
Це було так давно, що пам'ять замело снігами часу. Жорстокі та підступні вороги взяли місто Володимир в облогу. Сміливо боронилися воїни, мужньо зносили голод і спрагу жінки та діти. У цей важкий час до князя прийшов дивний чоловік. Його очі були кольору грозового неба, а волосся біле, як перший сніг.
- Вітаю тебе, князю, - прямо дивлячись у вічі правителю, сказав чоловік.
- Чого тобі? Кажи швидше, я поспішаю!
Князь був змучений, його одяг був просякнутий потом і кров'ю.
- Я хочу подарувати тобі трон, - сказав невідомий.
- Для чого він мені, чоловіче? Хіба ти не бачиш, що коїться навколо? Нам потрібні мечі та стріли і руки, які б ними боронилися. Тож якщо ти не коваль і не воїн, то краще йди геть і не заважай!
- Не поспішай, князю, відмовлятися від мого дарунку. Доки ти сидітимеш на цьому троні, на твоїх землях пануватиме мир і добробут, а жоден тать не зможе перетнути кордонів твоєї землі. Але сам я не зможу впоратись, я потребую помічників.
- А я потребую воїнів на стінах, - відрізав князь, - тому жодного з них я тобі дати не можу. Навіть жінки допомагають у бою.
- О ні, князю, ті, хто мені потрібні, не стоять на валах. Накажи привести дітей, кращих помічників мені й не треба.