Історія нашого краю багата на яскраві імена, котрі оживають не лише, коли гортаєш сторінки пожовклих рукописів. Недавно до мене потрапила художньо-документальна повість «Холодний вирій», у якій розповідається про родину Комаревичів, котрі мешкали у Володимирі, та залишили тут свій пам’ятний слід. У ній спогади Ніни Комаревич (Петрич), юність якої обпалена вогнем боротьби за волю України, засніжена сибірськими заметілями, доля якої карбована тюремною неволею. Опублікувала їх уже після смерті матері її донька Лариса Ковальчук, котра нині мешкає і працює у Луцьку. Гостюючи у Володимирі у двоюрідного брата Святослава, який власне нас і познайомив, вона розповіла історію свого роду, яка стала для мене справжнім відкриттям. Книга особлива тим, що у ній згадуються події, пов’язані з відродженням володимирських - «Просвіти», Союзу українок, Пласту та їх філій. І безпосередньо дотичні до цих подій Комаревичі, котрі свого часу дружили з відомим громадським діячем, лікарем Арсенієм Річинським.
Либонь, володимирчани пам’ятають, що у перші роки Незалежності ім’ям Комаревичів було названо невелику вуличку неподалік Успенського собору, і якій пізніше з невідомих причин повернули стару назву Сокальська… За Польщі на цій тихій вуличці проживали священник Федір Комаревич і матушка Анісія, які мали п’ятеро синів – Василя, Володимира, Олексія, Анатолія, Миколу і доньку Ларису. Кожен з нащадків славного роду – щирі українці-патріоти, у кожного – цікаве й особливе життя.
На хуторі Березина у полячки Зарембіни
Якраз на Михайла, далекого 1925 року Володимир Комаревич, котрий одружився на Лідії - доньці заможного селянина Петра Виноградського з Пузова Устилузького району (нині це село Зоря), чимдуж поганяв коней, аби швидше відвезти свою вагітну дружину додому - до хутора Березина біля П’ятидень. Цю місцину батько Володимира протоієрей Федір, котрий переїхав на Волинь з Житомирщини, купив для своїх синів у полячки Зарембіни. За Польщі хутір Березина належав до колонії Вікторів (є метрики дітей, де вказані ці населені пункти). Таких поселень - на п’ять хат і більших, у Хотячівській гміні Володимирського повіту налічувалось майже чотири десятки. На хуторі Володимир Комаревич мав добротний будинок, стайню, стодолу, ще кілька господарських будівель, великий сад з вишнями, яблунями, грушами.
Маївка у гаю Березина (вгорі праворуч Лідія і Володимир Комаревичі з доньками Ніною і Ангеліною), 1939 рік.
Мале дитя попросилося на світ у дорозі, сполохавши глупу листопадову ніч дзвінким криком. Пологи прийняв батько, сховавши дівчинку за пазуху свого кожуха. Тяжко стогнала на возі мати, її відразу доправили у володимирську лікарню. У неї виявили зараження крові, й медики довго боролися за її життя. Дівчинку назвали Ніною, і доки мама хворувала, нею опікувались дідусь Федір і бабуся Анісія. За няньку взяли сироту Меланку, яка жила у родині й допомагала по-господарству.
Коли ж бліда і виснажена Лідія повернулась з лікарні, батьки, зважаючи на її кепське здоров’я, попросили аби мала Ніночка пожила у них, у Володимирі. Донька погодилася. Через три роки у Ніни з’явилася сестра Ангеліна, пізніше і братик В’ячеслав.
У гай пані Зарембіни приїжджали на маївки члени товариств - «Просвіта», Союзу українок, ім. Петра Могили, Пласту. На хутір запрошували селян навколишніх сіл. Тут ставили вистави, співали народних пісень, декламували вірші, знайомились з творами відомих авторів Волині. Найпопулярнішим серед володимирської інтелігенції був незалежний місячник українського і церковного відродження «На варті» під редакцією Арсена Річинського. На його сторінках друкувались: історичний календар, вісті міжнародного життя, статті з історії православної церкви в Польщі, нариси про Тараса Шевченка, Пушкіна, Огієнка, Петлюру. До слова, історія зберегла для нас список членів володимирської «Просвіти», складений у 20-х роках минулого століття, коли її керівником був лікар Станіслав Полянський. Товариство налічувало 65 осіб. Серед них знаходимо прізвища Анатолія Комаревича і його двоюрідного брата Євгена, Хризанта Озерова - чоловіка рідної сестри Лідії Комаревич, тут Микола Савич, Іван Зубович, Микола Вітовський, Всеволод Березовський, Арсен і Ніна Річинські, Олександр Цинкаловський, священник Даміан Герштанський, Микола Панасевич, Юхим Бунда, Олена Березовська та інші. У Володимирі місцева інтелігенція збиралася у будинку Краєвського – там відкрили бібліотеку, а книги позносили власні. Просвітяни ініціювали відкриття українських шкіл, хат-читалень у філіях, а їх в повіті налічувалось понад п’ять десятків, вони організовували хори, школи національного танцю тощо.
Національні ідеї від діда-прадіда
Ніну переповнювала гордість, що народилася і жила в інтелігентній родині, де любов до української мови, слова, звичаїв черпала від старших, котрі брали участь у національно-визвольній боротьбі. Тому закономірно, що у майбутньому вона стала на цей шлях.
Дідусь Федір сповідував головну справу свого життя – утвердження української церкви. Два десятки літ він служив у храмі Різдва Пресвятої Богородиці у Могильному (пізніше це село Жовтневе, нині - Сусваль). Донині збереглися церковні книги, де є запис, що з 1909 по1930 роки настоятелем церкви був протоієрей Федір Комаревич. Пізніше йому дали парафію у П’ятиднях. Усі служби, хоч це не завжди подобалося полякам, священник правив рідною мовою. Парафіяни мали гарний церковний хор, яким керував Федір Климюк з Кременця - він учив прихожан народних пісень і колядок. Батюшку поважали, до нього на службу йшли жителі Хотячева, Тростянки, Федорівки, Устилуга…
Протоієрей Федір Комаревич
Варто згадати, що отець Федір родом із Житомирщини, з села Ваврин. Він був грамотним, вчителював у школі, закінчив духовну семінарію. Мав двох братів, також священників: Арсен служив на Житомирщині, але більшовики вислали його у Сибір. Від нього надійшов єдиний лист, де сповіщав: на диво тамтешньому люду розвів у суровому краї пасіку. Брат Ігнатій мав парафію у Корці на Рівненщині. Він виховав трьох синів: Гліб, як і батько, вибрав священицький сан, Івана замордували поляки у тюрмі за націоналізм і політику, Євген жив у Володимирі на вулиці Цвинтарній, працював адвокатом, а його дружина Віра - вчителькою.
Ніна любила свій хутір Березина, а найбільше малювати. Либонь, хист до мистецтва перейняла від дядька Олексія, котрий мріяв стати архітектором і здобув дві вищі освіти - у Гданську та Бельгії. Він був членом ОУН і Пласту. За організацію просвітянського життя відбував покарання у польській тюрмі, де його сильно побили. Був засуджений Луцьким окружним судом до чотирьох років ув’язнення. Двічі його арештовували совєти. Першого разу, коли розпочалась Друга світова війна він втік з володимирської тюрми. Вдруге ув’язнений, коли радянські війська звільнили Володимир від німців, і був страчений.
Олексій Комаревич, ймовірно 30-і роки
Не менш трагічно склалася доля й інших дітей отця Федора. Юною гімназисткою від туберкульозу померла донька Лариса.
Лариса Комаревич, гімназистка. 1918 рік.
У розквіті сил від інфаркту відійшов у засвіти старший син Василь, котрий закінчив юридичний факультет Варшавського університету. Свого часу він очолював володимирську «Просвіту», захищав права українців і приятелював з лікарем Арсеном Річинським, який перейняв керівництво після його смерті. Василя обирали послом польського сейму, але позбавили мандату оскільки не мав польського громадянства. Його дружина Ганна Олексіївна працювала бібліотекарем у «Просвіті» і Союзі українок, і з дружиною Арсена Річинського Ніною Павлівною та рідною сестрою Лідії Комаревич Тетяною Озеровою організовували вечори, читали лекції тощо.
Анатолій, як і його рідні брати, здобув вищу освіту за кордоном. У Володимирі за Польщі був директором державної гімназії імені Миколи Коперника (нині це педагогічний коледж), яку совєти у 1939-у перейменували у середню школу №. 1. За зв'язок з ОУН був під пильним оком спецслужб – польських і радянських. Його звільнили з посади і перевели на завгоспа. Донині невідомо, де він зник. Ймовірно, емігрував у Канаду, - кажуть його родичі.
Анатолій Комаревич, директор Володимирської гімназії. 1932 рік
Молодший син отця Федора Микола був військовим, служив капітаном у польській армії у Стрию, Луцьку, Кельне. Мріяв дослужитися до вищого рангу та зла доля розпорядилася по-своєму. Якось на офіцерській вечірці поляк обізвав його хамом. У відповідь українець дав ляпас. Лях схопив зброю, але Комаревич вивернув йому руку і пуля влучила у стрільця. Були свідки інциденту, тому суд виправдав Миколу, але його звільнили з військової служби. Деякий час проживав у Володимирі на Сокальській, а перед війною 1939-го року разом з дружиною емігрував до Любліна.
Микола Комаревич, капітан польської армії, 1913 рік.
Батько Ніни Володимир служив сотником армії УНР у Симона Петлюри, звідтіля його комісували. Доживав віку у Володимирі. З поміж усіх дітей отця Федора лише він мав нащадків. Очевидно, цим і пояснюється, чому дідусь дуже любив своїх трьох онуків. Дружина Володимира Лідія народилася в Пузові у Петра і Текусії Виноградських. У родині було шестеро дітей.
Володимир і Лідія Комаревичі. 1956 рік.
Мати - родом з Володимира, батько – із місцевих заможних селян, мав садибу, поле, соснові і дубові ліси, сіножаті. У роки Першої світової війни сім’я емігрувала у Рязанську губернію, але повернулись у рідні краї. Лихо спіткало господаря у власному лісі - під молодим дубком його наздогнала більшовицька куля. Похоронили Петра на сільському цвинтарі у Пузові. У лісі, на місці його загибелі поставили символічний хрест, до якого діти довго носили квіти. Втім, трагічна доля спіткала й інших родичів Лідії, котрі жили у Пузові. Під час українсько-польського протистояння від поляків загинули майже усі Виноградські (більше десяти), навіть грудні діти.
Священник віддав свій дім для школи
У перший клас Ніну привела бабуся Анісія, котра забрала її з хутора у Володимир, на вулицю Сокальську, де священник збудував ще один дім. Школа знаходилася біля домівки в замочку біля Успенського собору. Першою вчителькою стала тітка Віра – дружина Євгена Комаревича, двоюрідного батькового брата. Ніна багато читала, малювала, а рідні не шкодували грошей на фарби і альбоми. Вона копіювала пейзажі з поштівок, писала натюрморти, а приїхавши на хутір до батьків, дарувала картини подрузі Вірі Янець, яка жила по-сусідству. Наставником дівчини була Женя Новосадюк - донька тітки Марії по батьковій лінії, котра мала художню освіту, і щоліта приїжджала з Луцька у Володимир до старших сестер. Обидві вирушали з мольбертами на берег Луги, там плавали на каяках, по черзі веслуючи - від зарічанського мосту до Зимнівського монастиря і назад. Невеликий човник брали на прокатній станції, де продавали квитки.
У школі при замочку Ніна провчилася недовго і перевелась у початкову в Малі Микуличі – це село біля П’ятидень належало до нової парафії отця Федора. Пізніше сюди з хутора переїхав її батько з сім’єю. На навчання дівчина йшла три кілометри, грузнучи у багнюці. На місці її зустріла убога хата-мазанка з маленькими вікнами і солом’яною стріхою, у якій стелю підпирали стовпи, у класі стояли довгі парти з лавами для учнів. За стіною жив вчитель, який мав маленьку кухню. Школярі вчили азбуку з газети «Зірка», а у невеликій бібліотеці всі книги були польською мовою.
У Малих Микуличах часто траплялися пожежі, бо будівлі стояли поряд одна біля одної. Одного разу вогонь знищив школу і церковний будинок, отож отець Федір взявся будувати новий. Ніна повернулась у місто. Польська влада не збиралась відкривати школу. Аби сільські діти вчилися, батюшка віддав своє нове житло. Тут варто згадати, що і його син Володимир з дружиною часто допомагали односельцям. Ніколи з їхньої хати не пішов з порожньою торбою Йосип Схань, коваль Ясько, душевно хворий Гриць, які у скруту просили допомоги. Володимир вберіг від біди сім’ю Сидорів з колонії Вікторів, котрі мало не вчаділи, бо навідавшись до них, щоб віддати борг (односельці приїхали з Америки) побачив, що лежать нерухомо. Вибив двері, повиносив вчаділих на свіже повітря, понатирав їхні скроні цибулею... Його дружина Лідія врятувала від хвороби єдиного сина сусідки Мокрени Василька. Мати не знала, як віддячити, бо 17 років чекала дитину.
Одного дня до Комаревичів на Сокальську завітали союзянки Тетяна Озерова і Ніна Річинська, котрі попросили Ніну вивчити вірші до Шевченківських днів. Вечір відбувся у хаті Василя Савича, його організували місцеві осередки «Просвіта» і Союз українок. З Ніною прийшла сестра Ліна, дідусь і бабуся. Дівчина читала уривок з поеми «Сон» Тараса Шевченка та вірш про Кобзаря (автор невідомий).
Шостий і сьомий класи Ніна закінчувала у Хотячівській школі - за сім кілометрів від хутора Березина. Там вчилася з молодшою на три роки сестрою Ангеліною. Дівчата йшли біля обійстя Йосипа Барана, заходили до доньок Антона Яніца – Віри і Олімки. Світла і простора семирічка стояла навпроти Хотячівської гміни. Біля неї ріс молодий сад і квітники, які доглядали діти. Щепи і насіння приносили з дому. Директором працював поляк з Варшави Юльян Юнгерт. Він не знав української мови, але дозволив відкрити гурток, де ставили українські вистави. Щороку для випускників дирекція організовувала екскурсії. Ніні пам’ятна подорож до Польщі – у Краків. Коли потяг, вбраний у зелені віти, прибув на кінцеву станцію, з гучномовця сповістили: приїхали учні з Волині. Щодня їм організовували цікаві екскурсії, а завершилась подорож у Сілезії. Поблизу станції Шарлей, а це недалеко від кордону з Німеччиною, Ніна випадково почула слова польських військових: «Не дамо свого плаща, навіть ґудзика від нього не дамо!»… Війна підступала до їхніх кордонів.
Учні Хотячівської школи на екскурсії. Старий вокзал Кракова. Вересень, 1939 рік.
З поїздки дівчина привезла кілька альбомів з дерев’яними обкладинками і пейзажами Кракова. На них польський майстер вирізьбив монографії з її ім’ям.
Війна із гіркими втратами
Закінчивши семирічку, дівчина успішно здала екзамени у Сокальську торговельну гімназію. Та 1939 рік вніс свої корективи у її життя - Німеччина розпочала війну з Польщею. Цього ж року Комаревичі з сумом провели в останню земну дорогу главу родини - від раку шлунка помер отець Федір, котрий півстоліття вірою і правдою служив людям і Богу. Його прооперували у Львові, але не врятували. Поховали душпастиря на Ладомирському кладовищі біля доньки Лариси і сина Василя.
Поляки спішно мобілізовували чоловіків до війська. У міській гімназії імені Миколи Коперника розмістили військовий шпиталь. Німецькі бомби зруйнували центр міста, пробили куполи Успенського собору - лише стіни у нім дивом вціліли. Мов порох розсипалася цукерня Ковальського, що стояла на вулиці Фарній. Німці наступали, але дійшовши до передмістя, біля Білих Берегів повернули і назад переправились через Західний Буг.
Зі своїми порядками прийшли «визволителі» зі сходу – більшовики, які почали з арештів націоналістів, працівників державних служб, інтелігенції. За приналежність до ОУН арештували Олексія Комаревича, котрий працював секретарем-діловодом у середній школі №1( совєти перейменували гімназію імені Коперника). У ній вчилась Ніна, бо Сокаль опинився по інший бік кордону. На заняття йшла у другу зміну, а вранці разом із бабунею Анісією несла у володимирську тюрму передачу для дядька Олексія. Вони щоразу вистоювали довжелезну чергу, а черговий, почувши прізвище арештанта, відказував: «Єтому нє положено…». Зі слізьми вертались додому. І лишень раз пощастило. Рідним Олексій передав невеликий згорток – у нім лежала його роздерта закривавлена сорочка…
На поріг попросився 1940 рік. У першій школі, якою керував Анатолій Комаревич, а його заступником був пан Ваврисевич, відзначали новорічні свята з Різдвяним вертепом. Влада, довідавшись про це, звільнила директора, а на його місце призначили комуніста зі сходу Артема Пальцуна. Втім, зважаючи на нестачу кадрів, на деякий час лишила його вчителем української мови та літератури. Інтелігентного і освіченого українця постійно цькували, перешкоджали працювати, а згодом і зовсім заборонили вчителювати та перевели завгоспом. Від знайомих він довідався про арешт, і таємно втік у Польщу до брата Миколи.
Розшукуючи Анатолія, енкаведисти навідались з обшуком до його рідних, на Сокальську. «Гдє дядя?» - допитували Ніну, обзивали хвору Анісію. Це чув лейтенант прикордонних військ Сергій Васильович Бочин, котрий жив у їхнім будинку з дружиною-комуністкою Бертою Яківною (її ще звали Бетя), і працювала вона секретар-машиністкою в НКДБ. Він мав добрий характер, раніше приятелював з Анатолієм. Не раз чоловіки сідали за фортепіано: Анатолій грав мелодії Лисенка, Шопена, Штрауса, Сергій – «Катюшу». Прикордонник не витримав і заступився за Ніну: «Откуда, дєвчонка может знать, гдє он прячеться, он что, глупий, єй сказать?!». Відтоді «гості» не з’являлися, але Бетя домоглася, щоби її сім’ї дали ще одну кімнату в будинку Комаревичів, бо до них з Харкова приїхали батьки Сергія. Господарі тулились у невеликій кімнатці з коридором, який переобладнали в кухню. Втім, на них чекали набагато тяжчі випробування…
Одного дня матушку Анісію викликали у суд і повідомили, що вона не сплатила податки за два будинки на Сокальській, тому нерухомість і землю забирає держава. «На Сибірь тебя єщо не будем отправлять, ти і так старая, подохнеш в дороге. Какой із тебя толк?» - військові виштовхнули стареньку з власного помешкання… Наспіх зібравши речі, згорьована і заплакана просиділа з онукою на східцях колись рідного будинку, який вже їй не належав. Від розпачу не мала сили піднятися і йти. Вранці її побачили знайомі, котрі проїжджали поряд. Їх і попросила, щоб переказали сину Володимиру, аби приїхав і забрав.
Прихід більшовиків приніс сльози і горе не тільки у родину Комаревичів. У Яніца – сусіда Володимира з хутора Березина заарештували сина Володю. Багатьох їхніх знайомих забрали у тюрму, розкуркулили і повивозили у Сибір чи у табори. Вдруге заарештували і судили лікаря Арсена Річинського, а його дружину Ніну Павлівну з доньками – 15-літньою Ярославою і шестимісячною Людочкою вислали у Казахстан. У селах Володимирщини комуністи організовували колгоспи. Прийшли вони і у Малі Микуличі до Комаревичів, котрі переїхали з хутора. У стодолу Володимира нагнали коней, яких силою позабирали у селян. Конюхи пасли їх, де заманеться, тварини витоптували посіви, городину, згризли молоді берізки, що росли біля хати. Ніна, побачивши це, плакала. «Чего рєвьєш? Єто поповскоє, а вас всьоравно в Сібірь вивезут», - лякали її.
Горіли надбужанські села, а з ними і мрії…
Селом поширювались тривожні чутки про війну. Несподівано, то в одному місці, то в іншому з’являлися військові, котрі тягнули телефонні дроти, копали рови. «Бути біді, неспроста це», - казали селяни. А вдосвіта 22 червня 1941 року люди прокинулися від сильних вибухів. В оселі Комаревичів, аж скло з шибок полетіло на підлогу. Розбилися вази з півоніями і жасмином, які стояли на столі й тумбочці – їх поставила Ніна. Війна! Горіли надбужанські села, горіли Малі Микуличі. У стодолі голосно іржали коні. На подвір’ї свистіли кулі. Чорні клуби диму здіймалися у небо, закриваючи усе довкола. З вулиці доносився гул літаків – один впав поряд у жито.
Коли вибухи стихли, до Комаревичів посходилися односельці - у багатьох згоріли хати. У молитві підносила руки матушка Анісія, заспокоювала заплаканого онука Славка. У хлопця часто боліла голова. І на те була причина, бо над ним познущались більшовицькі синки, які заманили семирічну дитину у Вербівку (малолюдний куток у Микуличах) і за те, що був онуком священника підвісили на вербі за ноги. Хлопчину ледве врятували. Та через два роки В’ячеслав помер у володимирській лікарні від менінгіту.
Через півтора дні у селі на мотоциклах з’явилися німці. Зупинились біля Комаревичів, щоб попити води. Вони вийшли з хати, і стояли скам’янівши під крислатим дубом. Лідія витягла з криниці студениці й подала кварту німцю. Той показав на воду: пий! Втамували спрагу і поїхали.
Не минуло і години, як до хати зайшов Олексій. З володимирської тюрми дивом врятувались ще кілька чоловік, серед них і Панас Матвійчук з Порицька, - усі худі, виснажені, з обдертими до крові руками. Відступаючи більшовики хотіли розстріляти всіх бранців. Вдень і вночі за стінами в’язниці лунали постріли і крики. Деякі арештанти чинили супротив, деякі втекли і примусили ключника відкрити камери. Та майже всі вони були порожні….
Наступного дня чоловіки повернулись у Володимир, щоб похоронити своїх побратимів. На тюремному подвір’ї зустріли родичів ув’язнених, котрі ходили між тілами вбитих, яких кати не встигли спалити. А у попелі лежали обгорілі кістки і черепи…Більшість облич були розбиті й спотворені. По одежі знайшов тіло свого сина Володі сусід Комаревичів Антон Яніц.
Коли вбитих проводжали в останню дорогу, довга скорботна процесія простягалась на сотні метрів. Дівчата несли вінки і квіти. На Ладомирському кладовищі викопали братську могилу. Побратими клялись поквитатись з більшовиками за скоєні злочини.
Фронт просувався на схід. Доленосні події у Львові 30 червня, де під проводом Степана Бандери проголосили самостійну Україну, докотились і до Володимира – у центрі міста, поряд з німецьким прапором повісили жовто-блакитний. З Польщі повернувся Анатолій Комаревич, котрий просив владу відновити навчання в українській гімназії. І 1 вересня діти сіли за парти, а з ними і Ніна. У просторому холі гімназії висіла ікона Спасителя у вишитому рушнику, діти починали науку з молитви «Боже, великий, єдиний нам Україну храни…».
У плани німецької верхівки не входило існування самостійної України, тому не забарилися масові арешти. Одного дня учнів спішно забрали з уроків і вивели на гімназійне подвір’я у сквер, де стояли труни. Містом поширювались чутки, що у Володимир привезли офіцерів, які загинули у Рівному від рук радянського розвідника Кузнецова. Очевидно, це було правдою, бо німці кричали, що розстріляють усіх. А коли прощалися із загиблими військовим салютом, направили гвинтівки у переляканих дітей.
Мало не щодня повз гімназію йшли радянські полонені, яких окупанти зігнали у колишні польські казарми, а територію загородили колючим дротом. Там вони виїли всю траву і зілля… Учні, ховаючись за колони, аби не бачили конвоїри, кидали їм свої сніданки.
Якось Ніна, зайшовши у гості до бабусі Текусії, котра з Пузова переїхала у батьківський будинок на Устилузьку, побачила, що на подвір’ї її сусіда Борткова знесилений полонений їсть траву. Його привели з табору, аби прибрав двір, бо там стояли вози з кіньми. Зі слізьми дівчина побігла до бабусі, і та вмовила конвоїра, щоб відпустив полоненого на обід. Йому налили борщу, дали хліба, а він просив ще і ще… Чоловік приходив до них кілька разів.
Військові події загострювалися, у Володимирі розпочались облави на євреїв. Їх загнали у гетто і розстріляли біля П’ятидень, де поляки будували аеродром. Молодь вивозили в Німеччину. Мабуть, така доля спіткала б і більшість гімназистів, та Анатолій Комаревич передбачив це. Усю ніч з надійними друзями виписував перепустки для своїх вихованців. І коли окупанти влаштували в гімназії облаву на старшокласників, їх не знайшли - більшість, маючи дозволи, виїхали з міста. Розлючені німці закрили навчальний заклад. У списку до Німеччини була і Ніна, але дядько прилаштував її продавцем у продуктовий магазин, який обслуговував населення і окупантів. Директором контори, яка об’єднувала кілька торгових точок, працював пан Закревський. За спецкартками німці брали цукор, каву, борошно, крупи, сухофрукти, місцеві - тільки сіль.
Юна підпільниця на псевдо Оксана.
Ніна рвалась до боротьби, і про це сказала рідним, котрі просили її зачекати. Олексій Комаревич з родичкою Тетяною Озеровою відновили роботу «Просвіти» і Союзу українок. У свої ряди вони запросили національно-свідому молодь, яка не корилася окупантам. Шістнадцятирічна Ніна стала членом юнацької сітки ОУН, яку заснувала з подругами за вказівкою Володимира Джапи і Галини Коханської. Виконуючи завдання крайового і окружного проводів ОУН, які діяли на Горохівщині, вони перекопіювали карту Володимира з стратегічно важливими об’єктами – її приніс дядько Анатолій. Конспіруючись, він відкрив майстерню у господарському відділі при гебітскомісаріаті, де шили чоботи, босоніжки на дерев’яній підошві, виготовляли щітки. До роботи залучив молодь, яку мали відправити у Німеччину. Про це донесли німцям і Анатолія арештували, але відпустили за відсутністю доказів.
Ніні з подругою Тасею доручили роздобути кошти для повстанців, які отаборилися вздовж Бугу. Щоб не запідозрили окупанти, збирали пожертву … на кладовищі, де біля братської могили служили панахиду за загиблими, яких енкаведисти стратили у володимирській тюрмі. Її організував Олексій Комаревич. На роковини зібралося багато місцевого люду, прийшли німці. Дівчата звертались до кожного, щоб пожертвували гроші ніби на «Просвіту», а за це пришпилювали на сукенки і піджаки невеликі букетики з живих квітів – їх робили всю ніч. Ніхто навіть не здогадувався, що за їхніми діями спостерігають повстанці, які сиділи за надгробками. Їм дівчата і віддали гроші.
Ніна охоче поринула у національно-визвольну боротьбу. Вишкіл пройшла у лісі біля Старого Порицька (нині це Павлівка). Там присягнула на вірність Україні - боротися за її волю, здобути українську державу, або загинути у боротьбі за неї. Навчання тривало тиждень: підпільники виконували різні завдання, їх знайомили з ідеологією ОУН, програмою, організацією, правилами конспірації. На Волині діяли чотири округи, які об’єднували два обласних проводи – Волинський і Рівненський. Структурами ОУН керував крайовий провід, який очолював крайовий провідник. Округа, де працювала Ніна, займала одинадцять районів, але їх, конспіруючись, називали цифрами: Кисилинський – одиниця, Локачинський – двійка, Горохівський – трійка, Горохів – четвірка, Берестечківський – п’ятірка, Іваничівський – шестірка, Володимирський – сімка, Володимир – вісімка, Устилузький – дев’ятка, Вербський – десятка. Центр, тобто одинадцятка, об’єднував села Локачинського, Володимирського, Горохівського і Іваничівського районів. «В одинадцяті» розмістились всі референтури окружного проводу – організаційна, військова, господарська, служба безпеки тощо. Округа була поділена на «Степ» і «Січ». Кордоном між ними було шосе Володимир-Луцьк, на північ – «Січ», на південь – «Степ».
Ніну призначили районованою зв’язковою дев’ятки Устилузького округу і направили у Пузів, де розмістились боївки. Там вона з тезкою - провідницею жіночої сітки готувала їжу для повстанців. Місцеві жителі допомагали чим могли: продуктами, медикаментами, лишали на ночівлю. У Пузові дівчина познайомилася з районовим провідником Марком і комендантом служби безпеки Чумаком, налагодила зв'язок з селами округи. У Микитичах провела вишкіл з дівчатами, котрих підготувала для підпільної боротьби, і стала районовою провідницею жіночої сітки на псевдо Оксана.
У вирі боротьби між трьома ворогами
З трьох боків на підпільників чатували вороги: з Устилуга – німці, з Білина – поляки, у надбужанських лісах ховались червоні партизани. Не раз повстанці з боївки Зуха робили засідки біля Устилуга, Видранки, Залужжя, поповнювали запаси трофейної зброї. Аби сформувати загони, навчити військовим діям з ворогом, наприкінці літа 1942 року верхівка проводу ОУН зібрала повстанців на Січі, у Вовчаку, де зродилась УПА. Її командирами стали Дмитро Клячківський, Роман Шухевич, Василь Кук. До слова, військові дії уповці вели 18 років, з 1942 по 1955 роки. Ніна з побратимами з кількох районів добрались до Мосира, а звідтіля, вишикувавшись роями, чотами, сотнями рушили у Вовчак. У Ладині до них долучились інші. Їх проводжали місцеві, давали продукти, одяг. Дорогою на Січ Ніна познайомилася з районовим провідником Підковою, котрий став її найкращим другом і порадником у підпільній роботі – з ним пліч-о-пліч пройшла сотні доріг, здолала десятки перешкод.
Після вишколу у Вовчаку Ніну з боївкою Зуха направили до Коритниці, де окупанти лютували і грабували населення. Спостережним пунктом обрали двоповерхову школу. А коли німці підійшли до будівлі, вступили з ними в бій, змусивши їх втікати. Покидаючи Коритницю, повстанці спалили школу, яка могла б стати добрим стратегічним об’єктом для ворогів.
Якось виконуючи завдання у Видранці, що губилась у лісі, Ніна зустріла Ліду Янець (її батьки сусідили з Комаревичами), яка вийшла заміж за Якова Адамовича. У подружжя народився син, і його назвали В’ячеславом – у пам'ять про Ніниного брата. Земляки ще більше здивували дівчину, коли «познайомили» з Яшиним братом Іваном, котрий навідався до рідних за продуктами. З’ясувалось, що вони давно знаються, бо він служить у боївці Зуха.
Бувало провід ОУН домовлявся про обмін полоненими з червоними партизанами зі з’єднання Олексія Федорова. До повстанців кілька разів потрапляв боєць на прізвисько Сенька-Азейбарджан, який грабував місцеве населення. Такий обмін трапився у Микитичах.
Та не завжди військові дії повстанців відбувались за планом, були і поразки. Одного разу біля Тростянки підірвали німецький ешелон, що їхав у Польщу, але невдало. Вороги повискакували з вагонів і обстріляли село. І хоч місцеві втекли у ліс, були загиблі. У цім селі за збігом обставин Ніна очікувала на зустріч з кущовими та станичними побратимами. Коли почула постріли, побігла разом з усіма. Минаючи хати, побачила маленького хлопчика, який підійшов зі словами: мама… Схопила дитину на руки і, чи-то через хвилювання, чи з іншої причини, мов підкошена, впала в ріллю. Коли до домівки повернулись дід з бабою, то їхній онук солодко спав на руках у незнайомої дівчини, котра врятувала йому життя. А може і навпаки.
Трагічні події у надбужанських селах розгорнулись через українсько-польське протистояння. У лютому1944 року польські банди, що отаборились у Білині, наскочили на Пузів і винищили понад п’ять десятків українців. Серед загиблих були родичі Ніни по маминій лінії: сестра Ольга Магерко, брат Володимир, його дружина Марія з трьома доньками – десятирічною Людою, трьохрічною Сусанною і новонародженою, яку не встигли охрестити. У надії врятуватись сусіди прибігли у хату до вчителя-поляка Бохеника. Та марно. Пізніше там знайшли 13 тіл. Дивом залишилася живою донька Ольги Магерко, яка заховалася під стіл, зсунувши до краю скатертину. Постраждала родина ще одного брата Федора Виноградського. Господар, його дружина Феодосія з трьома дітьми – Петром, Ярославом і дочкою Ларисою (у заміжжі Борусевич), котра мала однорічну Аллочку, заховалися у льох під коморою. Але малі діти розплакались і матері вийшли зі схованки. Кати вбили жінок і дітей, а хату і стодолу підпалили. Батько з сином довго не наважувались відкрити ляду. Коли ж виглянули зі схрону, все довкола палало. Полем подалися у бік Стенжарич. Навесні, розбираючи згарища і шукаючи родичів, Федір побачив обгоріле тіло дружини Володимира Марії – впізнав її по золотих коронках на зубах. Її дітей і чоловіка не знайшли.
Можливо, така ж трагічна доля спіткала б і Коритницю, але людей попередили про криваві наміри, і вони втекли в ліс. Розлючені поляки пограбували село, а потім підпалили. Вернувшись на попелище, коритенці познаходили зброю, коси і вила, та побігли їх наздоганяти, але бандитів сховала ніч.
Знайшли повстанці прихисток на рідному хуторі.
Після довгої розлуки, через два роки Ніна зустрілась з рідними у Малих Микуличах. Її батьки мали швейну машинку, а побратиму Підкові треба було відремонтувати одяг, який добряче зносився. У такий спосіб дівчина хотіла віддячити за допомогу, бо Підкова не відходив від неї, коли лежала в гарячці на хуторі біля Верби, доглядав у військовому шпиталі в Ягідному. Зимового вечора Сірко і Підкова запрягли коні й поїхала на «семірку» - у Володимирську округу. Минаючи ліс біля Тростянки, Сірко зупинив коні, і показав могилу підпільника Зозуленка. Його розсекретив і зрадив запроданець Роговський, який служив німцям і ще виказав кількох повстанців.
«Можна до вас, батьку, завітати?», - запитали незнайомці у господаря, який вийшов назустріч. Ніна щільніше закуталась у кожух: прийме повстанців її батько, чи ні? «Заїжджайте, прошу», - відповів Володимир, і вже не таїв радості, побачивши доньку. Такій конспірації дивувались Нінині друзі, бо і вони не знали, куди їдуть. З тих пір домівка Комаревичів стала прихистком для районового проводу «семірки» і «дев’ятки». У Малих Микуличах повстанці вирили криївки, підліковували рани. Тут ховався курінний Голуб, якого поранили у Вовчаку, коли зустрічався зі старшинами ОУН-УПА.
Продовження у наступній статті.
Тетяна Адамович
Либонь, володимирчани пам’ятають, що у перші роки Незалежності ім’ям Комаревичів було названо невелику вуличку неподалік Успенського собору, і якій пізніше з невідомих причин повернули стару назву Сокальська… За Польщі на цій тихій вуличці проживали священник Федір Комаревич і матушка Анісія, які мали п’ятеро синів – Василя, Володимира, Олексія, Анатолія, Миколу і доньку Ларису. Кожен з нащадків славного роду – щирі українці-патріоти, у кожного – цікаве й особливе життя.
На хуторі Березина у полячки Зарембіни
Якраз на Михайла, далекого 1925 року Володимир Комаревич, котрий одружився на Лідії - доньці заможного селянина Петра Виноградського з Пузова Устилузького району (нині це село Зоря), чимдуж поганяв коней, аби швидше відвезти свою вагітну дружину додому - до хутора Березина біля П’ятидень. Цю місцину батько Володимира протоієрей Федір, котрий переїхав на Волинь з Житомирщини, купив для своїх синів у полячки Зарембіни. За Польщі хутір Березина належав до колонії Вікторів (є метрики дітей, де вказані ці населені пункти). Таких поселень - на п’ять хат і більших, у Хотячівській гміні Володимирського повіту налічувалось майже чотири десятки. На хуторі Володимир Комаревич мав добротний будинок, стайню, стодолу, ще кілька господарських будівель, великий сад з вишнями, яблунями, грушами.
Маївка у гаю Березина (вгорі праворуч Лідія і Володимир Комаревичі з доньками Ніною і Ангеліною), 1939 рік.
Мале дитя попросилося на світ у дорозі, сполохавши глупу листопадову ніч дзвінким криком. Пологи прийняв батько, сховавши дівчинку за пазуху свого кожуха. Тяжко стогнала на возі мати, її відразу доправили у володимирську лікарню. У неї виявили зараження крові, й медики довго боролися за її життя. Дівчинку назвали Ніною, і доки мама хворувала, нею опікувались дідусь Федір і бабуся Анісія. За няньку взяли сироту Меланку, яка жила у родині й допомагала по-господарству.
Коли ж бліда і виснажена Лідія повернулась з лікарні, батьки, зважаючи на її кепське здоров’я, попросили аби мала Ніночка пожила у них, у Володимирі. Донька погодилася. Через три роки у Ніни з’явилася сестра Ангеліна, пізніше і братик В’ячеслав.
У гай пані Зарембіни приїжджали на маївки члени товариств - «Просвіта», Союзу українок, ім. Петра Могили, Пласту. На хутір запрошували селян навколишніх сіл. Тут ставили вистави, співали народних пісень, декламували вірші, знайомились з творами відомих авторів Волині. Найпопулярнішим серед володимирської інтелігенції був незалежний місячник українського і церковного відродження «На варті» під редакцією Арсена Річинського. На його сторінках друкувались: історичний календар, вісті міжнародного життя, статті з історії православної церкви в Польщі, нариси про Тараса Шевченка, Пушкіна, Огієнка, Петлюру. До слова, історія зберегла для нас список членів володимирської «Просвіти», складений у 20-х роках минулого століття, коли її керівником був лікар Станіслав Полянський. Товариство налічувало 65 осіб. Серед них знаходимо прізвища Анатолія Комаревича і його двоюрідного брата Євгена, Хризанта Озерова - чоловіка рідної сестри Лідії Комаревич, тут Микола Савич, Іван Зубович, Микола Вітовський, Всеволод Березовський, Арсен і Ніна Річинські, Олександр Цинкаловський, священник Даміан Герштанський, Микола Панасевич, Юхим Бунда, Олена Березовська та інші. У Володимирі місцева інтелігенція збиралася у будинку Краєвського – там відкрили бібліотеку, а книги позносили власні. Просвітяни ініціювали відкриття українських шкіл, хат-читалень у філіях, а їх в повіті налічувалось понад п’ять десятків, вони організовували хори, школи національного танцю тощо.
Національні ідеї від діда-прадіда
Ніну переповнювала гордість, що народилася і жила в інтелігентній родині, де любов до української мови, слова, звичаїв черпала від старших, котрі брали участь у національно-визвольній боротьбі. Тому закономірно, що у майбутньому вона стала на цей шлях.
Дідусь Федір сповідував головну справу свого життя – утвердження української церкви. Два десятки літ він служив у храмі Різдва Пресвятої Богородиці у Могильному (пізніше це село Жовтневе, нині - Сусваль). Донині збереглися церковні книги, де є запис, що з 1909 по1930 роки настоятелем церкви був протоієрей Федір Комаревич. Пізніше йому дали парафію у П’ятиднях. Усі служби, хоч це не завжди подобалося полякам, священник правив рідною мовою. Парафіяни мали гарний церковний хор, яким керував Федір Климюк з Кременця - він учив прихожан народних пісень і колядок. Батюшку поважали, до нього на службу йшли жителі Хотячева, Тростянки, Федорівки, Устилуга…
Протоієрей Федір Комаревич
Варто згадати, що отець Федір родом із Житомирщини, з села Ваврин. Він був грамотним, вчителював у школі, закінчив духовну семінарію. Мав двох братів, також священників: Арсен служив на Житомирщині, але більшовики вислали його у Сибір. Від нього надійшов єдиний лист, де сповіщав: на диво тамтешньому люду розвів у суровому краї пасіку. Брат Ігнатій мав парафію у Корці на Рівненщині. Він виховав трьох синів: Гліб, як і батько, вибрав священицький сан, Івана замордували поляки у тюрмі за націоналізм і політику, Євген жив у Володимирі на вулиці Цвинтарній, працював адвокатом, а його дружина Віра - вчителькою.
Ніна любила свій хутір Березина, а найбільше малювати. Либонь, хист до мистецтва перейняла від дядька Олексія, котрий мріяв стати архітектором і здобув дві вищі освіти - у Гданську та Бельгії. Він був членом ОУН і Пласту. За організацію просвітянського життя відбував покарання у польській тюрмі, де його сильно побили. Був засуджений Луцьким окружним судом до чотирьох років ув’язнення. Двічі його арештовували совєти. Першого разу, коли розпочалась Друга світова війна він втік з володимирської тюрми. Вдруге ув’язнений, коли радянські війська звільнили Володимир від німців, і був страчений.
Олексій Комаревич, ймовірно 30-і роки
Не менш трагічно склалася доля й інших дітей отця Федора. Юною гімназисткою від туберкульозу померла донька Лариса.
Лариса Комаревич, гімназистка. 1918 рік.
Василь Комаревич, юрист, 1924 р.
У розквіті сил від інфаркту відійшов у засвіти старший син Василь, котрий закінчив юридичний факультет Варшавського університету. Свого часу він очолював володимирську «Просвіту», захищав права українців і приятелював з лікарем Арсеном Річинським, який перейняв керівництво після його смерті. Василя обирали послом польського сейму, але позбавили мандату оскільки не мав польського громадянства. Його дружина Ганна Олексіївна працювала бібліотекарем у «Просвіті» і Союзі українок, і з дружиною Арсена Річинського Ніною Павлівною та рідною сестрою Лідії Комаревич Тетяною Озеровою організовували вечори, читали лекції тощо.
Анатолій, як і його рідні брати, здобув вищу освіту за кордоном. У Володимирі за Польщі був директором державної гімназії імені Миколи Коперника (нині це педагогічний коледж), яку совєти у 1939-у перейменували у середню школу №. 1. За зв'язок з ОУН був під пильним оком спецслужб – польських і радянських. Його звільнили з посади і перевели на завгоспа. Донині невідомо, де він зник. Ймовірно, емігрував у Канаду, - кажуть його родичі.
Анатолій Комаревич, директор Володимирської гімназії. 1932 рік
Молодший син отця Федора Микола був військовим, служив капітаном у польській армії у Стрию, Луцьку, Кельне. Мріяв дослужитися до вищого рангу та зла доля розпорядилася по-своєму. Якось на офіцерській вечірці поляк обізвав його хамом. У відповідь українець дав ляпас. Лях схопив зброю, але Комаревич вивернув йому руку і пуля влучила у стрільця. Були свідки інциденту, тому суд виправдав Миколу, але його звільнили з військової служби. Деякий час проживав у Володимирі на Сокальській, а перед війною 1939-го року разом з дружиною емігрував до Любліна.
Микола Комаревич, капітан польської армії, 1913 рік.
Батько Ніни Володимир служив сотником армії УНР у Симона Петлюри, звідтіля його комісували. Доживав віку у Володимирі. З поміж усіх дітей отця Федора лише він мав нащадків. Очевидно, цим і пояснюється, чому дідусь дуже любив своїх трьох онуків. Дружина Володимира Лідія народилася в Пузові у Петра і Текусії Виноградських. У родині було шестеро дітей.
Володимир і Лідія Комаревичі. 1956 рік.
Мати - родом з Володимира, батько – із місцевих заможних селян, мав садибу, поле, соснові і дубові ліси, сіножаті. У роки Першої світової війни сім’я емігрувала у Рязанську губернію, але повернулись у рідні краї. Лихо спіткало господаря у власному лісі - під молодим дубком його наздогнала більшовицька куля. Похоронили Петра на сільському цвинтарі у Пузові. У лісі, на місці його загибелі поставили символічний хрест, до якого діти довго носили квіти. Втім, трагічна доля спіткала й інших родичів Лідії, котрі жили у Пузові. Під час українсько-польського протистояння від поляків загинули майже усі Виноградські (більше десяти), навіть грудні діти.
Священник віддав свій дім для школи
У перший клас Ніну привела бабуся Анісія, котра забрала її з хутора у Володимир, на вулицю Сокальську, де священник збудував ще один дім. Школа знаходилася біля домівки в замочку біля Успенського собору. Першою вчителькою стала тітка Віра – дружина Євгена Комаревича, двоюрідного батькового брата. Ніна багато читала, малювала, а рідні не шкодували грошей на фарби і альбоми. Вона копіювала пейзажі з поштівок, писала натюрморти, а приїхавши на хутір до батьків, дарувала картини подрузі Вірі Янець, яка жила по-сусідству. Наставником дівчини була Женя Новосадюк - донька тітки Марії по батьковій лінії, котра мала художню освіту, і щоліта приїжджала з Луцька у Володимир до старших сестер. Обидві вирушали з мольбертами на берег Луги, там плавали на каяках, по черзі веслуючи - від зарічанського мосту до Зимнівського монастиря і назад. Невеликий човник брали на прокатній станції, де продавали квитки.
У школі при замочку Ніна провчилася недовго і перевелась у початкову в Малі Микуличі – це село біля П’ятидень належало до нової парафії отця Федора. Пізніше сюди з хутора переїхав її батько з сім’єю. На навчання дівчина йшла три кілометри, грузнучи у багнюці. На місці її зустріла убога хата-мазанка з маленькими вікнами і солом’яною стріхою, у якій стелю підпирали стовпи, у класі стояли довгі парти з лавами для учнів. За стіною жив вчитель, який мав маленьку кухню. Школярі вчили азбуку з газети «Зірка», а у невеликій бібліотеці всі книги були польською мовою.
У Малих Микуличах часто траплялися пожежі, бо будівлі стояли поряд одна біля одної. Одного разу вогонь знищив школу і церковний будинок, отож отець Федір взявся будувати новий. Ніна повернулась у місто. Польська влада не збиралась відкривати школу. Аби сільські діти вчилися, батюшка віддав своє нове житло. Тут варто згадати, що і його син Володимир з дружиною часто допомагали односельцям. Ніколи з їхньої хати не пішов з порожньою торбою Йосип Схань, коваль Ясько, душевно хворий Гриць, які у скруту просили допомоги. Володимир вберіг від біди сім’ю Сидорів з колонії Вікторів, котрі мало не вчаділи, бо навідавшись до них, щоб віддати борг (односельці приїхали з Америки) побачив, що лежать нерухомо. Вибив двері, повиносив вчаділих на свіже повітря, понатирав їхні скроні цибулею... Його дружина Лідія врятувала від хвороби єдиного сина сусідки Мокрени Василька. Мати не знала, як віддячити, бо 17 років чекала дитину.
Одного дня до Комаревичів на Сокальську завітали союзянки Тетяна Озерова і Ніна Річинська, котрі попросили Ніну вивчити вірші до Шевченківських днів. Вечір відбувся у хаті Василя Савича, його організували місцеві осередки «Просвіта» і Союз українок. З Ніною прийшла сестра Ліна, дідусь і бабуся. Дівчина читала уривок з поеми «Сон» Тараса Шевченка та вірш про Кобзаря (автор невідомий).
Шостий і сьомий класи Ніна закінчувала у Хотячівській школі - за сім кілометрів від хутора Березина. Там вчилася з молодшою на три роки сестрою Ангеліною. Дівчата йшли біля обійстя Йосипа Барана, заходили до доньок Антона Яніца – Віри і Олімки. Світла і простора семирічка стояла навпроти Хотячівської гміни. Біля неї ріс молодий сад і квітники, які доглядали діти. Щепи і насіння приносили з дому. Директором працював поляк з Варшави Юльян Юнгерт. Він не знав української мови, але дозволив відкрити гурток, де ставили українські вистави. Щороку для випускників дирекція організовувала екскурсії. Ніні пам’ятна подорож до Польщі – у Краків. Коли потяг, вбраний у зелені віти, прибув на кінцеву станцію, з гучномовця сповістили: приїхали учні з Волині. Щодня їм організовували цікаві екскурсії, а завершилась подорож у Сілезії. Поблизу станції Шарлей, а це недалеко від кордону з Німеччиною, Ніна випадково почула слова польських військових: «Не дамо свого плаща, навіть ґудзика від нього не дамо!»… Війна підступала до їхніх кордонів.
Учні Хотячівської школи на екскурсії. Старий вокзал Кракова. Вересень, 1939 рік.
З поїздки дівчина привезла кілька альбомів з дерев’яними обкладинками і пейзажами Кракова. На них польський майстер вирізьбив монографії з її ім’ям.
Війна із гіркими втратами
Закінчивши семирічку, дівчина успішно здала екзамени у Сокальську торговельну гімназію. Та 1939 рік вніс свої корективи у її життя - Німеччина розпочала війну з Польщею. Цього ж року Комаревичі з сумом провели в останню земну дорогу главу родини - від раку шлунка помер отець Федір, котрий півстоліття вірою і правдою служив людям і Богу. Його прооперували у Львові, але не врятували. Поховали душпастиря на Ладомирському кладовищі біля доньки Лариси і сина Василя.
Поляки спішно мобілізовували чоловіків до війська. У міській гімназії імені Миколи Коперника розмістили військовий шпиталь. Німецькі бомби зруйнували центр міста, пробили куполи Успенського собору - лише стіни у нім дивом вціліли. Мов порох розсипалася цукерня Ковальського, що стояла на вулиці Фарній. Німці наступали, але дійшовши до передмістя, біля Білих Берегів повернули і назад переправились через Західний Буг.
Зі своїми порядками прийшли «визволителі» зі сходу – більшовики, які почали з арештів націоналістів, працівників державних служб, інтелігенції. За приналежність до ОУН арештували Олексія Комаревича, котрий працював секретарем-діловодом у середній школі №1( совєти перейменували гімназію імені Коперника). У ній вчилась Ніна, бо Сокаль опинився по інший бік кордону. На заняття йшла у другу зміну, а вранці разом із бабунею Анісією несла у володимирську тюрму передачу для дядька Олексія. Вони щоразу вистоювали довжелезну чергу, а черговий, почувши прізвище арештанта, відказував: «Єтому нє положено…». Зі слізьми вертались додому. І лишень раз пощастило. Рідним Олексій передав невеликий згорток – у нім лежала його роздерта закривавлена сорочка…
На поріг попросився 1940 рік. У першій школі, якою керував Анатолій Комаревич, а його заступником був пан Ваврисевич, відзначали новорічні свята з Різдвяним вертепом. Влада, довідавшись про це, звільнила директора, а на його місце призначили комуніста зі сходу Артема Пальцуна. Втім, зважаючи на нестачу кадрів, на деякий час лишила його вчителем української мови та літератури. Інтелігентного і освіченого українця постійно цькували, перешкоджали працювати, а згодом і зовсім заборонили вчителювати та перевели завгоспом. Від знайомих він довідався про арешт, і таємно втік у Польщу до брата Миколи.
Розшукуючи Анатолія, енкаведисти навідались з обшуком до його рідних, на Сокальську. «Гдє дядя?» - допитували Ніну, обзивали хвору Анісію. Це чув лейтенант прикордонних військ Сергій Васильович Бочин, котрий жив у їхнім будинку з дружиною-комуністкою Бертою Яківною (її ще звали Бетя), і працювала вона секретар-машиністкою в НКДБ. Він мав добрий характер, раніше приятелював з Анатолієм. Не раз чоловіки сідали за фортепіано: Анатолій грав мелодії Лисенка, Шопена, Штрауса, Сергій – «Катюшу». Прикордонник не витримав і заступився за Ніну: «Откуда, дєвчонка может знать, гдє он прячеться, он что, глупий, єй сказать?!». Відтоді «гості» не з’являлися, але Бетя домоглася, щоби її сім’ї дали ще одну кімнату в будинку Комаревичів, бо до них з Харкова приїхали батьки Сергія. Господарі тулились у невеликій кімнатці з коридором, який переобладнали в кухню. Втім, на них чекали набагато тяжчі випробування…
Одного дня матушку Анісію викликали у суд і повідомили, що вона не сплатила податки за два будинки на Сокальській, тому нерухомість і землю забирає держава. «На Сибірь тебя єщо не будем отправлять, ти і так старая, подохнеш в дороге. Какой із тебя толк?» - військові виштовхнули стареньку з власного помешкання… Наспіх зібравши речі, згорьована і заплакана просиділа з онукою на східцях колись рідного будинку, який вже їй не належав. Від розпачу не мала сили піднятися і йти. Вранці її побачили знайомі, котрі проїжджали поряд. Їх і попросила, щоб переказали сину Володимиру, аби приїхав і забрав.
Прихід більшовиків приніс сльози і горе не тільки у родину Комаревичів. У Яніца – сусіда Володимира з хутора Березина заарештували сина Володю. Багатьох їхніх знайомих забрали у тюрму, розкуркулили і повивозили у Сибір чи у табори. Вдруге заарештували і судили лікаря Арсена Річинського, а його дружину Ніну Павлівну з доньками – 15-літньою Ярославою і шестимісячною Людочкою вислали у Казахстан. У селах Володимирщини комуністи організовували колгоспи. Прийшли вони і у Малі Микуличі до Комаревичів, котрі переїхали з хутора. У стодолу Володимира нагнали коней, яких силою позабирали у селян. Конюхи пасли їх, де заманеться, тварини витоптували посіви, городину, згризли молоді берізки, що росли біля хати. Ніна, побачивши це, плакала. «Чего рєвьєш? Єто поповскоє, а вас всьоравно в Сібірь вивезут», - лякали її.
Горіли надбужанські села, а з ними і мрії…
Селом поширювались тривожні чутки про війну. Несподівано, то в одному місці, то в іншому з’являлися військові, котрі тягнули телефонні дроти, копали рови. «Бути біді, неспроста це», - казали селяни. А вдосвіта 22 червня 1941 року люди прокинулися від сильних вибухів. В оселі Комаревичів, аж скло з шибок полетіло на підлогу. Розбилися вази з півоніями і жасмином, які стояли на столі й тумбочці – їх поставила Ніна. Війна! Горіли надбужанські села, горіли Малі Микуличі. У стодолі голосно іржали коні. На подвір’ї свистіли кулі. Чорні клуби диму здіймалися у небо, закриваючи усе довкола. З вулиці доносився гул літаків – один впав поряд у жито.
Коли вибухи стихли, до Комаревичів посходилися односельці - у багатьох згоріли хати. У молитві підносила руки матушка Анісія, заспокоювала заплаканого онука Славка. У хлопця часто боліла голова. І на те була причина, бо над ним познущались більшовицькі синки, які заманили семирічну дитину у Вербівку (малолюдний куток у Микуличах) і за те, що був онуком священника підвісили на вербі за ноги. Хлопчину ледве врятували. Та через два роки В’ячеслав помер у володимирській лікарні від менінгіту.
Через півтора дні у селі на мотоциклах з’явилися німці. Зупинились біля Комаревичів, щоб попити води. Вони вийшли з хати, і стояли скам’янівши під крислатим дубом. Лідія витягла з криниці студениці й подала кварту німцю. Той показав на воду: пий! Втамували спрагу і поїхали.
Не минуло і години, як до хати зайшов Олексій. З володимирської тюрми дивом врятувались ще кілька чоловік, серед них і Панас Матвійчук з Порицька, - усі худі, виснажені, з обдертими до крові руками. Відступаючи більшовики хотіли розстріляти всіх бранців. Вдень і вночі за стінами в’язниці лунали постріли і крики. Деякі арештанти чинили супротив, деякі втекли і примусили ключника відкрити камери. Та майже всі вони були порожні….
Наступного дня чоловіки повернулись у Володимир, щоб похоронити своїх побратимів. На тюремному подвір’ї зустріли родичів ув’язнених, котрі ходили між тілами вбитих, яких кати не встигли спалити. А у попелі лежали обгорілі кістки і черепи…Більшість облич були розбиті й спотворені. По одежі знайшов тіло свого сина Володі сусід Комаревичів Антон Яніц.
Коли вбитих проводжали в останню дорогу, довга скорботна процесія простягалась на сотні метрів. Дівчата несли вінки і квіти. На Ладомирському кладовищі викопали братську могилу. Побратими клялись поквитатись з більшовиками за скоєні злочини.
Фронт просувався на схід. Доленосні події у Львові 30 червня, де під проводом Степана Бандери проголосили самостійну Україну, докотились і до Володимира – у центрі міста, поряд з німецьким прапором повісили жовто-блакитний. З Польщі повернувся Анатолій Комаревич, котрий просив владу відновити навчання в українській гімназії. І 1 вересня діти сіли за парти, а з ними і Ніна. У просторому холі гімназії висіла ікона Спасителя у вишитому рушнику, діти починали науку з молитви «Боже, великий, єдиний нам Україну храни…».
У плани німецької верхівки не входило існування самостійної України, тому не забарилися масові арешти. Одного дня учнів спішно забрали з уроків і вивели на гімназійне подвір’я у сквер, де стояли труни. Містом поширювались чутки, що у Володимир привезли офіцерів, які загинули у Рівному від рук радянського розвідника Кузнецова. Очевидно, це було правдою, бо німці кричали, що розстріляють усіх. А коли прощалися із загиблими військовим салютом, направили гвинтівки у переляканих дітей.
Мало не щодня повз гімназію йшли радянські полонені, яких окупанти зігнали у колишні польські казарми, а територію загородили колючим дротом. Там вони виїли всю траву і зілля… Учні, ховаючись за колони, аби не бачили конвоїри, кидали їм свої сніданки.
Якось Ніна, зайшовши у гості до бабусі Текусії, котра з Пузова переїхала у батьківський будинок на Устилузьку, побачила, що на подвір’ї її сусіда Борткова знесилений полонений їсть траву. Його привели з табору, аби прибрав двір, бо там стояли вози з кіньми. Зі слізьми дівчина побігла до бабусі, і та вмовила конвоїра, щоб відпустив полоненого на обід. Йому налили борщу, дали хліба, а він просив ще і ще… Чоловік приходив до них кілька разів.
Військові події загострювалися, у Володимирі розпочались облави на євреїв. Їх загнали у гетто і розстріляли біля П’ятидень, де поляки будували аеродром. Молодь вивозили в Німеччину. Мабуть, така доля спіткала б і більшість гімназистів, та Анатолій Комаревич передбачив це. Усю ніч з надійними друзями виписував перепустки для своїх вихованців. І коли окупанти влаштували в гімназії облаву на старшокласників, їх не знайшли - більшість, маючи дозволи, виїхали з міста. Розлючені німці закрили навчальний заклад. У списку до Німеччини була і Ніна, але дядько прилаштував її продавцем у продуктовий магазин, який обслуговував населення і окупантів. Директором контори, яка об’єднувала кілька торгових точок, працював пан Закревський. За спецкартками німці брали цукор, каву, борошно, крупи, сухофрукти, місцеві - тільки сіль.
Юна підпільниця на псевдо Оксана.
Ніна рвалась до боротьби, і про це сказала рідним, котрі просили її зачекати. Олексій Комаревич з родичкою Тетяною Озеровою відновили роботу «Просвіти» і Союзу українок. У свої ряди вони запросили національно-свідому молодь, яка не корилася окупантам. Шістнадцятирічна Ніна стала членом юнацької сітки ОУН, яку заснувала з подругами за вказівкою Володимира Джапи і Галини Коханської. Виконуючи завдання крайового і окружного проводів ОУН, які діяли на Горохівщині, вони перекопіювали карту Володимира з стратегічно важливими об’єктами – її приніс дядько Анатолій. Конспіруючись, він відкрив майстерню у господарському відділі при гебітскомісаріаті, де шили чоботи, босоніжки на дерев’яній підошві, виготовляли щітки. До роботи залучив молодь, яку мали відправити у Німеччину. Про це донесли німцям і Анатолія арештували, але відпустили за відсутністю доказів.
Ніні з подругою Тасею доручили роздобути кошти для повстанців, які отаборилися вздовж Бугу. Щоб не запідозрили окупанти, збирали пожертву … на кладовищі, де біля братської могили служили панахиду за загиблими, яких енкаведисти стратили у володимирській тюрмі. Її організував Олексій Комаревич. На роковини зібралося багато місцевого люду, прийшли німці. Дівчата звертались до кожного, щоб пожертвували гроші ніби на «Просвіту», а за це пришпилювали на сукенки і піджаки невеликі букетики з живих квітів – їх робили всю ніч. Ніхто навіть не здогадувався, що за їхніми діями спостерігають повстанці, які сиділи за надгробками. Їм дівчата і віддали гроші.
Ніна охоче поринула у національно-визвольну боротьбу. Вишкіл пройшла у лісі біля Старого Порицька (нині це Павлівка). Там присягнула на вірність Україні - боротися за її волю, здобути українську державу, або загинути у боротьбі за неї. Навчання тривало тиждень: підпільники виконували різні завдання, їх знайомили з ідеологією ОУН, програмою, організацією, правилами конспірації. На Волині діяли чотири округи, які об’єднували два обласних проводи – Волинський і Рівненський. Структурами ОУН керував крайовий провід, який очолював крайовий провідник. Округа, де працювала Ніна, займала одинадцять районів, але їх, конспіруючись, називали цифрами: Кисилинський – одиниця, Локачинський – двійка, Горохівський – трійка, Горохів – четвірка, Берестечківський – п’ятірка, Іваничівський – шестірка, Володимирський – сімка, Володимир – вісімка, Устилузький – дев’ятка, Вербський – десятка. Центр, тобто одинадцятка, об’єднував села Локачинського, Володимирського, Горохівського і Іваничівського районів. «В одинадцяті» розмістились всі референтури окружного проводу – організаційна, військова, господарська, служба безпеки тощо. Округа була поділена на «Степ» і «Січ». Кордоном між ними було шосе Володимир-Луцьк, на північ – «Січ», на південь – «Степ».
Ніну призначили районованою зв’язковою дев’ятки Устилузького округу і направили у Пузів, де розмістились боївки. Там вона з тезкою - провідницею жіночої сітки готувала їжу для повстанців. Місцеві жителі допомагали чим могли: продуктами, медикаментами, лишали на ночівлю. У Пузові дівчина познайомилася з районовим провідником Марком і комендантом служби безпеки Чумаком, налагодила зв'язок з селами округи. У Микитичах провела вишкіл з дівчатами, котрих підготувала для підпільної боротьби, і стала районовою провідницею жіночої сітки на псевдо Оксана.
У вирі боротьби між трьома ворогами
З трьох боків на підпільників чатували вороги: з Устилуга – німці, з Білина – поляки, у надбужанських лісах ховались червоні партизани. Не раз повстанці з боївки Зуха робили засідки біля Устилуга, Видранки, Залужжя, поповнювали запаси трофейної зброї. Аби сформувати загони, навчити військовим діям з ворогом, наприкінці літа 1942 року верхівка проводу ОУН зібрала повстанців на Січі, у Вовчаку, де зродилась УПА. Її командирами стали Дмитро Клячківський, Роман Шухевич, Василь Кук. До слова, військові дії уповці вели 18 років, з 1942 по 1955 роки. Ніна з побратимами з кількох районів добрались до Мосира, а звідтіля, вишикувавшись роями, чотами, сотнями рушили у Вовчак. У Ладині до них долучились інші. Їх проводжали місцеві, давали продукти, одяг. Дорогою на Січ Ніна познайомилася з районовим провідником Підковою, котрий став її найкращим другом і порадником у підпільній роботі – з ним пліч-о-пліч пройшла сотні доріг, здолала десятки перешкод.
Після вишколу у Вовчаку Ніну з боївкою Зуха направили до Коритниці, де окупанти лютували і грабували населення. Спостережним пунктом обрали двоповерхову школу. А коли німці підійшли до будівлі, вступили з ними в бій, змусивши їх втікати. Покидаючи Коритницю, повстанці спалили школу, яка могла б стати добрим стратегічним об’єктом для ворогів.
Якось виконуючи завдання у Видранці, що губилась у лісі, Ніна зустріла Ліду Янець (її батьки сусідили з Комаревичами), яка вийшла заміж за Якова Адамовича. У подружжя народився син, і його назвали В’ячеславом – у пам'ять про Ніниного брата. Земляки ще більше здивували дівчину, коли «познайомили» з Яшиним братом Іваном, котрий навідався до рідних за продуктами. З’ясувалось, що вони давно знаються, бо він служить у боївці Зуха.
Бувало провід ОУН домовлявся про обмін полоненими з червоними партизанами зі з’єднання Олексія Федорова. До повстанців кілька разів потрапляв боєць на прізвисько Сенька-Азейбарджан, який грабував місцеве населення. Такий обмін трапився у Микитичах.
Та не завжди військові дії повстанців відбувались за планом, були і поразки. Одного разу біля Тростянки підірвали німецький ешелон, що їхав у Польщу, але невдало. Вороги повискакували з вагонів і обстріляли село. І хоч місцеві втекли у ліс, були загиблі. У цім селі за збігом обставин Ніна очікувала на зустріч з кущовими та станичними побратимами. Коли почула постріли, побігла разом з усіма. Минаючи хати, побачила маленького хлопчика, який підійшов зі словами: мама… Схопила дитину на руки і, чи-то через хвилювання, чи з іншої причини, мов підкошена, впала в ріллю. Коли до домівки повернулись дід з бабою, то їхній онук солодко спав на руках у незнайомої дівчини, котра врятувала йому життя. А може і навпаки.
Трагічні події у надбужанських селах розгорнулись через українсько-польське протистояння. У лютому1944 року польські банди, що отаборились у Білині, наскочили на Пузів і винищили понад п’ять десятків українців. Серед загиблих були родичі Ніни по маминій лінії: сестра Ольга Магерко, брат Володимир, його дружина Марія з трьома доньками – десятирічною Людою, трьохрічною Сусанною і новонародженою, яку не встигли охрестити. У надії врятуватись сусіди прибігли у хату до вчителя-поляка Бохеника. Та марно. Пізніше там знайшли 13 тіл. Дивом залишилася живою донька Ольги Магерко, яка заховалася під стіл, зсунувши до краю скатертину. Постраждала родина ще одного брата Федора Виноградського. Господар, його дружина Феодосія з трьома дітьми – Петром, Ярославом і дочкою Ларисою (у заміжжі Борусевич), котра мала однорічну Аллочку, заховалися у льох під коморою. Але малі діти розплакались і матері вийшли зі схованки. Кати вбили жінок і дітей, а хату і стодолу підпалили. Батько з сином довго не наважувались відкрити ляду. Коли ж виглянули зі схрону, все довкола палало. Полем подалися у бік Стенжарич. Навесні, розбираючи згарища і шукаючи родичів, Федір побачив обгоріле тіло дружини Володимира Марії – впізнав її по золотих коронках на зубах. Її дітей і чоловіка не знайшли.
Можливо, така ж трагічна доля спіткала б і Коритницю, але людей попередили про криваві наміри, і вони втекли в ліс. Розлючені поляки пограбували село, а потім підпалили. Вернувшись на попелище, коритенці познаходили зброю, коси і вила, та побігли їх наздоганяти, але бандитів сховала ніч.
Знайшли повстанці прихисток на рідному хуторі.
Після довгої розлуки, через два роки Ніна зустрілась з рідними у Малих Микуличах. Її батьки мали швейну машинку, а побратиму Підкові треба було відремонтувати одяг, який добряче зносився. У такий спосіб дівчина хотіла віддячити за допомогу, бо Підкова не відходив від неї, коли лежала в гарячці на хуторі біля Верби, доглядав у військовому шпиталі в Ягідному. Зимового вечора Сірко і Підкова запрягли коні й поїхала на «семірку» - у Володимирську округу. Минаючи ліс біля Тростянки, Сірко зупинив коні, і показав могилу підпільника Зозуленка. Його розсекретив і зрадив запроданець Роговський, який служив німцям і ще виказав кількох повстанців.
«Можна до вас, батьку, завітати?», - запитали незнайомці у господаря, який вийшов назустріч. Ніна щільніше закуталась у кожух: прийме повстанців її батько, чи ні? «Заїжджайте, прошу», - відповів Володимир, і вже не таїв радості, побачивши доньку. Такій конспірації дивувались Нінині друзі, бо і вони не знали, куди їдуть. З тих пір домівка Комаревичів стала прихистком для районового проводу «семірки» і «дев’ятки». У Малих Микуличах повстанці вирили криївки, підліковували рани. Тут ховався курінний Голуб, якого поранили у Вовчаку, коли зустрічався зі старшинами ОУН-УПА.
Продовження у наступній статті.
Тетяна Адамович