dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Історія » Нев’януча гілка володимирського роду Комаревичів
Інформація по новині
  • Переглядів: 101
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 18-05-2022, 11:44
18-05-2022, 11:44

Нев’януча гілка володимирського роду Комаревичів

Категорія: Історія

«Можна до вас, батьку, завітати?», - запитали незнайомці у господаря, який вийшов назустріч. Ніна щільніше закуталась у кожух: прийме повстанців її батько, чи ні? «Заїжджайте, прошу», - відповів Володимир, і вже не таїв радості, побачивши доньку. Такій конспірації дивувались Нінині друзі, бо і вони не знали, куди їдуть. З тих пір домівка Комаревичів стала прихистком для районового проводу «семірки» і «дев’ятки». У Малих Микуличах повстанці вирили криївки, підліковували рани. Тут ховався курінний Голуб, якого поранили у Вовчаку, коли зустрічався зі старшинами ОУН-УПА. У лісі за ними чатував запроданець, який з міномета поранив у груди Голуба і застрелив кілька підпільників. Після хвороби хлопець вернувся на «Січ» і знову втрапив у пригоду. Його схопили німці і примусили копати окопи біля Тумина. А коли відправляли у Німеччину, біля П'ятидень він вистрибнув з вагона і сховався у пшеницях. Просидівши до ночі, навпрошки вирушив до знайомого хутора. Курінний застав Ніну за роботою: вона писала плакати «Смерть Гітлеру!» Відпочивши, вернувся у рідні ліси - на Вовчак.
Одного разу повстанці знайшли у лісі пораненого молодого хлопця – розривна куля пройшлася по долоні, рука спухла, загноїлась. Незнайомець не розмовляв. Його доправили на хутір біля Хотячева. Ніна піклувалась про нього, хоч і сама потерпала від чиряків. Та лікування не допомогло - у хлопця почалася гангрена. У володимирському шпиталі повстанці відшукали лікаря-німця, котрий погодився допомогти, але щоб хворий мав документи. І ще зажадав кілька кілограмів масла і багато яєць. Районовий «дев’ятки» Євген роздобув документи, попросивши хворого запам’ятати нове прізвище, Ніна – продукти. Втім, уже видужуючи, незнайомець заговорив, і на запитання, як звати, назвав справжнє ім’я – цим себе видав.
Влітку 1944-го у хату до Комаревичів прийшли «мельниківці», арештували Підкову і відвезли його у свій штаб, у Лудин. Ніну та її подругу Клаву Стасюк не чіпали. Хто міг зрадити? – міркувала дівчина, і сповістила про арешт коменданту СБ Сірку. Він доручив, аби йшла у Лудин та довідалась про долю повстанця. Назвавшись дружиною Підкови, вона знайшла ватажка і вмовила його, щоб відпустив чоловіка. Він пообіцяв. Вночі у її шибку постукали, і при місячному сяйві дівчина побачила знайому постать.
Згодом у Малих Микуличах отаборились німці та «власівці», які завезли у двір Комаревичів польову кухню, а у стодолу нагнали солдатів. Ніни вдома не було, вона виконувала завдання. Коли ж поверталась, її перейняв сусід Ніжинський і попередив про чужинців. Все ж вирішила йти. На запитання німецького офіцера, де ходила, відповіла, що допомагала дядькові у полі.
Ніщо не передбачало біди і прийдешнього ранку. Сім’я займалась звичними домашніми справами - Володимир повів телицю на луг, Лідія пішла до сусідки Лукії по молоко. Ніна з сестрою Ліною ніжились у ліжку. Раптом до них з криком прибіг «власівець», тримаючи в руках фінку і німецький автомат, які солдати знайшли у сіні. Де схрон? Де партизани? - прискіпувався до дівчат. Ніна знала, що це зброя Підкови і Сірка, але мовчала. Солдати зірвали підлогу в усіх кімнатах, але нікого не знайшли. Розлючені побігли на луг до Володимира, вдарили його прикладом по голові. Чоловік впав на траву. Ніна під руки повела батька додому. Комаревичів арештували і поодинці допитували. За подіями спостерігали німецькі офіцери. Наступного дня арештантів хотіли доправити у Володимир, але німці перешкодили. «Війні кінець, ми відходимо за Буг», - казали вони. Так і сталося. Володимир на конях відвіз їх до Устилуга. А вернувшись додому побачив Підкову і Сірка, які просили доправити зброю на «дев’ятку». Трофеї сховали на возі, прикрили сирими коноплями, соломою і мішками. Переїжджаючи через устилузьку дорогу їх двічі зупиняли німці. Врятувало те, що Підкова добре розмовляв німецькою і пояснював: вони втікають від більшовиків, та їдуть забрати батьків. У Стрілецькому на них чекали друзі, котрі сховали зброю у криївку.
Не зламали ні тюремні тортури, ні муки, ні хвороби
Фронт посунувся за Буг. На Володимирщину прийшли радянські війська. Як і у 39-у році, з перших днів окупації розпочалися репресії населення органами НКВД, пошуки й арешти членів підпілля. Взялися також вивозити в Сибір тих, хто вже за німців був викритий чи підтримував повстанців. Добре законспірованих бункерів до приходу більшовиків ще не було, а про наявні знало багато людей. Ніна відразу вийшла на зв'язок з окружним проводом ОУН-УПА і пішла у підпілля. Вона розповсюджувала нелегальну літературу, передавала грипси з необхідною секретною інформацією - вузенький продовгуватий шматочок цигаркового паперу. Його носили дівчата-розвідниці, а у випадку арешту мали проковтнути. «Енкаведисти», хоч і не мали доказів її причетності до підпілля, не давали спокою Ніниним батькам: примушували, щоб виказали доньку, зреклися її, вербували, залякували Сибіром. «Ми Сибіру не боїмось. І так все життя, мов на каторзі», - відповіли вони.
Попри всі труднощі, життя у підпіллі продовжувалося, боротьба тривала. Повстанцям стало важче переховуватись, на кожному кроці на них чатували зрадники. Через донощиків енкаведисти знаходили підпільників, арештовували тих, хто співпрацював з ними. Особливо потужно розшукували провідників служби безпеки (СБ) ОУН-УПА. Купуючи сексотів, не жаліли ні засобів, ні грошей, обіцяли їм «золоті гори» і помилування. Втім йшли на зраду одиниці, бо це вважалася найбільшою ганьбою. Провід ОУН-УПА вимагав від кожного підпільника особливої обережності, конспіративності, суворої виконавчої дисципліни.
У Володимирській окрузі викрили «дев’ятку», вцілілі підпільники приєднались до «семірки». Її очолив Підкова, а Ніну призначили провідницею жіночої сітки. Обоє вирушили у Суходоли на зв'язок з комендантом СБ Богданом. Його очікували у сіні на горищі у перевірених людей. Їхня донька Надя попередила, що сільський голова догоджає більшовикам, то в селі постійні обшуки. І справді не забарились «яструбки» з винищувального загону. Перевернувши все у хаті, вилізли на горище і багнетом проколювали сіно. «Нєту там нікого!», - розлютились, бо донос не підтвердився.
У тривозі й небезпеці прийшов 1945 рік. На свято Василя повстанці домовились зібратись у Хобултові, в Самолюків. Ніна з господинею і її донькою Лідою напекли пирогів, наварили куті, приготували вечерю. Але побратими все не йшли…Важке передчуття мучило всю ніч.
Наступного дня, так і не дочекавшись хлопців, Ніна з Лідою пішли до сусідки Ганни Голячук. Враз на подвір’ї голосно загелкотали гуси. Визирнули у вікно, а хату оточили «енкаведисти». Окрім Ніни, арештували Ліду і Ганну, їхніх батьків, та всіх повезли у Володимир. Пізніше дівчата довідались про зраду. Стало відомо, що Підкова, Богдан і Євген переховувались у криївці, у Шистові, й на багатий вечір, 13 січня їх виказала господиня. Коли вороги оточили схрон, Богдан і Євген вийшли з нього, а Підкова застрелився. Його дістали і поклали на сніг. «Какой красівий бандеровєц…», - ворогів вразила його зовнішність. Вночі друзі тайком забрали побратима і поховали у лісі.
У Володимирі Ніну допитували два лейтенанти і полковник прикордонних військ. Згодом зайшов комендант служби безпеки ОУН-УПА на псевдо Богдан, котрого викрили у Шистові. Він погодився працювати на НКДБ. Ніна добре знала Михайла Мороза з Бегети, але зробила вигляд, що вони незнайомі. Зате зрадник розповів про підпільницю усе що знав. А вона, як не старався, не назвала адресу окружного проводу ОУН. Її били кулаками, ногами, стільцем…Після напівнепритомну кинули на цементову долівку в одиночну камеру попереднього затримання, де через розбиту шибку сипав сніг. Холод і нічні допити не давали заснути. Ніна ледве втрималась, щоб не обняти подругу Соню Чеханську з Хобултови, яку підселили до неї. І обоє розплакались, коли за конвоїром зачинились двері. Минули два тяжких місяці у холоді, голоді, з вошами, бо не мились жодного разу. Вимагаючи комісію, Ніна оголосила голодування, її підтримали інші арештанти. Вона витребувала, щоб перевели у загальну камеру з пічкою-буржуйкою. А коли зняла одежу і прикладала до гарячої пічки, з неї сипались воші…
На допитах Ніна трималася мужньо. За супротив і непокору її посадили у цементовий мішок-спецкамеру, де навіть не присісти. Не вистачало повітря і вона непритомніла. Знесилену, але нескорену, знову і знову вели на допити. «Ну, тепер згадала, де окружний провід ОУН?» – злостився задник, який чекав її у кабінеті слідчого. І щоразу чув: «Нічого не знаю».
У березні, у відкритій вантажівці в’язнів переправили до Луцької тюрми. Перед від’їздом їх вивели у коридор і Ніна побачила Марійку Козлюк, Ганю Голячук, Ліду Самолюк, батьків Гані та Ліди, Макара Павлосюка, Арсена Пасальського. Тільки чоловікам та Ніні одягнули на руки кайданки. Коли вони проїжджали біля Микулич, у засніженому полі довго чувся розпачливий крик матері Марійки Козлюк: «Куди везете мою доню?!»…
У Луцьку з’ясувалось, що на Ніну неправильно оформили документи. Її та Марійку Козлюк, бо у неї не спадала висока температура, відправили назад. Дорогою Ніна не могла ворухнути руками – заковані за спиною, вони відмерзали на холоді, й вона гріла їх об Марійчину голову, яка палала у тифозній гарячці. Та швидко добратись у Володимир не вийшло, бо біля Микулич (на щастя, чи на біду) зламалась машина. Довелось заночувати у сільській раді. Охоронці, напившись самогону, поснули. До дівчат пробралась Марійчина сестра Устя, принесла їжу, а вони розповіли про зрадника Богдана, що виказав усі криївки.
Переписавши документи, Ніну вдруге повезли в Луцьк, але вже потягом з Ковеля. У тюрмі її поселили у загальну камеру, вщент заповнену полонянками. Тривали нічні допити: де знаходиться окружний провід ОУН? «Якщо питають, то не знають», - тішилась дівчина. Виснажена допитами і голодом, у сякій-такій одежині з чужого плеча, бо її одяг спалили під час дезінфекції, пострижена наголо, Ніна була схожа не на дев’ятнадцятирічну дівчину, а на худесенького хлопчика-підлітка. Але вона міцно трималась за життя, та ще доглядала за тифозними.
Прощавай, Волинь…
У квітні 1945-го завершилось слідство і військовий трибунал у складі трьох осіб виніс ухвалу: Ніну Комаревич засудили на 15 літ каторги і на п’ять – позбавили громадських прав. Такий термін отримала і Ліда Самолюк. Їхнім подругам Соні Чеханській, Марії Козлюк, Ганні Голячук присудили по десять років каторги і три – позбавили у правах. Побратимів Арсена Пасальського і Макара Павлосюка хотіли розстріляти, але вирок переглянули і замінили 25 роками каторги. Ніниних рідних, як «ворогів народу» вислали на Північ – у Молотовську область, а все їхнє майно конфіскували.
Після вироку підпільниць перевели у спільну камеру. Носив їм передачі батько Ліни Петрощук, котрий служив священником і жив у Луцьку на Гнідаві. Ніну поклали у лазарет, бо захворіла на тиф. Невідомо чи вижила, якби не добрі люди, котрі освітлювали її шлях сонячним променем, людяністю і милосердям, допомагали їй нести важкий хрест, приготований долею.
Якось дівчина побачила на халаті у лікарки кілька конвалій, бо у камері стояв нестерпний запах. Ніна дуже любила ці ніжні весняні квіти, отож і хворій принесла невеликий букетик. Ніна вдихнула п’янкий аромат, що нагадав їй рідний ліс, маму… Одного разу, сусідам у передачу поклали гілочку бузку. Ніна взяла її, притулила до грудей і довго сиділа із зів’ялими квітами. Це побачив молодий санітар, котрий розносив термометри і ліки. Наступного дня він подарував їй великий букет. Йому раділа, мов дитина.
Хто знає, чи доїхала б живою до місця ув’язнення, якби у Києві не зустріла свою родичку, котра працювала медиком на пересильному пункті, на Лук’янівці. Коли Ніна з подругами стояла за колючим дротом, її впізнав хтось з земляків, що очікували етапу: «Ніно, твого дядька Олексія розстріляли у володимирській тюрмі…» Від сумної звістки зробилося зле. До неї та ще до хворої Галини Брилко покликали медичку Олену Комаревич. Чи вона бува не Нінина родичка? З’ясувалось, що так. Оленка родом з Корця, а її батько доводиться Ніні двоюрідним дядьком. У дорогу сестра дала сухарі і ліки, бо після тифу Ніна хворіла на дизентерію.
В’язні попрощалися з Україною. Їх повезли товарняком, що зупинявся на кількох станціях, де роздавали їжу – суп з темно-зеленим бадиллям редьки і кукурудзяно-ячмінний хліб. Від них ще більше болів шлунок. Доїхавши до Молотовська Архангельської області каторжани пересіли на корабель «Діксон», і Білим та Беренцовим морями припливли у заполярний порт Дудінка. Політичні в’язні їхали з кримінальними злочинцями, яких привезли з Магадану і Колими. Поводились вони нахабно і зухвало, силою забирали мішки з сухарями. Вузькоколійкою з Дудінки засуджених повезли до 102 кілометра до станції Надєжда – у «Норильсклаг». У найстрашнішому таборі на крайній Півночі чекала каторжна праця і невільницьке життя, і скрізь – безкрая холодна тундра.
У чужім краю за тисячу кілометрів від домівки
Знесилена Ніна не могла іти, її за руку підтримувала подруга Олена Нерода. Засуджених привели до довгих бараків під брезентом, порахували за списком. Чоловіків доправили в зону, а жінкам дозволили помитися у невеликому озерці. Після липневої спеки і важкої дороги вони кинулись до води, випрали і висушили одежу. Ніні видали пронумерований поношений спецодяг – сорочку і сукенку з чорного ситцю, ватяні штани, фуфайку і зимову шапку. На ньому лишились бурі сліди крові. Вранці Ніна з п’ятіркою ставала на перекличку. Вийшовши за табірну браму брались попідруки. З усіх боків оточували конвоїри. «Шаг влєво, шаг втраво - счітається побегом. Стреляєм без предупрежденія!», - кричали вони.
У таборі Ніна познайомилася з бранцями із Рівненщини, Львівщини, Тернопільщини, Станіславщини, Східної України, Білорусії. Вона працювала по дванадцять годин на будівництві аеродрому в бригаді Ліни Петрощук. Від бараків до роботи йшла три кілометри в один бік, таку площу мало і летовище. В’язні не припиняли роботи навіть у шестидесятиградусний мороз. У коротку перерву грілись біля пічки-буржуйки, що стояла у брезентовому наметі. Годували їх двічі: вранці - ополоник (двісті грамів) вівсянки, ввечері – трохи більше баланди з сочевиці або вівсянки зі шматком напівгнилої тріски, і триста або п’ятсот грамів чорного хліба. Від голоду найбільше страждали прибалтійці, котрі шукали у смітниках кістки з риби, варили їх і пили відвар. Після зміни жінки розвантажували вагони і на собі несли до табору – то важкі колоди, то дошки, то брили снігу для кухні чи лазні. Деякі падали від втоми чи голоду. Тоді конвоїри викликали «біду» - візника з кіньми, він зачіпляв бідолаху мотузкою і віз у тундру, у сніги на здобич звірам... Можливо, така б доля спіткала і Ніну, яку звали «доходягою». Врятувало, що тюремне начальство перевело її на легшу роботу в бригаду Валентини Волокітіної. Якось, копаючи рів для кабелю, натрапила у землі на білі солодкі корінці. Охоронець попередив, що вони можуть бути отруйними. І приніс головку свіжої капусти, яку по листочку ділили між собою…
Ввечері Ніна, мов сніп, валилася на голі дерев’яні нари. Холод забирався під намоклий одяг, який на собі досушувала. Якщо у когось сповзала з голови шапка чи хустина, то волосся примерзало до нар.
Не раз Ніну від смерті рятував лікар-литовець Пунпурс. А довідавшись, що вона з України, допоміг знайти батьків, бо не знала, куди їх виселили, і чи живі? Листуватись їй заборонялось. Литовець особисто надіслав вісточку у Володимир до Ніниної тітки Ані - дружини батькового брата Василя. У невістки доживала віку бабуся Анісія. Вони і повідомили адресу Володимира, якого з дружиною і донькою Ангеліною вивезли на спецпоселення у станицю Пашія Молотовської області, Чусовського району.
Ніні здавалось, що довга заполярна зима не закінчиться ніколи. Втім, незважаючи на люті морози, мошкару і каторжну працю, суворий край вмів дивувати. Коли дівчата вперше побачили північне сяйво, яке переливалося і миготіло різними кольорами, вони покидали у сніг кайла і лопати, та довго дивились на небо. Навіть конвоїри не насмілились порушити тишу грізними криками. І не дай Боже, попасти у немилість до начальства. Відразу зменшували пайок, садили «на гарантію», а непокірних направляли до оперуповноваженого, а в нього одна правда - у барак до криміналістів та рецидивістів.

Нев’януча гілка володимирського роду Комаревичів

Посередині Ангеліна. Перші роки заслання.

І поніс вітер над таборами вісточку надії
Минали роки гіркої неволі на сто другому кілометрі. А майбутнє місто Норильськ, тоді це селище, потроху відвойовувало у природи сотні метрів тайги, і потребувало робочих рук. Разом з іншими каторжанами будувала його і наша землячка. Ніна працювала у піщаному кар’єрі, у бригаді Ліни Петрощук. У колекторах стукотіли відбійні молотки, де жінки добували камінь, пісок, гравій. Від постійного недоїдання і нестачі вітамінів хворіли на цингу - кривавили ясна, пухли ноги, відкривались рани, підвищувалась температура. Захворіла і Ніна, та ще додалось запалення легень. Дівчину поклали у табірну лікарню, де відпоювали відварами з хвої та дріжджів. Справжні ласощі - сухарі та сушені яблука принесла їй подруга Валя Лещук, яка отримала посилку від батьків з Володимира. Ділилася з нею продуктами Марійка Карпунь, родом з села Ощів Горохівського району. Біда і неволя здружила дівчат, і за добро Ніна хотіла віддячити. Вилікувавшись, надумала обміняти чоботи на хліб у матерів, котрі народили у неволі дітей, бо їм видавали більші пайки. Наглядачі перестріли її на дорозі. Мов пси вирвали хліб, кинули на сніг і затоптали… «Ні чобіт, ні хліба», - розповідаючи про пригоду Марійці, Ніна не стримувала сліз. «Терпи, Ніночко, колись ми наїмося хліба…», - заспокоювала подруга. Лягла спати заплакана і засмучена. Та зраночку природа покращила настрій, бо прокинувшись, побачила сонце, що вперше за дев’ять місяців з’явилось після полярної ночі. Здалеку чулись радісні вигуки тунгусів, які зустрічали його піснями і ритуальними танцями.

Нев’януча гілка володимирського роду Комаревичів
Норильськ, який збудували каторжани. 1950-ті роки

У таборі Ніна сумувала за малюванням, і якось наважилась попросити у батьків, щоб вислали акварельні фарби, пензлики, олівці, альбоми. Вісточки чекала з нетерпінням, а відкривши посилку танцювала від радості. А ще матуся поклала відріз сатину і нитки для вишивання. Згодом дівчина записалась у художній гурток, яким керувала художниця з Прибалтики, зробила підрамник, у подруг розжилася шматком полотна і…написала копію картини Івана Шишкіна «Среди доліни ровния». Це була її перша олійна робота. За старанність похвалила керівник гуртка. «Как точно вишла копія. Лучше здесь занимайся, чем записки писать…», - начальник табору натякнув про «допомоговий комітет» (у зоні діяла підпільна організацію ОУН-УПА).
Коли у 1953 році помер Сталін, у в’язнів зажевріла надія на дострокове звільнення. Та ще більше лютували конвоїри, почастішали обшуки й у жіночому таборі, де знайшли ножі, зроблені з цупкого полотна, дроти для в’язання шкарпеток і рукавиць, а у Ніни – фарби і олівці. «Забираєм, єто хімія, отравишся». «Я жити хочу, а не труїтися…», - відказала вона.

Нев’януча гілка володимирського роду Комаревичів
Ніна за мольбертом у Норильську. 1954 рік.

По-сусідству із жіночою зоною була чоловіча – четверта і п’ята. Одного разу Ніна почула звідтіля українську пісню, що, мов на крилах, линула в заполярне небо. Вартовий відкрив вогонь. Кулі влучили у кількох в’язнів, вбили молодого хлопця Ковальчука з Волині. Протестуючи, зупинився Норильськ 40, себто 40 тисяч в’язнів відмовились працювати. Зону оточили два ряди військ НКВС. Наступного дня в’язні перекинули у шостий жіночий табір записку: «У нас є поранені, ми не виходимо на роботу, страйкуємо». Їх підтримали жінки, і спільно створили страйковий комітет, вивісили чорний прапор, як знак протесту і суму за загиблими, оголосили голодування і вимагали комісію з Москви. Коли конвоїр, погрожуючи розстрілом, хотів зняти прапор, волинянка Надя Гопонюк відважно стала проти нього: «Стріляй!». Слово підхопили всі засуджені. Солдати штурмували жіночий табір, застосували шланги з холодною водою. Ніна з усіма співала гімн «Ще не вмерла Україна». Це стало ще одним поштовхом до повстання в одному з найстрашніших таборів - у «Норильсклаг». Крики з табору чули в Норильську. «Що їм там роблять, що так кричать?» - питали. Чоловіки з третього табору щоночі писали листівки - п’ятсот, тисячу за ніч. Паперу мали вдосталь, бо багато лишилося в приміщенні табірної адміністрації, яка втекла. Листівки були звернені до жителів Норильська. Вони їх клали у великі паперові змії, які запускали в повітря. До тих зміїв прикріпляли спеціального гніта, який горів з розрахунком, щоб листівки розсипалися над містом. Іноді вони летіли за 120 кілометрів до Дудінки. Табір був розділений на кілька куренів у яких панували порядок і дисципліна. Вхід до табору охороняла сотня, якою керував Микита Худоба з Рівненщини. При в’їзді висів великий лозунг «Воля або смерть». То вже була непокора вільних людей, дух яких не вдалося зломити. Навіть «Голос Америки» у радіоефірі розповів про норильське повстання, яке тривало з 4 червня до 4 серпня 1953 року. У ньому взяло участь 4800 політкаторжан. Страйкуючи, вони витребували з Москви заступника генпрокурора Вавилова і комісії на чолі з працівником ЦК Кисельовим. І керівництво таки пішло на компроміс - прибрали з вікон грати, а з одягу - номери, дозволили писати два листи на місяць і носити волосся, встановили десятигодинний робочий день, не заперечували проти побачень... Втім, не минуло місяця і найбільш активних в’язнів вивезли у невідомому напрямку. Це стало причиною повторного виступу норильчан у всій зоні. У ніч з 3-го на 4-те серпня п’ятдесят третього року війська МВС жорстоко розправились з повстанцями. Найактивніших звезли на виселок «Вальок». Через кілька тижнів їх завантажили в баржу і відправили кого-куди: на Колиму, в Іркутський та Володимирський централи, у Тайшетські табори, у Воркуту. Після норильського повстання відразу піднялась Воркута, захиталась Колима, а через рік застрайкував Кенгірський табір у Казахстані, участь в якому брали і колишні «норильчани». Той вогонь уже було не погасити ні кулями, ні погрозами. І рушійною силою, організаторською, моральною, політичною були, власне, українці: повстанці, ОУНівці - всі ті, діяльність яких була пов’язана із національно-визвольною боротьбою.
Стихли буремні події, і Ніну перевели у сьому зону в бригаду подруги Марії Карпунь будувати корівники у тайзі. Охоронці навіть не зважали, коли дівчата йшли у ліс збирати ягоди, чи купались в озері (у лазні воду видавали по-нормі - тазик на миття і прання). Куди звідтіля втечеш? Ніна працювала у першу зміну, потім – у клуб, де займалась улюбленою справою. Якось перед новорічними святами художник-оформлювач Юлія Жаровська попросила намалювати декорації до вистави «Іван та Мар’я», яку ставила завклубом Рита Маєвська. У холодному клубі мерзли руки і фарба, яку розігрівала на електроплитці, та Ніна не зважала на це і клала мазок до мазка.
Різдвяні свята українки святкували з вертепом та колядками – сценарій написала Ліна Петрощук. Це не сподобалось наглядачкам, які розганяли колядників, але вони знову йшли від бараку до бараку. Після непокори порушників перевели у шосту зону, і звільнили начальника табору, який єдиний з адміністрації допомагав засудженим.
Настав час, коли Ніну позбавили охорони, видали паспорт і поселили у гуртожиток – двоповерховий барак, але ще виїжджати з міста заборонили. Трудячись в інструментальному цеху вона познайомилась з начальником Олександром Івановичем Шерером та майстром Карлом Карловичем, які звали її донькою. Втім, важливе знайомство, яке змінило її долю, чекало попереду…
«У тобі любов і Україна», -
Ці слова каторжанин Олександр Петрич присвятив коханій дружині Ніні з якою доля звела у суворих норильських таборах.

Нев’януча гілка володимирського роду Комаревичів
Олександр і Ніна Петричі у Норильську

Олександр родом з Проскурова, нині місто Хмелницький. Закінчивши вісім класів, подався до Львова, де напередодні війни будував військові об’єкти. Коли німці увійшли до столиці Галичини, юнак не евакуювався, а пройшов тритижневий вишкіл в ОУН, і його направили додому. У рідному місті призначили директором друкарні, де виходила газета «Український голос». Відважний підпільник таємно друкував листівки, плакати, брошури. У березні 1944-го його арештували. Суд у Кам’янці-Подільському присудив двадцятирічному юнакові п'ятнадцять років каторги і п’ять – позбавили у правах. Харків, Красноярськ, Дудінка, Норильськ - туди засилали тих, хто мав загинути. У норильському таборі конвоювали у третю зону, яка чи не першою піднялась на повстання наприкінці травня 1953 року. Розпочались обшуки. Олександр ледве встиг спалити власні вірші, бо за них міг би отримати додатковий строк. Табір пересортували, і він потрапив до БУРу (бараку посиленого режиму), працював на шахті «Західна». Там познайомився з волинянином Макаром Павлосюком, який у 1945 році засуджений по одній справі з Ніною Комаревич. Він і запропонував Саші: «Он скільки хлопців переписуються з дівчатами, а ти все тільки вірші пишеш у свій блокнот (його таємно зробив член УПА з Рівненщини Петро Опанчук). Чому б тобі не познайомитись? Знаю хорошу дівчину, яка підійде за характером» . І назвав прізвище Ніни.
Поштовий зв’язок у зоні вигадали оригінальний – записки хлопці виносили з бараків у рукавицях. Ті, які йшли на роботу в шахту, передавали записки тим, хто працював на промисловому будівництві, а ті переправляли їх у жіночу зону.
На першу пропозицію від Олександра Ніна запропонувала йому знайомство з його землячкою з Хмельниччини. Але він відмовився навідріз, написавши, що крім Ніни нікого не хоче бачити. І надсилав їй поеми-листи. Дівчина листувалася з багатьма хлопцями – такі приємні моменти, хоч якось скрашували табірне життя, але щоб їй так гарно писали віршами?! Мабуть, її земляк Макар був добрим психологом, коли наполегливо радив їм зустрітися.
Одного разу Ніна передала Олександру знімок без підпису, на якім вона і ще троє подруг. Юнак, глянувши на незнайомок, заочно впізнав Ніну. Аби підтвердити свій здогад, пішов до хлопців з Володимира, але вони показали йому на іншу. Згодом дівчина передала ще одне фото. Як же радів хлопець, що не помилився першого разу! «Ця дівчина – моя доля, послана Богом, і вона стане моєю дружиною», - вирішив. Так і вийшло.
Олександра звільнили у лютому 1955 року, але він не поїхав, а чекав Ніну в Норильську. Аби її побачити, з товаришем Ільком Майданським таємно пробрався в інструментальний цех «Промбуду», де вона працювала. Навіть не встигли надивитися одне на одного, як наглядач викликав міліцію. Ввечері його відпустили, а прийдешнього дня хлопець знову завітав до нареченої.
12 квітня 1955 року вони одружилися, і за українським звичаєм, взяли благословення у Ніниних батьків, котрі з молодшою донькою Ангеліною мешкали у Молотовську. До слова, молоде подружжя ще самі нічого не нажили, та частину зарплати відсилали батькам.
Закоханий освідчився нареченій такими словами:
Я вдячний Господу і долі,
Що у житті тебе зустрів.
На чужині, в тяжкій неволі
Відчув душею, зрозумів,
Що ти – ота одна-єдина,
Котрою снив, яку бажав.
В тобі любов і Україна
Нас Бог з тобою поєднав.
Оселилися молодята у бараку колишнього табору «Східний» - Олександр пристосував для житла невелику кімнатку, зробив ліжко, купили ситцеву тканину і дружина пошила ковдру і постіль. Їжу готували на плиті у консервних банках, потім розжилися на посуд. Олександр працював бетонником, а Ніна - художником-оформлювачем на кобальтовому заводі. Там познайомилась з Миколою Олійником - колишнім в’язнем п’ятої зони, котрий також гарно малював, та з його дружиною Марійкою з Тернопільщини. Ще Петричі приятелювали з Вірою Саюк та її чоловіком Олексою Козюберду, вони деякий час жили у них. Згодом Саші виділили просторішу кімнату і кухню у колишній лазні табору, і подружжя придбало справжні фабричні меблі. До них з Молотовської області переїхали Нінині батьки і сестра Ангеліна, яким забороняли повертатись у Володимир.
Через два роки Петричам дали відпустку і путівку на Чорне море у місто Геленджик Краснодарського краю. З Норильська поїздом вирушили до порту Дудінка, звідтіля по Єнисею пароплавом «Серго Ордженікідзе» до Красноярська, і - до Новоросійська. Дорогою завернули у Челябінськ, де мешкали батько Олександра Михайло з синами – Володимиром і Євгеном з сім’єю. Мати Ганна померла від голоду в 30-х роках. Гостювали недовго, бо квапились аби встигнути у санаторій. На відпочинку зустріли нових друзів – Андрій і Ольга Титаренки також приїхали з Норильська, були родом з Кубані, зі станиці Тихорецької. Після довгих полярних зим і тяжкого лихоліття відпустка видалась усім неземним раєм…
Пізніше траплялись ще кілька пам’ятних поїздок – у Сочі, Москву, Ленінград, Ростов-на-Дону, Київ… І скрізь стрічали вірних друзів, з якими доля познайомила на засланні. У Москві зупинилися у батьків Раї Шигіної, котра працювала у Норильську на цегельному заводі, у Ленінграді – у родичів Сашиного друга Володі Рудакова, у Києві жила колишня каторжанка з Волині Валя Лещук з чоловіком Миколою Коваленком.
У Норильську в Петричів народилася донька Лариса, через два роки - син В’ячеслав. Важко звикалось до суворого заполярного клімату Ніниному батькові Володимиру, який мав хворе серце, страждав на гіпертонію. Він просив дітей, аби ті відвезли його з дружиною Лідією у Володимир. Їхня молодша донька Ангеліна вийшла заміж за галичанина Івана Костіва, згодом у них з’явилася донька Марійка, і подружжя переїхало до Іванової сестри, в Іркутську область, у селище Квіток. Сюди забрали стареньких батьків, котрі мали втіху - няньчили онука Святослава.
Мов птахи летіли з холодного вирію…
Волинянам снили рідні краї - хотіли оселитися у Чернівцях, та не судилося. У 1966 році Петричі приїхали в Горохів. Втім, не минуло і року як Олександра звільнили з роботи. Влада повідомила: закінчилася тимчасова прописка, хоч насправді у такий спосіб намагалися позбутися репресованих. І така система діяла у всьому союзі. Чоловік, шукаючи правду, вирушив у Київ, у Міністерство охорони громадського порядку, і добився справедливості. Але не захотів жити у постійній боротьбі з владою. Після бюрократичних перепон з пропискою доля повела Петричів у Бурштин на будівництво ДРЕС. Прихистили рідних Іван і Ангеліна Костіви, котрі приїхали раніше і мали власну квартиру. Згодом Ангеліна з дітьми перебралась у Володимир до батьків, а Петричі - до Прип’яті на спорудження Чорнобильської АЕС. Там, серед чарівної природи, всього за тридцять метрів від річки, здійснити свою давню мрію – побудували будинок, посадили садок, виплекали квітник. І в одну мить - 26 квітня 1986 року з усім розпрощалися… І донині над Прип’яттю стоїть їхній осиротілий будинок, де все у нім розкрали мародери.
Втративши домівку в радіоактивній Прип’яті, повернулися на Волинь, і оселились у Луцьку на вулиці Шота Руставелі. Поблизу міста мали дачний будиночок, де посадили сад.
Зі сльозами на очах Петричі зустріли вікопомний день, бо Бог дарував їм щастя побачити свою мрію – незалежну Україну. Лучани пам’ятають їх скромними і чесними, котрі, пройшовши через тюрми і табори, зберегли віру в добро, справедливість і людяність. Продовживши справу всього свого життя, долучилися до національно-визвольного руху, обоє були активні члени братства ветеранів ОУН-УПА Волинського краю ім. Клима Савура, пані Ніна стала членом обласної організації Союзу українок. Її чоловік вірші у дорозі не розгубив - його твори виконували вихованці дитячої гурт-студії «Кобзарик» з Горохова. Цей колектив на зорі незалежності перший в області додав у свій репертуар заборонені пісні, виконуючи їх під жовто-блакитним стягом. Він був автором відомого на Волині твору «Ода Бандері». На жаль, збірка віршів Олександра Петрича побачила світ після його смерті. Як і спогади його дружини Ніни, що лягли в основу художньо-документальної повісті «Холодний вирій».
У Володимирі, скитаючись по чужих квартирах, доживали останні дні син священника Федора Володимир і його дружина Лідія, бо «ворогам народу» так і не повернули будинки на Сокальській, і взамін не дали житла. Старенькі винаймали маленьку кімнатку біля Василівської церкви.
Нев’януча гілка володимирського роду Комаревичів
1957 рік. Приїзд Лілії та Володимира Комаревичів (внизу посередині) із спецпоселення у Норильськ. Другі знизу Ніна і Олександр Петричі

Така ж доля спіткала їхню молодшу доньку Ангеліну з дітьми. Лише через десять років вона отримала квартиру на Ковельській. Варто згадати, що Ангеліна Комаревич у перші роки Незалежності стала членом міської організації Союзу українок, і з небайдужими земляками відроджувала собор і монастир Різдва Христового. Власне, коли напівзруйновані святині передали громаді Володимирської УАПЦ і на зборах прийняли Статут жіночого монастиря, його першою ігуменею за часів незалежності стала Ангеліна Комаревич. Члени релігійної громади збирали пожертви, залучали благодійників, у соборі реставрували нижню церкву, а у монастирі - розпочали ремонт. Та важка хвороба перекреслила всі плани Ангеліни Комаревич - у 72 роки вона відійшла у засвіти.
***
Нев’януча гілка володимирського роду КомаревичівОлександр і Ніна Петричі у Луцьку на зорі Незалежності

Історію свого роду свято бережуть нащадки Комаревичів. Пам'ять дає їм силу. Жити по-совісті, любити Україну вони вчать дітей та онуків. Донька Ніни Лариса викладає образотворче мистецтво в Луцькому НВК «школа-ліцей №7». Її брат В’ячеслав вивчився на інженера, він на пенсії, трудиться на Чорнобильській АЕС. Бухгалтерську освіту має старша донька Ангеліни Марія, котра виховала шестеро дітей і стала матір’ю-героїнею. Син Святослав колишній військовий, був миротворцем у Лівані і Кувейті, у юності опанував професію різьбяра і нині займається улюбленою справою.
Ще у 90-х роках минулого століття вони навідувались до місця, де закопана пуповина їхніх батьків – на хутір Березина. Знаходили його по напіввсохлій височенній груші, яка дожила свого віку років зо п’ять назад. Нині від хутора не лишилось і сліду - тут зеленіють поля місцевого сільгоспвиробника…

Тетяна АДАМОВИЧ
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Червень 2022 (2)
Травень 2022 (5)
Лютий 2022 (3)
Січень 2022 (3)
Грудень 2021 (3)
Листопад 2021 (4)
^