dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Історія » МІСЬКІ ГОЛОВИ ВОЛОДИМИРА-ВОЛИНСЬКОГО (1915-1923 рр.)
Інформація по новині
  • Переглядів: 1887
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 22-12-2015, 10:30
22-12-2015, 10:30

МІСЬКІ ГОЛОВИ ВОЛОДИМИРА-ВОЛИНСЬКОГО (1915-1923 рр.)

Категорія: Історія

І. Огляд військово-політичних подій
 МІСЬКІ ГОЛОВИ ВОЛОДИМИРА-ВОЛИНСЬКОГО  (1915-1923 рр.)Щоби мати загальне уявлення про політичне тло коротко нагадаю про основні військово-політичні події у місті впродовж Великої війни та перших повоєнних років. Є певний історіографічний та публіцистичний штамп, що у Києві за кілька років влада мінялась від 14 до 20 разів. У Володимирі ситуація була не така драматична. Глобально влада змінилась двічі – коли місто окупували австро-угорці і коли Володимир зайняли поляки плюс два невеликих періоди нестабільності – кінець 1918 - початок 1919 рр. (австрійці виїхали, українці запізнювались) і липень-вересень 1920 р. (більшовики).
Основними військово-політичними подіями 1914-1920 рр. у Володимирі були:
3 серпня 1914 – початок наступу австро-угорських військ на Володимир;
літо 1915 – масова евакуація міста російською владою;
серпень 1915 – відступ з міста росіян та вступ авcтро-угорців;
листопад 1918 - відʼїзд з міста останніх загонів колишнього австро-угорського війська;
початок січня 1919 – вступ до міста польського війська;
21-24 січня 1919 – бій за Володимир між польською та українською арміями. Володимир під контролем Армії УНР;
кінець січня 1919 – відновлення польського контролю над містом;
липень 1920 – місто захопили більшовики;
15 вересня 1920 – поляки відновлюють свою владу у Володимирі.

ІІ. Зубович Іван Казимирович (довоєнний міський голова)

Довоєнним міським головою був Іван Казимирович Зубович. Перебував на посаді з 1904 р. Він полишив місто, коли російська влада евакуйовувала усі державні установи та населення.
Місто після нього виглядало доволі непривабливо. Вивезено було майже усе. Що не можна було вивезти – підпалювалось та руйнувалось. Не евакуйовували лише євреїв. З понад 15 тисяч населення лишилось 7 тис євреїв плюс по кілька сотень українців та поляків .
Олексій Толстой про стан міста писав: «У Володимирі-Волинському залізниця закінчилась… розповіли тільки, що ніби неподалік досі блукає у лісах австрійський батальйон, харчуючись сирою картоплею… Тут ми побачили перші сліди війни – спалений пакгауз та зруйновану динамітом водокачку. Величезні бетонні глиби та залізний бак розбиті і розкидані як горіхи…» .
Щоправда там є і позитив – старі живописні будинки, народ на вуличках - обовʼязково образливі «хохли та пестро одетые хохлушки», «евреи в маленьких картузах, черных лапсердаках» .
У міжвоєнний час І.Зубович був активним діячем володимирської Просвіти, депутатом міської ради.

ІІІ. Гнат Мартинець (?- червень 1918)

 МІСЬКІ ГОЛОВИ ВОЛОДИМИРА-ВОЛИНСЬКОГО  (1915-1923 рр.)Перший керівник міста австрійською владою був призначений у грудні 1915 р. Це був Гнат Мартинець .
Народився він 25 червня 1882 р. у м. Калуш (нині – Івано-Франківська область) в родині управителя народної школи. Навчався у класичних гімназіях у Стрию та Перемишлі. 1909 р. закінчив Львівський університет. До 1911 р. працював учителем української гімназії у Рогатині (нині – Івано-Франківська область), а відтак – Академічної гімназії у Львові.
З початком Першої світової війни – капітан австро-угорської армії. Воював на Східному (російському) фронті. У червні 1915 р. був поранений.
Після лікування призначений до Окружної команди у Володимирі-Волинському на посаду сільськогосподарського/рільничого референта (секретар, консультант) у м. Любомль. На початку осені переведений на пост коменданта міста Володимир-Волинський.
На той час місто було вкрай занедбаним та зруйнованим. Російська влада евакуювала практично усе населення. Залишилось близько 7000 мешканців, в основному євреїв .
За час урядування містом ним було налагоджено постачання міста продуктами харчування та паливом, впорядковано та розчищено вулиці та річку Смоч. Відновлено роботу лікарні на вул. Гноєнській на чолі з доктором Станіславом Полянським. У Відні за пʼять тисяч корон придбано санітарного воза (прообраз швидкої допомоги), а також збудовано шість публічних клозетів.
Важливою справою також було запровадження електрики . Для цього Г. Мартинець створив акціонерне товариство. Для продажу акцій посадник використав адміністративний тиск. Закрив магазини тих підприємців, що відмовились від купівлі акцій. Це дало результат і уже невдовзі було закуплено два локомобілі (мобільний пристрій для виробництва електроенергії у польових умовах).
З ініціативи Г. Мартинця при магістраті створено Громадську раду. Офіційними мовами визнано українську, німецьку та польську. Оскільки усе православне духовенство було евакуйоване російською владою, Г. Мартинець добився призначення у місто священика-капелана. Ним став румун Міхай Руссо.
Не часто Володимир-Волинський жалували своєю увагою перші особи держав. За часів незалежності приїжджав Президент України Л. Кучма. У радянський час відбувся візит керманича СРСР М. Хрущова. У роки Першої світової війни, 6 жовтня 1916 р. у місто приїжджав кайзер Вільгельм ІІ для інспекції 42 піхотного полку.
До безумовних позитивів Г. Мартинця як бурмістра належить відкриття української школи імені Тараса Шевченка. Також у місті у цей час розташувався Комісаріат Українських Січових Стрільців, метою якого був набір українців-добровольців до лав австро-угорської армії.
У червні 1917(за його особистими спогадами)/1918(за іншими джерелами) р. Г.Мартинця звільняють з посади та переводять офіцером постачання Третьої армії (Снятин). У листопаді 1918 р. став Снятинським повітовим комісаром ЗУНР.
Після зайняття Галичини Польщею повертається до викладацької діяльності. З середини 1920-х рр. проживає у Самборі. У 1939 р. переїждає до німецької зони окупації (Сянок), протягом 1941-1944 рр. працює директором Самбірської учительської семінарії. У липні 1944 р. виїжджає на еміграцію до Німеччини, певний час перебуває у таборах для інтернованих.
З 1953 р. постійно проживає у Мюнхені. Займається громадською діяльністю – очолює Український християнський рух в Німеччині. 1962 р. нагороджений Папським Лицарським Орденом святого Сільвестра Папи (Ordine Equestre Pontifice di San Silvestro Papa).
Помер 5 грудня 1968 р.

IV. Лука Мишуга (? - 22 листопада 1918 р.)

 МІСЬКІ ГОЛОВИ ВОЛОДИМИРА-ВОЛИНСЬКОГО  (1915-1923 рр.)Чи був хтось призначений міським головою по відставці Мартинця – невідомо. Але восени 1918 р. уже зустрічаємо в. о. наказного голови міської управи Луку Мишугу. Після розпаду Австро-Угорщини та проголошення ЗУНР, Л. Мишуга організував вибори міського голови, на яких і переміг, та міської управи у складі двох українців (Є. Черановський, Х. Озерів), двох поляків (Гродецький, Савицький) та двох євреїв. За іншими даними, до складу міського управління входили 3 українці, 3 поляків та пʼятеро євреїв, серед яких Лев Гершель .
За час його перебування на посаді організовано міську міліцію. Вояки колишньої австро-угорської армії розʼїзджалися по домівках. За армійське майно точилися справжні бої. Демобілізовані солдати спродували амуніцію та спорядження. Як свідчить сам Л. Мишуга, «не було дня, щоби не привезено до управи кілька трупів пробитих або прострілених», а в останній день відʼїзду солдатів в районі двірця знайдено близько 80 трупів. Містом ширились пожежі. 16 солдат облили будинок кінотеатру нафтою та вимагали сплатити їм по 1 тисячі корон, інакше підпалять заклад. На одному із перших засідань управи юуло підняте питання про мову урядування у місті. Більшість членів управи виступала за російську. Лише Мишуга та представники української громади Черановський та Озерів виступали за українську. Врешті, погодились на українську після ультиматума Мишуги з погрозою відмовитись від посади. Міський голова також добився, щоб місцева польська жовнірська рада оголосила декларацію, що Волинь – це Україна. Була створена окрема польська міліція. Тоді ж місто стало тимчасовим прихистком для тисяч віськовополонених, що вертались з австрійського полону.
Від’їзд австро-угорського війська (а серед них були люди різних національностей – чехи, словаки, угорці, італійці, хорвати, українці) супроводжувався масовими безладами, підпалами та погромами, а відтак – і смертельними випадками. Призначений австро-угорською владою володимир-волинський посадник Л.Мишуга у своїх спогадах говорить, що «не було дня, щоби не привезено до Управи кілька трупів пробитих або прострілених» . А у день від’їзду останніх 4000 вояків з 32-тисячного гарнізону біля залізничного вокзалу загинуло близько 80 осіб, з них двоє – солдати-чехи. Ще одним випробуванням для міста було перебування у ньому звільнених з австро-угорського полону вояків колишньої російської армії, які повертаючись на батьківщину проходили через місто. Для допомоги їм було організовано два харчувальні пункти на Устилузькій вулиці, лазарет у червоній гімназії (нині будівля по вул. Драгоманова), а для відпочинку підготовлено одну будівлю Ковельських та Бородинських касарень. Серед них було чимало хворих та виснажених, щоденно помирало 30-40, а то й 60 осіб . Місце поховання не встановлено. Можна лиш припустити, що таким місцем міг бути Лодомирський цвинтар.
Шукаючи кошти на потреби міста, Л.Мищуга вдався до накладення контрибуції на євреїв у сумі 100 тися корон. Також було запроваджено збір мита за проїзд та провезення товару містом.
13 листопада до міста приїхав польський загін із Любліна, але після переговорів із міським головою відступив.
22 листопада 1918 р. збройний загін колишнього військового міністра люблінського уряду, полковника Е. Ридза-Сміґли разом з місцевим батальйоном ПОВ зайняв Володимир Волинський . Наступного дня Мишугу відсторонили від посади. Він передав справи Євгену Черановському.
Після відставці виїхав до Галичини, а згодом на еміграцію.

V. Євген Черановський (22 листопада 1918 – 8 лютого 1919) та VI. Ціхоцький

Бурмистрування Є. Черановського запамʼяталось політичною та військовою нестабільністю. Стабільної влади ані з польського, ані з українського боків не було. Фактично місто було ізольоване і значною мірою перебувало у морі навколишньої анархії.
Найбільш трагічними були 20 числа січня 1919 р., коли армія УНР спробувала встановити свій контроль над містом. Тоді загинуло 5 польських вояків та 10-12 українських із загону Юхима Бунди.
Станом на 9 лютого Є. Черановський ще був бурмістром Володимира. І у цій якості був присутнім на зʼїзді поляків Волині, що саме тоді відбувався у Володимирі та мав продемонструвати лояльність волинян до відроджуваної Польщі .
Декретом Начальника Держави від 8 лютого 1919 р. з окупованих польськими військами земель утворено Військовий уряд Кресів Всходніх. Тим же документом визначено структуру органів самоврядування, зокрема і у Володимирі-Волинському. Бурмістрів призначав Комісар повіту . Повітове староство скасовано. Натомість утворено повітовий комісаріат. Комісаром став дотихчасовий староста Тадеуш Кжижановський .
Правдоподібно, що після такої реорганізації бурмістр мусив бути перепризначений. Однак, Черановський не повернувся на посаду. Його змінив пан Ціхоцький. Ще до свого призначення 17 березня, він у статусі бурмістра зустрічав у місті делегацію Червоного Хреста на чолі з доктором капітаном Райтом (Writh). Ця місія привезла гуманітарну допомогу: 200 пудів борошна, 30 упаковок згущеного молока, 10 упаковок жиру, 1000 пар білизни .
Ціхоцький доволі критично ставився до своїх попередників. В інавгураційній статті у газеті «Ziemia Włodzimierska» з нагоди його вступу на посаду бурмістра писалося: «Міське господарство Володимира було донедавно найбільш занедбаною та незадовільно керованою галуззю адміністрації володимирського повіту», «справному та енергійному функціонуванню міського уряду стояв на перешкоді брак відповідних осіб». В момент приїзду до міста п.Ціхоцького місто мало боргів на 36 тис крон, не працювала пожежна охорона, сміття та навоз не вивозились, серед мешканців було поширені захворювання на плямистий тиф, скарлатину, чорну віспу. МІСЬКІ ГОЛОВИ ВОЛОДИМИРА-ВОЛИНСЬКОГО  (1915-1923 рр.)
Ціхоцькому уже у перші дня йому вдалось покрити дефіцит бюджету, впорядковано канцелярію магістрату, відновлено роботу пожежної охорони, запрошено повітового лікаря більше працювати у місті, організовано роботу міської соціальної продуктової крамниці . Розпочала свою діяльність тимчасова міська рада (орган самоврядування без чітко окреслених повноважень, вистіпала швидше дорадчим органом при бурмістрові). У квітні у місті запрацював цивільний суд (суддя – Щенсни Понятовський) . Зʼявлялись і інші урядові представництва.
Місто регулярно відвідували поважні гості. Так, 4 травня у місті перебувала сеймова комісія у складі Яна Ледвоха, Юзефа Остаховського (віце-маршалок), Міхала Віхлінського, Антоні Залєського, а 3 травня – генерал Галлер .
Цікавими є факти боротьби з корупцією (хоч це і виходило за межі повноважень бурмістра). Так, 17 квітня за пропозицію хабара працівникові комунальної поліції на 3 місяці була заарештована Фейга Біттерман. Повітовий комісар пообіцяв таким чином карати усіх хабарників .
А утім, це все схоже швидше на популізм та самопіар, що не дало відчутних результатів. І уже у травні 1919 р. у джерелах згадується інший бурмістр – Францішек Тверд. Ціхоцький надалі згадується як радний .
27 травня 1919 р. місто відвідав генеральний комісар Східних Земель Єжи Осмоловський. Міська рада напередодні візиту ухвалила вірнопідданчу постанову: «зазначити прагненння міста приєднатися [до Польщі – В.С,] і зрівняння в правах з рештою повітів Королівства Польського» . Один із промовців – колишній бурмістр Ціхоцький – виголосив наступні слова: «Місто Володимир колись чудове, через російську неволю зійшло до ряду малої місцини, проте давні традиції збереглись у серцях його мешканців» . Також він заявив, що «Волинь була, є і прагне залишитись польською. Ті наші війни на Волині з різними петлюрівцями, гайдамаками, січовиками – то війни правового порядку з анархією, війни лицарства нової епохи свободи з деструкціями світового перевороту, але ніколи не були війною Польського народу проти Народу Українського. Такої війни … тут немає» .
Під час перебування Є. Осмоловського міська рада звернулась до нього з рядом прохань. Зокрема, радні просили покрити дефіцит бюджету міської лікарні у сумі 60 000 марок, виділити деревину для ремонту тротуарів та громадських місць на суму 80 000 марок та надати безвідсотковий кредит на 100 000 марок на відбудову шкіл та роботу пожежної охорони. Осмоловський пообіцяв надати кошти та деревину, а питання кредиту пообіцяв розглянути коли будуть утворені органми місцевого самоврядування.

VII. Францішек Тверд (не пізніше липня 1919 - ?)

З липня 1919 р. у джерелах в якості бурмістра згадується Францішек Тверд. Інформації про нього досить мало. Про його життя до призначення на посаду бурмістра невідомо нічого.
Після захоплення більшовиками Володимира у липні 1920 р. у джерелах зникають згадки про нього. І знову зʼявляються у 1930 р., коли він був призначений начальником канцелярії костопільського повітового староства . 1931 р. Францішек Тверд виходить на пенсію .
Оце ніби-то і усе. Але маємо ще одне джерело. Щоправда доволі специфічне – це критична стаття у газеті «Myśl Niepodległa».
Коротко перекажу зміст цієї статті. З неї довідуємось, що пан Францішек Тверд за походженням поляк католик або греко-католик з Австро-Угорщини. До Першої світової війни працював охоронцем повітової вʼязниці. Згодом емігрував на Волинь, прийняв православʼя і навіть хотів стати священиком. Ніби-то був налаштований антипольськи. Одного разу його запросили до помешкання поляка. Там Тверд, побачивши портрети Косцюшка та Понятовського, вчинив скандал. Відтоді до польських родин його не запрошували.
Коли ж 1918 р. Польща відновила свою незалежність Тверд став «одним із перших біля її порогів». Невдовзі за підтримки володимирського повітового старости Тадеуша Кржижановського був іменований бурмістром Володимира. Але, як зазначає автор статті, «про те бурмистрування хроніки мовчать». Ходили чутки, ніби Францішек Тверд причетний до спалювання міських бухгалтерських документів перед приходом більшовиків.
Після більшовицької інвазії Ф. Тверд полишає посаду бурмістра та переходить працювати інтендентом любомльського повітового староства, згодом адміністративним референтом (а фактично заступником старости) того ж староства .
До інформацій, викладених у цій статті треба ставитись обережно, і з долею скепсису. Стаття явно замовна і спрямована на дискредитацію нашого героя.
Отже, Францішек Тверд був бурмістром протягом одного року - від липня 1919 до липня 1920 рр. Що сталося у місті у цей час?
Міська влада всіляко намагалась демонструвати свою польськість. Постійно відбувались патріотичні свята, демонстрації, урочисті меси. На підтримку нової влади зорганізували українську та єврейську громади. Яки виголосили декларації прихильності до незалежної Польщі.
Прикметно, що від імені українців час від часу виступав сам Францішек Тверд. 25 серпня 1919 р. до Володимира прибула сеймова комісія на чолі із послом В. Каменецьким. Коли відбувалась зустріч цієї комісії із місцевими активістами від імені українців виступав бурмістр Францішек Тверд . Він виявив почутття радості з приводу обійняття влади поляками, запевнив у лояльності українців до Польщі .
27 червня 1920 р. у місті відбулися урочистості з приводу «повернення Волинської землі до Батьківщини [Польщі – В.С.]». Для організації цих урочистостей було зорганізовано оргкомітет у складі бурмістра Францішека Тверда, голови Польської Мацєжи Школьней Вінцента Сєраковського, Яна Березовського, Бенціона Стразберга (від євреїв), Даміана Герштанського (від православного духовенства) і Фелікса Рапчевського (від польської громади). Саме свято передбачало урочисті богослужіння, парад, два безкоштовних кінопокази у кінотеатрі Війська Польського, а також концерт .
Усе місто було вбране у кольори польського національного прапора – червоні і білі. Спочатку відбулась свята меса у костьолі, відтак – урочиста маніфестація за участю війська, музикантів та учнів шкіл. З нагоди свята у стіну костелу було вмуровано памʼятну табличку .
Загалом це було надзвичайно політизоване свято, спрямоване на формування польського патріотизму серед мешканців Володимира. Хоча, треба сказати, що це є звична річ на щойно завойованих територіях (з нашої сучасності пригадайте, які патріотичні проукраїнські свята влаштовувались у населених пунктах на сході України як тільки їх визволяла українська армія). Формально свято присвячувалось 350-річчю обʼєднання Волині з Річчю Посполитою (1569 р. – рік Люблінської унії), але було покликане продемонструвати польськість міста, переконати місцеве населення у незворотності приналежності до Польщі, сформувати негативний образ «петлюрівця» та «українця» .
Окрім цього свята мали місце інші публічні акції:
 6 серпня 1919 р. свято з нагоди 5-ї річниці переходу Пілсудського через фронт;
 15 жовтня 1919 р. – косцюшківське свято ;
 перша річниця відновлення незалежності Польщі.
Розпочато збір на памʼятник полковнику Леопольду Лісу-Кулі - наймолодший полковник польської армії, який загинув 7 березня 1919 у бою за Торчин. Його заслугами були оборона Львова від українців у 1918-1919 рр., визволяв (чи захоплював) Володимир у січні 1919 р. І він мав стати польським героєм боротьби за незалежність Польщі та її східні кордони. Згодом, у Володимирі та й в усій Польщі його імʼя активно використовували у політиці памʼяті. У Володимирі була вулиця, установи, названі на його честь.
За каденції Тверда у місті зʼявилась Господа для солдатів – таке собі місце тимчасового перебування солдатів, що їдуть з фронту і на фронт (адже тривало польсько-українське протистояння). Тут їм пропонували дешеву та поживну їжу, короткострокове перебування тощо – тобто типовий волонтерський заклад. Ініціатором закладу став парох місцевого костелу Аполінарій Тарногурський.
Магістрат м.Володимира опрацював план великого Володимира, який передбачає приєднання до міста сіл Острівок, Залужжя, Рилавиця та Федорівка . До реалізації цього плану дійшло тільки у 1930-х рр.
Також постало питання подібне до нинішньої декомунізації, а власне про перейменування міста на «Володимир», що й було зроблено 3 червня 1922 р.
Тоді ж став виходити “Dziennik Urzedowy Komisariatu Wlodzimierskiego» - вийшло щонайменше два номери, але поки-що не вдалось віднайти їх друковані версії. 25 червня 1919 р. Комісар генерального східних земель оголосив вибори до тимчасових міських рад , однак жодної інформації про їх перебіг та результати немає.
Цікавим газетним дописом з часу урядування Фреда є замітка з пропозицією облаштування у місті зелених насаджень: «Володимир як і більшість наших провінційних міст не потопає у зелені. Ще кількадесят років тому тут було багато фруктових садків, але з плином часу вони були знищені та поступились місцем брудним деревʼяним будиночкам. Закладений на Фарному плаці садок і давній бернардинський парк були знищені під час війни і потребують багатолітньої опіки… Вулиці міста зовсім не озеленені. Спроби у цьому напрямку колишнього магістрату окупаційних урядів розбилися в скали апатії загалу. Посаджені дерева не підливались, кожний лобузяк здирав з них кору і більшість дерев засохла». Невідомий дописувач під псевдо «Міщанин» закликав: «Батьки міста, якщо хочете аби ваші імена були записані золотими літерами на скрижалях історії Володимира, якщо хочете, щоби нащадки вдячно вас згадували, візміть під опіку наших зелених друзів, бережіть від згуби існуюче, озеленюйте вулиці. Ліквідуйте брудні плаци середмістя, замініть їх скверами, закладайте парки» .
Актуальним було питання пожежної охорони у місті. До війни така охорона існувала, однак мала репутацію появи на місці пожежі через годину після її припинення. Під час окупації пожежна справа була налагоджена лише 1918 р. на доволі пристойному рівні. Проте, після відʼїзду окупантів робота служби припинилась .
У пресі зʼявляється дуже активний дописувач – «Міщанин». Його турбує усе: забудова міста хаотична і вимагає від бурмістра заборони будівництва деревʼяних будиночків у центрі – на вул. Фарній, Ковельській, Луцькій, Колейовій. Через стан доріг та зокрема тротуарів «кожен мешканець міста є хорошим акробатом-еквілібристом». З його ж статей відомо, що ще за австрійської окупації були покладені добрі хідники на вул. Замковій та Малоковельській. Теперішня міська влада розпочинала ремонт, але через ряд чинників не змогла його здійснити.
З ініціативи Стражи Кресової та Мацєжи Школьней у Володимирі засновано народний університет .
Таким чином, рік при владі Францішка Тверда позначений багатьма подіями. Бурмістр був доволі активним на своїй посаді, але про нього самого, на жаль, ми не знаємо майже нічого.

Віталій Скальський.
кандидат історичних наук,
науковий співробітник
Інституту історії України НАН України
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

^