dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 83
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 22-02-2019, 09:18
22-02-2019, 09:18

Ваврисевич Марія Макарівна

Категорія: ---

Ладинь. За Польщі село називалося Владинополь. В мене зберігся табель
успішності школяра. В ньому написано, що табель видано учениці
Владинопольської школи Вербського району. Районний центр був спочатку у
Вербі, а потім його перевели в Овадне. Пізніше Оваднівський район
розформовували і наше село відійшло до Любомльського району.
Дитинство я пам’ятаю дуже добре. Ми жили на хуторі. В той час часто
бувало, що людина володіла невеликими ділянками землі, які часто
знаходились в різних місцях. Люди тоді часто продавали такі розрізненні
ділянки і купляли одну велику за межами села. Так з’являлись хутори. І на
такому хуторі жили мої батьки.
Мій тато, Гіль Макар Герасимович, залишився без батька коли йому було
два роки. У нього був бездітний дядько, який забрав їх з мамою до себе. З ними
жили також татові бабуся і дідусь. Після того, як дядько прихистив мого тата у
нього народилося двоє своїх дітей. Але батька він залишив у себе. Від дядька
він пішов в армію. Тато розповідав, що тоді, в 1912 році він деякий час служив
у Володимирі і ходив до Юріївської церкви. Але більше він нічого про
Володимир не розповідав. Далі він служив десь під Варшавою. В 1914 році він
потрапив до полону і був там чотири роки. Там він вивчив німецьку мову.
Розповідав, що страшно бідував. Тим, хто палив давали махорку. Тато тоді
кинув палити і міняв махорку на хліб. Тільки так і вижив. Повернувся з полону
у 1920 році.
Моя мама, Пронь Агафія Олексіївна, залишилась без мами, коли їй було
сім років, а її брату лише п’ять. Її тато одружився вдруге. В 1914 році їхню
родину евакуювали. Тоді багатьох людей відправляли в евакуацію. Так вони
потрапили в Росію. Я вже не пам’ятаю докладно куди, але мама розповідала,
що потрапили до дуже добрих людей, які їм допомогли. Коли скінчилась війна,
вони вирішили повертатись до рідної домівки. Поверталися на волах, так і їхали
всю дорогу. Тут їх чекала хата – пустка. Дідусь – батько батька, що залишився
у селі, на той час вже помер. Мачуха померла ще в евакуації, казали від
іспанки, але хто його знає, що було насправді. Тоді ж мої батьки і побралися.
Вони відремонтували хату, що залишилась від дідуся і стали в ній жити.
Біля хати де жили бабуся і дідусь мого батька, був великий сад. Його
посадив дідусь, який дуже любив ту справу. Він не курив, не пив, і взагалі тоді
так не пили і не курили. А сад дуже любив. Ми тоді ходили до Михайлівської
церкви в Олеську. Там була православна парафія і вся наша родина ходила саме
до тієї церкви. А дідуся тоді старалися записати в католики. Ходили до нього
агітували, але дідусь тоді сильно сумнівався. А ще, якось йому приснився
дивний сон і після цього він сказав, що церкву не поміняє, як був православним
так і залишиться. Приблизно в той час мій батько разом зі моїм дядьком купили
хутори і там стали будуватись. Дідусь пішов жити до сина.
На хуторі батько побудував велику хату, десь вісім метрів на дванадцять.
Так докладно я вже й не пам’ятаю. Хата була під стріхою з громовідводом.
Побудував тато велику стодолу, хлів для великої худоби, і хлів для свиней, і
спеціальний хлів для дров. І той хлів для дров зробив великий, щоб там було
достатньо місця, аби зимою і рубати складати дрова, і не бідувати. У дворі була
криниця. Це було приблизно в 1933 році, бо я вже народилася на хуторі. Батько
посадив величезний садок. Були там дуже добрі груші та яблуні, які пересадили
з дідусевого садка. Дідусь вділив хороші дерева, які дуже добре родили.
Вишневих дерев було п’ять різних сортів. Дуже хороший садок був. Це вже я
сама добре пам’ятаю.
Ваврисевич Марія Макарівна

Ми тоді бігали повсюди, гралися в різні ігри. Одна гра називалася
«кльопа» - кладеш паличку на камінець а другою паличкою вибиваєш ту
палички аби вона відлетіла якнайдалі. Перемагав той, чия паличка відлетіла
далі ніж у інших. Грали в хованки. Робили м’ячики. Весною коли корови
линяли, ми збирали ту шерсть, звалювали її і робили з неї м’ячики. Потім
бігали з тими м’ячиками, гралися. Весною бігали по кущах, шукали перші
фіалки. Взагалі багато бігали усюди. Багато часу на гру у нас тоді і не було.
Пам’ятаю мама весь час працювала: і корови, і свині, і птиця, а ще коні, і поле,
то все було на ній. А ще треба було прясти та ткати, а потім це все пошити, а з
часом і полатати. Вона завжди щось робила. Я не пам’ятаю, коли мама лягала
спати і коли вставала. Рано мусила наварити їжі на цілий день. Тато вставав та
йшов до худоби. Мама йшла доїти корову. Я тепер, як все те пригадаю, то
думаю, як людина могла все це витримати? Як можна стільки працювати? Моя
мама була хвороблива. Вона прожила вісімдесят один рік. А батько прожив
дев’яносто шість років. В нього ніколи нічого не боліло. Нас у батьків було
семеро. Тоді ж казали, скільки Бог дав стільки і має бути.
Була в селі «бабка-повитуха». Вона одна така була в нашому селі, а може
і на кілька сіл. Приймала роди, лікувала травами та замовляннями. Вона все
вміла і все знала, така самоука. Люди їй вірили і шли до неї.
Почалася війна. Я пам’ятаю цей перший день війни. Вже світало, коли
тато забіг до хати і закричав: «Діти! Почалася війна!» А ще в той день на небі
так страшно гуло. Летіло багато літаків, цілі хмари літаків, тяжких,
завантажених і все на схід. Ми ж ніколи на бачили літаків, а ці летіли так
низько і страшно. У нас, недалеко від хати ріс високий кущ верболозу. Я
вибігла з хати і залізла в той кущ. Але вийшло так, що я сховала лише голову.
Не знаю чому, але в ту хвилину мені важливо було сховати саме голову. Це
було дуже страшно. А потім літаки летіли назад, поверталися, скинувши бомби
на мирні міста. А після обіду на схід пішли радянські солдати; бігли коні, йшли
змучені солдати, не строєм, а так, врозбрід, хто як міг, хто сам, хто зібравшись
в невеликі групи. Таким для мене був перший день війни.
Фронт пройшов, наші пішли, німці прийшли і на якийсь час стало тихо та
спокійно. Найстаршого брата Павліка мали брати в армію, він був з 1922 року. І
вже навіть взяли. Пам’ятаю, як прийшла молодь і ми його проводжали. Але
його не встигли відправити і він повернувся додому. Німців відразу я не
побачила. Проходили мадяри, так їх називали, хто їсти вимагав, хто кури ловив.
То яйця вимагали, то ще щось. Треба було здати одну корову – то вже німці
вимагали.
Та за якийсь час стали вбивати євреїв. У нас на хуторі зимувало двоє
євреїв, двоюрідні брати. Їх сім’ї, зимували в лісі, в землянках. Мама давала їжу
і брати вночі носили її в ліс. Та згодом недобрі люди вбили всіх, хто ховався в
лісі, знищили всю родину. А ті двоє жили у нас зиму і літо. Я пам’ятаю, як вони
виходили на вулицю аби помолитися, а нам дітям було цікаво, ми за тим
спостерігали.
Ваврисевич Марія Макарівна

Поряд з нашим хутором було польське село Землиця. Наші землі
межували з землею, яка належала польській родині. Це були гарні пристойні
люди. В них теж був невеликий хутір. За три кілометри від них жив пан
Гурський, якому належало багато лісу. В нього був двоповерховий будинок.
Біля будинку було два ставки, в яких водилося багато риби. Ще в маєтку був
великий сад. А звичайні поляки жили так само, як і українці. Мали свої землі,
багато працювали. У поляків був свій костел, неподалік маєтку пана Гурського.
За якийсь час євреї, які жили у нас, пішли до поляків. Там було трохи
спокійніше. Якось один з тих євреїв прибіг до нашого батька і сказав:
«Дядько Макаре, втікайте, бо поляки сьогодні вночі будуть нападати!».
Того ж вечора ми виїхали з нашого хутору та поїхали в село, бо в селі все
таки більше людей. І в селі молодь мала зброю. Тоді усюди було багато зброї.
Озброєні хлопці чергували в різних кінцях села, аби в разі чого швидко підняти
людей. Ми тоді зупинилися в родичів і прожили там цілу зиму. Великого
нападу на село не було. Спочатку нападали тільки на тих, хто в чомусь завинив.
Ті родини вбивали, а хати спалювали, то на них нападали і їх спалювали. Наше
село теж спалили, та вже пізніше.
Про це тяжко розповідати, але була в селі одна багата родина. У них хата
була крита бляхою. В родині вже всі діти були дорослі. Їх найстарший син був
справжній бандит. Їхня тітка (мамина сестра) була одружена з поляком і в неї
теж був дорослий син. Ще в нас було досить тихо, ще не почалося ця різня, а
він вже вбив свого двоюрідного брата тільки тому, що його батько був поляком.
А потім він вже не міг зупинитись, вбивав всіх і поляків, і євреїв. По війні його
посадили, дали йому двадцять п’ять років. Він повернувся і забрав найкращу
дівчину в селі. Просто прийшов і забрав. Йому ніхто не міг дати відсіч, боялися
суперечити, всі знали його вдачу. Жити в селі йому не дозволили. То він забрав
дівчину та поїхав до Сибіру. Згодом він знову потрапив до тюрми. Але дівчина
додому вже не повернулася.
Ми жили в селі, а тато більше часу був на хуторі, де залишилась корова,
коні, господарство. Він все те хотів зберегти. На хуторі він мав схованку, та й
взагалі, самому йому було простіше сховатись. Кожного дня він повертався у
село, а взимку, в основному, жив з нами у селі. Коли була організована
Колківська республіка, то в нашому селі стояли воїни ОУН. Такі всі були
вишукані, такі культурні. Нічого поганого не можу про них сказати. Тоді вони
відкрили в нас українську школу. Пішла і я в ту школу, в перший клас. Вчила
нас Сарабанська Галина. Пізніше вона була засуджена на двадцять п’ять років.
Кожен ранок починався з молитви. Дітки ставали складали руки і співали. Я ще
і зараз пам’ятаю і слова, і мелодію:
Боже, вислухай благання.
Нищить недоля наш край,
Єдність і силу народу,
Боже, нам єдність подай!
Боже, зніми з нас окови,
Не дай загинуть в ярмі.
Волю зішли Україні
Щастя і долю дай їй.
Довго та школа не існувала, ми навіть не встигли вивчити весь алфавіт. Ті
хлопці зненацька виїхали, я і не знаю куди. Мабуть та республіка просто
перестала існувати.
Зненацька однієї дуже холодної ночі почалася стрільба. Всі схопилися,
хто в чому був. Мама нас одягла, і ми почали втікати в бік боліт, там де не було
доріг. А вони все стріляють. Бачать, що люди втікають і все рівно стріляють,
тільки кулі свистять над нашими головами. Забігли ми в сусіднє село, зайшли в
хату. Люди прийняли, бо то була велика біда. Сиділи ми в тій хаті три дні.
Через три дні тато вирішив піти довідатись, що ж там в селі робиться, бо
зостались коні, свині, взагалі все господарство. Прийшов він в село, а там
«червона партизанка». Вони відразу забрали у нього чоботи: «Ты можешь и в
лаптях ходить!». Забрали свиню, забрали коней, а взамін залишили своїх коней,
змучених та дуже худих. Ну, це ще можна зрозуміти, але для чого вони
роздерли всі перини та подушки та порозпускали пір’я по всьому обійстю,
цього я і до сьогодні не можу зрозуміти. Тоді тато забрав тих коней, які вже
йому дістались і ми поїхали до родичів в село Олеськ. Там ми і жили кінця
війни.
Ваврисевич Марія Макарівна

А ще, до того трапився такий випадок. Між селами Олеськом та
Чмикосом був хутір, де жив татів двоюрідний брат Михайло Губаль. Ми з
мамою, сестричками та братом Володею, який народився в 1924 році, деякий
час жили в нього на хуторі. В той час мій старший брат, що народився в 1922
році, був разом з татом на нашому хуторі.
Якось зимою у неділю приходить старший син дядька і каже: «Ми
пропали! Поляки оточили Чмикос і тепер їдуть в наш бік». Брат відразу почав
запрягати коней, мама нас швидко одягла та посадила на підводу. Тоді намело
багато снігу, бідні коні ледве ноги в тому снігу переставляли. До нас під’їхав
сусід по хутору.
Разом з ним був сімнадцятилітній син Василь, який разом з матір’ю та
сестрами жив у селі, поки його батько господарював на хуторі. Вони чомусь
чекали, коли ми будемо їхати. Ми виїхали першими, вони за нами.
Дивимося нас доганяє вершник на коні. Мама каже братові: «Скачи,
спасайся може хоча б ти залишишся, бо він же всіх переб’є». Володя зіскочив з
підводи і побіг направо, там були якісь сараї та дерева. Наша сусідка своєму
сину теж каже: «Втікай, Василю!».
Той Василь скочив і побіг за братом, ще й кричав: «Володя, зачекай!».
Ну, хіба ж можна так робити в такій ситуації? А поляк побачив, що хлопці
побігли, та й поскакав за ними. Першого він догнав Василя і кричить: «Стуй!»
Василь впав на коліна та почав хрестися, простягаючи руки до Бога.
Поляк зліз з коня, наставив пістолет та вистрілив. Василя він вбив, а далі,
мабуть, хотів в брата поцілити та його пістолет дав осічку. Після того поляк
скочив на коня та почав втікати.
А ми поїхали через все село та вибрались на дорогу. Як їхали через
Олеськ, то люди все кричали та запитували: «Що сталося?!» А ми й
розповідали, що поляки напали. Олеськ тоді був великим селом, де була
охорона.
Ми тоді проїхали через весь Олеськ і поїхали далі. Ми їхали стільки
скільки могли. Тато нас тоді три дні шукав. А ті наші сусіди повернулись,
поклали вбитого Василя на підводу і поїхали на свій хутір, де його і поховали.
А мій брат тоді біг, не розбираючи дороги, поки не втратив останні сили.
Тільки тоді він зупинився та роздивився де він є. А потім пішов до батька на
хутір.
Ми жили в Олеську до 1944 року. Вже була весна, досить тепла, коли до
нас дійшла вістка, що можна повертатись. І тільки тоді ми повернулися додому,
на свій хутір, в свою хату. В нашій хаті жили люди, які прийшли з під Бугу. І
ми стали жити всі разом.
Не знаю скільки часу пройшло. Пам’ятаю, що стало значно тепліше, коли
на наш хутір приїхали німці і поселились у нас. Вони зайняли хату, а ми пішли
жити в стодолу. Наша стодола була величезна, на «два токи». Один тік займали
ми, а другий німці. І знову стало якось тихо. Батька ганяли копати окопи, чи ще
щось там робити. А ще, носити кожен день молоко на здачу. Братів забрали в
табір, який був ближче до Володимира, десь біля Писаревої Волі. Туди німці
забрали всіх чоловіків до п’ятдесяти років. Вони копали окопи. Я ще пам’ятаю,
як ми з мамою ходили туди, носили братам їсти. А в нашій хаті було щось на
зразок контори. Там був лисий писар, який весь час носив олівець за вухом. Для
мене то було дуже дивно, бо я ніколи такого не бачила. На нашій кухні, на
ліжку під марлевою запоною лежав якийсь великий начальник. Він нікуди не
виїжджав, тільки зрідка виходив на вулицю, погрітись на сонечку. Для цього
йому на вулиці спорудили спеціальну лежанку. А ще був «шеф», він мав
спеціальну палатку, ну і звичайні німці. Писар коли дізнався, що батько знає
німецьку мову, то часом зазивав його до хати і вмикав радіо «на Москву», аби
батько послухав новини. Якщо в цей час хтось йшов до хати, то писар відразу
батька виганяв. Літо, спека. Кожну суботу маму пускали на кухню спекти хліб.
Вона пекла хліб, потім все старанно за собою прибирала. Так було весь час,
поки стояли німці. З часом «шеф» теж дізнався, що батько знає німецьку мову.
Він почав пригощати його сигаретами та агітувати аби він поїхав у Німеччину,
де в нього було господарство. Обіцяв доправити всю родину. Мабуть, побачив,
що наша родина спокійна, та працелюбна. Батько сказав, що його сини в таборі,
а без хлопців він не поїде. На, що «шеф» зауважив: «Хай лишень батько дасть
згоду, то хлопці відразу будуть на хуторі». Батько тоді згоди не дав.
Було літо, червень місяць. Мама пішла полоти пшеницю і нас,
меншеньких, із собою взяла. А мій брат Сергій, він народився в 1930 році
залишився вдома. Він хоча і старший за мене, але такий маленький та
дрібненький. А у нас тоді самогон гнали всі, це не заборонялося. Біля нашої
хати росли густі верболози, а посередині було вільне місце. Там тато і змурував
пічку, аби можна було готувати їжу, ну і самогон там гнали. Мій брат, як і всі
хлопці тоді збирав патрони. Їх повсюди було скільки хочеш і яких хочеш.
Звичайно він приносив їх додому. В той день, коли всі розійшлись, він вирішив
гнати самогон. Налив браги розпалив піч і, напевне, там у печі якийсь патрон
був, бо ледве він почав гнати той самогон, як піч вибухнула. Брат тоді отримав
серйозні опіки. Особливо сильно постраждала ліва рука, а він же був лівшею.
Невідомо для чого, він ще й чорнилом ті опіки полив. Був весь у тих чорнилах.
Німці, коли його такого побачили стали кричати:
«Партизан! Партизан!».
Мама почула його плач і одразу побігла додому. Брат злякався тих криків
та сховався в сіні. Німці все його шукають кричать, що партизан.
Мама прибігла та й каже:
«Який партизан?! То ж наш Сергій.»
Німці заспокоїлись, забрали його, завезли до свого медпункту, який був в
кількох кілометрах від нас. Там братові обробили рани, зробили перев’язку.
Потім мій брат сам туди ходив кожен день на перев’язку. Рани швидко гоїлись і
коли прийшли радянські війська, то рана залишилась тільки на руці. Мене німці
називали Марі, і часто просили принести букет. Тоді я йшла в поле та збирала
маки, ромашки, різні квіти. Приносила ті квіти їм, а вони мені за це давали
цукерки.
Ваврисевич Марія Макарівна

Якось батько пішов на роботу, брат погнав пасти корови, сестра вдома
була. Раптом тато повернувся. Сказав, що йому наказали збирати речі та сім’ю і
виїжджати на тракт разом з німцями. Але ж брати були в таборі, додому вони
так і не повернулися. Мама загорнула старшій сестрі їжу і наказала іти до
Сергія, який саме пас корови, і ні в якому разі нікуди не їхати. Фронт вже
зовсім поруч, день-два і німці підуть. Сказала, що з меншими дітьми поїде
разом з батьком, а там вже, як буде. Німці, які жили на нашому хуторі зникли
так само раптово, як і з’явились.
Та прийшов якийсь зовсім незнайомий німець і наказав батькові
збиратися та запрягати коней. Мама поскладала на підводу речі та їжу, власне
все, що мала родина та сіла на віз. Та за якийсь час вирішила, що нікуди не
поїде. Взяла на руки мою найменшу сестричку, ще одна сестричка вчепилась за
її спідницю, і мама пішла якнайдалі від навантаженої підводи. Той чоловік, що
наказав зібратись у дорогу пригрозив, що буде стріляти. На, що мама відповіла:
"Стріляй! Мені все одно, що тут, що там гинути."
А я кричу: «Мама, не йди бо вб’є!», - та сама біжу за мамою.
Він не став стріляти, повернувся до підводи, а ми з мамою та сестричками
сховались в пшениці. Сидимо в пшениці і слухаємо, що робиться навкруги. А
там чути різні крики, в тому числі і квоктання курей, яких ловлять чужі люди.
Той чоловік може і застрелив би мого батька, та батько не чинив спротиву. Він
сів на той віз, де вже лежало все наше добро і поїхав туди, куди наказав німець.
Довго ми сиділи в тій пшениці. Ми то вже великі і можемо потерпіти, а
найменша сестричка, що народилась в кінці 1941 року, почала плакати, бо
хотіла їсти. Спочатку ми виколупували зернинки, які вже майже достигли і
вона трохи поїла. Тоді мама згадала, що біля хати на столі стоїть глек зі
сметаною, і попросила мене збігати та принести його. Казала, що може там ще
й якийсь шматочок хліба знайдеться.
Мені було дуже страшно, але я потихеньку вилізла з пшениці, знайшла
сметану і хліб. Ми поїли і стали чекати. Вже звечоріло, коли ми вирішили
вийти та йти шукати брата з сестрою. По дорозі зустріли дідуся, який мав з
собою багато сухарів. Він з нами поділився тими сухарями. Брата і сестру ми
тоді не знайшли, ночували в кущах. На ранок треба кудись іти. Почули
багатьох людей. Вирішили з ними не зустрічалися і пішли в інший бік. Там був
невеликий острівець серед боліт, він називався Липовець. А неподалік від нього
ріс великий та розлогий кущ верболозу. Ми і залізли в той кущ. Сидимо і
чуємо, що неподалік на тому островку розмовляють німці. Сидимо тихо без
жодного звуку. Раптом чуємо, хтось до нас лізе. Це виявився наш сусід, мій
хрещений батько, який теж старався заховатись.
Брат знайшов нас лише за два дні. Там, на межі нашої землі і польського
села Землиця були зарослі верболозу, де ховалося багато людей. На щастя в них
була їжа. Вже було чути, що фронт поблизу. Вже почали над нами літати
літаки. Один з льотчиків напевне побачив нас. Може думав, що то солдати. Він
пролетів мало не у нас над головами, а після того перестали стріляти. Ми десь
тиждень просиділи в тому верболозі. І от чоловіки почали казати, що чують
розмови на російській мові. Вийшли і побачили, як проїхала російська розвідка,
тоді вирішили, що можна повертатись.
Повернулись ми до своєї хати. Пам’ятаю саме дозріли вишні. І так тих
вишень багато, всі дерева були всипані ними. Ми вже з тих вишень і не злазили.
В нашій хаті було багато соломи, вся підлога була встелена. Мабуть, хотіли
підпалити та не встигли. Їжі не було. Взагалі нічого не було. За кілька годин
прийшов брат Павлік. Розповів, як німці їх гнали за Буг, всіх тих, хто був у
таборі. А там же ціле село хлопців і брат Володя. Павлік сказав хлопцям, що в
Німеччину не піде: «Бо нас виведуть за межі села і постріляють». Він намовив
хлопців дістатись лісу, і одразу втікати. Так він і зробив - при першій же нагоді,
стрибнув у рів і потягнув брата за собою. А тоді і всі хлопці побігли за ним.
Почали стріляти, одного поранили, інших завернули, в тому числі і брата
Володю. І тепер ми не знали, що з ним, чи він живий. Дивно, але в Павліка з
собою був казанок з ложкою, вони деренчали, але на те чомусь ніхто не звернув
уваги, і брат зумів втекти.
Ну і що робити далі, батька немає, але треба якось жити. У сусіда на току
залишилось три мішки жита, ми про те дізнались і вирішили позичити трохи
зерна. Павлік пішов до нього босий, ледь вдягнутий. Йшов стежками між
нивками. І тільки з кущів вийшов на дорогу, як бачить їдуть військові, і відразу
кричать: «Стой! Что прячешся?!».
Брат пояснив, що він тут живе і он його хата, і він не ховається, а йде до
сусіда. На що ті відповіли: «Пойдем разберемся.». Вони, привезли його до
нашої хати. Що вони йому казали я не знаю, тільки як зараз бачу, ми всі
повиходили, а він стоїть босий, мама плаче, виносить йому взутись.
І знову окрик: «Не надо, он сейчас вернется!». Але він не повернувся.
Тоді мама пішла за ним. Його привели в панський будинок, той самий, що
належав колись польському панові. Там у них був штаб, чи щось таке. Що вони
від нього хотіли, і що він їм казав, невідомо. Мамі ж наказали йти додому і
запевнили що завтра він повернеться.
На другий день мама зібрала їсти, що вдома знайшлося, що у сусідів
позичила та й пішла до панського будинку. Маму тоді пустили побачитись з
Павліком, дали кілька хвилин аби побула разом з сином. Вона віддала йому їжу.
Її знову запевнили, що її син прийде додому. На завтра вона знову пішла туди,
та її до нього вже не пустили. Нічого не пояснили, сказали, що його немає.
Мама ходила по околиці, плакала та заглядала в окопи, думала, що його вбили і
кинули десь. Вона ніде його не знайшла.
Стали повертатися до села ті, кого погнали з домівки німці. Наш батько
теж повернувся. А згодом одна жінка розповіла, що бачила, як гнали Павліка.
Вона ще його запитала: «Павлік, ти куди?». А він тільки рукою махнув. Ціле
літо і цілу зиму від братів не було жодної звістки. А після Дня перемоги ми
отримали лист від Володі. Писав, що служить в радянській армії, що дехто з
сільських хлопців загинув, але він здоровий і в нього все добре. А ще через
тиждень ми отримали лист з Комсомольська-на-Амурі вже від Павліка. Він
писав, що засуджений на десять років. Пізніше його перевели в Магадан і там
він в 1951 році помер. Це дуже несправедливо і зовсім не зрозуміло, за що його
ув’язнили. Може сказав щось таке, чого не треба було казати, хто знає. Мені
прийшов документ про його амністію. Там написано, що його ув’язнили в
квітні. Але ж тоді тут ще німці стояли. Ще там було написано по якій статті був
засуджений і коли помер, і все, більше нічого.
Пройшли на захід радянські війська, пройшов 1944 рік, для нас війна
закінчилась. Батька у військо не забрали, бо він мав більше п’ятдесяти років.
Всіх чоловіків до п’ятдесяти років забрали у радянське військо і всі вони
загинули у боях на Віслі. Це було страшно, бо їх відправляли у бій без зброї.
Вони ж вдома тільки батога, плужка та коня в руках тримали, а тут треба було
вправлятись зі зброєю. Навчитись воювати за один день неможливо. Ось вони
всі і полягли.
В нас нічого не залишилось, ні взутись, ні одягнутись. Коли ми втікали
від поляків, то всього з собою взяти не могли. Батьки тоді речі у хліві закопали
і ті речі всі погнили. Їжі теж не було. Ми мололи зерно на жорнах, частіше
жито, пекли хліб. Восени зібрали картоплю та городину, яка була посаджена та
посіяна весною. Того року я пішла в перший клас. Настала зима. Тато плів
постоли і ми в тих постолах ходили до школи. Було холодно, вогко і повсюди
лежали снаряди. Були випадки, коли хлопці знаходили гранати розбирали їх, чи
кидали до вогнища і гинули. В перший клас прийшли діти різного віку. Всі
почали вчитись.
В другому класі я захворіла. На ногах почали з’являтись великі гулі,
тверді та болючі. Було так боляче, що я навіть не могла ходити. Покликали
знахарку. Вона мої ноги чимось помазала, помолилась і сказала аби ми всі
молились. Мама тоді дістала свої єдині чоботи, в яких вона ходила до церкви і
віддала мені. Я стала в них ходити до школи і мені стало легше. В третьому
класі почав боліти шлунок. Я не могла ні їсти, ні пити.
Тільки лежала і кричала від болю. Мама тоді підійшла до мене, взяла за
руку:
«Ой Маріє, мабуть ти хочеш нас покидати», - сказала вона і заплакала. А
я лежу і не знаю, що сказати. Повезли мене тоді в Олеськ до фельдшера. Вона
мені дала бесалол, я і до сьогодні пам’ятаю смак тих ліків. Сказала, що треба
добре їсти, що треба обов’язково сирі яйця пити. А які ж тоді яйця? Курей
немає, взагалі нічого немає. Привезла тоді мене мама додому, а мій дядько
якраз був на весіллі, де пік коровай. Він тоді для мене спік кілька булочок, знав
що я хвора. Я ту булочку з’їла і мені стало легше, перестало боліти. На жаль, ті
воєнні і повоєнні хвороби, що спричинив голод і холод так і залишились зі
мною на все життя.
Ладині я закінчила четвертий клас. В п’ятий клас я пішла в Олеську, за
вісім кілометрів від рідної домівки. Коли навчалась в п’ятому та шостому
класах, жила у бабці, нашої далекої родички. Вона мене годувала. Вечором в
суботу я йшла додому, а в неділю вже треба було повертатись. В той час мама
могла мені лише буханець хліба з собою дати, і то вже було добре. В сьомому
класі почала ходити до школи з дому. Вісім кілометрів туди і назад, кожен день
і в холод, і в дощ.
Брат Володя, на той час вже був жонатий і жив окремо. Брат Павлік
відбував покарання в Комсомольську-на-Амурі. Тоді в лісах ще було багато
бандерівців. Приходили вночі, стукали в двері. І мусиш відкрити, бо все рівно
ввійдуть. Їсти просять і мусиш дати. Бо ж не знаєш, хто це прийшов, і не знаєш
що тебе чекає в разі відмови. В 1948 році вийшов наказ про амністію
«бандерівців». Тим, хто здавався, прощалося все.
Тоді багато, хто прийшов з повинною. Їх допитували про те, де вони
ходили, хто їм допомагав, хто давав їсти. В Любомлі один з тих, хто прийшов з
повинною розповів, що моя сестра давала йому їжу і її арештували. Через дві
неділі відпустили. А за кілька місяців знову заарештували, судили і дали десять
років. Спочатку вона сиділа в Луцьку. Тато поїхав до неї, повіз передачу.
Приїхав, а йому кажуть, що її виправдали і вона поїхала додому. Тато
поїхав додому та сестри не було. Вже пізніше виявилось, що військовий
трибунал її виправдав, а обласний суд засудив на десять років. Хто знає, може
вона щось не те сказала. Повернулась вона в 1956 році. Така маленька та
худенька. Вона працювала в тайзі на лісоповалах.
Тато весь час працював в колгоспі. Пам’ятаю, що за цілий рік він заробив
на трудодні аж тридцять шість кілограм жита. На щастя, брат Сергій працював
тоді в лісі. Там платили гроші і можна було купити маргарину. Завдяки його
заробіткам ми і виживали. Коли я була в сьомому класі, то мама вирощувала
півників. Якось сусід їхав на базар і мама домовилась, що я поїду з ним. Вона
сказала щоб я продала тих п’ять півників і купила собі тканини на сукню.
Поїхали ми з сусідом на підводі у Любомльський район, продала я там тих
півників, вже й не пам’ятаю за скільки, і купила ситцю.
Пізніше ми збирали в лісі чорницю. Тоді машини з лісом часто їздили у
Володимир. Якось я назбирала багато чорниць, цілий здоровий короб, а ще й
кошик. Короб повісила на плечі, кошик взяла в руки і йшла п’ять кілометрів до
Олеська. Там на дорозі можна було зупинити машину. Ми тоді зі всіма
коробами і кошиками залізли в кузов і посідали зверху на колодах. Якось тоді
ми навіть не думали, наскільки це небезпечно.
Висадили нас перед в’їздом в місто. І далі ми йшли пішки через все місто
до автостанції, саме там тоді був базар. Йдемо повз військове містечко і чую, як
військовий каже своєму приятелеві: «Ты только посмотри, как девочка спину
ломит.» Там де зараз автостанція стояли вантажні машини, що привозили
товар. А зі сторони профтехучилища були ятки де торгували різним крамом, я
вже й не пам’ятаю докладно яким. Продуктів там не було, так різний
сільськогосподарський реманент. Продали ми ті чорниці і пішки повертались
додому, навпростець, через полігон.
За час навчання в школі я часто виступала в нашому сільському клубі,
співала, декламувала вірші. В дев’ятому класі брала участь у фестивалі, який
проходив в Овадне. Я тоді завоювала перше місце. Коли закінчила десятий клас
вирішила поступати на медичний. Після десятого класу у нас був випускний
вечір. У мене була спідниця, блузку мені позичила братиха, а туфлі - класний
керівник.
В 1954 році ми, разом з подругою, поїхали в Чернівці, поступати в
медичний інститут. Про які знайомства тоді можна було говорити? Приїхала
дівчина з села, світле волосся заплетене у дві довгі коси. Твір писала про образ
Платона Кречета, написала його на п’ятірку. Фізику і хімію я здала легко,
тільки диктант з російської мови написала на четвірку.
Пам’ятаю, це був уривок з твору Миколи Островського «Як гартувалася
сталь». В мене тоді не було можливості прочитати всі ті книжки. Наша сільська
бібліотека була невелика. А навіть, як і були ті книжки в нашій бібліотеці, то я
йшла вісім кілометрів від школи додому, приходила о п’ятій чи о шостій, а ще
треба було встигнути зробити домашнє завдання і мамі допомогти - то ж на
книжки, часу зовсім не лишалось.
Загалом я набрала дев’ятнадцять балів, а прохідний був вісімнадцять
балів. Так ми з подругою обидві вступили до інституту. Але треба було ще
заповнити документи і написати біографію. Брат моєї подруги, який вчився на
останньому курсі сказав, що краще не писати про те, що моя сестра засуджена.
Брат на той час вже помер. Як зараз напишеш, то до інституту тебе не
приймуть. А там далі почнеш вчитись, будеш брати участь у художній
самодіяльності, а далі вже признаєшся, може не виключать. Я зробила так, як
він сказав, написала що в родині немає засуджених і поступила. Приїхала я
додому, а там були мої односельці, які так і не змогли вступити до вишу.
Вони вже два роки, як школу закінчили і ніяк, нікуди не змогли вступити.
Мені саме прийшов виклик до інституту, а одна з тих дівчат і запитала: «А як
ти вступила, у тебе ж сестра засуджена?». А я чесно відповіла, як написала, що
немає у мене в родині засуджених.
Мабуть, вона відразу написала анонімку, бо вже за місяць мене
виключили з інституту. Це для мене було страшно, коли я їхала додому то світу
Божого, за сльозами не бачила.
Якийсь хлопець з Івано-Франківська допоміг мені купити білет у Львові
на потяг до Овадного. Ще потім мені прийшов від нього лист. А з Овадне до
Олеська треба було йти пішки. Тоді і в школі і районі мені всі дуже співчували,
але зробити нічого не могли.
Я тоді скрізь писала, навіть в Москву в ЦК. А ще я переписувались з
Тичиною. Він тоді писав, що, звичайно, зі мною поступили дуже
несправедливо, і що було б дуже добре, якби мене відновили в інституті. Мені
дуже жаль, що всі ці листи не збереглись. Тоді я отримала виклик і хотіла знову
поступати на медичний. Але хлопці, що працювали в райкомі Овадного по
секрету мене попередили, що цього робити не варто, бо все рівно мене туди не
приймуть. Тоді в районі мені дали роботу в школі, в сусідньому селі. Там я
почала працювати з листопада. Вела українську, російську та німецьку мови,
географію. А влітку я ще працювала в селі Овадне в піонерському таборі.
А після цього подала документи до медучилища. Пам’ятаю, твір писали
на тему «Лишние люди», мені поставили за нього трійку. Сказати, що я була
вражена, це не сказати нічого. Я не знала, що мені далі робити, чи здавати
іспити чи ні. Разом зі мною поступала дівчина з нашого села.
В школі вона вчилася лише на двійки, та навіть і двійки їй не часто
ставили. Перед екзаменами її мати продала корову і підкупила завуча. І
виходить, що Фаня твір написала на чотири, а я на три. Я пішла до завуча і
попросила показати мій твір. Я пояснила, що в мене в школі ніколи не було
жодної трійки. І запитала, як це вийшло, що Фаня написала на чотири, коли в
неї завжди були двійки. Він відповів, що не має права показати. А я запитала:
«А трійку ви могли мені поставити?
Я в минулому році змогла в медінститут поступити, а тепер в медучилищі
ви мене валите?» Він сказав лише, щоб я здавала екзамени далі. Тоді він і за
Фанею ходив, і за мною. Але зробити нічого не міг, мені поставили п’ятірки.
Екзамен по історії він сам приймав. Пам’ятаю там було питання про «базис и
надбудову». В школі ми це не проходили, але певне поняття про це я мала.
Останній екзамен, останнє питання, я пішла першою. Зі мною тоді ще чотири
дівчини з Луцька екзамен здавали.
Вони були дуже здивовані, коли я впевнено відповідала на це питання.
Завуч тоді взяв мої документи і каже: «Добре, ідіть». Я тоді вже двері
відкривала, як раптом повернулась до нього і перепитала: «Добре, чи
відмінно?» Він тоді покликав мене і я відповіла на кілька додаткових запитань.
Тільки після цього зауч поставив мені "відмінно". В мене було дві п’ятірки і
трійка. Я зайшла до нього і запитала, що я маю робити далі.
Він тоді сказав, щоб я їхала додому і шила білий халат. Свій перший
медичний халат я справді шила сама. Та на жаль стипендії перших півроку я не
мала. А у Фані всі четвірки і стипендія. Та вже на друге півріччя я мала
підвищену стипендію. А та дівчина, що написала анонімку в інститут відразу
виїхала з села і її вже давно немає серед живих.
В училищі я теж брала участь в художній самодіяльності. І в хорі співала
і вірші декламувала. А по закінченні мені дали направлення на мій вибір. Я ще
тоді подумала, що брати направлення в Любомльський район близько до мого
села не варто. Я за фахом була акушеркою. І просто уявила собі, як до мене
ставитимуться ті, хто знав мене ще дитиною.
Я не вірила, що мене сприйматимуть серйозно. А на той час вже
повернулась моя сестра. Вона пішла працювати на швейну фабрику у
Володимирі. Оскільки мені дозволили вибирати м
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Березень 2019 (3)
Лютий 2019 (4)
Січень 2019 (5)
Грудень 2018 (4)
Листопад 2018 (5)
Жовтень 2018 (3)
^