dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 191
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 11-02-2021, 12:07
11-02-2021, 12:07

Серьогінова Ніна Олександрівна

Категорія: ---

Моя бабуся Марія Іванівна Ліпінська після війни залишилася сама з чотирма дітьми. Чоловік виїхав в Америку. Згодом її син і одна дочка, а потім і друга - виїхали у Польщу, а найменша Кароліна - моя мама, не захотіла з ними їхали і лишилася. Так і жили удвох.
Батько Хорошаєв Олександр Васильович був родом із Донбасу. Народився у 1918 році. У 1938 році був призваний у Червону армію. Служив у місті Володимирі-Волинському на західному кордоні у 197-му артилерійському полку 87-ї стрілкової дивізії 27-го стрілкового корпусу 5-ї армії на посаді ад’ютанта полку, а згодом і командира артбатареї 76-міліметрової зброї.
У цьому місті він зустрів мою маму - 19-ти річну дівчину Ліпінську Лелю Антонівну, і в лютому 1940-го року вони одружились. Щасливе сімейне життя було дуже коротким.

Серьогінова Ніна Олександрівна
Батьки - Ліпінська Леля Антонівна і Хорошаєв Олександр Васильович

Якось моя бабуся йшла містом і почула німецьку мову. Вдома розповіла про це зятю, а він її висміяв, мовляв такого не може бути, і щоб вона нікому не говорила про це, бо будуть неприємності. Поїхав на навчання у Ковель, а як приїхав назад, то вже на другий день почалась війна.
Я народилася 19-го червня 1941 року, а 20-го тато відвідав нас у роддомі і обіцяв забрати через декілька днів. Ця зустріч, на жаль, була останньою. Батько таки вибачився перед бабусею, сказав, що вона була права і що німці застали їх зненацька, але вони не здадуться і не дадуть їм далеко прорватися. Він пішов у військову частину і більше його ніколи не бачили. Йому був лише двадцять один рік…
Забрала нас бабуся.
У місті вирувала війна. Полк, в якому служив тато, запекло боровся з ворогом. Артилеристи активними діями допомагали стрілковим полкам 87 дивізії відкинути гітлерівців від лінії кордону, тобто за річку Західний Буг. В одному із боїв у районі Володимира-Волинського татові довелося самому вести обстріл по німецьких танках. Та одному танку вдалося прорватися. Броньоване чудовисько обійшло позицію артилеристів і блискавично налетіло з тилу, розчавивши героя разом зі зброєю. Це було 23 червня 1941 року. Про це нам розповів Зарубін Іван Іванович, який описав ці страшні події у книзі «Командарм М.І.Потапов».

Серьогінова Ніна Олександрівна

Справа - Хорошаєв Саша, зліва - Сушко Іван
Серьогінова Ніна Олександрівна

Хорошаєв Саша і Сушко Іван

Ми жили втрьох: мама, бабуся і я. Було дуже важко. Оскільки батька не було, то мама отримувала на мене 300 рублів від держави. Мама ще не працювала, а бабуся ходила на заробітки, коли у когось були урочисті події. Вона добре готувала і її завжди кликали на поміч. За цю роботу їй щось там давали, то і нам перепадало. Мамина старша сестра працювала на кухні в лікарні і приносила по пів склянки молока, щоб якось мене викормити. Так мене бабуся і доглядала, добавляла в молоко трохи сахарину, трохи розмоченого хліба – ото і вся моя їжа. Мама вдень мусила ховатися у стіжку сіна, бо німці ходили по хатах і шукали молодих людей. А може і сусіди побачили і вислідкували. Бо приходив німець і погрожував забити бабусю і мене, коли не скаже, де дочка. Бабуся казала, що не знає, де поділась, що може і в живих не має. Бувало, німець накраде гусей, качок, а бабця мусила йому смажити їх і пекти. Можливо це і врятувало нам життя, бо якось прийшов сусід, мав закрите обличчя, і теж вимагав, щоб бабуся сказала, де її дочка, інакше погрожував вбити. І це почув німець і каже до нього: «Ідемо на двір, я тебе там заб’ю!» Як той сусід Мазуркевич просився! Як благав, щоб його помилували! У самого ж двоє дітей було. Згодом мамина сестра виїхала в Польщу і нам стало ще важче. Мамі вдалося знайти роботу на пошті. Працювала телефоністкою і за це мала, хоч не великі, але гроші.
Біля хати був невеликий город і бабуся там працювала. Завжди мала ранню молоду картоплю, бурячки. Продавала це на базарі і також мала свої гроші. І вже не просила в дочки, коли йшла до костелу.
Мама ходила до полонених, купувала їм хліб і цигарки, скільки могла з тієї мізерної зарплати, та все питала, чи не бачили її чоловіка. Один солдат її впізнав і каже: «Кароліно Антонівно, сьогодні нашого командира Ряшенцева поведуть на розстріл. Один солдат за буханку хліба його продав.» Офіцерів німці розстрілювали в першу чергу.
У мами не було освіти, а тому її скоротили на пошті і вона пішла у банно-прачечний комбінат для військових, а потім перейшла на швейну фабрику.
Чоловік моєї хрещеної був льотчиком і в неї була тканина з парашутів. Вона вміла шити, а дітей у неї не було, то ж для мене шила білі шовкові платтячка. Із взуттям було важче. Туфельки були, але їх тримали до школи. Тож влітку ходила босяком. Одного разу пробила цвяхом ногу і мама завела мене у санбат, що знаходився неподалік від військової церкви. Було боляче і я багато плакала. Не раз і голодна була і також плакала.
В нашій хаті було дві кімнати і кухня, то одну займали військові. Часом давали нам свій пайок, то вже якась підтримка була.

Серьогінова Ніна Олександрівна
Татові сестри - Марія, Белла і Луїза

Після війни у нас жив Юдін Георгій Петрович і запропонував мамі одружитись. Не знаю, чи мама його любила, але погодилась, бо треба було якось жити. Георгій Петрович теж був військовим. Дійшов аж до Берліна. Одного разу поїхав у справах в Москву і загубив документи. Поновити їх не вдалося. Отже, претендувати на військову пенсію він не міг. Коли на свято давали медалі, навіть не хотів іти, то мама забирала. Прикро було йому, що пройшов всю війну, довести цього не може.
Мамина сестра, що виїхала в Польщу і надалі мені допомагала. Передавала одяг, взуття, тканину на шкільну форму і на фартушки. Ця форма була добротна, кашемірова, але в ній було жарко.
На Різдво ми з бабцею ходили до костелу. Вставали о четвертій годині зранку і на п’яту вже була служба. Зими були холодні, мороз тріщав. Все було засипане снігом. Бабуся віддавала мені свою муфту, а сама мерзнула в руки. Костел був гарно вбраний. Мені там подобалось, бо вдома такого не було. Вдома на святвечір бабця готувала ліниві клюски з борошна, картоплі і яйця. Подавала їх з підливою із смажених цибулі з морквою, якщо було, то добавляла кріп і петрушку. Були пісні деруни без яйця, а щоб тримали форму, добавляли крохмаль. Пекла перекладанці з варенням. Варення було в невеличких глечиках. Для куті використовували перлову крупу. Мені довіряли розтерти мак в макітрі для куті. Завжди бабця варила пісний борщ на сушених грибах. А ще вона робила з суміші вареної і тертої картоплі невеликі кульки, які відварювала в молоці, або засмачувала шкварками. А ще, пригадую, були клюски з маком. Бабця замішувала туге тісто з борошна на самих яйцях, відварювала і змішувала з тертим маком. Узвар варили з сушених яблук і грушок.
Цукру у продажу не було. У бабці завжди був жовтуватий сахарин, мабуть, військові давали. А ще, коли випалиться в грубі, вона клала на рушта цукрові буряки і пекла їх, знала скільки треба часу, щоб не згоріли. Потім різала на шматочки і так їли. Дуже смачно було. Часом цукровий буряк відварювали і використовували солодку воду. Пироги пекли з начинкою із варених і пропущених через м’ясорубку сушених грушок і яблук. Також начинку робили з вареної і потовченої квасолі. Часто варили варенички з квашеною капустою і засмачували цибулею, смаженою на олії. Також бабця вчила мене пекти паски і мазурки. Порозкладає тісто у форми а я виробляла з тіста різні узори.
Бабця мене виховувала в строгості. Ввечері не дозволялось ніяких гулянь. Можна було сидіти біля дому і відправляти ружанець, потім повечеряти, помолитись і лягати спати. Але часом бігла погратися з дітьми, навіть без дозволу, бо дуже вже хотілось. Заграюсь, бувало, до самого вечора, а вже стемніє, прибіжу до дому і стану під дверима, бо знаю, що в кутку різка стоїть. Бабця мене не била дуже, просто лякала, то я і боялась. Мама не мала часу, бо працювала, а я все була з бабцею. Мамина сестра якось передала з Польщі гарну-прегарну ляльку. Я, навіть, боялась її кому-небудь показувати, щоб хто не вкрав. На той час для мене то був величезний скарб.
У мами з новим чоловіком було ще двоє синів. У старшого хлопчика в шість років виявили епілепсію. Він все лежав і я намагалась хоч якось його розрадити: після уроків носила його по хаті. Прожив він не довго. Молодший братик захворів на запалення легенів. Мама просила грошей у військовій частині і їй не відмовили. Багато допоміг лікар Головський.
До шостого класу я вчилася у російській школі залізно-дорожній для дітей військовослужбовців, а потім у школі №6. Між родинними звичаями і шкільними робилася все глибша прірва. Я з бабцею ходила до костелу, а радянське виховання цього не одобрювало. А ще бабця почепила мені на шию хрестик. Якось прийшли лікарі робити уколи. Я забула заховати хрестик і його всі побачили. Що то було! Діти мене обзивали, принижували, зірвали галстук. Хлопці насміхалися з мене, ображали. Директор сказав, що виженуть зі школи, якщо далі продовжуватиму ходити до костелу. Вдома з плачем розповіла про це бабці, і ми вирішили, що поки не буду ходити в костел, щоб не було тих принижень і скандалів. Від тепер мусила відвідувати всі шкільні «міроприємства», ходила на різні гуртки, аби тільки не згадували мені про той прикрий випадок. На одному з гуртків нас вчили робити штучні квіти з накрохмаленої тканини. То було цікаво і дівчата любили цим займатися, а хлопці більше любили спорт.

Серьогінова Ніна Олександрівна
Сім'я Ніни Олександрівни

Важкий був час. Серед ночі треба було вставати і займати чергу в магазині за хлібом. Черга рухалась повільно, бо була велика. Часом і школу пропускала, бо черга до мене ще не дійшла, а вже час був бігти на уроки. Вчителі сварили за це. Але розуміли, що це від безвиході. Вони ж так само жили. Взагалі важко було що-небудь купити. Продуктів було мало. Перед державними святами мама ходила у магазин і стояла в черзі за борошном і за крупами.
Овочі, м'ясо і фрукти можна було купити на базарі. Він розміщувався там, де зараз автостанція і училище. Люди з сіл привозили сільськогосподарську продукцію на підводах. Її розбирали мішками. Я думаю, що потім то перепродували, але вже по вищій ціні. Кожен шукав, як заробити. Умудрялися в школі купувати булочки, бо туди були поставки, а потім перепродували військовим. Так само насіння соняшника і диньки купували оптом, а перепродували вже дорожче.
А ще я пам’ятаю, як помер Сталін, то нас зі школи заставляли бігати у кожен двір і сповіщати про його смерть. Ми цілий день ходили від хати до хати. Наша школа була російська, то ми мусили це робити. Багато хто переживав, що буде далі. А в нас вдома, цьому не надали ніякого значення.
На канікулах з дівчатами ходили на роботу на консервний завод. Я агітувала їх піти працювати і заробити гроші на одяг, на взуття. Тоді всі жили бідно. Влітку ходили босяком і одежину мали благеньку. Мене призначили старшою зміни і я працювала змінним майстром. Найважче було працювати вночі, дуже хотілося спати. До кінця ночі дівчата не витримували, засинали. А норму то треба було зробити, бо за що нараховувати гроші? Стала дівчатам трохи дописувати, але хтось мене видав. Тоді я мала багато неприємностей. Вибачалась і плакала. А що було робити? Я на той час уже допомагала грошима мамі. Завідуюча відділом кадрів заступилась за мене, мовляв, у кожного бувають помилки в житті. Тож я обіцяла надалі таким не займатись, а дівчатам сказала, що мають або працювати, або покинути роботу. Я заробила собі на пальто і на туфлі, хоч не дорогі але нові.
Коли я ще була у десятому класі мене розшукали батькові родичі і просили, щоб я на Новий рік і на зимові канікули приїхала до них. Жили вони в місті Свердловськ Луганської області. Мама дуже боялася мене відпускати, бо я сама ще нікуди не їздила. Але поговорили з провідником поїзда, він пообіцяв наглянути за мною і сказати коли і де треба зійти. По прибуттю поїзда виявилось, що мене ніхто не зустрічав на пероні. Я була настільки збуджена, що навіть не чула, коли по мікрофону об’являли, щоб Хорошаєва Ніна підійшла туди-то. Я розгубилась. На дворі темно. Не знаю, що робити. Побачила, що стоїть автобус, а мала при собі трохи грошей, от й підійшла запитати, чи доїду на таку вулицю і таку адресу. Водій ствердно відповів і сказав, що мусимо почекати, бо ще хтось має прийти. Я дуже переживала. Аж ось прийшли якісь люди і кажуть водію, що можна їхати, бо дівчина, яку вони чекали не приїхала. А в руках тримали валянки, пухову хустку, шубку, бо було дуже холодно. Одна із жінок повернулася до пасажирів і каже: «Може тут серед вас є Хорощаєва Ніна?» Я відізвалась і вони кинулись до мене з обіймами. Цілу ніч ми проговорили з татовими сестрами.
На випускний вечір татові родичі купили мені крепдешин кольору морської хвилі. Мама занесла до кравчихи і мені пошили надзвичайно гарне плаття. Я його ще довго-довго носила.
Мама ходила на роботу і мала свої гроші, бабуся заробляла своєю працею куховарки, і теж мала свою копійку, а коли ще і я підробляла, то взагалі ми почувалися добре. Хоч це були і невеликі гроші, але ми ні в кого нічого не просили. Могли самі себе, хоч бідно, але забезпечити.
Після школи я закінчила торгівельну школу у Луцьку. Коли проходила практику у магазині, бачила, як сільські жінки з захопленням дивилися на товар. Стояли в кінці черги, соромились, мали чорні порепані від роботи руки, а грошей не багато. Мені так шкода було їх. Чи ж достояться вони у черзі за кращим товаром? Людей хмара. Тихенько давала їм чеки, вони платили, і вже могли вибрати на ту суму, що хотіли. Вони такі вдячні були. Привозили з села молоко, сир, сметану. А продавці з магазину вже ділились цим між собою.
У Володимирі був кінотеатр «Голубий Дунай» і ми ходили туди в кіно. На танці збиралися дівчата невеликими групками, щоб не страшно було ввечері повертатись до дому. Біля залізничного вокзалу був танцмайданчик, грав духовий оркестр і ми з задоволенням танцювали. Ще один танцмайданчик був у парку ім. Гагаріна біля кінотеатру «Космос».
Працювала у нашому універмазі у відділі готового одягу, потім –трикотажу. Салагацький укладав договори на пошиття одягу зі швейними фабриками. Геть простенькі речі були, одноманітні. У 70-х роках почали завозити імпорт із Китаю та Німеччини: трикотаж і білизну. А черги які були! Імпортні речі були гарні, а наші – такі собі, посередні, але люди все розбирали, бо іншого не знали, та й не мали де взяти. Було все дорого, я тоді заробляла 60 карбованців, і купити майже нічого не могла. Коли ж стали привозити імпорт з Чехії, стало краще, бо він був дешевший. Зимові шкіряні чобітки коштували 25 карбованців.
Потім працювала у взуттєвому магазині, далі перейшла у магазин «Дитячий світ». Іграшок було багато. Наші радянські простенькі іграшки були дешеві і кожен міг щось придбати своїм дітям. А от імпортні ляльки і машинки були дорогими. Але і на них був великий попит. Заможні люди просили залишити щось краще з імпорту. Священник Герштанський часто просив залишити гарну ляльку чи гарну машину. Потім приходив і забирав. Був дуже ввічливим і приємним. Часом з ним приходила дочка. З дитячого одягу були простенькі носочки, колготки, платтячка, сорочечки. Все з простеньких тканин і простеньких фасонів. Хотілося чогось цікавішого. Імпортні речі були яскравіші, краще пошиті, різних фасонів, якісніші. Хто більше заробляв, той міг купити краще.
Перед новорічними святами продавалися ялинкові прикраси: шишки, кульки. Були досить міцні, гарно розмальовані і дешеві – 10, 15, 25 копійок. Простенький дощик продавався. А пізніше і імпортні прикраси почали появлятися. Але не дешеві, то ж не всі їх могли придбати.
Пам’ятаю, як в кінці 60-х років Радянський Союз напав на Чехословаччину. А в нас у цей час розбився Юрій Гагарін. Моя свекруха пізно ввечері слухала «Радіосвободу». Трохи розуміла чеську мову, бо вона була схожа до польської і вже перекладала і переповідала нам. Це було якесь жахіття! Ну як можна було вдертися в чужу країну танками і намагатися там керувати? Ми дуже переживали, щоб тут не почалась війна.
Після заміжжя працювала на швейній фабриці.

Спогади записала Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Квітень 2021 (2)
Березень 2021 (3)
Лютий 2021 (3)
Січень 2021 (6)
Грудень 2020 (2)
Листопад 2020 (3)
^