dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 206
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 22-03-2019, 12:29
22-03-2019, 12:29

Грабарчук Наталя Назарівна

Категорія: ---

Похилий вік має свої особливості. Одна з таких особливостей – це можливість яскраво згадувати те, що відбувалося вами у дитинстві. Чітко пам’ятаю мамині слова: «Талю, будь чемною, слухняною і ми поїдемо у Кречів до Караваєвих». За нами, а це відбувалося у неділю, чи інші святкові дні, присилали підводу (фурманку), вистелену соломою, покриту смугастим килимком, або бричку. І ми їхали до Караваєвих. Дорога була ґрунтова. Гори змінювались долами і навпаки. Особливо страшно було з’їжджати з гір: Фурман, загальмовуючи колеса, обережно зводив коней донизу.
І ось Кречів – ліс, величезний сад, поміщицька садиба, будинок з мезоніном, велика веранда, а на ній, в м’якому кріслі – поміщиця, власниця маєтку – пані Караваєва. Перед будинком розкішний квітник, краса неймовірна. Це все залишило своє відтворення на полотнах художника Володимира Караваєва. У саду чаклував хоча і доморощений та дуже талановитий селекціонер – Борис Караваєв. Його брат, по-батькові Микола Федорович, друг Олександра Цинкаловського, керував сільськогосподарськими роботами. Ольга Федорівна заправляла на кухні.
Грабарчук Наталя Назарівна

Від буйнотрав’я, від буйноцвіття, від п’янкого запаху розквітлого саду, запаху бузку, черемхи, медунки, чебрецю, від тисячоголосного галасливого хору, а особливо від солов’їних трелей навіть у нас, дітей, паморочилось у голові. А надвечір, різні ігри біля столітньої тополі. До нас, дітей, долучався Євген Караваєв – студент Варшавського університету, а інколи і молоді дорослі. Стомлені грою ми, діти (Галя, Наташа, Ростик, Всеволод та я) сиділи на лавках, або в альтанці і слухали цікаві розповіді дорослих.
А згодом безтурботне дитинство закінчилось. Сім’ю Караваєвих виселили з маєтку. Після цього вони жили у няні Мартосі, яка їх доглядала. А в будинку розмістилася прикордонна застава. Наша володимирська садиба нагадувала собою казкову рукавичку. До нас йшли знайомі, які під час військових лихоліть втратили свою домівку. Одного вечора, хтось тихенько постукав у вікно. До нас із Кречева прийшов Микола Федорович Караваєв, який ховався від вивозів. В руках він тримав вузлик з білизною, миску та ложку. Мої батьки надали йому прихисток. Сусіди, добрі люди, відразу повідомили відповідні органи, що у нас живе якийсь мужчина, видно не прописаний, видно переховується. Одного разу, коли тато був на роботі, а ми з мамою та Миколою Федоровичем були вдома, до нас завітав представник органів. Він подивився у будинкову книгу і сказав: «Вижу, что семья в сборе; муж, жена и ребенок. Все в порядке. До свиданья». Коли радянські війська відступали, а Прибужжя було зайняте німцями Микола Караваєв повернувся додому в Кречів. Я бачила, як прибужани й прибулі, перепливаючи Буг, тримали над головою вузлики з одягом перебирались на Захід.
Навчаючись у гімназії, Ростислав і Всеволод Караваєви, жили у нас у Володимирі. І знову радянська влада. І знову стукіт у вікно. Голодний, обірваний, замучений, до нас у Володимир, прийшов Євген Караваєв. В свій час, він блискуче із золотою медаллю закінчив фізико-математичний факультет варшавського університету. Війна перешкодила йому займатись науковою діяльністю. Він повертався з Варшави додому. Про всяк випадок вирішив сховати те, що було для нього найдорожче. Викопавши яму і ховаючи в неї свої наукові доробки – креслення, він був жорстоко побитий солдатами, які чекали знайти в лісі золото, а тут лише якісь папери. З великими труднощами тоді дістався Женя до Володимира, до нас. Моя мама вмовила директора школи № 1, де вона працювала, прийняти на роботу вчителем математики Євгена Караваєва. Він працював недовго. Тяжка хвороба заставила його залишити викладання в школі. В нього виявили онкологічне захворювання.
В родині Караваєвих твердо дотримувались святкових традицій. Напередодні Різдва сестра Євгена Ольга прийшла пішки з Кречева до Володимира. Це більше двадцяти кілометрів. З собою вона взяла санчата, аби забрати додому на святвечір Євгена. Посадивши немічного брата на санчата, вона вирушила додому. Це був свого роду шлях на Голгофу. Розпочалася заметіль, засипало снігом дороги. Долаючи кілометр за кілометром, тягнучи санчата через гори-доли Оля загубила брата. «Женю! Женю!», - волала вона, перегукуючи заметіль, а потім повернулась назад і спіткнулась об якийсь горбочок. Це лежав засипаний снігом брат. Врятувала, привезла додому десь близько півночі. Свят вечір Євген зустрів з родиною, а на ранок помер.

Росте на колишньому обійсті родини Караваєвих могутня та розлога тополя. Вона пережила не одне покоління власників маєтку. Хитається на вітрі гілля, все ще тримається всихаюча, але все ще зелена крона прадідівського дерева, яке випускає молоде пагіння. Пагіння, що символізує продовжувача справи талановитого діда. Живе та працює на Львівщині правнучка Володимира Караваєва. Через роки дарує своєму дідові чарівні квіти відтворені на полотні. Адже вона успадкувала талант Володимира Караваєва і пише чарівні картини для українців, для нашої держави, для всіх тих, кого милує око неперевершена краса. Борис Караваєв, Євген Караваєв… Доля не була ласкава до них. Борис, перехворівши в дитинстві скарлатиною, через ускладнення став глухонімим. Євген (наймолодший) був дуже кволим, хворобливим, слаборозвинутим фізично. Однак брати були дуже здібні. Вони багато читали. Борис особливо цікавився природничими науками, Євген – фізикою та математикою. У Караваєвих був чудовий сад. Борис мав можливість працювати там над виведенням (шляхом щеплень) нових сортів плодових дерев (фруктів). Чимала ділянка землі була відведена під сушарню ягід та фруктів. Сушарня була сконструйована Борисом. Протягом свого життя Борис Караваєв спілкувався з кращими селекціонерами світу. Отримував від них слушні поради, які використовував і запроваджував їх у життя. За часів радянської влади Борис Караваєв керував зеленим господарством у Нововолинську. Він сконструював теплицю у шахті. Пригадуючи родину Караваєвих, я радію, що можу поділитись своїми спогадами про талановитого художника Володимира Федоровича Караваєва. В родині часто переказували оповідь про те, як хірург офтальмолог Володимир Караваєв, вдало оперував імператрицю Марію Федорівну.
Стара Волинь і Волинське полісся 1 том
Довідково:
Олександр Афанасійович оселився в Кречеві – Володимир Олександрович та – Федір Олександрович – його Федора діти -Микола, Володимир, Марія. Володимир Федорович – художник.
Олександр Афанасійович – дійсний стацький радник, голова Волинської палати кримінального суду.
Народився Володимир Опанасович 8 липня 1811 р. у старовинному російському містечку В’ятка у сім’ї заможного, багатодітного купця. Цікавий той факт, що у 1844 р. Караваєва як одного з кращих очних хірургів Росії направили у Крим для виконання операції з приводу катаракти колишньому міністру царського уряду князю Голіцину; складна операція пройшла успішно. У 1950-х роках з цією ж метою його запрошували в Санкт-Петербург до самої імператриці.
л 3-м сыном; старшие братья, Афанасий и Ивана, продолжили дело отца.
Брат Олександра Афанасійовича (Опанасовича) Володимир Опанасович Караваєв — видатний хірург, засновник української офтальмології, отоларингології, ортопедії та травматології, проктології й нейрохірургії, талановитий науковий діяч, перший декан медичного факультету Київського університету та почесний громадянин Києва.
Караваєви приймали участь у повстанні 1831 року, за що перебували у засланні. Привал в селі Даниловичі Старо-Костянтинівського повіту. Згодом, у 1857 році Караваєвим було присвоєно дворянство указом його імператорської величності та київських дворянських депутатських зборів.
В 1863 році родина Караваєвих викупила маєток (Кречів) із земельного фонду губернського суду.
Після служби дворянин Олександр Афанасійович Караваєв пішов у відставку і поселився в Кречеві. Своїм синам він заповів маєтки та землю в 1911 році нараховувалось 254 десятини.
Останній раз я була в Кречеві у Галини Караваєвої та у Вііри Ростиславівни ? Їх сімя успадкувала гостинність доброзичливість, порядність родини Караваєвих.
Грабарчук Наталя Назарівна

Родина Бобків.
Василь Петрович Бобко та його дружина Домна Григорівна – власники поміщицького маєтку в селі Будятичі (30-ті роки, Прибужжя).
Як зараз пам’ятаю ошатний поміщицький будинок з колонами, з мезоніном, та терасою. Пам’ятаю гостинних господарі цього маєтку. До будинку вела дорога обсаджена з обох боків ялинами. Це була довга алея. Коли стоїш на веранді і дивишся вперед, то здається що там далеко зоріє (світиться) віконечко. Це був в’їзд до маєтку.
Господарі виписували та привозили рідкісні дерева та кущі для парку, рідкісні породи фруктових дерев та кущів для саду. Я любила прогулюватись з мамою та донькою господарів маєтку Лідою берегами ставка, заходити в альтанки, гойдатись на гойдалках, лежати в гамаку. Поряд з маєтком був гарний та сучасний, на той час, будинок в якому розмішувалась школа для сільських дітей. Ця школа була побудована на кошти Василя Петровича Бобко. На свої кошти він також утримував і вчителів. То були мамині знайомі. Вони дуже гарно ставились до мене.
Господинею обійстя була Домна Григорівна – прекрасна хазяйка, ощадніа і вимоглива, ревнива щодо чоловіка. Одного разу, моя мама, яка вчила їх глухоніму доньку Ліду, була свідком того, як Домна Григорівна за сніданком вибила з рук чоловіка чашку з кавою. Вона заздалегідь всипала туди отруту через ревнощі до знайомої. На щастя вона злякалась чи передумала. В маєтку все було дуже добре сплановано і свята, і будні, і гостини, і праця, і певний порядок в застіллях: сніданки, обіди, вечері. Біла скатертина на столі – відповідна сервіровка. Прекрасна домашня бібліотека. Не можу оминути в спогадах ще одного члена цієї сім’ї – Дениса Григоровича. Він був переконаним «толстовцем» - сповідував вчення Толстого «О, непротивлению злу насилием». Одночасно читав праці Маркса, Енгельса, носив полотняний одяг, ялові чоботи. Жив в спорудженому ним самим шалаші, харчувався простою їжею. Він все старався навернути до «толстовців» мою маму, але вона думала про зовсім інше життя.
Домна Григорівна порадила їй вийти заміж за Назара Васильовича Грабарчука і вона скористалась тією порадою. Мої батьки обвінчались в Будятичах в невеличкій дерев’яній церкві поряд з маєтком Бобків. На відміну від своєї надто вже ощадної жінки, Василь Петрович був людиною щедрою. Мама розповіла мені про такий випадок: «Якось у своїх справах їхав Василь Петрович до Володимира, він запросив мене з собою, бо я хотіла відвідати батьків і взяти дещо з одягу. Дорога була в горах і долах. Коні не справлялись, фірман закурив, бричка загорілась. Мій одяг був знищений. Заспокоюючи мене Василь Петрович, сказав, що Богу дякувати всі живі здорові і зараз дістануться до Володимира, де він купить мені все необхідне. Він і справді купив мені все необхідне, одяг і взуття, на всі сезони року. Домна Григорівна була дуже здивована, коли побачила ці гарні речі і сказала: «Дивно, Ви, Олена Миколаївна казали, що ваші батьки в матеріальній скруті, а одяг то Ваш шикарний».
1939 рік. Якраз перед самою війною Василь Петрович перевів своє багатство в золото, яке віддав на користь польській авіації. Ось таким був Василь Петрович Бобко: школу селянським дітям, золото авіації, одяг бідній вчительці. Згодом він помер. Похований на Ладомирському цвинтарі поряд з молодшим сином Володимиром. Загинув у 14 років.
У подружжя Бобків було троє дітей. Син Євген – талановитий юнак, в Московському університеті. Він з двома товаришами однодумцями вирішив нелегально перетнути кордон, щоб опинитись в Москві і там вступити до академії Тимірязєва. При перетині кордону товаришів Євгена було вбито, а він правдами і не правдами таки дістався Москви. Євгена радо прийняла радянська влада, щоб продемонструвати своє позитивне ставлення до юнака який хоче жити в Радянському Союзі. Вчився він блискуче. Закінчивши університет, він став відомим вченим – селекціонером, не тільки в СРСР, але і за кордоном.
А тим часом, як сюди прийшли, як тоді казали: «перші совєти», Домну Григорівну та її глухоніму дочку Ліду виселили з рідного обійстя, а все їх майно конфіскували. Згодом була спалена школа. Євген Васильович приїзжав у Будятичі, хотів забрати маму і сестру до себе. Домна Григорівна і Ліда відмовились, вони любили рідну Волинь, Прибужжя, Будятичі – село таке багате легендами, славним історичним минулим, до кінця не вивченим. Колишня наймичка Бобків забрала до себе своїх колишніх панів. Доглядала каліку і престарілу жінку, а згодом поховала їх.
У Володимирі, на вулиці Островецькій жив брат Домни Григорівни штабс капітан Євген Чорановський. В 1914-1915 роках він був міським головою Володимира-Волиського. З 1939 року він працював двірником. Похований в селі Тишковичі, яке увійшло до складу Нововолинська.
Іван, Василь, Петро – рідні синизаможного Бобка. Він виділив кожному по ділянці землі в різних місцях на Володимирщині. Василь – діловий та грамотний, взявся документально підтверджувати цю справу, так, що залишив братів без спадку, забравши їх землю собі. Він оселився в Будятичах, одружився з племінницею багатого землевласника. Вона отримала від дядька спадок після того як догледіла його до смерті. Вони мали троє дітей - Євгена, Ліду та Володимира. Володя трагічно загинув коли йому було 14 років. Глухонімій від народження Ліді, батьки найняли вчительку, це була моя мама. Професор Євген Бобко написав працю «Способи боротьби з хворобами буряків». Він досліджував ґрунти. У Володимирі є вулиця професора Бобка. Не дивлячись на те, що брат Василь Петрович фактично обібрав його, Іван Бобко тяжко працював і з часом розбагатів. Як згадує його правнука Таня, він мав прекрасну садибу, де були хороші добротні будівлі. Стодола така велика, що в ній можна було розвертатись машиною. В цій стодолі, під час Першої світової війни, жили козаки. Він вирощував дерева, як прекрасний будівельний матеріал. З насолодою стукав пужалом, по струнких стовбурах і казав, що цьому будівельному матеріалу немає ціни. Та прийшли совєти і все пішло прахом. Третій брат Петро Бобко нічого не втратив, а ні за перших, а ні других совєтів, бо нічого не мав.
Родовід
Петро Бойко -Сини -Іван, Василь Петро.
У Василя син Євген та дочка Ліда, і Володимир, який трагічно загинув.
У Івана син Степан, у якого дві доньки: Ірина та Галина, У ірини теж дві доньки Зоя та Таня.
20-30-ті роки. Володимирщина.
В ній було чимало в певній мірі, зруйнованих часом, сімейними негараздами, історичними катаклізмами – дворянських гнізд. Родина Цинкаловських спілкувалася з ними. Прізвища Караваєвих, Бобків, Чапліних, Корбінів, Балицьких, Турчиків знайомі мені з дитинства.
В радянській історіографії робився наголос на те, що якщо поміщик то він негідник, підлота, експлуататор. Життя довело, що далеко не всі поміщики Салтичихи. Не будемо згадувати Енгельгардів. Зупинемося на землевласниках Володимирщини. В переважній бвльшості вони відносилися до селян так, що в період лихоліття ті рятували своїх панів, доглядали немічних.
І знову зупинемося на родині Караваєвих, яких радянська влада вигнала з рідного обійстя. Дала прихисток їм няня Галини і Наталі селянка Мартося.
Напризволяще були викинуті на вулицю стара немічна поміщиця Будятич (як її називали) Бобчиха та її глухоніма донька Ліда. Прихистила їх, доглянула до глибокої старості і достойно поховала їхня колишня наймичка. Коли Чапліна (власника маєтку в Мишеві) мали вивести на «білі ведмеді», пліч-о-пліч стали селяни Мишева і сказали місцевій радянській владі: «Не дамо нашого пана до вивезення». Напередодні вступу радянських військ на Волинь, дружині Чапліна разом з доньками-близнятами, пощастило виїхати до Парижа, а чоловік відмовився покидати рідну землю. У Франції жінка Чапліна вступила до організації супротиву фашизму МАКІ. І коли радянський генерал, врятований і доглянутий франзузами, бо був поранений німцями, звернувся до Чапліної, яка виходила його, з питанням, то хто ж по суті його врятував, відповіла: «Вас спасла, как вы изволили выражатьса еще в 18-том году белогвардейская сволоч».
Це все окремі факти, які свідчать про суть людини незалежно від її соціальної приналежності.

Спогади записала Федосєєва Світлана
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Квітень 2019 (3)
Березень 2019 (5)
Лютий 2019 (4)
Січень 2019 (5)
Грудень 2018 (4)
Листопад 2018 (5)
^