dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 295
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 7-06-2018, 11:29
7-06-2018, 11:29

Микита Галина Яківна

Категорія: ---

Народилась я на світ, як в Руданського. Одного рання, світ був насичений бідою і смертю. 1943 рік – це був час коли в лісах Радович, Літина, Свинарина і рідному Туличеві мінялися декілька раз на добу німці, бульбаші, бандерівці, власівці, мельниківці.
Все було підкорене страху – вижити, зберегти дітей. А нас було четверо. У липні 1943 року горіло село. Німці з Ковеля приїхали у село в святу неділю, тільки завдяки грузькій, після дощу дорозі, частина людей, почувши гуркіт, змогла заховатись в лісах.
Село спалили, більше 80 душ малих, старих, немічних було розстріляно і вони знайшли свій спочинок в ямі біля кладовища. Село знищили, як гніздо повстанців.
Була така життєва реальність. Мати у відчаї взяла мене, тримісячну, хвору, всю в болячках, крикливу, яку ніде не брали для схову і пішла на мінне поле, під Зігмунтівкою, де люди переховувалися в схронах.
Але доля, в образі старця, завернула жінку з дитям зі страшної дороги смерті… І я вижила. Вижила в голод, холод, підросла, збирала кок-сагиз, пасла гуси, корову і співала…
Дитинство дітей війни було різноманітним і насиченим життєвими подіями. Їли мерзлу картоплю в буді разом з «братом меншим», збирали колоски по колючій стерні, рвали льон до крові на долонях і «нюхали-їли» ковбасу на Великдень і Різдво. А найбільше любили «волок» із шкварками і холодний борщ з картоплею.
Була початкова школа в Туличеві, а потім і середня в Купичеві за 3 км. від села.
І була сім’я весела в біді і скруті. В хаті був батько, мати, дід і четверо дітей. Звучала завжди пісня і музика, баян, домра, кларнет. Мій батько, керував сільським хором і був чудовим музикантом. А ще – керував духовим оркестром і драматичним гуртком. І моя перша роль була зіграти хлопця. Було мені тоді десь років 8. Ось таким був народ в нашому селі. Хор у селі в 1950-1952 рр. був великим і співучим. Більше 30-ти людей. 11 чоловіків та 23 дівчини. Успіх мали по всій Волині. На той час художня самадіяльність була широко популярна. За словами Лесі Українки: «Щоб не плакать, я сміялась». Так і тут – люди голодні, зпрацьовані, але співали. Це така наша нація!
У 1946 році тата забрали на Урал, бо хтось доніс, що він зустрічав німців. 1,5 року був на Уралі. Він пішов на той світ, а ми до сих під не знаємо де він саме був. А воно, вам, діти, треба? – відповідав, коли ми питали.
Мама була селянкою, а тато інтелігентом, та жили вони дуже добре та дружно.
Мама завжди пахнула пирогами, капустою і холодцем. Чудова господиня, справжня берегиня роду. Саме такі, могутні, кам’яні баби ставили в степах України наші пращури.
Мама була універсальна українська жінка – орала, сіяла, косила, молотила, пряла, ткала, вишивала, робила все, але ніколи не співала – плакала і проклинала Сталіна, що забрав від дітей корову за недоїмку, заслав чоловіка-батька до Сибіру за Урал, що все життя віддала колгоспній праці – дояркою, свинаркою, а під кінець, годуючи дітей в дитячому садочку села.
В селі все оподатковували, і дерева, і худобу, і шкіри. Коли в колгоспі молотили зерно і звозили на колгоспний двір, то все, що ми, малі діти, могли, то вкрасти жменьку того зерна. Був у нас навіть невеличкий кримінальний випадок. Була величезна колгоспна комора з високим цоколем. Ми, діти, під той цоколь залазили і там грались. А одного разу додумались, що там же є зерно. Найшли сучкувату дошку, вибили сучок і точили зерно. Ми понабирали ціли кишені зерна і бігли додому. І десь комірник, мабуть помітив і нас вислідив. Нас, дітей, арештували. Ще Сталін тоді був живий. Посадили нас під арешт у дитячому садку і закрили під замок. Потім накормили, мораль прочитали і відпустили. В той час сусідка збирала в колгоспі картоплю і взяла собі неповне відеречко додому. Її посадили на 2 роки у в’язницю. Вже пізніше вона розповідала, що у в’язниці ще заставляли її до роботи, а вона сказала: «Я добре чула, що мені казали на суді. Відсидиш 2 роки. А про роботу не казали. Тож і робити нічого не буду».
Батько повернувся з «Уралу» з хворими легенями. Присвятив решту життя культурі – був директором будинку культури в Турійську, вчителем співу і музики в с. Купичеві.
Музика Леонтовича, Стеценка, вірші Т.Г. Шевченка, Лесі Українки, І.Я. Франка були «таємно» на вустах у нашій хаті. Нас виховали в національному дусі. Старший брат закінчив Львівський художній інститут прикладного мистецтва і їх, 12 чоловік (з Києва, Ленінграда і Львова) направили на цілину, піднімати казахам культуру.
Після закінчення школи, направили мене в с. Тягачин піонервожатою. Пропрацювала я там один рік. Це був початок моєї трудової діяльності. А в 1961 році я поступила у Вижницьке училище прикладного мистецтва на художника-модельєра. І це був другий етап в моєму житті.
Мене завжди цікавили тканини, їх різноманіття, як вони створюються, текстиль і мода. Таким чином був зроблений життєвий вибір і я провела чудових п’ять років серед карпатської природи поряд з художниками, майстрами своєї справи. Тут і розкрилась душа для творчості.
Співала в хорі, брала участь в самодіяльному театрі. Єдине, що не робила, це не танцювала в ансамблі «Смеречина».
Тут мене випередив мій Андрій, який також навчався в училищі вже на другому курсі і танцював в «Смеречині» під керівництвом Василя Зінкевича.
В 1963 році Андрій Микита став моїм «Микиткою» офіційно під звуки патефону, з оберемком білих троянд, серед студентства в Вижницькому РАГСі. Потім було весілля в селі з баяном, п’яним фотографом, маминими голубцями, капустою і холодцем. Танцювали вальс і польку «на два боки».
І знову навчання, народження донечки. Після білої смуги щастя, пішла сіра. Андрій закінчив училище і в 1965 році його забирали в армію (морфлот) на три роки. Сльози розлуки, поневіряння з дитиною, студентська скрута і нарешті закінчення училища.
Була направлена в 1966 році у місто Володимир-Волинський на швейну фабрику. Як такої посади художника-модельєра не було, направили мене в експериментальний цех художником-конфекціонером, тобто підбирати тканини, фурнітуру, нитки. Виробництво було велике. Так почалась трудова діяльність серед тисячного колективу жінок. Одинадцять років активного профспілкового життя, робота, яка не завжди тішила душу. Але добре, що одразу включилася в художню самодіяльність.
Місто було відоме гарними художніми колективами. Я познайомилась з Богданом Березою та його театром. Любов Вернигора, Галина Павловська, Анатолій Пилипюк – ці творчі особистості очолювали хорову капелу, народний хор, танцювальний ансамбль. Місто було відоме самобутніми талантами. І ми завойовували призові місця. Культура в місті була на високому рівні. Діяла студія народних умільців: Пархомук І., Ваврисевич М., Куля Л., Терьохін В., Костюк А., Рибочка В., Вакулюк Н., Марценюк Н., Мерзлова С., Зайцев А., Черняк М., Ничипорук С.
Фотостудія – Ромащук О., Панасюк В., Кравчишин Ю., Книш А., Броницький Е., Наумова Т.
І знову пішло життя білої смуги. Творче, насичене репетиціями в театрі, виступами, поїздками.
В 1977 році перейшла працювати керівником студії образотворчого мистецтва. У цей період була відома студія, якою керував художник М. Букатевич на громадських засадах.
Це була стихія, моє призначення. Два види мистецтва ввійшли в мою душу – театральне і образотворче. Місто стало рідним домом, ще й тому, що мій «Микитка» достроково вернувшись з «морфлоту», в 1968 році працював в районній, потім в міській архітектурі – головним архітектором.
Сім’я була класична на той час. Чоловік, жінка, дочка і син, і нарешті -омріяна власна двокімнатна квартира, а потім трикімнатна, і всі речі придбані з нуля в кредит. Все своє, зароблене чесною працею і тому миле.
Місто розвивалось, росло новими вулицями, будинками. Робота поглинала весь час, але приносила духовне задоволення.
Із організації народних умільців народилась дитяча художня школа. Було докладено багато зусиль з боку адміністрації міста, громадськості. І при підтримці всіх, школа в 1978 році була відкрита (друга в області) і яку я очолила.
Це був період коли Андроповські порядки тримали людей в страху і дисципліні. Перші 60 учнів розпочали навчання у двох кімнатах будинку культури. Одночасно робили ремонт в житловому будинку на території Успенського собору. Школа була укомплектована викладачами, відповідним інвентарем. Учбовий процес набирав творчого злету. Художня школа активно включилась у культурне життя міста, області. Постійні виставки робіт учнів до державних свят, міжнародні конкурси стали нормою життя школи. Творчий зв'язок з містом Лідице (Чехія), Жешув (Польща), місто Мартін (Словаччина) обмін роботами, пересувні виставки по селах району, пропаганда мистецтва в учбових закладах, все це дало можливість закріпити статус закладу, де навчають не тільки образотворчої грамоти, а виховують естетичні почуття, красу і любов до природи рідного краю, Батьківщини.
Очолюючи художню школу, активно брала участь в самодіяльному театрі. В 1978 році була поставлена п’єса О. Левади «Зупиніть це, люди!». Ця роль з монологом «Хто вбереже моє мале дитя, від смерті і від тліну». На конкурсі третього туру художньої творчості трудящих УРСР п’єса і наш колектив був удостоєний великої Золотої медалі і нагороджені медалями ведучі актори: Абрамюк Я., Авдієнко Н., Микита Г., Микитенко В., Тарасова Н.
На першому Всесоюзному фестивалі самодіяльної художньої творчості знову удостоєні великої золотої медалі за «Лісову пісню» Лесі Українки 1984-1985рр. В нагороду була поїздка на міжнародний фестиваль у місто Мартін (Словаччина) де «Лісова пісня» отримала високу оцінку. Роль Килини була великим поштовхом до вивчення творчості Лесі Українки, що вилилось в ескізах до виготовлення гобеленів про Волинь, її природу.
В 1983 р. після тривалої хвороби повернулась в художню школу на посаду вчителя, продовжуючи брати активну участь у культурному житті міста.
Була організована спілка народних умільців. Зібрано людей, які займались лозоплетінням, обробкою дерева, живописом, вишивкою, ткацтвом. О. Дубінчук, С. Литвинчук, І. Сакуляк, С. Ромащук, С. Ничипорук, М. Черняк, З. Михальчук, В. Терьохін, М. Букатевич, С. Мерзлова, М. Ваврисевич, І. Пархомук, А. Микита, учні художньої школи Л. Король, І. Бліндер. Ці люди створили ядро образотворчого мистецтва в місті. І тому місто завжди було по достойному представленим на конкурсах і виставках в Луцьку, Києві.
Місто мене хвилювало своєю старовиною, особливо вали. А я ще така фантазерка була, коли дивилася на ці величні вали, то уявляла собі як там жили князі, що вони робили. Місто вражало. Коли приїхав Андрій, то почали дивитися з іншої сторони. Особливо важливим був період підготовки до святкування тисячоліття міста. Спеціально була введена одиниця художника. Я тимчасово була переведена на посаду художника. І ось цей рік в мене списаний в блокноті. По днях розписано, що треба зробити. Наприклад: паспорти на покраску будинків, замальовки головних вулиць та МАФів, розбивка клумб, насадження, стаття в газету, заходи по підприємствах. На все замовлялись паспорти. Кожне підприємство відповідало за певну ділянку міста.
Селінний і вуглерозвідка, то була тоді найбагатша організація. Складно було на той час дістати фарбу, для фарбування фасадів. Вдавалося це зробити через вуглерозвідку.
Перед новозбудованою поліклінікою планували поставити скульптуру матері з дитиною. По формі це була лежача жінка (оголена) і в лоні тримає дитинку. Чудова скульптура. Ємчик сказав: «Я не буду таке ставити. Голу бабу ставити не буду». І не дозволив. Скільки тоді було всього замовлено. Одних високохудожніх ваз було 40. Біля костелу Іоакима та Анни ще стояло дві таких голубих. Може хто ще пам’ятає. Ці вази були поставлені біля музею, перед костелом. Коли вази привезли, їх було багато, то вигрузили їх на подвір’ї цукрового заводу. Директором був Тараненко. Коли треба було ставити, а замовлені вони були на Львівській керамічній фабриці, це були високохудожні роботи, заходимо, почали шукати на тому подвір’ї і знаходимо їх під трубами величезними і різним мотлохом. Побитих ваз було багато. Здається вибрали ми 14 ваз. От таке було відношення до культури і мистецтва. Це було до сліз боляче.
Ми продумували до святкування тисячоліття абсолютно все: коні, брички, торгівля, національні костюми і страви, лавочки, оформлення вітрин і маленькі сцени.
Цей період на протязі року, дуже знаковий, тому, що стільки енергії, творчих пошуків і їх реалізації більше не було в моєму житті. Разом з Андрієм – головним архітектором міста і цілою плеядою керівників С. Потураєм, Т. Турич, керівниками підприємств і організацій, була проведена колосальна робота по благоустрою міста, вулиць, будинків, вітрин, зелених зон. Оздоблення електроопор, ескізи чавунних решіток, підпірні стіни, декоративні вази, ліхтарі – на все розроблялись ескізи. Фасади будинків контролювались згідно паспорту пофарбування. Проблем було, але відповідальність кожного, була підконтрольна щоденному звіту на нараді в міському КП. І результат – місто відсвяткувало на найвищому рівні з в’їзними знаками, лозунгами, театралізованими майданчиками, скульптурами і чудовими декоративними вазами. І людьми щирими і гордими за свій дім за середовище, що їх оточує.
До тисячоліття ми стільки зробили і нічого не залишилося і навіть нічого не змінилося. Ємчик відмовився ставити скульптуру матері з дитиною, так і пропала чудова скульптура. Вітраж з історичною тематикою, знову ж таки не вписався після реконструкції готелю. Одне керамічне панно вижило, тому, що високо на стіні. А там де пологовий будинок – був сосновий парк з рідкісними видами сосен. По охороні природи був у нас Мазій, настільки віддана своїй роботі людина, що боровся за кожен кущик. Були навіть рішення міськвиконкому, що це пам’ятка природи, а зараз на місці парку будинки з величезними парканами. І це тепер участки Діброви, Пікули і т.д. І тепер ходжу вулицями міста, особливо центром і болить душа, чому так бідно виглядає наш центр, чому біля кожного офісу не має ні озеленення, ні квітів? Чому вітрини закликають до еротики, насилля, бездуховності? Це так суперечить з тим, що бачимо на приватних будівлях за три метровими парканами і екзотичними рослинами.
Чому знищені такі чудові дерева біля пологового будинку: клен, смерека, кедрова сосна. І 11 дерев тополі чорної біля лікарні, яка давала повітрю чудодійну силу. Місту треба дати більше зелені, щоб перекрити сморід з північно-західної сторони. Людино, не рубай останню гілку на якій сидиш!
Болить душа, що за той період нічого не тільки не примножилось, а все стоїть в застої. Застій в душах людських і безнадія. Але мистецтво лікує і краса врятує людство. Треба вірити і працювати.
Після такого насиченого подіями життя, почалась чорна смуга в особистому житті. Пішли із життя мама, внучка, сестра, брат. І протягом 1988-1994 рр. Життя тривало, а трагедія легше переноситься, коли поруч люди, які тебе розуміють і морально підтримують.
В 1998 вийшла на пенсію, але продовжувала працювати в художній школі.
В 1996 році при відновленні філії Союзу Українок – стала активним членом цієї громадської організації, заступником голови. З 2001 року Почесний член «Союзу Українок».
Робота в художній школі з дітьми дає сили і енергію до творчості, таким чином виникають композиції до гобеленів, виставки дають спілкування з творчими людьми. А робота в Союзі Українок дає можливість комусь допомогти, поспілкуватись і донести до молодшого покоління долі людей, при зустрічах, бесідах. Підтримати дух українства, якого так бракує в нашому суперечливому суспільстві.
Пропаганда національного в культурі, мистецтві і побуті, такі завдання стоять перед кожною свідомою людиною. Все своє життя підпорядковувала до слів Лесі Українки «Своїм життям до себе дорівнятись».
Поклик серця, душі, якийсь потаємний внутрішній голос, жадання людям добра, потреба утвердження духовного самовираження, ці почуття керують мною і тримають на цій благодатній землі.

Що віддав, те до тебе знову вернеться,
Що не віддав – те втратив!
Микита Галина Яківна
У с. Туличів з батьком Яковом. 1980-ті роки
Микита Галина Яківна
Фото з родинного архіву
Микита Галина Яківна

Микита Галина Яківна

Микита Галина Яківна

Микита Галина Яківна

Микита Галина Яківна

Микита Галина Яківна
1 травня 1989 року. Галина та Андрій Микити
Микита Галина Яківна

Микита Галина Яківна
Актори Володимир-Волинського театру
Микита Галина Яківна
Приїзд Президента України Леоніда Кучми

Спогади записала Вознюк О.А.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Грудень 2018 (1)
Листопад 2018 (5)
Жовтень 2018 (3)
Вересень 2018 (4)
Липень 2018 (7)
Червень 2018 (5)
^