dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 989
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 16-10-2014, 09:58
16-10-2014, 09:58

Спогади Ірини Вікентіївни Білової

Категорія: Історія

Спогади Ірини Вікентіївни БіловоїНародилася я у Володимирі в 1932 році. Батька свого не пам`ятаю, хоча знаю, що він мав інженерну освіту. Захищав диплом у Франції. Знався на тонкощах будівництва карет. Сім’я наша жила досить бідно. Пам'ять зберегла трохи підліткових спогадів. У місті був дитячий будинок для сиріт та дітей з малозабезпечених сімей по вул. Киселинській. Діти там харчувалися та робили домашні завдання. Ішли до школи, а потім у цьому дитячому будинку обідали, робили уроки, вечеряли та йшли додому. Цей заклад фінансувався військовими з школи підхорунжих артилерії запасу. Молодший брат відвідував цей будинок. Дітей забезпечували усім необхідним – від білизни до верхнього одягу. Там де зараз площа, була вулиця Фарна з багатьма будиночками та магазинами. Пам’ятаю магазин єврея Вакса, де продавалися шуби і пальта. В 1941 році у понеділок раненько бомбили місто. На місці готелю був трирівневий підвал. І там загинуло більше 120 чоловік – люди з навколишніх будиночків, що хотіли врятуватися у цьому підвалі. Взагалі на площі було багато єврейських будинків. На перших поверхах були магазини, зверху - жили, а підвали використовували для зберігання продуктів, як склади. Після бомбардування все було розгромлене, лишились тільки будівля швейної фабрики, кілька житлових будиночків і синагога. Вона була круглої форми. Єврейська тора була не така як Біблія, це були сувої з пергаменту. Синагога мала такий приблизно статус, як собор, а ще були божниці. Будівля однієї із них залишилась – це автоклас ВПУ. На той час у місті було 70% євреїв. Костел був загороджений. Забудова біля нього була одноповерхова, в основному - магазини. Такі ж магазини були на розі вулиць Ковельської та Шевченка та всередині цього кута, там, приблизно, де офіс Ковальчука. В глибині цієї території був кінотеатр. Неподалік був маленький скверик. За німців там бурею звалило велике дерево. І під корінням виявили підземний хід до Зимненського монастиря і до Успенського собору. Старші хлопці туди лазили. Спогади Ірини Вікентіївни БіловоїВід вокзалу вулиця майже не змінилась. Тільки на болоті побудували п'ятиповерхові будинки. Вулиця Луцька теж не дуже помінялася. Як звертати до Василівської церкви, були дуже старі будиночки, врослі в землю, що вікна аж до землі діставали. Луцька вулиця починалася від музичної школи, йшла вздовж валів городища, поза універмагом та автостанцією. Ринку не було. На тому місці були єврейські магазинчики та будиночки. Весь центр був єврейський. Під час війни все залишилось розгромлене. А після війни завали розбирали і шукали єврейське золото. Неподалік від нашого будинку була «перевалочна» база для полонених, яких везли з Німеччини. Вони збирали цеглу, будували бараки, рили траншеї, будували пічки, щоб якось виживати. Спогади Ірини Вікентіївни БіловоїМайже в центрі міста було дві єврейські школи. Одна на розі вулиць Драгоманова і І.Франка, а інша – там, де пенсійний фонд. А як їхати на Заріччя, де перша школа, була їхня школа торгівлі. Проходили сільськогосподарську практику у будівлі, що знаходитьсь на полігоні (після війни там був будинок престарілих). Взагалі, багатонаціональне населення Володимира жило між собою досить мирно на той час. Часом бували бійки. Проте поліція працювала справно. Діти, звичайно, бешкетували та дражнилися. Із кутика сорочки формували свиняче вухо і показували його євреям. А вони того не любили. В п’ятницю ввечері після заходу сонця починалося єврейське свято. Нічого не можна було їм робити, навіть запалити сірника. Все готове було для приготування їжі ще за дня. Каструлі стояли з варивом на плиті і дрова були накладені. А щоб розпалити в плиті кликали українських підлітків. І, звичайно, за це їм щось платили. По сусідству у нас євреїв не було. А поодаль були два млини – єврея Ехінзона і Савицького. Коли старий Ехінзон помер, Савицький зупинив роботу на десять хвилин і наказав своїм робітникам вийти на подвір’я і віддати шану померлому. До 1943 року українці з поляками теж жили дружно. Взагалі, українців і поляків не можна було розрізнити. Вдягались однаково, говорили переважно польською мовою. До школи всі ходили разом. Лише на уроки релігії католики йшли до ксьондза, а православні – до батюшки. У той час школи ділились окремо для дівчат і окремо для хлопчиків. У будинку з дзвіницею була дівчача школа, а по вул. Драгоманова (червона школа) - чоловіча. Спогади Ірини Вікентіївни БіловоїНедалеко від педучилища був будинок лікаря Бобеса – невропатолога, який спеціалізувався по захворюваннях голови. Також по вулиці Драгоманова, на місці теперішньої стоматології, був будинок «харцежи» (щось подібне до комсомольців). Ресторан «Дружба» до війни був рестораном «Під стріхою». У цьому ряду була фотомайстерня, магазин взуття чеської фірми «Бут». У місті було кілька лікарів: Сятецький – біля першої школи, Бобес, Шехтер – терапевт, жив у будинку, де зараз фінвідділ. З фасаду було житло, а з двору палати. Сіташ, напевно, був хірургом. Там, де був старий роддом, теж приймав лікар, а навпроти стояв дерев`яний будиночок і там приймала його жінка - окуліст. Коли мені було 5 років (1938), то дядько подарував мені ляльку. Купив її у магазині, де зараз ресторан «Дружба». Скільки то було радощів! Справжня лялька з ручками і ніжками. Ніяких іграшок ніхто не мав. В кого мати вміла зробити мотану ляльку з тканини, то вже була радість. А ще їздили по вулицях шматалайники: збирали всяке шмаття, папір і обмінювали це на глиняні свистульки: ангелочки, собачки. От і всі іграшки. Пам`ятаю, як бабця поїхала на престольний празник і привезла мені дві гладишечки, з’єднані між собою. Скільки то було радості! Тепер цим дітей не здивуєш. А коли мені подарувати тканину на платтячко, я була на сьомому небі. Мама вміла трохи шити і пошила хороше платтячко. Спогади Ірини Вікентіївни БіловоїЦікаво було на свята. Святкували Різдво і Новий рік. На Різдво ставили ялинку, яка стояла до Водохреща. Готували 12 пісних страв, коли мали з чого. Кутя у нас була. Але перше, чим ми ділилися, був оплаток – так у католиків заведено. Обов’язковим на столі мав бути печений короп, бігос, пісні голубці з пшоном, пироги. На Новий Рік, на Багатий вечір ходили перебіранці, ходили хлопчики віншувати. Наша сім’я жила досить бідно. А якось на свята ми поїхали з мамою до дядини. А вона напекла цілу миску пончиків. Мені так захотілося… Але ж виховання не дозволяло попросити. Проте дядина сама здогадалась і запропонувала мені пончика. Він був смачний, але їсти я його не змогла – солодкий, жирний. Я такого ніколи не їла. Запам’ятався ще один випадок. Захворів син одного купця єврея. Шукали лікарів по всій Польщі. Але ніхто не міг допомогти. Мали ампутувати ногу. Хлопцеві було лише 23 роки. Хтось із знайомих йому каже: «Як тобі хватало грошей на варшавських професорів, то поїдь і до Білина. Там є одна бабка, знахарка Воробій, що багато кому помогла». Купець віднайшов ту жінку. Вона погодилась лікувати його сина, та й питає: «А як же мені лікувати? Я буду використовувати свячену воду, буду читати молитви. А ви єврей…». А він і відповідає: «Я прийшов до лікаря…» Одним словом, та жінка таки вилікувала хлопця. І от одного разу іде він по вулиці і зустрічається зі знаменитим лікарем, котрий казав, що треба ампутувати ногу. «Чи я помиляюсь? Це ти чи не ти?», - каже професор. І хлопець розповів про своє зцілення… Знаменитого лікаря розібрали завидки. Це було як ляпас для нього. І як наслідок – приїжджають до бабці міліціонер, лікарі робити ревізію. А в неї на подвір`ї підводи, багато хворих людей. До хати нема як зайти. Тут віск палять, там ще щось… Спогади Ірини Вікентіївни БіловоїПочали робити бабі ревізію – шукати ліки. А навіть йоду не знайшли. Ну і питають в неї: «Чим ви лікуєте?» А вона каже: «Якщо вам цікаво, то ходіть зі мною на горище». Хата була покрита соломою, гора старанно вимощена, cкрізь порядок, ніде ані павутинки. До балок підвішені різні купки зілля. «Ось цим я і лікую. Ось це від живота, це від голови, це від такої хвороби, а те від такої…Це моя аптека. Я сама збираю трави у певні дні, у певні години»,- каже бабуся. Ну і не мають за, що причепитися до жінки. Дехто з лікарів ще розпитали бабку про трави і поїхали. Жінка з Білина дожила до 93 років. Померла у 1938 році. Ні писати, ні читати, ні рахувати вона не вміла. Зате дуже добре зналася на травах. Знала коли, де і які трави можна збирати, і вміла їх застосовувати.



Спогади записали:
Кучерява Р.І. та Гринчук П.Г.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

^