стрілецьких шкіл. Ось назви місцевостей де було засновано школи: 1. Свинюхи; 2.Жашковичі; 3. Орища; 4.Вуйковичі; 5. Луковичі; 6. Селець; 7. Риковичі; 8. Пустомити; 9. Затурці; 10. Ляхів; 11. Шельвів; 12. Коритниця; 13.Конюхи; 14. Старий Загорів; 15. Локачі; 16. Старий Порицьк; 17. Устилуг; 18. Острівок; 19. Литовеж; 20. Лішня; 21. Будятичі; 22. поромів; 23. Бужанка; 24. Рогожани; 25. Дорошнички; 26. Микуличі; 27. Хотячів; 28. Руснів; 29. Бискупичі Шляхетські; 30. Ставки; 31. Мокрець; 32. Любовень; 33. Гуща; 34. Головно; 35. Матіїв; 36. Куснищі; 37. Згорани; 38. Городно; 39. Підгородно; 40. Нудижі; 41. Стара Гута; 42. Олесь; 43.Машів. Села з пункту 32 – 43 були пізніше вилучені з володимирського округу та прилучені до ковельського. І разом з вчителями перейшли під опіку комісаріату УСС в Ковелі. Школи в Любомлі так і залишилися під опікою володимирського комісаріату. Пізніше школу в Острівку прилучено до чотирикласової школи в Володимирі. [8]
Савина Сидорович у своїх спогадах згадує про школу у Володимирі: «Після відходу російських військ з Волині, коли там штаб усусусів збільшився, досвідчені у громадській роботі люди з Галичини направились будити волинське населення. Слово «Україна» почало набирати нового значення. Місцевий народ потягнувся до освіти. Для мене виникла можливість поїхати туди для творення українських шкіл. Мене направили (координував роботою Іван Крип'якевич) у місто Володимир. Підготовчу роботу провели вже посадник міста Г. Мартинець (учитель гімназії в Рогатині), Є. Чиранівський (член міської думи) та М. Саєвич (четар УСС). Володимирська школа містилась на передмісті Рилавиці. 5-кімнатний знищений будинок довелось відновлювати. Після мене зі Львова приїхали І. Гайдучок, Т. Ліщинська та А. Бігун. Навчання почалось 5 квітня 1916 р., ще до офіційного відкриття, що святково відбулось 20 травня. Спочатку було 3 класи (5 відділів) з 300 учнів, а потім вже працювало п'ять класів. Одначе з наближенням наступу російських військ навчання в червні припинилось і відновилось тільки у вересні. Батьки залюбки посилали своїх дітей у школу, допомагаючи у всьому, брали участь у спільних конференціях, у підготовці концертів. Володимирській школі присвоєно ім'я Т. Шевченка. Згодом на Волині відкрито 50 шкіл, багато місцевих вчителів включилось до праці...»[19] Савина Сидорович пропрацювала у Володимирі до жовтня 1918 року. Тоді вже школу перевели у нове, двоповерхове приміщення на вулиці Устилузькій у центрі Володимира. У своїх спогадах вона докладно розповідає про воєнні події, настрої серед Січових Стрільців та серед різних військових частин, що прибували зі східних областей, про їх ставлення до гетьмана Скоропадського, про знайомство з отаманом Сокирою-Яхонтовим, Перликом, про складні стосунки з австрійськими та польськими представниками влади, про працю галичан з місцевим населенням, про чорні дні переселенців з Полісся, яких забирали зі собою при відступі російські війська, про відхід до Києва і прощальний парад з концертом волинської дивізії «Сірожупанників». З того волинського періоду збереглась пам'ятка - золотий наручний годинник з дарчим написом Савині Сидорович від Січових Стрільців у Володимирі.
Важливо також зазначити, що в освітній діяльності УСС керувалися принципом міжетнічної толерантності. Відкриті ними школи відвідували всі бажаючі, незалежно від національності чи віросповідання. Наприклад, у Володимир-Волинській школі імені Тараса Шевченка, відкритій 1 квітня, крім 117 українців, навчалися 91 єврей, 11 чехів, 2 німці — всього 221 учень. Згодом, учнів ставало все більше.
Показовим у даному випадку є лист дівчинки-єврейки з містечка Любомль до Українських Січових Стрільців, в якому вона писала: «У четвер і п’ятницю у нас були свята і я не йшла до школи... Хоч я дуже люблю свята, але ж я так полюбила школу, що була рада, коли вже свята скінчилися і я знов пішла до школи. За русских я не ходила до школи. Нам не вільно було, но як открили українську школу, то мене прийняли і є ще шість подруг. У нашім містечку є польська школа, но ми до неї не хочемо ходить». [20]
У часописі «Діло» за 6 лютого 1918 року згадується про святкову ялинку яка була організована для діток: «Кожна дитина отримада даруночок: два вшитки, перо, олівець, записну книжку, булку, цукерки. Радість була велика, дитячі забави тривали довго. На ялинку з дітями прийшло багато батьків – так багато як ніколи».
Діти любили своїх стрілецьких учителів і мабуть не було випадку, щоб якась дитина у шкільному віці не вписалася до школи, хоча тоді не забов’язував ніякий шкільний примус. З дітьми заходили до школи деколи і старші та залюбки прислухались науці. Національна свідомість села зростала на очах. [3]
У часописі «Діло» за 4 березня 1917 року опубліковано список шкіл та учителів:

До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка


В рядi шкiл Українські Січові Стрільці органiзували бiблiотеки, курси неписьменних для дорослих, курси нiмецької мови тощо. Разом із тим, бачачи бідність українцiв Волинi, вони намагалися вiдкривати при школах дитячi їдальнi, а також крамницi, де б селяни могли купити такi тодi дефiцитнi товари, як сiль, цукор. Для того ж, щоб уберегти волинян вiд значних витрат на школи. Вчителi з числа УСС працювали безкоштовно, живучи тiльки на невеликi вiйськовi виплати.
Аналогічно діяли стрілецькі комісаріати на місцях. До роботи підходили виважено і відповідально. Досить промовистим у цьому плані є і запис у щоденнику сотника Дмитра Вітовського, який відноситься до того часу: «Із сконфіскованих шкір роблю тепер для найбідніших дітей чоботята...»
Савина Сидорович, звертаючись до УСС писала: «Нехай мені, що стояла найбільше шкільної дітвори, що мала змогу пізнати їх почування, вільно буде її іменем зложити Вам сею дорогою щиру подяку – як щире серденько дитини, за ваші ревні старання коло Рідної Школи. Ви були першими воскресителями рідного слова і будівничими рідної школи на волинській Україні». [7]
Національно-політична та культурницько-освітьня діяльність УСС залишила глибокий слід на тогочасній Володимирщині. Навіть сьогодні ми й самі не замислюємося над тим скільки праці вклали стрільці для просвітницької роботи на Волині. Ми не задумуємося над тим скільки пожертв і скільки боротьби вкладено у здобуття незалежності. А незалежність здобували найкращі сини та доньки України. Це були великі державотворці, мудрі, досвідчені сміливці – Микола Саєвич, Дмитро Вітовський, Лука Мишуга, Осип Назарчук, Савина Сидорович, Йосиф Пеленський, Теодора Ліщинська, Гнат Мартинець, Євген Чиранівський і сотні тих чиїх імен ми не знаємо, відкрили нам нову сторінку історії – героїчну і незламну. Завдяки відродженому понятті «Україна», виросло нове покоління свідомих людей, які продовжили боротьбу за мову та незалежність уже в лавах інших націоналістичних формуваннях.


Список використаних джерел

1. Бутович М. Формування Сірої Дивізії у Володимирі-Волинському/ За державність// Матеріали до історії війська українського. Збірник ХІ. Торонто, 1966
2. Вісник союза визволення України. – 1916.- 26 березня
3. Гнатевич Б., Лепкий Л. Українські Січові стрільці 1914-1920/ Ювілейний альбом з нагоди 20-річчя Легіону УСС. [Третє перевидання]. Монреаль: Видавництво Ігоря Федіва, 1955
4. Головацький І. Дмитро Вітовський – організатор Листопадового Чину. – Львів: Галицька Видавнича Спілка, 2003
5. Гордієнко В. Українські Січові Стрільці. – Львів, 1990
6. Діло. УСС на Волині. – 29 березня 1917.
7. Діло. УСС на Волині. – 30 березня 1917.
8. Діло. УСС на Волині. – 4 квітня 1917.
9. Заброварний Б.Й., Бернадський Б.В. Вклад січових стрільців у розвиток національної освіти на Волині/ Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету. Луцьк, - 1995
10. Каліщук О. Савина Сидорович. Спроба портрету першої української вчительки на Волині//Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в Історії України та Волині. Збірник наукових праць. – Луцьк, 2004
11. Літопис Червоної Калини. Ч.3. – Львів, 1935.
12. Наше життя.Our life. - Нью-Йорк: Союз українок Америки, - 1977.
13. Царук Я. В. Володимир-Волинський у боротьбі за незалежність. – Луцьк. ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2010
14. http://zbruc.eu/node/49504
15. http://zbruc.eu/node/48967
16. http://exlibris.org.ua/lazarovyc3/r03.html
17. http://joanerges.livejournal.com/
18. http://ukrbukva.net/page,5,112610-Kul-turnic-ka-ta-osv-tnya-d-yal-n-st- ukra-ns-kih-s-chovih-str-l-c-v-na-teritor-Volin.html
19. http://www.plast.org.ua/sto/sydorovych/
20. http://www.ukrreferat.com/index.php?referat=63480&pg=56
21. http://100krokiv.info/

Орися Вознюк,
науковий співробітник сектору обліку, паспортизації та наукових досліджень

До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка
Вітовський Дмитро - сотник Легіону УСС. Загинув в авіакатастрофі під Ратибором (Сілезія) 4 серпня 1919 року. 1 листопада 2002 року його прах перепоховано на Личаківському цвинтарі міста Львова
До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка
Д. Вітовський, М. Саєвич, М. Гаврилко
До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка
Гнат Мартинець - посадник міста 1915-1917 рр.
До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка
Доктор Лука Мишуга -історик, громадський діяч, журналіст, член Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка
До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка
Євген Чиранівський - голова володимир-волинської шкільної ради
До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка
Назарук Осип - підхорунджий УСС, громадсько-політичний діяч, один з організаторів Пресової кватири УСС.
До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка

Савина Сидорович - вчителька народної школи ім. Т.Г. Шевченка
До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка

Урок на свіжому повітрі з Савиною Сидорович
До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка
Будинок вчительки Савини Сидорович
До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка
Дівчинка-школярка
До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка
Діти під час молитви
До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка
Під час вистави
До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка
Українська школа в Володимирі-Волинському

До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка
a/uploads/posts/2016-11/1479376018_shkola-v-mikulichah.jpg[/thumb]
[center]До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка

Українська школа в Микуличах
До 100-річчя першої володимир-волинської української школи  ім. Т.Г. Шевченка[/center]
Українська школа в Устилузі
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.