Скільки себе пам'ятаю різдвяні свята у нас проходили весело. А це 50-60-ті роки. Ялинку батько приносив з лісу і ставив у хаті не 1 січня, а на Різдво, в переддень Святвечора. Які були тоді ялинки бідові, але для нас дітлахів, це було за щастя, її вбирати. Іграшки на ялинці у нас були , якісь чудернацькі "бані", космонавти, собачки "бєлка і стрєлка", бо ж тоді у 50-ті роки першими злітали у космос собачки. Різні сніговики, сосульки, сріблясті шишки золотиста кукурудза. Бо те ж тоді саме за правління Хрущова простий радянський народ тільки і їв, що кукурудзяний хліб, то і іграшки на ялинці були відповідні, і політиці, і системі існування держави. З соломи, кольорового паперу і вати робили ланцюжки на ялинку, бо ж ще навіть звичайного"дощику" спочатку не було. Електрики в хатах не було , а продавались різнокольорові свічки на прищепках і їх чіпляли до гілок, запалювали ці свічки на ялинці, і не боялися, що може бути пожежа. Чіпляли на ялинку цукерки, пряники і горішки. Горішки обмотували у сріблясту фольгу з фантиків цукерок, впихали сірника всередину і за ниточку чіпляли на ялинку. Отакі у нас були ялинки, не те що тепер у внуків, та навіть моїх дітей, як підростали, то вже іграшки були нові, хоч радянські, але сучасніші.А наші ялинки стояли до весни, і ми діти не хотіли їх розбирати.

В рамках проєкту адміністрації ДІКЗ «Стародавній Володимир» «Володимир, яким ми його пам’ятаємо. Людські долі», я написала власні новорічні спогади. Маю надію, що Вам шановні читачі буде цікаво.
Що для мене особисто Новий рік? Найперше, це - очікування дива, а по-друге це - мандарини. Дуже добре пам’ятаю свою першу мандаринку. Я прокинулась новорічного ранку і побачила біля своєї подушки неймовірну яскраво-помаранчеву кульку. Я довго роздивлялась її, а потім взяла і поклала собі на долоню. Кулька була м’якенька і чудово пахла чимось незнайомим, але таким приємним. Намилувавшись, я справедливо вирішила, що це щось їстівне і вкусила її. Шкірка була несмачна, а ось те, що було всередині назавжди стало для мене смаком Нового року. Мені тоді було п’ять років. А в п'ятнадцять я перший раз відчула, що таке багато мандаринів. Була велика весела компанія і для дітей накрили стіл в окремій кімнаті, і принесли цілий пакет мандаринів. Пакет, сам по собі був гарний, яскравий і дефіцитний. А мандарини… це було справжнє Новорічне диво, принаймні для мене.

Українська вишиванка має надзвичайно давнє походження. Численні дослідження свідчать, що вишите вбрання створювали ще до VI ст. Проте, зразки української вишивки з тих часів, на жаль, не збереглися. Є досить багато цікавих фактів, які вказують на те, що вишиванка - це не тільки одяг, а справжній оберіг, який використовувався спочатку для певних ритуально-обрядових дійств.

І колись, і тепер найулюбленіше свято і дорослих і дітей – Різдво. Святкова атмосфера починалася за кілька днів. Хтось із чоловіків - тато або дідусь приносив з лісу ялинку, а мами і бабусі починали готували найсмачніші страви.
Захарова Мирослава Іванівна (1926 р.н.)
Всі дітлахи з нетерпінням чекали Різдва. У хату приносили ялинку. Ми робили ялинкові прикраси з яєчних шкаралупок – паяци. З кольорового паперу складали ланцюжки. На ялинку купували свічки. Вішали яблука, печиво, горішки. На святвечір готували 12 страв: пісний борщ з грибами, кутю, вареники з капустою, пісні голубці, оладки, оселедець, фаршировану рибу, узвар. На тарілці лежали оплатки. Ми ними ділилися, бажали один одному здоров’я. Батько завжди на стіл під скатертину клав сіно. Стільки радості було! Наступало Різдво і всі йшли до костелу на Пастерку в Торчин. Співали колядки. Батьки під ялинку завжди клали подарунки: цукерки і щось з одягу – нову сукенку, чи блузку, або й черевички. На столі були святкові страви: м'ясо, ковбаска, бігос, кльоцкі з маком, пироги, пончики, вино. У Торчині був дуже гарний костел, стояв на підвищенні. До нього вели сходинки. Поки вийдеш по них наверх, то втомишся. Внизу росли розкішні дуби і звивалася гарна річка. Взимку вона замерзала і ми каталися на ковзанах по льоду. Спускалися з горки на санках. Мені їх тато зробив. Каталися, переверталися в снігу, гралися в сніжки, галасували, що було сили. Збиралося багато дітей. Будували фортеці, гралися в хованки, ліпили снігову бабу і шукали морковку на ніс. Було весело. Багатші діти мали навіть лижі. Як приїжджав з Варшави мій брат Едик, то вчив мене кататися на ковзанах.
Певний час після війни я працювала в інтернаті. Для дітей завжди на Новий рік ставили ялинку. Директор привозив цукерки, горіхи, яблука і з цього складали подарунки. Дід Мороз і Снігурочка їх роздавали. Учням, що мали хорошу поведінку, давали кращий подарунок . І це було стимулом для інших дітей, щоб покращити свою поведінку та підтягнутися в навчанні.

Це було так давно, що пам'ять замело снігами часу. Жорстокі та підступні вороги взяли місто Володимир в облогу. Сміливо боронилися воїни, мужньо зносили голод і спрагу жінки та діти. У цей важкий час до князя прийшов дивний чоловік. Його очі були кольору грозового неба, а волосся біле, як перший сніг.
- Вітаю тебе, князю, - прямо дивлячись у вічі правителю, сказав чоловік.
- Чого тобі? Кажи швидше, я поспішаю!
Князь був змучений, його одяг був просякнутий потом і кров'ю.
- Я хочу подарувати тобі трон, - сказав невідомий.
- Для чого він мені, чоловіче? Хіба ти не бачиш, що коїться навколо? Нам потрібні мечі та стріли і руки, які б ними боронилися. Тож якщо ти не коваль і не воїн, то краще йди геть і не заважай!
- Не поспішай, князю, відмовлятися від мого дарунку. Доки ти сидітимеш на цьому троні, на твоїх землях пануватиме мир і добробут, а жоден тать не зможе перетнути кордонів твоєї землі. Але сам я не зможу впоратись, я потребую помічників.
- А я потребую воїнів на стінах, - відрізав князь, - тому жодного з них я тобі дати не можу. Навіть жінки допомагають у бою.
- О ні, князю, ті, хто мені потрібні, не стоять на валах. Накажи привести дітей, кращих помічників мені й не треба.

Наукові співробітники Фєдосєєва Світлана та Вознюк Орися майже протягом року працювали над книгою "Сім вечорів з Наталією Назарівною Грабарчук-Цинкаловською". У книзі йдеться про родину великого дослідника історії Волині, професора, археолога Олександра Цинкаловського. Зокрема, автори книги, Світлана та Орися, намагалися якнайповніше відкрити ще невідомі сторінки історії родини.

Сьогодні жителі та гості міста мали змогу побувати в "машині часу". Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" та Народний аматорський театр-студія "Різнобарв'я" оживили фрагменти з життя племінниці Олександра Цинкаловського Наталі Назарівни Грабарчук (Цинкаловської).
Наукові співробітники Фєдосєєва Світлана та Вознюк Орися майже протягом року працювали над книгою "Сім вечорів з Наталією Назарівною Грабарчук-Цинкаловською".

Старі люди говорять: «Як в народі перестануть писанки писати і «гріти Діда»..., тоді і кінець Світу настане».
Історія писанки починається з далекого минулого, коли вона була важливим елементом різноманітних обрядів і ритуалів. Писанка тісно пов'язана з релігійними віруваннями та уявленнями наших далеких предків про створення світу, з родючістю і поклонінням йому, з урочистими ритуалами, пов’язаними з річним циклом відродження природи і оспівуванням її сил. Яйце є символом початку, символом нового життя, відродження, таке значення відомо було всім народам в давнину, таким воно залишилося і до сьогодні. Малюнки древніх писанок повторюють мотиви мальованої кераміки трипільської культури. Використання і виготовлення писанок було характерним саме для етнічних груп слов'ян, які пізніше отримали назву українці.
Яке ж практичне використання мали писанка і крашанка в релігійному, святковому і буденному житті українців і чому практично зник цей дивовижний вид родового мистецтва і культури у східних і південних регіонах України?

Говірка – це не тільки цікаві мовні конструкції, звертання, а й забуті імена. Багато сімей у давнину мали маленьку книжку – пом’яник, іменовану на Волині «грамоткою». Звідти цікаве дитя, здобувши навички в читанні, запросто могло дізнатися ім’я свого далекого діда-прадіда. На Проводи ту книжечку забирали з собою із дому чи церковного сховку на цвинтар, де панотець, молячись за душі померлих, урочисто промовляв їхні ймення. Старосвітські та вживані досі, вони є тим фундаментальним і сокровенним, що не дозволяє сучасній людині загубитись у просторі, дає відчуття приналежності до власного роду.

Доволі часто на сільській, чи то пак навіть міській волинській вуличці, де бавляться безтурботні діти, можна почути обурливий вигук: «Не щипайся!» або «Ти чого її вщипнув?!».

Та майстерно завдавали образи віддавна і словом. Тії злі епітети, зронені на адресу недоброзичливого співрозмовника, в часі ХVІ–ХVІІ століть так і називали – «ущипливими». Ними «вимовляли», «деспектували», «соромили».