І колись, і тепер найулюбленіше свято і дорослих і дітей – Різдво. Святкова атмосфера починалася за кілька днів. Хтось із чоловіків - тато або дідусь приносив з лісу ялинку, а мами і бабусі починали готували найсмачніші страви.
Захарова Мирослава Іванівна (1926 р.н.)
Всі дітлахи з нетерпінням чекали Різдва. У хату приносили ялинку. Ми робили ялинкові прикраси з яєчних шкаралупок – паяци. З кольорового паперу складали ланцюжки. На ялинку купували свічки. Вішали яблука, печиво, горішки. На святвечір готували 12 страв: пісний борщ з грибами, кутю, вареники з капустою, пісні голубці, оладки, оселедець, фаршировану рибу, узвар. На тарілці лежали оплатки. Ми ними ділилися, бажали один одному здоров’я. Батько завжди на стіл під скатертину клав сіно. Стільки радості було! Наступало Різдво і всі йшли до костелу на Пастерку в Торчин. Співали колядки. Батьки під ялинку завжди клали подарунки: цукерки і щось з одягу – нову сукенку, чи блузку, або й черевички. На столі були святкові страви: м'ясо, ковбаска, бігос, кльоцкі з маком, пироги, пончики, вино. У Торчині був дуже гарний костел, стояв на підвищенні. До нього вели сходинки. Поки вийдеш по них наверх, то втомишся. Внизу росли розкішні дуби і звивалася гарна річка. Взимку вона замерзала і ми каталися на ковзанах по льоду. Спускалися з горки на санках. Мені їх тато зробив. Каталися, переверталися в снігу, гралися в сніжки, галасували, що було сили. Збиралося багато дітей. Будували фортеці, гралися в хованки, ліпили снігову бабу і шукали морковку на ніс. Було весело. Багатші діти мали навіть лижі. Як приїжджав з Варшави мій брат Едик, то вчив мене кататися на ковзанах.
Певний час після війни я працювала в інтернаті. Для дітей завжди на Новий рік ставили ялинку. Директор привозив цукерки, горіхи, яблука і з цього складали подарунки. Дід Мороз і Снігурочка їх роздавали. Учням, що мали хорошу поведінку, давали кращий подарунок . І це було стимулом для інших дітей, щоб покращити свою поведінку та підтягнутися в навчанні.

Це було так давно, що пам'ять замело снігами часу. Жорстокі та підступні вороги взяли місто Володимир в облогу. Сміливо боронилися воїни, мужньо зносили голод і спрагу жінки та діти. У цей важкий час до князя прийшов дивний чоловік. Його очі були кольору грозового неба, а волосся біле, як перший сніг.
- Вітаю тебе, князю, - прямо дивлячись у вічі правителю, сказав чоловік.
- Чого тобі? Кажи швидше, я поспішаю!
Князь був змучений, його одяг був просякнутий потом і кров'ю.
- Я хочу подарувати тобі трон, - сказав невідомий.
- Для чого він мені, чоловіче? Хіба ти не бачиш, що коїться навколо? Нам потрібні мечі та стріли і руки, які б ними боронилися. Тож якщо ти не коваль і не воїн, то краще йди геть і не заважай!
- Не поспішай, князю, відмовлятися від мого дарунку. Доки ти сидітимеш на цьому троні, на твоїх землях пануватиме мир і добробут, а жоден тать не зможе перетнути кордонів твоєї землі. Але сам я не зможу впоратись, я потребую помічників.
- А я потребую воїнів на стінах, - відрізав князь, - тому жодного з них я тобі дати не можу. Навіть жінки допомагають у бою.
- О ні, князю, ті, хто мені потрібні, не стоять на валах. Накажи привести дітей, кращих помічників мені й не треба.

Наукові співробітники Фєдосєєва Світлана та Вознюк Орися майже протягом року працювали над книгою "Сім вечорів з Наталією Назарівною Грабарчук-Цинкаловською". У книзі йдеться про родину великого дослідника історії Волині, професора, археолога Олександра Цинкаловського. Зокрема, автори книги, Світлана та Орися, намагалися якнайповніше відкрити ще невідомі сторінки історії родини.

Сьогодні жителі та гості міста мали змогу побувати в "машині часу". Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" та Народний аматорський театр-студія "Різнобарв'я" оживили фрагменти з життя племінниці Олександра Цинкаловського Наталі Назарівни Грабарчук (Цинкаловської).
Наукові співробітники Фєдосєєва Світлана та Вознюк Орися майже протягом року працювали над книгою "Сім вечорів з Наталією Назарівною Грабарчук-Цинкаловською".

Старі люди говорять: «Як в народі перестануть писанки писати і «гріти Діда»..., тоді і кінець Світу настане».
Історія писанки починається з далекого минулого, коли вона була важливим елементом різноманітних обрядів і ритуалів. Писанка тісно пов'язана з релігійними віруваннями та уявленнями наших далеких предків про створення світу, з родючістю і поклонінням йому, з урочистими ритуалами, пов’язаними з річним циклом відродження природи і оспівуванням її сил. Яйце є символом початку, символом нового життя, відродження, таке значення відомо було всім народам в давнину, таким воно залишилося і до сьогодні. Малюнки древніх писанок повторюють мотиви мальованої кераміки трипільської культури. Використання і виготовлення писанок було характерним саме для етнічних груп слов'ян, які пізніше отримали назву українці.
Яке ж практичне використання мали писанка і крашанка в релігійному, святковому і буденному житті українців і чому практично зник цей дивовижний вид родового мистецтва і культури у східних і південних регіонах України?

Говірка – це не тільки цікаві мовні конструкції, звертання, а й забуті імена. Багато сімей у давнину мали маленьку книжку – пом’яник, іменовану на Волині «грамоткою». Звідти цікаве дитя, здобувши навички в читанні, запросто могло дізнатися ім’я свого далекого діда-прадіда. На Проводи ту книжечку забирали з собою із дому чи церковного сховку на цвинтар, де панотець, молячись за душі померлих, урочисто промовляв їхні ймення. Старосвітські та вживані досі, вони є тим фундаментальним і сокровенним, що не дозволяє сучасній людині загубитись у просторі, дає відчуття приналежності до власного роду.

Доволі часто на сільській, чи то пак навіть міській волинській вуличці, де бавляться безтурботні діти, можна почути обурливий вигук: «Не щипайся!» або «Ти чого її вщипнув?!».

Та майстерно завдавали образи віддавна і словом. Тії злі епітети, зронені на адресу недоброзичливого співрозмовника, в часі ХVІ–ХVІІ століть так і називали – «ущипливими». Ними «вимовляли», «деспектували», «соромили».

Починаючи з різдвяної ночі і до Водохреща дівчата ворожили на судженого. З давніх-давен вважалося, що в ці дні людина могла наблизитись до таємниць, які приготувала їй примхлива доля.
І хоча в наш час до них ставляться як до свого роду веселої традиційної розваги, але свідомо чи несвідомо кожен з нас прагне хоч одним оком зазирнути в майбутнє.
Способів таких ворожінь було дуже багато. Існували певні правила, які потрібно було конче виконувати аби ворожіння вдалося. Перед тим, як розпочинати ворожіння необхідно було зняти з себе натільний хрестик та розв’язати пояс. Розв'язати вузли на одязі, і якщо є коса, обов'язково її розплести. Лише за цих нехитрих умов можна отримати певні «знаки» від долі та підняти завісу часу. Знаками при цьому можуть бути як випадкові звуки, сновидіння, поведінка тварини, слово перехожого, кількість чи якість предметів.
Дівчата „крали" дрова заносили їх до хати і рахували: парна кількість - чекай у цьому році сватів. Непарна - доведеться сподіватися на щастя в наступному році. Обнімали кілька штахетин у тині і теж рахували: пара - не пара. Рахували кілки тину - 9 або три рази по 9. Якщо останній кілок із корою на дівчину чекає багате життя в шлюбі, обдертий — бідне або пізній шлюб. Або рахували штахетини в огорожі – вдівець чи молодець. Із зав'язаними очима прив'язували хустку до паркану: на який кілочок причепила, таким і буде молодий.
Брали трохи пшениці й парували зерна: якщо вийде парна кількість, то задумана особа стане тобі коханою людиною, і незабаром на вас чекає щасливий шлюб.

За радянських часів українці втратили частину власних традицій. В ті роки висміювалася українська мова та українська народна мудрість, забувалися українські пісні. Вже більше 20 років ми живемо в Незалежній Україні, маємо можливість розвивати власну культуру та традиції. І в цей же час ми відчуваємо певний брак інформації щодо традиційного українського побуту, деякі ланки нашої культури майже повністю втрачені та забуті навіки.
З українським селом нерозривно пов’язана пісня. Саме в селах пісні і до цього часу співають на святах, на роботі, на весіллі, при будь яких подіях, що відбуваються. Завдяки українській пісні та дотриманню старшим поколінням споконвічних обрядів та ритуалів до нашого покоління дійшла інформація про події, які відбувалися на території нашої країни у різні часи. Сьогодні українська культура відчуває нове піднесення. Кожен українець та українка на свята вбираються у вишиванки, дівчата прикрашають себе віночками з польових квітів, популярними стали українські вишиті рушники.
Важливим для народної культури та традицій є відродження українського села та пропагування сільського способу життя серед населення великих міст. Популярним серед українців стає зелений туризм, завдяки якому широким масам населення стають відомі народні звичаї, традиції, популярною стала українська їжа та українські види дозвілля.
Найбільш повну традиційну святкову обрядовість українських селян можна спостерігати за календарними святами.

Художня система оздоблення сакрального предметно-просторового середовища українських храмів зароджувалася ще в княжих часах. Своїм корінням вона сягає періоду будівництва перших давньоруських християнських святинь. На етапі становлення й утвердження християнства при будівництві церков та при їхній обставі, облаштуванні й оздобленні інтер'єрів іконами, меблями, священним посудом, а також літургійними тканинами, вишивками та гаптами (гапти - ткані вироби, вишиті золотими або срібними нитками, часом шовком), як і іншими компонентами, характерною була тенденція наслідування художньої системи ошатного оздоблення царгородських, дещо меншою мірою - західних латинських храмів. Зокрема, тривалий час у давньоруських церквах (як і в інтер'єрах помешкань заможних осіб та у їхньому вбранні) використовувалися коштовні тканини, привезені з Близького Сходу та Західної Свропи, а саме: східно візантійські, перські оксамити, парча, золототкані та шовкові вироби, а також середньо азійські тканини, з яких виготовлялися вироби літургійного призначення для священних облачень та інтер'єрів.