dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Історія » Володимир-Волинський. ХХ століття. Частина перша
Інформація по новині
  • Переглядів: 2944
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 22-07-2013, 16:03
22-07-2013, 16:03

Володимир-Волинський. ХХ століття. Частина перша

Категорія: Історія

Володимир-Волинський. ХХ століття. Частина першаВідвідуючи незнайомі міста, ми робимо чимало знімків. На пам’ять, щоб показати рідним та знайомим. Згодом, аби поринути у приємні спогади, варто лише взяти в руки альбом зі світлинами, кожна з яких переносить нас в минуле. А як часто ми фотографуємо рідне місто? Володимир-Волинський невпинно змінюється, та ми, зустрічаючись з ним щоденно, рідко помічаємо ці зміни. І за кілька років ледве можемо пригадати, як виглядали знайомі нам з дитинства вулиці. І тільки світлини, що і донині подекуди зберігаються в старих родинних альбомах, допоможуть вам пригадати минуле та побачити те, чого вже давно не існує. У 1911 році Володимир-Волинський був невеликим повітовим містечком.«Перепис населення з 1910–11 рр. виявляє в Володимирі 15621 людей, з них – 6610 українців, 1901 – поляків, 7060 – євреїв. Були у місті 1 монастир, 5 православних церков, 1 римо-католицький костел, 1 синагога і 9 єврейських молелень. Зі шкіл слід назвати одну хлоп’ячу державну й одну жіночу приватну гімназію, міську школу й одну початкову школу. А також були ще два шпиталі, три парові млини, гута (виробництво скляних виробів), бровар (пивоварня), цегельня, 2 трачки (пилорами), 2 товариства взаємного кредиту. Бюджет міста рівнявся в 1911 році 35 тисячам карбованців» (О.Цинкаловський).
Ще варто згадати про залізницю, побудовану в 1908 році, що значно пожвавило торгівлю в невеликому на той час повітовому місті. Цьому ж сприяв і військовий гарнізон, для якого в тому ж році будуються військові містечка та церква. Володимир-Волинський. ХХ століття. Частина першаСпокійне й розмірене життя міста в 1914 році перервала перша світова війна. Було введено військовий стан, розпочалася мобілізація в регулярну російську армію.В липні 1915 року російські війська відступили. Слідом, виконуючи накази російських воєначальників, жителі Володимира-Волинського покидали рідні домівки і вирушили на схід. Евакуації підлягало все населення. «Тисячі фір потягнулися луцьким трактом…. Можна було мати вражіння, що населення втікає наче перед якою ордою….» (О. Цинкаловський).Солдати силоміць виганяли людей з їх будинків, руйнуючи все, що могло принести користь неприятелеві. Гинули пам’ятки старовини, архіви, бібліотеки. В цей час був знищений старий володимирський архів, що розміщувався в соборній дзвіниці.Почалася німецько-австрійська окупація, що принесла з собою страх та непевність. На чолі володимирської міської управи був поставлений українець – надпоручник Гнат Мартинець. Він робив усе можливе, щоб привести до ладу спалене та зруйноване місто. Оголошення до населення управа видавала українською мовою. За підтримки Гната Мартинця та з ініціативи доктора Йосипа Пеленського, відомого історика мистецтва, який перебував у Володимирі як жовнір, було засновано чотирикласну приватну школу. Володимир-Волинський. ХХ століття. Частина перша Згодом цій школі було присвоєне ім’я Т. Шевченка. У ній дозволялося викладати українською, німецькою та польською мовами. Було засновано шкільний комітет, головою якого став житель Володимира-Волинського українець Євген Черановський. Опікувався цим навчальним закладом місцевий Комісаріат Українських Січових Стрільців на чолі з чотарем Миколою Саєвичем – доктором філософії, культурно-громадським і військовим діячем.
На початку першої світової війни Микола Саєвич добровільно вступив до лав Українських Січових Стрільців, єдиного українського національного військового угруповання в складі австро-угорської армії, що було сформоване з добровольців 6 серпня 1914 року. Вчителька цієї школи Савина Сидорович згадує, що навчання почалося 5 квітня 1916 року, задовго до офіційного відкриття школи, яке відбулося 20 травня. Однак вже у червні 1916 року школу закрили з огляду на наближення фронту. Наприкінці травня 1916 року російські війська розпочали наступ, який увійшов в історію під назвою Брусиловський прорив. Після ліквідації прориву у вересні 1916 року відновилося навчання в українській школі. Наприкінці 1916 навчального року школу відвідувало 300 учнів, з яких 35 православних, 7 римо-католиків, 259 іудейського віросповідання. До школи зголосилося близько 1000 дітей. У 1916–1917 н.р. – 212 учнів, серед яких 111 православних, 29 католиків, 72 іудейського віросповідання. Згодом підпільно (австрійська влада в цілому негативно ставилася до розвитку української освіти і не давала офіційного дозволу) при школі у Володимирі-Волинському було відкрито ще й два класи гімназії, де навчалося 22 учні. Зросло число учителів, серед яких тепер були й місцеві мешканці.
Школа мала дві бібліотеки – для учителів та учнів. Незаможним учням допомагали харчами та одягом. Школа проіснувала аж до окупації Волині Польщею 1920 року. Весною 1918 року до Володимира-Волинського вступила дивізія «сірожупанників», сформована з колишніх полонених українців. Тут вони проходили військове навчання. Вояки встановили тісні контакти зі школою, якою керувала С. Сидорович: було влаштовано спільний концерт, Йорданське водосвяття на річці Лузі, де військовий оркестр виконував українські колядки. Збереглися світлини, що відображають ці події. Вони належали вчительці цієї школи Теодорі Ліщинській, і по її смерті передані у Володимир-Волинський історичний музей. Після роспуску Центральної Ради «сірожупанники» ще якийсь час залишалися в Володимирі, та 28 серпня 1918 року дивізія була передана австрійським Головним командуванням Українській державі і тому відійшла до Києва – під командування гетьмана Скоропадського.
Наприкінці 1918 року Володимир-Волинський перейшов під владу Директорії.Володимир-Волинський. ХХ століття. Частина перша
Місто захопила українська сотня Ярощука. Пізніше у Володимирі був організований так званий «Володимирський загін», який складався з двох сотень вояків під командою Юхима Бунди й Тоцького. Загін вів успішні бої з поляками, але згодом, не отримавши резерву, під натиском польського війська відійшов із міста, залишивши багато вбитих і поранених. Полеглих під Володимиром 7 січня 1919 року стрільців поховано у спільній братській могилі на володимирському кладовищі. З часом тут був поставлений хрест із написом «Поляглим за рідний край. 1918 –1928 р.» На початку 1919 р. до міста ввійшли польські військові підрозділи. «Сумний був вигляд Володимира по війні. Середмістя, де були переважно поверхові кам’яниці, знищила пожежа. Про те, що колись у ньому було, свідчили тільки пообпалювані мури, комини та гори цегли. Кількадесят крамничок тулилося в зацілілих від пожежі домах і світило пустками. Все, що можна було дістати в цих крамницях то те, що лишилося після австрійської або німецької армії: сахарина, паста до чобіт, кава найгіршого ґатунку, паперові мішечки, шнурки до черевиків і часами трохи муки або круп із американських комітетів помочі голодним. Дальші від середмістя вулиці, де жило володимирське міщанство, також опустіли. Доми були часто без вікон, без дверей, іноді поперероблювані на військові магазини та стайні для коней. Місто було цілком мертве» (О. Цинкаловський).Володимир-Волинський. ХХ століття. Частина перша
Люди почали повертатися після припинення воєнних дій.«Сухі, коростяві коні ледве тягнули вози, поналадовувані останками майна «біженців». А за ними йшли пішки похудлі жовті та змучені їх господарі… Приїздили на згарища, замешкували по кілька родин у одній хаті, або копали землянки й у них жили. Коні та худоба була така дорога, що за одного коня або корову віддавали нараз і гектар землі. Живилися тим, що привезли з собою, або що випросили в сусідньому селі, яке не виїздило… Навесні 1919 року почався голод, люди їли зілля, кору, пухли й умирали…» (О. Цинкаловський). Та попри всі негаразди, духовні потреби займали не останнє місце в житті міста. Восени 1919 року у Володимирі-Волинському була заснована «Повітова просвіта». Судячи зі спогадів відкриття цієї важливої культурно-освітньої організації жителі міста прийняли з великим захопленням. Головою товариства став один з організаторів «Просвіти» – д-р Станіслав Полянський.
Так пройшли зима й літо 1919–20 рр. Голодні люди тяжко працювали, аби отримати урожай. Зі сходу долітало відлуння гарматних пострілів, що стихло лише навесні 1920 року, коли польська армія разом з армією Української Народної Республіки почала наступ на Київ. В кінці літа 1920 року польська й українська армії залишили Волинь, з боями відходячи на захід, а за ними на спустошену Володимирщину увійшла Перша кінна армія під командуванням Будьонного. У місті було створено революційний комітет, почалося встановлення радянської влади. В першу чергу війську були потрібні хліб та одяг. Тому в людей забирали все, що могли, по подвір’ях ловили курей, вирубували зелену капусту і навіть люпин… По-різному поставилися до нової влади жителі Володимира-Волинського. Дехто сліпо вірив, приймаючи нові ідеї, точніше ідеологію, а дехто був змушений полишити власну домівку та переховуватися. 13 вересня 1920 року у Володимир-Волинський повернулися війська Директорії та Польщі. Армія Будьонного, розгромлена під Замостям, покинула місто. За Ризьким мирним договором територія Західної Волині увійшла до складу Польської держави.Володимир-Волинський. ХХ століття. Частина перша
У Володимир-Волинський майже на двадцять років прийшов мир. Потроху заліковувались рани, нанесені війною. Відбудовувались старі та будувались нові будинки. Збільшувалась кількість крамниць, відкривалися цукерні, кондитерські, книгарні, аптеки, кінотеатр. Будувалися млини, цегельні, електростанція. Організовувались кредитні спілки та банки, діяли три друкарні. Місто відроджувалося як економічно, так і духовно. Продовжила свою діяльність володимирська «Просвіта» . При товаристві були організовані курси: просвітянські, кооперативні, пасічників. Читалися реферати з історії, культури, мистецтва, проводилися вистави, концерти, вечорниці. Бібліотека «Повітової просвіти» та її читалень нараховувала понад 15 000 книжок. В 1928 році у Володимирі була створена жіноча культурно-добродійна організація «Союз Українок», яку очолила Ніна Річинська. Велику роль у всіх цих процесах відігравали представники місцевої інтелігенції: сім’я Річинських, С. Полянський, О. Цинкаловський, В. Березовський та інші. Варто згадати і про Деміана Герштанського, який представляв Волинь у польському Сеймі та Сенаті. Проте вже 30 грудня 1929 року, згідно з розпорядженням адміністрації, Повітове товариство «Просвіта», а з ним і всі читальні, були закриті. В 1935 році остаточно ліквідовано все майно, яке, згідно з постановою останніх ліквідаційних зборів, передано товариству «Просвіта» у Львові. Після закриття повітової «Просвіти» у Володимирі відкрили клуб «Рідна Хата».Володимир-Волинський. ХХ століття. Частина перша
В листопаді 1926 – січні 1927 років у Володимирі-Волинському відбувся великий процес, де було притягнуто до відповідальності одночасно 151 чоловік за належність до КПЗУ.
Поступово зростає численність населення Володимира-Волинського. З 11 616 чоловік у 1921 році до 23 500 чоловік у 1931-му. У місто повертаються евакуйовані під час Першої світової війни, стікаються білоемігранти з Радянської Росії, приїжджають польські колоністи. Збільшується і природний приріст населення (3,8% народжень проти 1,6% смертей на рік). Притік польських колоністів розпочався в 1925 році. Це спричинило домінування поляків та римо-католиків у державних органах міста й разом з тим поступове окатоличення місцевого населення. Українців, які не бажали переходити в католицьку віру, поступово звільняли із займаних посад. У березні 1922 року таких звільнень було 8, у квітні того ж року – 7. У Володимирі-Волинському працювало 7 загальноосвітніх семирічних шкіл, одна гімназія та одна ремісничо-промислова школа. В усіх цих навчальних закладах, як і у приватній гімназії, відкритій у 1932 році, навчання проводилося виключно польською мовою; вчителів-українців, які не бажали переходити на викладання нею чи потрапляли у підозру до директорії навчальних закладів, звільняли.
Згідно з інформацією володимирського магістрату за 1934 рік, в місті нараховується 27 177 жителів (євреїв – 10406, поляків – 11 210, українців – 5025, росіян – 283, німців – 246, інших – 7). 3 діючі церкви та 3 костели (один з яких гарнізонний), одна синагога, 6 газових млинів, один водяний, цегельня, електростанція, кінотеатр, 3 аптеки, 600 єврейських крамниць та 15 християнських, 5 кредитних організацій, 3 кооперативи, 5 готелів, 9 ресторанів, 7 кав’ярень. Лікарня на 70 ліжок, яка була побудована в 1929–1930 рр. Шість професійних союзів, шість – освітньо-культурних та один спортивний. У Володимирі діє «Український Кооперативний Банк», «Народня Торговля» (відділ Львівської) і книгарня. Практикують 17 лікарів (з них 2 українці: д-р Станіслав Полянський і д-р Арсен Річинський), шість дантистів (не дипломованих), вісім адвокатів (з них лише один українець – Іван Бартків), сім інженерів, п’ять землемірів та п’ять техніків. Торгівля переважно збіжжям, борошном і свиньми. Міський бюджет в 1934 році зріс до 1 000 000 злотих.Володимир-Волинський. ХХ століття. Частина перша
У місті було шість початкових шкіл, п’ять – семикласних, одна школа додаткової освіти, дві приватні єврейські. Були державна (мішана) гімназія, приватна єврейська (мішана) гімназія та ремісничо-промислова школа. Всі школи виключно польські, немає жодної української. В архівах збереглися відомості про те, що 29 квітня 1935 року у Володимирі відбулися нелегальні збори членів КПЗУ, поліція арештувала 11 чоловік. 24 червня 1935 року пройшов одноденний страйк – 150 робітників будівельної та швейної профспілки виступили проти нового виборчого закону. В листопаді 1936 року застрайкувало 50 робітників-столярів з вимогою про підвищення зарплати. Відомо, що страйкарі перемогли і заробітна плата була підвищена на 20%.
Мирне життя міста закінчилося у вересні 1939 року.
12–13 вересня на залізничному вокзалі у Володимирі-Волинському зупинився літерний ешелон зі Ставкою головнокомандувача польськими військами маршала Едварда Ридз-Сміглого. Упродовж цих днів в небі над Володимиром кружляли німецькі літаки, які декілька раз атакували польські військові об’єкти і залізничну станцію. Загинуло багато людей. Особливо постраждали вулиці Островецька (нині – 20 Липня) та Луцька.
Володимир-Волинський готувався до оборони. Навколо міста люди копали окопи і траншеї, виставляли дротяні та інші загородження. Кам’яні будинки, в першу чергу в районі казарм, на околицях, вздовж дороги на Устилуг, Ковель та Львів обладнувались як вогневі позиції – зі встановленням станкових кулеметів. Ставні та віконні отвори закладали мішками з піском, між будинками рили траншеї. На виїздах з міста були викопані протитанкові рови та зведені барикади. За лінією укріплень були обладнані позиції для гармат та окопи для піхоти. Обладнання оборонних споруд було завершено на вечір 14 вересня.
Протягом ночі з 13 на 14 вересня до командування гарнізону надходили дані про підхід до Бугу з різних напрямків німцьких підрозділів. Поширювалися плітки про підготовку повстання українців проти польської влади, а також оточення міста німцями. До телефонних ліній підключалися невідомі, погрожуючи польським офіцерам, чиновникам та їх сім’ям. Частина мешканців покинула місто.Володимир-Волинський. ХХ століття. Частина перша
Надвечір 17 вересня до Володимира-Волинського прибув генерал Сморавінський, який очолив оборону міста. На той час у Володимирі перебував польський гарнізон та курсанти 36-ї школи хорунжих. З цих військ і польських груп, які прийшли до Володимира, було сформовано 12 батальйонів, які зайняли оборону в районі Володимира та Устилуга. Але вже 18 вересня польські солдати отримали дозвіл генерала Сморавінського здати зброю і розійтись по домівках, що більшість негайно і зробила. В місті залишились лише вояки, які бажали далі відстоювати честь своєї «ойчизни» зі зброєю в руках. Тому напередодні підходу радянських військ гарнізон Володимира став значно меншим за численністю, проте був добре озброєним і готовим до боїв.
З 14 по 20 вересня 1939 року в місті не було жодної влади. Члени КПЗУ організували народну міліцію з місцевих жителів для охорони магазинів, складів, майстерень. Вже 17 вересня було перекрито кордони і поляки, що не встигли відійти, були змушені здатися радянським військам. У цей час у Володимирі було багато біженців.
19 вересня близько 16 години комбриг Богомолов отримав наказ здійснити марш в напрямку Володимира-Волинського і заволодіти містом до кінця дня. Бригаді належало за декілька годин здійснити 75-кілометровий марш (максимальна швидкість танка Т-26 зразка 1933 р. була 28–30 км/год). Танки 36-ї танкової бригади підійшли до Володимира близько одинадцятої години вечора і за півгодини оточили казарми. Після нетривалого бою полякам було запропоновано здатися. Генерал Сморавінський вирішив повести переговори. До комбрига Богомолова були направлені парламентарі. Поляки погоджувались здати місто без бою лише у випадку, коли наявним у місті польським підрозділам дадуть дозвіл без перешкод вийти з міста, при цьому артилерія і вся важка зброя будуть залишені. Богомолов погодився на такі умови – поляки мали вийти з Володимира двома колонами і до кінця дня 20 вересня переправитися через Буг в районі Устилуга.
Вранці дві колони поляків вийшли з Володимира, одна – у напрямку на Устилуг, друга – в напрямку на Вербу. Не встигли вони відійти і 5 кілометрів, як першу колону на чолі з Сморавінським було зупинено. Представник радянського командування оголосив, що у зв’язку з «міжнародними змінами всі солдати повинні скласти свою зброю і надалі вважатимуться військовополоненими». Така ж доля чекала і колону, яка прямувала у напрямку на Вербу. Відразу за селом колона була оточена, роззброєна і направлена до Володимира. А згодом під охороною червоноармійців та загону «народної міліції», сформованого в місті з місцевих жителів, переважно українців та євреїв, до Луцька.
Рядові польські солдати, в тому числі й українці за національністю, які залишились у складі гарнізону, потрапили в табори для інтернованих. Польські офіцери на чолі зі своїм командувачем були відправлені до табору в Козельську, більшість їх загинула в Катинському лісі. Генерал Сморавінський був розстріляний в Катині весною 1940 року. Ненабагато пережив свого колишнього противника і комдив Богомолов, який загинув 5 травня 1940 року. Пощастило тільки тим польським офіцерам і содатам, які йшли попереду колони Сморавінського і вирвались дещо вперед. Їх ніхто не наздоганяв, тож колона досягла Устилуга, де до неї приєднались охоронці мосту, і покинула Україну. Надвечір 19 вересня Червона армія вступила у Володимир-Волинський. Населення радо зустрічало армію-визволительку, люди виходили назустріч з квітами, хлібом-сіллю, збиралися багатолюдні мітинги, щоб висловити сердечну подяку Комуністичній партії і Радянському урядові за подану допомогу, за визволення від соціального і національного гніту.
Люди щиро вірили, що їх мрії про соціальну справедливість тепер обов’язково справдяться, що тепер вони будуть жити в країні, де всі люди рівні та позбавлені забобонів, що за радянськими законами утиски за расовими та етнічними ознаками караються законом. Та життя швидко змінювалось. Зник спокій маленького містечка, де сім’ї жили десятки років. Впровадження радянської агітації та пропаганди, обов’язкові політичні мітинги, радянський контроль над радіо та пресою кардинально змінили Володимир-Волинський. Першою відзнакою радянського стилю життя стали довгі черги біля булочних, м’ясних яток та продуктових магазинів. Деякий час у місті ще працювали приватні магазини, майстерні,та артілі, але поступово всі вони переходили у власність держави.


Світлана ФЄДОСЄЄВА,
завідуюча відділом обліку,
паспортизації та
наукових досліджень.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

^