dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Історія » Клейноди польських королів сховані в костелі Іоакима та Анни
Інформація по новині
  • Переглядів: 163
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 11-02-2022, 14:26
11-02-2022, 14:26

Клейноди польських королів сховані в костелі Іоакима та Анни

Категорія: Історія

Мене зацікавила таємнича та загадкова історія про те, що польські королівські регалії були сховані у Володимирі, в костелі Іоакима і Анни. Під час своїх пошуків в нетрях інтернету я натрапила на книгу Адама Воланські, «Доля польських регалій», видану у Кракові в 1921 році. Я була настільки вражена цією книгою, що вирішила її перекласти, аби вона стала відома і доступна більш широкому загалу читачів. Переклад не повний та не дослівний. Для тих, хто бажає прочитати її в повному обсязі і в оригіналі я подаю електронну адресу.
https://obc.opole.pl/Content/9022/PDF/317074.pdf

ADAM WOLAŃSKI
ДОЛЯ ПОЛЬСЬКИХ РЕГАЛІЙ
На початку липня 1921 року, коли наші армії все далі відступали від прикордонних територій у глиб Польщі, а загрозлива хвиля більшовизму натискала, змінюючи країну у пустелю, з’явилося багато повідомлень та статей в пресі про знайдені у Володимирі (Волинському) королівські регалії. І це не дивно, адже мова йшла про найдорожчі польському серцю скарби цілої плеяди королів, свідків багатьох століть минулої слави. Історія всієї нації, її добрі та погані часи знайшли своє відображення в історії скарбниці. І не було в наших руках більш цінної народної реліквії, а ніж корона, що була покладена на голови мало не всіх королів починаючи з Локіетка.
Історія втрачених королівських регалій, яка з часом стає дедалі таємничішою, заслуговує нашого ретельного дослідження. Для початку варто пригадати долю регалій, та історію їхнього зникнення наприкінці XVIII століття. (Автор досить детально розповідає нам історію польської королівської скарбниці, але ми опустимо цей матеріал і перейдемо до подій пов’язаних з Володимиром, що на Волині).
Востаннє королівську скарбницю перевіряли наприкінці чотирирічного парламенту. Для цього були призначені Тадеуш Чацький, староста новгород-сіверський та Ян Непомуцен Горайн, воєвода Брест-Литовський. Вони оглянули рештки скарбів 18. 04. 1792 р. в присутності кустуша (опікуна) Сераковського, найвидатніших місцевих священиків, міщан та військової залоги. Документ був написаний, і не було жодного відчуття, що це зроблено востаннє. По трьох днях огляду 21.04. 1792 р. скарбниця була закрита. У той час політичний горизонт був вкритий чорними хмарами. Незабаром вибухнула коротка, але революційна, тримісячна війна з Росією, що залишила нам ілюзорну і розвіяну тінь незалежності. Та після відчайдушного спалаху Костюшка все знову впало у безодню руйнування, в довгу страшну ніч поділу Польщі. У вузькому колі людей, які бачили, що все нищиться, виникла ідея порятунку національні святині, думка про таємне вивезення королівських регалій.
У минулому, в часи небезпеки зі скарбниці неодноразово виносили королівські регалії. Законно а часом і незаконно вони покидали скарбницю аби бути надійно схованими. За мирних часів доступ до скарбниці був непростим оскільки це вимагало легального дозволу на відкриття дверей, за якими в трьох покоях замку за Курячою ніжкою (деталь замка)) зберігалась «Thesaurus regni» (коронна скарбниця). Окрім коронного скарбника, кустоша (хранителя) відкриття скарбниці вимагало ще присутності семи сенаторів, які згідно права мали ключі, від одного з семи замків з незвичним декором.(Йдеться імовірно про «Курячу ніжку»). Та часто потреба змушувала порушувати правила і не зважати на формальності. Так в 1697 році, коли мали коронувати Августа II, а сенатори, що мали ключі від скарбниці, були на стороні французького обранця, двоє пріорів (Бернардинів червенских, Вижицкий секретар великої корони і Бенедиктов свентокршиських, Выховский) винесли регалії через пролом в стіні, не порушуючи замків та печатей. За Яна Казимира Єжи Любомирський, побоюючись пограбування Шведів вивіз в Спиш корони та зберіг їх в укріпленому Любовлі.
На початку XVIII століття, коли вибухнула Північна війна і шведи нестримно йшли до старої столиці Пястів, скарбницю знову довелося рятувати, і Станіслав Шембек, тодішній єпископ Куявії, а пізніше предстоятель, сховав клейноди в Сілезькій Опаві (у 1702 р.). Цього разу корони залишилися там надовго і лише в 1730 році вони повернулися до Вавелю. Кілька років по тому у 1733 р. скарбник вавельський Францішек Максимілян Оссолінський забрав регалії для Лещинського, а Августу III довелося виготовляють нові корони у ювеліра в Авоцлаві. Сьогодні ті корони знаходяться в Дрездені, тоді як старі польські залишалися на Ясній Горі, де переховувався два з половиною роки (до 1736 р.).
Та перейдемо до подій 1795 року, коли лиха доля спіткала польські національні святині. Варто зауважити, що ця історія більш схожа на казку, або на переказ певних фантастичних подій, і тому покладатися на неї повністю, як на мою думку, не варто. Досить зазначити, що сам факт грабунку стався не в кінці 1795 р., а в 1794 р. в останніх числах червня.
Не зважаючи на поширене в народі переконання, що корони польських королів знаходяться в руках пруссаків, серед невеликого кола людей поповзли слухи про те, що корони вціліли, але жодна згадка про це не з’явилася у пресі.
Вважалося, що Йоахи́му Ле́левелю (польський історик та політичний діяч 1786—1861рр.), була добре відома доля королівських регалій, про що він досить туманно згадує у своїй праці (статті) «Польська корона і її королівство»1859 p.: «Що ж сталося в хвилину розгубленості та лиха з почесним пам’ятником слави і приниження з тією старою короною Болеслава, яка жила вісім століть: куди вона поділася? - Я не можу на це відповісти.»
В тому ж році була видана біографія Костюшки Ходзько Леонарда. Автор, згадуючи про втрату Кракова після битви під Щекоцинами, пише досить зрозуміло: «Корони і скіпетр (berło) польські були врятовані з замкової скарбниці та з’являться лише в годину повної незалежності Польщі». Через 20 років, Каетан Крашевський робить усне повідомлення у Варшавській бібліотеці: «14 червня 1794 р., коли комендант був відсутній(у Кракові), ввечері прийшли двоє чоловіків, які мали ключі від скарбниці. Вони відкрили її винесли звідти деякі регалії потім скарбницю закрили і пішли собі.» Тож основні коштовності з корони, згідно з цим повідомленням мали таємно зберігатися в руках якоїсь родини, як національний скарб. Ця новина мені видається малоймовірною. Після поділу Польщі не було абсолютно безпечного притулку для королівських регалій, а тому було б страшенно ризиковано поєднувати їхню долю з долею приватної родини, особливо враховуючи зміну шести поколінь, а отже і морально-етичні засади людей які прийдуть їм на зміну. Навіть не враховуючи таких варіантів, як можлива, з будь -якої причини конфіскація майна.
З часом до скупої інформації про таємне винесення королівських регалій з скарбниці людська фантазія додавала все нові і нові деталі. Досить згадати легенду, яку розповідали в 1893р. Що нібито після того, як скарбниця була запечатана пруссаками, хранитель Сераковський та художник Стахович за допомогою муляра винесли найцінніші коштовні клейноди через дірку (в стіні?).
У 1885 р. ксьондз Вацлав Новаковський знову привідкрив завісу таємниці, і за дев’ять років ця історія стала популярною настільки, що навіть знайшла довіру наукового світу. Він пише: «Те, що пруссаки пограбували скарбницю… це навіть не обговорюється, але те, що королівські регалії не потрапили до їх рук також поза жодними сумнівами, оскільки вони були вивезені ще до прибуття пруссаків. Пруссаки увійшли до Кракова 15 червня 1794 р., а регалії вивезли 25 квітня того ж року і перевезли відразу до Володимира на Волині. Крім Цецішовского про це знав єпископ краківський Турський і Нарушевич; а вивезли їх монах зі священником (ксьондзом), які ті скарби і замурували. Чи знав Себастьян Сераковський, кустош (хранитель) коронний про те, що регалії вивезли і місце де вони були сховані невідомо».
У своїй, більш пізній роботі він пише про це ще більш детально: «... Вчений, благочестивий і щиро люблячий свою Батьківщину, прелат Вацлав Сераковський ... не покинув Краків ... Він за порадою каноніка прусського переконав свого брата, кустоша коронного каноніка Себастьяна, вийняти зі скарбниці королівські регалії і зі святим отцем Каетаном, опікуном-капуцином (настоятелем монастиря) 25 квітня того ж року відправив їх до монастиря домініканів в місті Підкамінь, єпископу Цецішовському для зберігання. Звідти клейноди були перевезені до Луцька, а потім до Володимира, де, у монастирі Капуцинів були сховані до 1842 р.». Серед регалій був також коронаційний меч, про який о. Вацлав згадує: ««щербець»з іншими клейнодами знаходиться в руках польських, недоторканий і досі, та чекає на майбутнього польського короля ... Будь які припущення зайві, з огляду на впевненість народу на те, що королівські регалії надійно сховані разом зі «щербцем»».
Валерій Еліаш (Радзіковський) 1894 р. писав на основі усних розповідей о. Вацлава: «Отець-опікун (настоятель) Тадеуш з братом Антонієм, після того, як забрали національні реліквії з Кракова приїхали з ними до Підкаменю, але єпископа Цецішовського там не застали, бо він поїхав до Луцька. Тоді капуцини вирушили за ним, але й у Луцьку, його не застали бо він нещодавно поїхав у Бердичів. Оскільки у них не було змоги мандрувати далі з довіреним їм скарбом, ксьондз (настоятель) повернув до Володимира, де знаходився орден Капуцинів. Вони прибули туди 8 травня і того ж самого дня разом з братом Антонієм скриню з королівськими регаліями замурували у сховку монастиря. В Краків вони повернулися 25 травня…». В іншій своїй праці про корони польських королів Валері Еліаш пише, що «після оголошення дати вилучення клейнодів, один з учених перевірив записи про перебування о. єпископа Цецішовського в Підкамені і довів їх відповідність словам літопису капуцинів». Він вказує джерело цієї інформації: «Я дізнався від ксьондза Вацлава, що у Краківському монастирі капуцинів є хроніка місцевих подій, написаних латинською мовою. У цій хроніці детально описані події 1794 року та участь у них капуцинів. Через страх переслідування, оскільки в хроніці була описана участь капуцинів у повстанні, сторінки, що містять політичну інформацію, були вилучені з хроніки, а замість вилучених сторінок помістили інші, на яких повідомлялося про звичайні монастирські справи. Ті, вирвані та майже знищені листки вдалося відшукати отцю Вацлаву і тому згадуючи про них він згадує дві хроніки капуцинів. Тим часом пруссаки, не знайшовши корон, наказали провести обшук і, за словами о. Вацлава: «усі будинки, монастирі та церкви були оглянуті (2 липня). Наступного дня вони продовжили обшуки капуцинів ще більш ретельно. Відкривали могили заглядали у труни, одним словом увесь монастир був перетрушений. З того, як проводився обшук, можна було зрозуміти, що шукали не стільки зброю, скільки щось інше, але так і не знайшли того, що шукали, тому що нічого не взяли».
Крім отця Вацлава, ніхто і ніколи, напевно, навіть Валерій Еліаш, не бачив жодних хронік капуцинів - тому були висловлені сумніви щодо того, чи існували вони колись, і багато хто вважав, що о. Вацлав своїми розповідями хотів пробудити патріотизм, який міцно спав. І тому він надав почутому дещо сумнівну впевненість, та відповідно її розфарбував.
Але це не так, літопис капуцинів існує, але у іншому примірнику. Він був оправлений у шкіряну палітурку під назвою «Historia Conventus nostri Capucinorum Cracoviensimn» — розміри 31,3 на 18,2 cм — с відступом 35,5 на 21,5 см. Пронумерованих сторінок - 504. Перші сторінки були пронумеровані, після чого іде «Elenchus Patrum & fratrum provinciae polonae defunctorum» - 6 сторінок і наступні 4 сторінки пусті. Хроніка описує події від 1695 до 1836 рр. (списки померлих монахів з 1687 і до 1793 рр.). Те, що ця хроніка тільки копія іншої доводить характер письма на протязі 101 року, від початку хроніки і аж до 1798 року записи зроблені тією ж самою рукою. У хроніках згадується про ревізію пруссаків, яка була 2 липня, і повторну більш ретельну ревізію наступного дня зі слів отця Вацлава. Запис від 25 квітня, більш дипломатичний, розповідає про те, що гвардіан (управляючий?) з братом Антонієм виїхав «pro futura nostra Congregatione Vladimiriae celebrande» (до нашої Володимирської Конгрегації) і 25 травня «Thadaeus Gvardianus ac suo socio Fre Antonio redux ex Congregatione Vladimirięsi, confectis plus quam 100 milliaribus itineris per partes Galiiciae, feliciter peryenit ad hunc Conventum pro continuando in eo suo officio» (Тадей Гвардіан та його товариш Фре Антоній після повернення з Володимирської конгрегації, пройшовши понад 100 миль через територію Галичини, щасливо прибули на цю Конвенцію для продовження свого служіння) Виглядає це все досить непевно, але раптом з’являється цілком конкретне зауваження, що в оригінальній Хроніці про ціль подорожі на схід гвардіана (управляючого) мало б бути написано набагато більше. Саме через ці подробиці, в побоюванні обшуків, сторінки з оригінальної Хроніки, і були вирвані, а потім цілу Хроніку, аби не викликати підозри пропусками (чистими листками?) переписали додаючи лиш загальну інформацію про подорож гвардіана. Вирвані листки могли зберігатися десь глибоко в сховищі, і могли бути знайдені пізніше отцем Вацлавом. Саме на основі цих листків, а не фантазії отця Вацлава і була написана його розповідь описана вище. На превеликий жаль цих сторінок в паперах отця Вацлава знайти не вдалось.
Що ж нам думати про розповідь отця Вацлава і яка ж подальша доля королівських регалій? Брати Сієраковські, старший Вацлав і молодший Себастьян, кустош (бібліотекар, хранитель книг), були каноніками у Вавелі, і мали великий вплив серед духовенства собору. Освідченні, здібні, палко люблячі свою країну, вони могли і повинні були потурбуватися про долю скарбів (скарбниці). Така ініціатива з їхнього боку була цілком зрозумілою і прийнятною. Їхні почуття поділяв і отець Тадеуш гвардіан (настоятель) капуцинів. Саме він благословив зброю Костюшка та Водзицького в капелі Лорето (Лотеранській каплиці), перш ніж вони вийшли на ринкову площу, щоб виконати присягу повстанцям.
Зі своїх особистих спогадів я можу додати, що під час ювілею Ягеллонської академії, провів кілька довгих вечорів у келії отця Вацлава і під час розмови про долю королівських регалій, я чув від нього, що гвардіан (настоятель) їхав до Підкаменю, ймовірно, в непомітному вазі, вузькими дорогами повздовж Кийо́вського передгі́р'я (karpackie podgurże), щоб уникнути зустрічі з австрійською армією. Єпископ Цецішовський чекав там на нього, та не міг довго залишатися на одному місці, тому поїхав назад, а гвардіан слідом за ним поїхав до Луцька. Та не застав його і там, а їхати до Бердичіва йому було занадто далеко і дуже небезпечно оскільки багато російських військових підрозділів, блукали тоді по дорогах. Переночувавши в Луцьку, він повернув до Володимира, який знаходився в 60 верстах від Луцька.
Лише одну ніч корони пролежали в Луцькому соборі, а людська фантазія на основі цього створила легенди які ще довго ходили по Волині. І як завжди в тих переказах є зерно правди, яке, однак дуже важко знайти. Розповідали про корону замуровану в стіні Луцького собору, про те, що її таємно вийняли, і дві родини згадані по імені, збагатитися за рахунок присвоєного ними коштовного каміння витягнутого з корони. Що й казати, звичайно це порожня гра уяви.
48 років заховані скарби пролежали у володимирських капуцинів. Далі отець Вацлав пише: «Особливості цього монастиря про який ми говоримо відомі багатьом, а свого часу навіть широко відомі, але ніде поки що, з якихось причин, не згадувалися, а тому про них майже забули. Однак цей монастир дуже цікавий, особливо тому, що пов’язаний з нашими найдорожчими скарбами минулого і виправляє помилкове уявлення про те, що ці скарби були викрадені. Впевнений, для нашої аудиторії буде втіхою дізнатися, що ці дорогоцінні національні скарби про які ми кажемо принаймні не в чужих руках. Це було в 1842 р. Тоді з Санкт-Петербургу приїхав до Володимира на Волині імператорський флігель-ад'ютант у супроводі трьох інші осіб. Після прибуття він звернувся до місцевої влади (horodniczy) і наказав призначити йому будинок для тимчасової квартири та приставити до нього військову охорону. Ця новина не тільки всіх здивувала, але й викликала острах, який переживало не тільки місто, але і його околиці. Звістка про приїзд флігель-ад'ютанта в одну мить облетіла все місто і стала предметом великої тривоги та цікавості. Ця цікавість стала ще більшою, коли флігель-ад’ютант нікого до себе не допустив, не дозволив нікому його відвідати і тільки в товаристві тих хто з ним прибув ходив по місті. А особливо він цікавився трьома закритими монастирями - домініканів, василіан та капуцинів. Домініканський і василіанський монастирі були дуже давніми, але вони повністю збереглися, досить великі і навіть чудові, а ось монастир капуцинів, хоч і не настільки старий, був майже повністю зруйнований. На поверсі в одній з зруйнованих частин монастиря жив, священик -вікарій, а в іншій частині приєднаній до костелу, де звичайно жив парафіяльний священник тепер було відділення поліції.
Після двох тижнів оглядання цих монастирів та костелів флігель-ад’ютант наказав вилучити Пресвяте Таїнство з костелу домініканів. Тоді він викликав кількох ремісників і з ними робив деякі загадкові обшуки в костелі та монастирі, в стінах що до них примикали, але насамперед у костелі. Були зроблені проломи, стіни були просвердлені по них били молотками. І хоча у всьому костелі не залишилось жодного недоторканного місця, було очевидно, що того, що вони шукали, знайдено не було. Тож, по двох тижнях пошуків флігель-ад'ютант, залишивши гроші, необхідні для ремонту костелу городничому (голова поліції в місті), наступного дня до світанку разом зі своїми товаришами, поїхав так само непомітно, як і приїхав. Тим часом саме у той день, коли флігель-ад'ютант поїхав, поліцейський, який жив у відділенні поліції в колишньому монастирі капуцинів, про який ми вже говорили, вранці йшов до міста в напрямку воріт, що були в колишньому монастирському паркані, у стіні з лівого боку він побачив отвір, якого раніше не було. І побачивши це, він вважав своїм обов’язком доповісти про це городничому. Городничий не прийшов, а прибіг подивитися на цей таємничий отвір, бо це означало, що у ньому щось було замуроване, а тепер це щось було вийнято. І ця річ, напевно, була в якійсь великій дубовій скрині, покритій залізом, тому свідчили сліди іржі, та дубове порохно. Було вислано естафету до флігель-ад'ютанта, який негайно повернувся, і оглянувши отвір у великому гніві наказав оточити все місто сторожею і нікого з міста не випускати.
Тоді був проведений ретельний обшук усіх будинків, але, на жаль, того що він шукав не було виявлено. В результаті пошуків (всі будинки були оглянуті, всі мешканці допитані) з’ясувалося, що якийсь дворянин у сірому пальто (капоті) і з сивою бородою, прибув пізно вночі до заїжджого єврейського двору в парокінному повозі, яким за звичай подорожують бурсари (бурсар - це співробітник коледжу чи університету, який відповідає та наглядає за платежами студентів). Він попас коней вночі, відразу як приїхав, а потім виїхав. Ця інформація привернула увагу флігель-ад'ютанта. У всіх напрямках було розіслано погоню за цим старим дворянином у сірому пальто (капоті) та незважаючи на всі зусилля загадкового дворянина з сивою бородою так і не було знайдено.
Пошуки у Володимирі, в поєднанні з постійними оточеннями міста тривали понад два тижні, а потім флігель-ад'ютант після його невдалої експедиції у найгіршому настрої, залишивши городничому певні вказівки що до подальших пошуків, виїхав до Петербургу. Потроху місто поверталося до колишнього життя і лише згадка залишилась про минулі тривожні дні».
Ця історія схожа на казку з тисячі і однієї ночі, але іноді реальність яскравіша а ніж мрії та найкраща гра уяви, тому не варто зневажливо до неї ставитись. Капуцини, які обслуговували володимирську парафію, мали свій монастир, і в ньому мала бути велика каплиця або невеликий ораторіум, який через помилку називають костелом. Далі, замурувавши регалії в монастирській криївці, важко припустити, що вони залишилися там на волю долі, і збіг обставин, особливо в країні, де закону не існувало і де панували деспотизм царів і свавілля бюрократії. Над таким цінним для народу скарбом мало бути організоване таємне спостереження і постійна опіка, і ця опіка шалено ризикувала, тримаючи реалії в місці де розміщена поліція. Адже якщо у поліції з’явилося бажання чи необхідність розібрати зруйновані стіни для побудови нової будівлі або розібрати цегляну огорожу з товстими стовпами біля воріт, то цілком вірогідно, що схованка була б виявлена. Однак глибше проникнення в ці часи та стосунки дещо пояснює ту неймовірну обставину, що незважаючи на конфіскацію монастиря наприкінці 1832 р., цілих десять років чекали, на те, щоб в такі складні часи, під час чергових обшуків, скористатися короткою перервою і витягати скриню з коронами. Очевидно, що прибуття царського посланця було несподіваним для всіх. Так ось в Росії тоді, та і завжди в поліції служили найгірші покидьки з касти клерків, хтиві продажні та безпринципні – так що, коли не грошима то удаваною дружбою з обов’язковою пиятикою завжди можна було підкупити людей схожого покрою і дізнатися про загрози для схованих клейнодів. Сховище в стінах, де жила сама поліція не викликало підозр. Наприклад в останньому повстанні найдовше протрималися потаємні друкарні по сусідству з варшавської поліцією. З жандармами ситуація була набагато складнішою навіть у такому відсталому містечку, як Володимир. Так, що ситуація цілком вірогідна, не дивлячись на те, що здається фантастичною. Без сумніву сама перевірка мала місце. Чув про неї вже давно історик Мар’ян Дубецький, секретар Руси при диктатурі Ромуальда Траугутта. Сам же я мав в руках документи з Володимира, саме ті які описують обшуки, давно то було і жаль, що після смерті Людвіка Жітінського не вийшло зберегти цю кореспонденцію. В ті часи перевірки і ревізії, особливо політичні, були звичайним явищем, ніхто і не підозрював, що саме шукають і не робив ніяких копій з цих паперів.
Отець Вацлав запитує: «Звідки москалі дізнались про сховані у Володимирі королівські регалії?» І сам відповідає: «В паперах залишених архиєпископом Цецішовським, який спочив у Луцьку в 1831 році, хтось (не будемо називати імен оскільки немає певності чи саме він це зробив) знайшов згадку про те, що регалії польські мають бути у Володимирі, замуровані в стіні монастиря. Не було там тільки пояснення в якому саме монастирі. Шукали в монастирі домініканів – виявилось що в монастирі капуцинів». Ченцеві не пристало на ім'я називати високопоставлених духовних - допоміг йому в цьому Валерій Еліяш. Він написав про папери Цецішовского: «Потрапити вони повинні були в руки спадкоємця єпископату Луцького, отця Півніцкого, котрий передав їх російським властям. Звучить правдиво, тому, що вищеназваний єпископ був одним із «самих заслужених державних священників, осипаний орденами за надані послуги ворогам церкви(костелу)», так про нього пише ксьондз архієпископ Фелінський у своїх щоденниках».
Відомо в яких умовах помер Каспер Казимир Колумна Цецішовський, канонік в Кракові після відставки з цієї посади Вацлава Сераковського, потім єпископ київський в часи повстання Костюшко, і в кінці єпископ Могилевський і митрополит. На старості літ його розум став не таким гострим і він довірився людині, яка того не заслуговувала. Був з ним Міхал Скієрнієвскі, колишній чернець з ордену піярів, а після секуляризації канонік луцький, ревний служитель царизму , якого просували вперед і підтримували росіяни. Він ніби то підсунув на підпис митрополиту диспензу (звільнення від регламентованих церквою обов’язків у особливих випадках), а реально це був лист у якому засуджувалося листопадове повстання. Всі тоді віддалились від архієпископа, а він здається і не зрозумів з якої причини. Коли все відкрилося, Цецішовський відмінив той злощасний лист, але до кінця днів відчував через те муки сумління. У свої останні дні він перестав довіряти тим, хто був поряд з ним і не хотів нікого з них просити щоб знайшли і знищили документ про сховані королівські регалії, сам же із-за своєї сліпоти, не міг цього зробити. Документ загубився серед інших паперів і лише через десять років його знайшли і відправили у місто на Неві.
Тим часом клейноди (корони) відправились шукати більш надійне місце сховку. Куди їх відправили? Про це писав Валерій Еліяш у своїй праці про «Щербець». Він почув про долю меча на виставці в Парижі. Зараз серед експонатів петербурзького Ермітажу знаходиться копія меча Яна Собеського, яка була вкрадена в Несвіжі в часи Барського. А справжній меч, схований разом з регаліями, чекає на кращі часи. Разом з тим було б добре спростувати одну неприємну згадку Еліяша, нібито то граф Понятовський з України, купивши меч у торговця подарував його отцю Міхалу, а той залишив його в імператорському музеї в столиці. Це неправда, що в акті продажу руському музею парижської колекції Базилевського вказаний меч «щербець». В той акт були внесені зміни та певні додатки. В результаті цей документ став відрізнятися і виглядом і описом від того, що був акуратно виконаний в 1792 році Яцеком Пржибильским та приєднаний до актів виконаних Тчацьким. Цей документ було виявлено в паперах Станіслава Августа.
Праця Еліяша не знайшла визнання, погляди вчених розділились, одні визнали меч справжнім, інші вважали, що це підробка. Валерій Еліяш мимохідь згадав і про подальшу долю корон: «Після 1870 року з’явився привід для зміни місця зберігання для таких дорогих нашому серцю речей і скриня була перевезена в інше місце, причому стверджували що «щербець» знаходиться разом з коронами та іншими артефактами корони».
За рік в іншій праці (про корони) він повторює: «(У Володимирі) шукали скарби, які були перевезені в нове місце. За словами отця Вацлава у 1870 році, з’явилась гостра необхідність перевезти скарби в інше місце. Серед скарбів був помічений і «щербець»».
Під час з’їзду істориків 20 років тому, я запитав у отця Вацлава, наскільки правдива інформація подана в працях Еліяша. Передаю вам його слова: «Подія ця, як він і писав, справжня, але автор спеціально все змішав. Все це відбувалося не відразу після франко-прусської війни, а в 1882 -1883, чи навіть в 1884 роках, точна дата стерлась з пам’яті, а випадок цей був непередбачуваний. З самого початку скарб старанно оберігали. Троє чоловіків знали про те де його сховано і знали один про одного. Зв’язані клятвою вони мовчали і лише перед смертю довіряли цю таємницю довіреній особі, яку самі вибирали. Звичайно така особа повинна була мати відповідний характер, відвагу, цілеспрямованість і твердість, щоб навіть під тортурами не виказати правду. У випадку смерті одного з посвячених, ті, хто залишились вибирали нового товариша. Тільки один раз один з утаємничених порушив клятву, розповів про все своїй дружині, і хоча вона вміла тримати язик за зубами, вони не звернули уваги на те, що в кімнаті в цей час гралася їх донька. Всупереч очікуванням вона запам’ятала розмову батьків і коли трохи підросла почала хвалитися подругам про те, що їй відомо, де знаходяться корони (клейноди). Це дійшло до директора школи, а потім і до батьків. Скінчилося тим, що з дівчинки всі посміялися, адже вона не зрозуміла такої безглуздого жарту. Та після цього було вирішено перенести корони. Скриню відкрили, аби перевірити чи все на місці і недоторканне. Ніхто навіть не наважився зробити фотографію, аби у такий спосіб не розкрити таємниці.» Більших подробиць отець Вацлав не знав, або ж не захотів розповісти.
Якщо добре подумати над тим, що розповів Отець Вацлав то приходимо до думки, що тільки у такий спосіб і можна було організувати охорону регалій. У даному випадку не можна було використовувати правило наслідування, чи зберігати їх в руках однієї сім’ї, чи в гроні одного ордену капуцинів. Варто визнати, що передавання таємниці від одного до другого на смертному одрі звучить дуже «романтично», та як ще організувати охорону, коли неможливо зберігати щось явно і саме такого способу вимагають обставини.
Через деякий час після розмови з отцем Вацлавом я дізнався про деякі подробиці, що доводять правдивість почутого і дану розмову я передаю тільки тому що не зміг перевірити і доповните почуте.
«Пані Б. зазначила, що дуже добре знає цю історію зі школяркою (вихованкою пансіону); це мало місце в жіночому монастирі Непорочного зачаття в Язовці, начальницею якого була черниця, сестра Філомена, з дому Нововейських; що корони, які раніше таємно зберігалися в руках родини Лобачевских у Любліні, довелося вивезти в інше місце.»
І знову, що виглядає загадково і дивно, незначна родина охороняє дорогоцінні реліквії народу польського. Це складно пояснити, але варто визнати що при ліквідації монастирів та грабунків костелів, а ще згадавши в які похмурі часи жив народ за царя Миколи у 1842 р. ми повинні визнати, що регалії з Володимира могли виїхати тільки за Буг. В той же час сховати їх в іншому місці, після того як зникли кордони було неможливою справою. Обшуки можуть повторяться вдруге і втретє і ще більш безжально, то чи можливо сховати свіжозамуроване чи закопане під пильним оком поліції, військових, жандармів, євреїв чи шпигунів? Росіяни як вогню боялися, що через кордон проникнуть, разом з еміграцією інші політичні погляди чи пропаганда підривних ідей, а тому повздовж кордону ходила така сильна охорона та прикордонні патрулі, що про те аби з регаліями потрапити до Галіції годі було і мріяти. Вивозити ж клейноди в глиб Волині теж було позбавлене будь якого сенсу, оскільки держава могла шукати їх довго та наполегливо в її найбільш віддалених куточках. Дістатися ж до Королівства Польського було легко, адже прикордонна охорона яка стежила за Бугом, була малочислена корумпована і дозволяла будь кому за невеликий хабар перевезти будь яку контрабанду. Тому можливо, що корони, які були вивезені з Володимира наступні 40 років пролежали в Любліні. Та чи були вони там?
Дуже важко проводити пошуки там, де, для власної безпеки будь який слід затирали так, щоб в руки ворогів не дісталося навіть тіні доказів. Куди ж вони поїхали з Любліну у 1882 чи 1884 роках? Про це ніде не згадується у жодному друкованому тексті. Але в перші дні липня 1920 р. у пресі (газеті)«Глас народу», спочатку у варшавському виданні, а потім і у краківському з’явилось загадкове повідомлення про те, що з волинських підземель капітаном Змігродським (Смігродзким) були вийняті королівські регалії і перевезені у Варшаву. Швидко після цього з’явилося одразу дві новини, які суперечили одна одній і які замість того аби прояснити ситуацію, ще більше її заплутали. В першій з них доктор Бончковський, прелат луцький та житомирський, стверджував, що капітан Смігродзкий з якимось цивільним супутником, був делегований міністерством військових справ. Він приїхав до Володимира 26 квітня аби дістати регалії і при цьому нікому не довірив таємницю місця їх знаходження. Вони почали шукати в підвалах під костельною ризницею і, не дивлячись на відсутність пароха настоятеля Мілановського винесли звідти скриню вагою в 6 пудів. Коли, за закритими дверима вони оглядали її вміст, стурбований прелат звернувся до коменданта міста Чеслінського і полковника Латура з проханням про організацію таємного нагляду (спостереження) за скринею та її супроводом по дорозі до столиці, що і було зроблено. Через 10 годин після їх від'їзду, 30 червня, в місто з Луцька прибув отець єпископ Дубовський, котрому про все це повідомила якась невідома особа, але спізнившись через повільну їзду найнятого повозу, сам, повідомивши депешею керівника (очільника) країни, в поспіху відбув до Варшави. Трохи згодом відділ преси у військовому міністерстві повідомив, що «поява нової інформації про місце заховання королівських регалій схилила міністра до того аби розпочати пошуки з метою перевірити на правдивість надану інформацію. Проте дослідження Гембаржевського та Смігородського проведені у присутності прелата Мілановського не дали задовільних результатів». (Глас народ 21 липня 1920 року).
Зовсім інакше пошуки у Володимирі описує місцевий декан в своєму поясненні від 16 жовтня 1920 року для єпископа, що значиться під номером 256.
«Стосовно до розпорядження від 26 вересня 1920 року за номером 1739, що стосується викопування скарбу в костелі Володимирському маю честь представити вашій світлості наступне: 26 червня 1920 року прибув до Володимира на Волині директор національного музею пан Гембаржевський з паном Смігородським, капітаном саперів, які, після представлення документів виданих військовим міністерством розповіли мені про ціль свого приїзду – пошук народних скарбів, котрі вивезли з Вавеля та перевезли до володимирських капуцинів (Тут отець Мілановський допустив неточність. Теперішній парафіяльний костел побудований в 1836 році не був капуцинським, який з 1842 року вже стояв в руїнах.(пояснення автора)), і які збереглись в костельних підземеллях. При цьому вони додали, що нещодавно військовий міністр отримав детальні вказівки від певної особи, що володіла інформацією про те, що саме у володимирському костелі сховані народні скарби, більше того, було точно вказано місце де вони знаходяться. Розповівши це мені під великим секретом вони попросили дозволу на те, щоб розпочати пошук. Після створення плану приступили до пошуків в підземеллях костелу в гробниці капуцинів, та видимо задовільних результатів не отримали – я сам, час від часу був при цьому присутній. 30 червня зробили отвір в склепінні під ризницею, де за переказами раніше знаходилась каплиця отців капуцинів і вже за кілька годин пошуки дали результати, судячи по тому, що подальші пошуки припинились. По причині поганого самопочуття я не міг бути при цьому присутнім, з іншого боку через отвір в склепінні важко дістатись підземелля. Після того, як вибрались з підземелля, ці пани зачинили за собою двері, не впускаючи нікого, склали знайдені речі в скриню (ящик). Після обіду вони прийшли щоб попрощатись і я відразу спитав про результати пошуків, на що пан Гембаржевський відповів, що вони нічого не знайшли. Після того, як вони вийшли прийшов церковний служка (слуга) і розповів, що в ризниці стоїть скриня (ящик) і вона готова до відправки – я відразу ж пішов за панами і став вимагати аби вони показали мені вміст скрині, на що пан Гембаржевський не згодився. Тоді я звернувся до пана Сміргородського і попросив мені відверто сказати чи знайшли вони королівські регалії. На що він відповів: «Знайшли, але не все». Після цього я підійшов до пана Гембаржевського і коли він сказав, що нічого не знайшли я змушений був йому відповісти, що через таку його поведінку я йому не вірю, і маю сумніви що до його повноважень. Тим часом прийшло двоє військових (солдат) з гвинтівками і під їх охороною скриню винесли з ризниці і завантажили.
Через таку поведінку панів Гембаржевського та Смігородського, я був змушений піти до коменданта міста(Komenda miasta) і розповісти йому про всі ці події, я вимагав зробити ревізію скрині (ящика), яку винесли з ризниці і скласти про це акт. На це комендант сказав, що був проінформований про прибуття цих панів до Володимира і не може зробити того, що я прошу оскільки навпаки змушений їм сприяти та допомагати у всьому. Зрозумівши, що я нічого не можу зробити, я проінформував їх(його коменданта) що це скарби польського народу, і що поведінка цих панів викликає підозри та загрожує скарбу, то чи не вважав би комендант за потрібне таємно когось послати за ними до Варшави, щоб знайдені скарби доїхали до потрібного місця. Комендант міста відразу ж описав ситуацію начальнику гарнізонна, який відправив з вище описаними панами Гембаржевським і Смігородським офіцера з двома солдатами, щоб секретно охороняти знайдені скарби і тих хто везе їх у Варшаву. Після повернення офіцера, який виконав покладену на нього місію, мене проінформували, що речі цілими і неушкодженими були доставлені у Варшаву.
Більше того, я хотів би додати, що через деякий час, навколо пліток про знайдені у Володимирі скарби з’явилася стаття військового міністра про те, що міністром були направлені пан Гембаржевський разом з капітаном саперів Смігородським і вони за згодою і в присутності прелата Мілановського проводили пошук скарбів і результати цих пошуків були незадовільними. Маю пояснити, що я був відсутній через хворобу, а результат незадовільний, це не відсутність результату і з цього зрозуміло, що скарби були викопані. Настоятель володимирський прелат ксьон
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Травень 2022 (5)
Лютий 2022 (3)
Січень 2022 (3)
Грудень 2021 (3)
Листопад 2021 (4)
Жовтень 2021 (1)
^