Старі люди говорять: «Як в народі перестануть писанки писати і «гріти Діда»..., тоді і кінець Світу настане».
Історія писанки починається з далекого минулого, коли вона була важливим елементом різноманітних обрядів і ритуалів. Писанка тісно пов'язана з релігійними віруваннями та уявленнями наших далеких предків про створення світу, з родючістю і поклонінням йому, з урочистими ритуалами, пов’язаними з річним циклом відродження природи і оспівуванням її сил. Яйце є символом початку, символом нового життя, відродження, таке значення відомо було всім народам в давнину, таким воно залишилося і до сьогодні. Малюнки древніх писанок повторюють мотиви мальованої кераміки трипільської культури. Використання і виготовлення писанок було характерним саме для етнічних груп слов'ян, які пізніше отримали назву українці.
Яке ж практичне використання мали писанка і крашанка в релігійному, святковому і буденному житті українців і чому практично зник цей дивовижний вид родового мистецтва і культури у східних і південних регіонах України?

Говірка – це не тільки цікаві мовні конструкції, звертання, а й забуті імена. Багато сімей у давнину мали маленьку книжку – пом’яник, іменовану на Волині «грамоткою». Звідти цікаве дитя, здобувши навички в читанні, запросто могло дізнатися ім’я свого далекого діда-прадіда. На Проводи ту книжечку забирали з собою із дому чи церковного сховку на цвинтар, де панотець, молячись за душі померлих, урочисто промовляв їхні ймення. Старосвітські та вживані досі, вони є тим фундаментальним і сокровенним, що не дозволяє сучасній людині загубитись у просторі, дає відчуття приналежності до власного роду.

Доволі часто на сільській, чи то пак навіть міській волинській вуличці, де бавляться безтурботні діти, можна почути обурливий вигук: «Не щипайся!» або «Ти чого її вщипнув?!».

Та майстерно завдавали образи віддавна і словом. Тії злі епітети, зронені на адресу недоброзичливого співрозмовника, в часі ХVІ–ХVІІ століть так і називали – «ущипливими». Ними «вимовляли», «деспектували», «соромили».

Починаючи з різдвяної ночі і до Водохреща дівчата ворожили на судженого. З давніх-давен вважалося, що в ці дні людина могла наблизитись до таємниць, які приготувала їй примхлива доля.
І хоча в наш час до них ставляться як до свого роду веселої традиційної розваги, але свідомо чи несвідомо кожен з нас прагне хоч одним оком зазирнути в майбутнє.
Способів таких ворожінь було дуже багато. Існували певні правила, які потрібно було конче виконувати аби ворожіння вдалося. Перед тим, як розпочинати ворожіння необхідно було зняти з себе натільний хрестик та розв’язати пояс. Розв'язати вузли на одязі, і якщо є коса, обов'язково її розплести. Лише за цих нехитрих умов можна отримати певні «знаки» від долі та підняти завісу часу. Знаками при цьому можуть бути як випадкові звуки, сновидіння, поведінка тварини, слово перехожого, кількість чи якість предметів.
Дівчата „крали" дрова заносили їх до хати і рахували: парна кількість - чекай у цьому році сватів. Непарна - доведеться сподіватися на щастя в наступному році. Обнімали кілька штахетин у тині і теж рахували: пара - не пара. Рахували кілки тину - 9 або три рази по 9. Якщо останній кілок із корою на дівчину чекає багате життя в шлюбі, обдертий — бідне або пізній шлюб. Або рахували штахетини в огорожі – вдівець чи молодець. Із зав'язаними очима прив'язували хустку до паркану: на який кілочок причепила, таким і буде молодий.
Брали трохи пшениці й парували зерна: якщо вийде парна кількість, то задумана особа стане тобі коханою людиною, і незабаром на вас чекає щасливий шлюб.

За радянських часів українці втратили частину власних традицій. В ті роки висміювалася українська мова та українська народна мудрість, забувалися українські пісні. Вже більше 20 років ми живемо в Незалежній Україні, маємо можливість розвивати власну культуру та традиції. І в цей же час ми відчуваємо певний брак інформації щодо традиційного українського побуту, деякі ланки нашої культури майже повністю втрачені та забуті навіки.
З українським селом нерозривно пов’язана пісня. Саме в селах пісні і до цього часу співають на святах, на роботі, на весіллі, при будь яких подіях, що відбуваються. Завдяки українській пісні та дотриманню старшим поколінням споконвічних обрядів та ритуалів до нашого покоління дійшла інформація про події, які відбувалися на території нашої країни у різні часи. Сьогодні українська культура відчуває нове піднесення. Кожен українець та українка на свята вбираються у вишиванки, дівчата прикрашають себе віночками з польових квітів, популярними стали українські вишиті рушники.
Важливим для народної культури та традицій є відродження українського села та пропагування сільського способу життя серед населення великих міст. Популярним серед українців стає зелений туризм, завдяки якому широким масам населення стають відомі народні звичаї, традиції, популярною стала українська їжа та українські види дозвілля.
Найбільш повну традиційну святкову обрядовість українських селян можна спостерігати за календарними святами.

Художня система оздоблення сакрального предметно-просторового середовища українських храмів зароджувалася ще в княжих часах. Своїм корінням вона сягає періоду будівництва перших давньоруських християнських святинь. На етапі становлення й утвердження християнства при будівництві церков та при їхній обставі, облаштуванні й оздобленні інтер'єрів іконами, меблями, священним посудом, а також літургійними тканинами, вишивками та гаптами (гапти - ткані вироби, вишиті золотими або срібними нитками, часом шовком), як і іншими компонентами, характерною була тенденція наслідування художньої системи ошатного оздоблення царгородських, дещо меншою мірою - західних латинських храмів. Зокрема, тривалий час у давньоруських церквах (як і в інтер'єрах помешкань заможних осіб та у їхньому вбранні) використовувалися коштовні тканини, привезені з Близького Сходу та Західної Свропи, а саме: східно візантійські, перські оксамити, парча, золототкані та шовкові вироби, а також середньо азійські тканини, з яких виготовлялися вироби літургійного призначення для священних облачень та інтер'єрів.

• 1000 років від часу смерті київського князя Володимира Великого – засновника м. Володимир-Волинський;
• 55 років з часу побудови кінотеатру ім. Т.Г. Шевченка (1960р.);
• 85 років з часу побудови пам’ятки місцевого значення житлового будинку по вулиці Соборна, 16 (1930р.);
• 105 років з часу побудови гімназії (червона школа) по Драгоманова, 11 (1910р.);
• 165 років з часу припинення місії оо. Домініканців і закриття монастиря домініканців (1850 р.);
• 260 років з часу побудови Собору Різдва Христового (1718-1755 рр.);

Традиційно на січень припадає найбільше свят. Це пов'язано не тільки з різдвяною обрядовістю. Зимовий період дозволяв селянам відпочити від тяжкої фізичної праці, насамперед землеробської. Оскільки вільного часу взимку було вдосталь, його заповнювали різноманітними формами дозвілля. В рухливих іграх, танцях, змаганнях молодь вдо¬сконалювала свої природні можливості.
Отже, зараз саме час згадати про самі популярні зимові забави якими розважалася молодь у давнину.
Цар Гори
Зверху на горі, зробленій із снігу стояв «Цар» - досвідчений боєць, якого намагалися зіштовхнути вниз молоді гравці. «Цар» відбивався від нападаючих голими руками, або дерев’яним кийком. Бійці у свою чергу використовували налигачі. Переможець отримував чоботи або кожух і рукавиці.

14 жовтня – свято Покро́ви Пресвято́ї Богоро́диці.
На Покрову у давнину розпочинався весільний сезон. Цього дня до церкви поспішали вдови, самотні жінки і дівчата, яким хотілося вийти заміж. Вони молилися про те, щоб стати під покров Богородиці. До Покрови завершувався період сватань і приготування до весіль, який починався після Першої Пречистої.Дівки, яким набридло дівувати, в свято Покрови потайки просять: «Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою».

Непомітно, але впевнено увійшла в свої права осінь, яку ознаменував один з найшанованіших у слов'ян місяців — жовтень. У цю пору прозорішими стають ліси, замовкає пташиний спів, ранками трава вкривається густою памороззю, а дошкульний північний вітер нагадує, що скоро і зима прийде. У жовтні коротшають дні й довшими стають ночі.